Входження України в європейський простір вищої освіти

Входження у європейський культурний простір – один з пріоритетів зовнішньої політики Української держави. Приєднання України до Болонської конвенції. Труднощі адаптації вітчизняної системи вищої освіти до європейських стандартів. Основні напрями реформування вищої школи України у зв’язку з приєднанням до Болонського процесу. Необхідність збереження кращих національних традицій вищої освіти. Про своє бажання стати повноправним членом європейської спільноти Україна заявила ще на початку 1990-х років, майже відразу після проголошення державної незалежності. В якості домінанти

прийнятих 2 липня 19993 р. Верховною Радою України „Основних напрямів зовнішньої політики України” визначено відновлення політичних, економічних, культурних, духовних та інших зв’язків з європейською цивілізацією, інтеграція України у європейський політичний, економічний, правовий, культурний простір, вступ до Європейського Союзу. Конкретні заходи щодо реалізації зазначеної мети містять затверджена 30 квітня 2002 р. Указом Президента України програма розвитку країни „Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки”, план дій „Україна – Європейський Союз” від 21 лютого 2005 р., низка інших документів. У 1994 році між Україною і ЄС була підписана „Угода про особливе партнерство”, відповідно до якої в Україні створені спеціальні урядові інституції, що опікуються євроінтеграційними процесами, розширюються економічні, політичні й культурні зв’язки між країнами, з 2003 року Україна перебуває по відношенню до країн ЄС у статусі „нового дружнього сусіда”[1, с. 30]. Важливою складовою зовнішньої політики Української держави стало входження до європейського простору вищої освіти. Перший крок до цього був зроблений у 1999 р., коли Верховна Рада України ратифікувала розроблену під егідою Ради Європи і ЮНЕСКО Лісабонську конвенцію (1997 р.) щодо визнання кваліфікації з вищої освіти в європейському регіоні. Знаменною подією для вітчизняної вищої школи стало підписання Україною Болонської декларації, яке відбулося 19 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів освіти країн Європи. Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов'язавшись внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти. Наступним рубежем був 2010 рік, до якого Україна зобов’язалася виконати всі вимоги Болонського процесу, серед них:

– привести у відповідність до європейських вимог вітчизняну законодавчу й нормативну базу, що стосується освітянської сфери;

– значно скоротити в наших університетах і академіях кількість навчальних напрямів і спеціальностей, яких у нас, відповідно, 76 та 584, тобто в декілька разів більше, ніж у західноєвропейських країнах;

– запровадити нові бакалаврські й магістерські програми, сумісні з європейськими;

– добитися визнання на вітчизняному ринку праці й у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, сформувати його затребуваність вітчизняною економікою;

– ліквідувати певну плутанину у розумінні рівнів спеціаліста і магістра, адже, з одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV;

– привести нашу систему наукових ступенів і вчених звань у відповідність до тієї, що існує в більшості країн Європи і світу (магістр –доктор філософії);

– адекватно до потреб суспільства і ринку праці визначити місце технікумів і коледжів у системі освіти, тобто вирішити: вважати їх і далі вищими навчальними закладами ( попри те, що в їх діяльності практично відсутня наукова складова), зробити їх підрозділами університетів та академій чи надати їм статус професійних навчальних закладів[1, с. 31].

