• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Європейський Союз

США

На нашу думку, американська державна політика щодо конкурентоспроможності проводиться найбільш системно і ефективно, адже протягом останніх років США посідають найвищі місця у рейтингах авторитетних міжнародних організаціях, таких як Всесвітній економічний форм, Світовий банк та інші. Її суть і механізм функціонування, безсумнівно, представляють неабиякий інтерес для вітчизняної практики.

США зуміли відповісти на виклик часу і вийти на нову траєкторію руху, вступивши в ХХІ століття з новою економікою. Економічну загрозу у 90-х роках для них представляла Японія, котра, не маючи власної фундаментальної науки, обігнала цю країну за темпами освоєння і виведення на міжнародні ринки нових товарів. Її продукція стала витісняти американські товари і в самих США. В подальшому до Японії приєднались «нові індустріальні країни» — Сінгапур, Тайвань, Південна Корея і Малайзія, кинувши тим самим серйозний виклик американській економіці. Конгрес, уряд, американська вчені, проаналізувавши цю ситуацію, утворили спеціальні групи з вивчення причин зниження конкурентоспроможності.

Крім того, адміністрацією Б. Клінтона була створена Рада з питань конкурентоспроможності — з метою розробки рекомендацій стосовно довгострокових стратегій забезпечення міжнародної конкурентоспроможності промисловості США. Офіційними колами цієї країни, вперше після кризи 1929—1933 рр., зниження економічної конкурентоспроможності американської економіки було проголошено як загрозу національній безпеці. Державна політика щодо забезпечення конкурентоспроможності виявилась неадекватною змінам світової кон’юнктури та непослідовною щодо використання міжнародних фінансових ресурсів і зовнішньої торгівлі; наукових досліджень і розробок; освіти й перепідготовки кадрів; антимонопольного законодавства й державних закупівель. Тому передбачалося сконцентрування зусиль уряду, бізнесу, академічного сектора, суспільних організацій для забезпечення стійкого зростання міжнародної конкурентоспроможності країни. Для цього було проаналізовано сильні та слабкі сторони промисловості США, а також — стратегії конкурентоспро­можності промислово розвинених країн світу.

Основний висновок, який було зроблено експертами США, полягав у необхідності сформувати концепцію «національної інноваційної спроможності». Здатність нації генерувати передові технології є передумовою забезпечення економічної безпеки американської економіки. Але національна сприйнятливість до нововведень не може бути зведена лише до спонтанних досліджень і розробок інновації, а має включати в себе все, пов’язане з сучасним виробництвом, маркетингом, збутом і споживанням, а найголовніше — фінансуванням.

У документах Конгресу Ради з питань конкурентоспроможності США були накреслені такі напрями державної науково-технологічної політики для підвищення конкурентоспроможності американської економіки, науки, а також технологій на світовому ринку у ХХІ ст. [31]:

ü здійснення довгострокової політики стимулювання цивільних НДДКР у передових сферах науки і технології;

ü створення сприятливого підприємницького клімату для здійснення НДДКР;

ü активізація формування й діяльності дослідних партнерств для розширення промислових інновацій;

ü орієнтація федеральних досліджень на задоволення потреб економіки у зв’язку з можливостями бюджету;

ü сприяння промисловості в розвитку технологій;

ü заохочення розвитку, комерціалізації і використання технологій;

ü інтеграція військових і промислових технологій, які здатні ефективно вирішувати різні завдання;

ü надання підтримки університетам США і вдосконалення вищої і шкільної освіти.

Широко впроваджується в цій країні практика пільгового оподаткування витрат на освіту з метою зробити вищу освіту доступ­ною для широких верств населення. Так, у бюджетному посланні Конгресу 2001 р. президент Дж. Буш визначив пріоритетом бюджету 2002 р. підтримку шкільної освіти. Приріст коштів, порівняно з попереднім роком, які виділило міністерство освіти, становив майже 12 %. Крім того, приділяється увага перепідготовці робітників у спеціальних навчальних закладах, де навчають професій, які виникають під час інформаційної революції.

Отже, нова інноваційна стратегія США базується на стимулюванні залучення приватних інвестицій для розроблення й ефективного використання технологій в економіці країни. При цьому зростає фінансування фундаментальної науки та інвестицій у людський капітал, а також у галузі «нової економіки», продовжується високоефективне партнерство держави і приватного сектору у сфері комерціалізації нововведень з допомогою венчурного капіталу. Завдяки високим витратам на НДДКР, які складають близько 50 % загальних світових витрат, США в різний час належало майже 22 із 50 макротехнологій, які утворюють світовий ринок високотехнологічної продукції.

Американська економіка відрізняється і потужними високотехнологічними компаніями та корпораціями, які

— безперервно ведуть масштабні НДДКР;

— підвищують гнучкість та ефективність виробництва;

— враховують внутрішній і зовнішній попит;

— використовують ефект масштабу;

— розміщують виробництва за кордоном.

