Утворення староруської ранньофеодальної держави – Київська Русь. Адміністративно-фінансова реформа княгині Ольги. Реформи Володимира Великого.

Питання про найдавніші корені слов’янських народів є одним із найбільш дискусійних в історичній науці. Перші писемні згадки про слов’ян (найдавніша назва яких – венеди), відносяться до І—ІІ ст. і містяться у працях римських авторів Плінія Старшого, Клавдія Птолемея, Корнелія Тацита. За їхніми свідченнями, венеди мешкали у лісостеповій смузі від Дніпра до Вісли. Венедську ранньослов’янську спільність зруйнувало вторгнення у І—ІІ ст. з Балтії східногерманського племінного об’єднання – готів. За свідченням істориків: візантійсько-готський — Йордана та візантійський — Прокопій Кесарійського колишні венеди на межі ІІ-ІІІ століть поділилися на 3 групи:

- склавінів – це пращури південних слов’ян;

- антів – східних слов’ян (375 р. – перша згадка про антів);

- власне венедів – західних слов’ян.

Соціальні відносини у ранніх слов’янських племен першої половини І тис. н.е. були типовими для кінцевого первіснообщинного ладу, періоду зародження класового суспільства. Відбувався процес розпаду старих родових общин. На зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община в якій виділялися окремі заможні сім’ї. Племінна верхівка складалася з різних осіб. До неї входили передусім вожді племен. Вони вирізнялися своїми майновим станом із основної маси населення.

Соціальна диференціація зумовила зародження державних структур, формування союзів племен і створення політичних об’єднань Першим було Антське царство (IV-VІІ ст.). IV—VI століття — період найвищого піднесення Антського союзу. На чолі Антського царства стояли зверхники — царі (рекси), оточені можновладцями (приматами). Імена деяких із них відомі: царі Бож, Ардагаст, Мукосій. Вчені припускають, що на етапі формування й становлення Антської «держави» влада рекса була виборною і тимчасовою (на час війни з сусідами і кочівниками-завойовниками). На цю посаду обиралися військові вожді, які мали авторитет серед народу. В період найвищої воєнно-політичної активності Антської «держави» влада царів стає спадковою, з посиленням централізаторських тенденцій, але все ж не абсолютною. Авторитет царів був визнаний усім народом. Антські царі мали при собі раду племінних старшин, а при розв’язанні найважливіших питань скликалися народні збори (віче) усіх антів. Анти мали сильну військову організацію. Війна й об’єднання населення для війни стають регулярними функціями в діяльності племен. Таку форму правління називали військовою демократією.

У IV ст.. анти вели наполегливу боротьбу з готами. У 385 році готський король Вітімар прагнув підкорити антів своїй владі, але зазнав поразки. Пізніше йому вдалося захопити у полон Божа і стратити його.

Інше доволі велика держава виникла на Волині, Аль-Масуд називає її Валінана, якому в VII ст. завдали тяжкого удару авари. Цю державу очолює цар Маджак, якому покоряються багато племен. В. Ключевський говорив, що великий воєнний союз в Карпатах у VI ст. можна поставити на початку історії східного слов'янства.

Наприкінці 50-х років VI століття на Східну Європу накотилася нова хвиля завойовників — авари. Внаслідок слов’яно-аварських воєн (558—568 рр.) і масових міграцій Антська «держава» припинила існування.

З початку VII ст. (602 р.) назва «анти» вже не згадується в писемних джерелах. Починаючи з VII ст., в літературі вживають назву «слов'яни». В Х ст зникає назва «словʼяни». Цінним джерелом про розселення слов'ян по східноєвропейській рівнині є «Повість временних літ». Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни (жили на Правобережжі середньої течії Дніпра з центром у Києві), древляни (центр – Іскоростень), дреговичі, бужани, волиняни, дуліби, сіверяни, уличі, тиверці, білі хорвати, радимичі, кривичі, ільменські словени, вʼятичі. Союзи племен об'єднували до десятка племен, назви яких не дійшли до нас. На початку існування цих союзів племен, як і в антський період, формою організації управління була військова демократія.

У таких військово-демократичних племенних союзах, утворених насамперед під час війни з метою оборони, велику роль відігравав військовий ватажок. Військовою силою союзу племен були всі боєздатні чоловіки. До VI-VII ст.. належить і виникнення громадського інституту – дружини.

Військовий ватажок і його близькі дружинники забирали більшу частину здобичі собі. Але при цьому тривалий час зберігалися первісні демократичні установи – народні збори, рада старійшин. Народні збори перетворилися у збори воїнів, яким військовий ватажок, оточений і підтримуваний дружиною, нав’язував свою волю, здобуваючи дедалі більший вплив і владу з допомогою інших старійшин. Спираючись на дружину, він міг нехтувати звичаями племені.