Однак є ризик формального ставлення до Болонського процесу й до впровадження пов’язаних з ним новацій. Сам факт приєднання до процесу й виконання зазначених вимог не може підняти нашу освіту до європейського рівня, тим більше, що й у більшості західних країн не надається Болонському процесу такого великого, як у нас, значення. В очах „європейського освітнього співтовариства” зазначений процес є цікавим, але не пріоритетною справою. Науково-освітня активність керівництва ЄС концентрується не на формальних змінах у організації навчального процесу у вищих навчальних закладах, а на підвищенні ролі вищої освіти в розвитку природничих і інженерних наук і високих технологій. Лідери Європи усвідомлюють необхідність підвищення конкурентоспроможності своїх країн у змаганні з США і Японією у сфері створення й використання надвисоких технологій, що спираються на розвиток нано- та фемтонаук. Щодо зазначених вимог власне Болонського процесу, то їх навряд чи можна вважати найбільш складними для виконання. Скажімо, у нас уже повсюдно запроваджена кредитно-модульна система. Так само можна без особливих складнощів замінити захист дисертацій на здобуття ученого ступеня кандидата наук захистом на здобуття ступеня доктора філософії, а уже існуючих кандидатів наук назвати докторами філософії, докторів наук – повними докторами. Набагато складніше підняти рівень роботи вітчизняної вищої школи до рівня кращих європейських університетів, а заробітну плату нашого професора і доцента довести до європейського рівня, підвищити престижність вищої освіти, знань, високої кваліфікації працівника. Слід пам’ятати, що підписанню Болонської декларації передувало прийняття Великої Хартії Університетів, де були закріплена університетська автономія, інші демократичні засади життєдіяльності вищої школи, які, на жаль, поки що відсутні у вітчизняній системі вищої освіти. Важливо повсюдно поширити таку інтерактивну модель навчання, за якої взаємовідносини між викладачем і студентом здійснюються на підставі рівності, паритетності, взаємоповаги і неупередженості. Найважливішим завданням вищої школи було й залишиться навчити студента думати, бажати і вміти самостійно здобувати знання. Необхідно оптимізувати ті фінансові, матеріально-технічні, інформаційні ресурси й кадровий потенціал, які в якісному й кількісному вимірах відповідають європейським стандартам, а не визначаються за залишковим принципом. Зокрема, значним фактором виводу нашої вищої освіти на якісно новий рівень і підготовки кваліфікованих фахівців має стати подальша комп’ютеризація навчального процесу, запровадження інтернет-технологій, створення корпоративних мереж і віртуальних лабораторій, що дозволяють у реальному часі проводити експериментальні дослідження в процесі аудиторних занять. Треба забезпечити високу якість підготовки наукових кадрів, досягти того, щоб вчені ступені й наукові звання отримувалися лише за актуальні наукові, зокрема дисертаційні дослідження. Певна річ, слід вжити негайних заходів щодо припинення дискредитації вчених ступенів через присудження їх високим посадовим особам, що скористалися чужою працею[1, с.32]. Необхідно внести відповідні зміни в українське законодавство і чинну нормативну базу, які забезпечать високий авторитет вітчизняних дисертацій і взаємне визнання дипломів і атестатів кожною установою будь-якої країни. Не може не викликати занепокоєння те, що ми по суті втратили колись добре організовану систему підвищення кваліфікації та перепідготовки професорсько-викладацького складу, а нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, не створили. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип “освіта через усе життя” поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований. Говорячи про мобільність студентів як важливий напрям Болонського процесу, мусимо усвідомлювати, що мобільність залишиться лише одним з благих намірів, якщо наші студенти не будуть вільно володіти іноземними мовами, а „не читати й перекладати зі словником”, як зараз. Ми ніколи не станемо часткою спільноти європейських народів, якщо не зможемо спілкуватися з ними їх мовою. В цьому зв’язку можна згадати, що за Водночас, запозичуючи кращий зарубіжний досвід і запроваджуючи європейські стандарти вищої освіти, необхідно усвідомлювати, що далеко не все із зазначеного слід механічно переносити на наш ґрунт. Зокрема, занадто вузьку професійну спеціалізацію, повну свободу відвідування, точніше невідвідування навчальних занять тощо. Дискусійним є створення привілейованих вищих навчальних закладів, як у так званих цивілізованих країнах, де політика правлячих кіл направлена на формування еліти і одночасно на зниження освітнього рівня основної маси населення, оскільки таким населенням легше управляти. Пам’ятаючи про те, що національна система вищої освіти має свої здобутки і переваги, не можна відмовлятися від своїх національних традицій. Очевидно, наша держава зобов’язана створити вдома такі умови й стимули, щоби кожний науковець і й фахівець високої кваліфікації були зацікавлені реалізувати свої здібності й талант.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Лекція 4. Концепція ”навчання впродовж життя” як важлива складова Болонського процесу.	\|	ПИТАННЯ ДО ЗАЛІКУ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.