Так, виробництво комп’ютерної техніки розвивалося під впливом розмаїття факторів, а саме: короткі життєві цикли виробів; висока цінова конкуренція з азіатськими країнами; ріст числа користувачів Інтернета; високий попит на міжнародних ринках і супутніх галузях та інші. У зв’язку з цим і стратегії комп’ютер­них компаній щодо підвищення конкурентоспроможності, перед­бачали наступні пріоритетні напрямки:

— високі витрати на НДДКР;

— створення спільних підприємств;

— ріст злиття та поглинань;

— диверсифікація виробництва;

— трансферт технологій та інше.

У 1980-ті роки країни Європейського Союзу також проголосили політику ліквідації розриву в інноваційній сфері між Європою та основними центрами науково-технічного розвитку — Америкою і Японією, а отже — й конкурентоспроможності їх економік. «Ріст, конкурентоспроможність і зайнятість», — програма, опублікована в 1993 році, що й поклала початок розвитку подібних ініціатив як у країнах-членах ЄС, так і в інших розвинутих країнах.

Повна економічна інтеграція, введення в обіг єдиної валюти дали можливість країнам ЄС закріпити своє становище на світовому ринку і підвищити свою конкурентоспроможність. Згідно з дослідженнями Лозаннського інституту менеджменту (Щорічник світової конкурентоспроможності), всі європейські країни, члени ЄС, посідають високі місця у рейтингу. Найконкурентоспроможніші держави у 2001 р. — це невеликі відкриті економіки з непомітним втручанням уряду і низькими податками — Фінляндія, Нідерланди і Люксембург (4-те місце в Щорічнику, а в 1996 році його взагалі не було в рейтингових таблицях).

Особливо поліпшила свої рейтингові позиції Фінляндія — третє місце у ЄС (в 1995 р. була на 18). А згідно досліджень Всесвітнього Економічного Форуму ця країна у 2003 році посідала першу позицію, обігнавши США та інші високорозвинені держави. Одним із основних факторів, який вплинув на зростання конкурентоспроможності Фінляндії, було приєднання її у 1995 р. до ЄС разом із Швецією та Австрією.

Міжнародна конкурентоспроможність країн-членів ЄС у 2002 році зведена в табл. 1.3.

Незважаючи на значний прогрес у європейській системі виробництва, її не можна вважати усталеною, а конкурентоспроможність — досягнутою. Це проявляється у зростанні дефіциту торгівельного балансу ЄС по групі високотехнічних товарів зі США та Японією.

Європейський Союз пройшов усі відомі на сьогодні етапи інтеграції, його конкурентоспроможність стосовно головних конкурентів — США і Японії — зростала не дуже швидко. Фахівці вказують на такі причини:

1. Протягом свого розвитку Євросоюз неодноразово збільшував число своїх членів, приймаючи у свої лави й менше розвинуті країни (Ірландія, Греція, Іспанія, Португалія), що знижувало його середні економічні показники й ускладнювало координацію основних напрямків економічної політики.

2. Циклічний розвиток світового господарства призвів до того, що, починаючи з 60-х років, темпи зростання економіки США і Японія випереджали відповідні показники по країнах ЄС. Щоправда, без інтеграційних процесів ці темпи були б нижчими.

3. Наявність значної кількості структурних проблем у ЄС пояснюється, насамперед, його внутрішньою неоднорідністю. Деякі країни, такі як Фінляндія, Нідерланди, Люксембург, Ірландія, перебувають у першій десятці найконкурентоспроможніших країн світу, тоді як Греція, Іспанія, Португалія — у другій половині цього списку.

4. Витрати на НДДКР, інформаційні й телекомукаційні технології, що сприяють підвищенню конкурентоспроможність як традиційних, так і нових галузей, у ЄС були й залишаються значно нижчі, ніж в основних конкурентів (в середньому до 2 % ВВП).

Таблиця 1.3

ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ, ЯКІ ХАРАКТЕРИЗУЮТЬ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ КРАЇН ЄС^*

^*Складено за: The Global Competitiveness Report 2002—2003. Oxford University Press. 2003. www.weforum.org

^**GCI — індекс макроконкурентоспроможності;

^***MICI — індекс мікроконкурентоспроможності, а з 2003 р. індекс ВІС — бізнесконкурентоспроможності.

Прикладами розробки і реалізації комплексних програм із підвищення конкурентоспроможності національних економік на міжнаціональному рівні є ініціативи Європейського Союзу. Рекомендаційний характер носять Зелені Документи Європейської комісії, які пропонують ініціативи у вузьких сферах (фінансові послуги, інновації тощо). Значна увага приділяється макроекономічному середовищу, яке розглядається з точки зору дефіциту державного бюджету, рівня відсоткових ставок по інвестиціях, характеру грошової політики та очікуваної інфляції. Підкреслюється вплив цих показників на розв’язання проблем безробіття і недостатньо високих темпів економічного зростання. Для урядів держав-членів ЄС визначається наступна мета — сприяти росту зайнятості внаслідок структурної політики, націленої на підвищення гнучкості національних економік, ефективності ринку праці, вдосконалення державного регулювання та забезпечення вітчизняним фірмам доступу до закордонних ринків зі значним потенціалом зростання, стабільною грошовою і бюджетною політикою, які стимулюють високий рівень нагромадження коштів та якості життя населення.