Таким чином, відбувається перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи. Військова демократія поступово переростала у війського-ієрархічне правління – князівства. У союзах племен – князівствах – формується новий рівень управління. Військовий ватажок великого союзу племен стає управителем – князем. Верховенство князів набувало характеру здійснення владних класових функцій. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і намісників, дружина – у військову силу, що виконувала свої основні функції. Імена деяких з них потрапили на сторінки літописів. До найбільш раннього часу, а саме — до VI ст., може бути віднесена діяльність полянського князя Кия. Дуже цікаво малює заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та Хоривом — "Повість временних літ". Пам'ять про них залишилася в назвах самого міста Києва та гір — Щекавиці та Хоревиці. Цю легенду записав ще у VII ст. вірменський письменник Зеноб Глак. Він розповідає про заснування Києва в землі полунян (полян).

У VIIІ ст. в умовах боротьби з кочівниками в Середньому Подніпров'ї декілька союзів союзів племен, або князівств, об’єдналися в союз союзів під назвою «Русь» із столицею в полянському Києві. Великими об'єднаннями східнослов'янських племен ще до нашестя аварів були дулібо-волинський союз, а також три союзи племен псковських, смоленських і полоцьких кривичів.

У VІІІ-ІХ ст. відбулися великі зміни у соціально-економічному і політичному розвитку слов’ян. Для цього часу характерна тенденція до поліцентризму, утворюються широкі політичні об’єднання – своєрідні «надсоюзи» - союзи союзів племен. Існування у східних слов'ян даних союзів знайшло відображення в повідомленнях арабських письменників IX—X ст. (аль-Балхі, аль-Істахрі та ін.) про три групи русів. Одна з них — Куяба (земля полян, сучасна Київська обл. з центром у Києві), друга мала назву «Славія» (об’єднання союзів ільменських племен навколо Новгорода), третя — «Артанія» (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь).

Приблизно на рубежі VІІІ-ІХ ст. придніпровський союз союзів племен «Русь» переростає у ще сильніше об’єднання під назвою «Руська земля», об’єднавши значну кількість союзів слов’янських племен. На ці території поширилась єдина система збирання данини, управління і судочинства. Правила династія Києвичів, останніми представниками якої були Аскольд і Дір.

Поряд з утворенням держави «Руська земля» через об’єднання південної частини східнослов’янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувалося об’єднання північної частини східнослов’янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Процес політичної консолідації східних слов’ян завершився наприкінці ІХ ст. утворення великої, відносно єдиної Давньоруської держави – Київська Русь. Під владою Києва об’єдналися два величезні словянскі політичні центри – Київський і Новгородський. Цю подію, яку літопис відносить до 882 р., коли переодягнувшись у купецьке вбрання, дружина новгородського князя Олега (882-912) з'являється в Києві. Князя Оскольда запрошують на званий обід і там підступно вбивають. Народ приймає цю звістку спокійно, що довгий час було найбільшою загадкою для істориків. У Києві не вибухають ні повстання народних мас, ні протести місцевої аристократії. І все це тому, що всі вони хотіли, щоб у Києві правив язичницький правитель, який би не зачіпав їхніх інтересів, не рушив би старої релігії. У Києві відновився язичницький культ. Таким чином, після вбивства останнього Києвича в Києві встановлюється нова династія — Рюриковичів.

Саме тоді Олег став великим київським князем, а Київ – столицею об’єднаної держави. Це була ранньофеодальна монархія. Незважаючи на протидію новгородців (Новгород – ранньофеодальна республіка), під владою київських князів об’єднались землі ільменських слов’ян, кривичів, полян, древлян, сіверян, радимичів. У 907 році Олег рушив походом на Візантію і змусив її підписати торговельну угоду, яка відкривала широкі можливості для руських купців. Нову, не менш вигідну угоду, було укладено в 911 р.

Після смерті Олега (912 р.) київським князем став Ігор Рюрикович (912-945). Посиливши централізовану владу у боротьбі з волелюбними древлянами, він виступив проти печенізьких орд, які нападали на Русь. А у 941 і 944 роках здійснив не дуже вдалі походи на Візантію, після чого Русь втратила контроль на Чорноморському узбережжі та в гирлі Дніпра і до того ж зобов’язувалася надавати військову допомогу Візантії. У 945 році, намагаючись двічі поспіль зібрати данину з древлян, князь Ігор був убитий. Таким був перший етап формування давньоруської державності (середина ІХ ст. – 945 р.).

Другий етап формування давньоруської державності починається правлінням княгині Ольги (945-965). Синові Ігоря Святославові на той момент було три роки, тому влада перейшла до вдови Ігоря – княгині Ольги. Насамперед вона жорстко помстилася древлянам за смерть чоловіка, спаливши їхню столицю Іскоростень разом з частиною городян, інші були перетворені на рабів. Та жорстока розправа була законною кровною помстою, традицією тих часів. Після цього всі подальші роки її правління характеризувалися миром і спокоєм. Виявом її високої політичної і культурної зрілості було її охрещення, а також толерантне ставлення до інших вірувань.

Велике значення для зміцнення української державності мала адміністративно-фінансова реформа. ЇЇ суть полягала у наступному. Перш за все було впорядковано збір податків, запровадивши так звані "становища" – адміністративно-фінансові пункти для збирання данини, використавши для цього стародавні центри сільських общин – погости, а також «уроки» та «устави», які визначали розміри та зміст зборів, що сплачувалися у той час переважно хутром, а грошовою одиницею була «куна» — шкурка куниці. Було встановлено, що данина ділилася на три частини, з яких дві йшли на державні витрати, а третина на потреби княгині, її міста Вишгорода. У цьому визначилась ідея поділу між бюджетом і власністю князів, що засвідчувало високий рівень державного мислення як керівної еліти, так і суспільства в цілому. Княгиня водночас стежила за тим, щоб підлеглі не позбавлялися засобів до існування й відтак могли сплачувати данину. Таким чином, держава вперше отримала примітивний адміністративно-територіальний устрій, а також примітивну фінансову систему.

Ольга виявила глибоке розуміння міжнародного становища свого часу в Європі, 940 року здійснила важливий державний візит до Візантії, встановила з нею досить дружні відносини, відновила військовий союз. Вона також зуміла встановити дипломатичні зв'язки з Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 роках обмінювалася посольствами.

Таким чином, за складних зовнішніх і внутрішніх обставин вона здійснювала обережну, виважену політику, тримала державну систему в міцних руках, не давши їй розвалитися чи ослабнути, а також вела мудру й ефективну дипломатичну діяльність.

Князь Святослав (965-972) намагався поширити всю повноту влади на прилеглі території шляхом заміни місцевої верхівки на представників династії Рюриковичів. Завершого вигляду дана адміністративна реформа набула в часи князювання Володимира.

Третій етап припадає на князювання Володимира Святославича (978-1015) і його сина Ярослава (1019-1054). Саме з них князівська влада, залишаючись спадковою, стає ще й одноосібною. За цих двох князів завершився тривалий процес формування державності у східних слов’ян.

В часи правління Володимира Великого було проведено дві релігійні реформи:

981 р. – реформування кн. Володимиром язичництва, спроба ввести монотеїзм на базі язичницьких богів. Володимиром побудовано пантеон шести язичницьких богів на чолі з громовержцем Перуном — т.зв. шестибожжя (Перун, Хоре, Даждьбог, Стрибог, Симарга та Мокош), які уособлювали 6 регіонів держави і були їх покровителями (Новгородського, Смоленського, Полоцького, Дреговицького і Древлянського, Київського з могутнім центром у Києві). Свідчення цього є знахідка археологом Я.Є. Боровським капища в центрі Києва. Воно точно зорієнтовано по сторонах світу — південь-північ, і має досить незвичайну видовжену форму з пелюстками-п'єдесталами, на яких колись стояли скульптури язичницьких богів. На шести пелюстках капища, змурованого з каміння на глині, розміщувалось шість богів. Ці боги добре узгоджуються з «Повістю минулих літ». Поруч з капищем — велика яма, де горів священний вогонь. Я.Є. Боровський робить висновок, що це залишки того самого пантеону язичницьким богам в Києві. Однак збагнувши, що язичництво зжило себе і перешкоджає зв'язкам із християнськими країнами Європи, він схилився до прийняття християнства з Візантії. Головною причиною прийняття візантійського різновиду християнства в Київській Русі стало те, що ця релігійна практика освячувала княжу владу й усебічно відстоювала її авторитет (на відміну від римської, яка в середньовіччі боронила зверхність духовної влади над світською).