Крім того, з 1996 року Європейською Комісією з конкурентоспроможності публікуються регулярні звіти щодо конкурентоспроможності ЄС і рекомендації в даній сфері. Для цього створена спеціальна Консультаційна група з конкурентоспроможності (Competitiveness Advisory Group), яка зробила висновок про необхідність значно інтегрованішого погляду на інноваційні процеси.

Значну роль у підвищенні конкурентоспроможності Євросоюзу відіграє конкурентна політика для підвищення стабільності європейської промисловості. Ефективна конкурентна політика забезпечує оптимальний розподіл ресурсів і сприяє формуванню вигідних умов для інновацій і технічного поступу в рамках спільного ринку.

Найбільші зміни у конкурентній політиці відбулися на початку 90-х років, коли вдалося завершити створення спільного європейського ринку. Перегляд політики був зумовлений, по-перше, тим, що старі нормативи, закладені ще з підписанням договору про заснування ЄЕС у 1957 p., не відповідали сучасним умовам конкуренції, а по-друге, виникла загроза, що бар’єри, які колись розділяли країни-члени і зникли з підписанням Маастрихтської угоди, можуть переміститися на приватні фірми. Незважаючи на деякі корективи, основні положення конкурентної політики залишаються практично незмінними з часу створення ЄЕС.

Велику увагу Єврокомісія приділяє проблемі злиттів і поглинань. З огляду на величезний діапазон міжнародних угод про злиття, комісія прийняла низку заходів, спрямованих на деталізацію правил. Були встановлені кількісні параметри значних злиттів; запропоновано повідомляти комісію про передбачувані злиття, що перевищує норми; затверджений конкретний перелік угод про співробітництво, котре не стосується картельних угод, що розчленовують ринки, і т. д. Однак з ростом міжнародної конкуренції і транскордонних злиттів у рамках конкурентної політики ЄС було прийнято кілька директив у цій сфері.

Хоча нерідко злиття приводять до руйнування європейських фірм, тільки на незначне число їх накладається вето. Це пояснюється тим, що великі злиття неминуче приводять до підвищення конкурентоспроможності фірм Європейського союзу на світовому ринку, а також тим, що Єврокомісія не має повноважень розбирати транскордонні злиття.

Ще одним аспектом конкурентної політики ЄС стала державна допомога. Контроль за державною допомогою є у своєму роді унікальною особливістю конкурентної політики Євросоюзу. Наприклад, у США федеральний уряд не володіє інструментом контролю і координації державних субсидій для штатів, хоча така допомога не забороняється навіть правилами СОТ. Поняття «допомога» набагато ширше, ніж урядові дотації, пільгові позики і субсидії. Воно включає такі форми підтримки, як податкові пільги, надання корпораціям державних гарантій при одержанні кредитів у банків або на ринку капіталу, надання товарів і послуг на пільгових умовах, а також, у деяких випадках, придбання державою акцій приватних фірм. Як правило, допомога спрямовані в ті регіони, де рівень життя значно нижчий середнього по країні (менш 75 % ВВП у перерахуванні на душу населення) і високий рівень безробіття.

Незважаючи на те, що комісія не зловживає своїми повноваженнями, вона має значно більшу владу, щоб відмовити національному урядові в проектах державної підтримки тим або тим підприємствам. Якщо комісія встановить, що допомога держави є незаконною, вона вживе заходів проти відповідного уряду, а не проти компанії, що її одержує. Однак до компанії можуть бути пред’явлені вимоги й щодо відшкодування незаконно одержуваної допомоги.

Предметом особливої уваги є ринок державних замовлень. Перші директиви, що мали за мету відкриття ринку державних замовлень, були прийняті в 1971 p. і 1976 p., але виявилися малоефективними. З відкриттям ринку державних замовлень на початку 90-х років було прийнято кілька директив, що визначають правила державних закупівель у різних галузях (промисловість, транспорт, телекомунікації), включаючи відкритий і рівний доступ усіх компаній до укладення й виконання контрактів по державних закупівлях.

Читайте також:

1. Входження України в європейський простір вищої освіти
2. Європейський банк реконструкції та розвитку
3. Європейський банк реконструкції та розвитку
4. Європейський банк реконструкції та розвитку
5. Європейський вибір України - невід'ємна складова її подальшого розвитку
6. Європейський вибір України - невід'ємна складова її подальшого розвитку.
7. Європейський захист прав людини
8. Європейський інвестиційний банк
9. Європейський комітет зі стандартизації - СЕN.
10. Європейський напрям зовнішньої політики України
11. Європейський Парламент

Переглядів: 661