988 р. – визнання християнства державною релігією. «Повість минулих літ» розповідає про те, як князь Володимир, прийнявши святе хрещення і повернувшись до Києва з Корсуня, «повелів перекинути ідоли — одних порубати, а інших спалити. Перуна ж наказав прив’язати до хвоста коня і волочити його з гори по Боричеву узвозу до Струмка і приставив 12 чоловіків бити його палицями. Коли волочили Перуна по Струмку до Дніпра, оплакували його невірні, оскільки не прийняли ще вони святого хрещення. І притягнувши, кинули його до Дніпра». Переказ свідчить, що коли плила колода Перуна вниз за течією, бігли за ним язичники і зі сльозами кричали: «Видибай! Видибай на берег, боже!», проте бовван все ж таки пішов на дно. Ця подія і послужила причиною того, що урочище, де відбулася ця подія, стали називати Видубичами. Церковний устав Володимира.

Адміністративна реформа: (бл. 988 р.), спрямована на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу держави на уділи — землі навколо найбільших міст. Усього таких уділів було вісім. Туди призначали синів великого князя або його довірених осіб — посадників, які безпосередньо залежали від нього, а рідного дядька Добриню поставив правити від свого імені Новгородом. Таким чином, Володимир усунув від влади племінних князів, зосередивши її виключно в руках своєї династії.

Судова реформа давньоруського правителя стосувалася розмежування сфер компетенції духовних і світських судів, а також обмеження місцевої сеньйоральної юстиції. Зазнала невдачі спроба Володимира запровадити смертну кару в судовому порядку. Київська Русь була на той час чи не єдиною в Європі державою, де суди не виносили смертних вироків. Звичайно, смертна кара мала місце, але її застосовували за надзвичайних обставин (бунти, заворушення, повстання) позасудові органи держави.

Правова реформа: для посилення своєї влади та влади бояр і знатних дружинників він удосконалив і доповнив попередній кодекс – «Закон Руський». До нашого часу не зберігся. Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земельним», який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм – « Правди Ярослава».

Київська Русь у період князювання Ярослава Мудрого досягла найбільшого піднесення. Значну увагу приділяв Ярослав Володимирович внутрішній організації держави. Він розбудував і укріпив Київ, оточив його муром, звів Золоті ворота — головний парадний в'їзд до міста, цілу низку інших архітектурних споруд. Дбав великий князь про розвиток освіти, засновував школи і бібліотеки. Підтримкою князя користувалося християнство. В усіх великих містах розгорнулося будівництво храмів, засновувалися монастирі. Найбільший із них — славнозвісний Києво-Печерський — став важливим осередком не лише чернечого життя, а, й культури, освіти, літописання.

Ним були проведені адміністративна реформа – організація місцевої влади у віддалених регінах;

Правова реформа. З ім'ям князя пов'язують створення першого писемного зведення законів Київської Русі – Руської Правди чи, принаймні, її частини, так званої Найдавнішої правди. І хоча серед істориків немає єдності щодо заслуг Ярослава Мудрого в цьому процесі (деякі дослідники вважають, що це правниче зведення слід датувати не першою половиною XI ст., а пізнішим часом), в історичних джерелах XIII ст. Руську Правду називали "Судом Ярославлим Володимирица".

Ще достовірнішим видається, що мудрий київський князь був автором такої юридичної пам'ятки давньоруських часів, як Церковний устав – Номоканон. Він регулював головним чином питання родинного права і злочинів проти моралі, належних до компетенції церкви. Участь у його укладенні, крім Ярослава Володимировича, брав також митрополит Іларіон.

Релігійна реформа – церковний устав Ярослава, розмежування державної і церковної влади.

Проте слід визнати, що єдиновладдя Володимира і Ярослава трималося на особистих талантах і авторитеті обох правителів. Величезна територія держави в роки їх правління ще не була цілком освоєна. Можливо тому після смерті Ярослава у 1054 р. до влади прийшов триумвірат його старших синів – Ізяслава, Святослава, Всеволода, які разом правили близько 20 років.

Через суперечки між ними у 1073 р. триумвірат перетворився на дуумвірат – правління двох князів – Святослава і Всеволода. З того часу і до початку ХІІ ст. на Русі майже постійно правлять дуумвірати. І хоча у 1078-1093 рр. великим київським князем був Всеволод, проте і тоді був дуумвірат, оскільки він залучив до управління свого сина Володимира Мономаха. Лише на початку ХІІ ст. було відновлено єдиновладдя – за часів Володимира Мономаха (1113-1125) і його сина Мстислава І (1125-1132). Але вже в цей період починається занепад.

У 1169 р. молодший син Мономаха суздальський князь Андрій Боголюбський (батько Юрія Долгорукого – засновника Московського князівства) зруйнував Київ, що стало початком занепаду Київської Русі; а у 1203 р. Київ спустошив князь Рюрик і половці. У 1240 р. Київ взяли монголо-татари, що започаткувало панування монголо-татарського іга. Тож до остаточного занепаду Київської Русі спричинились 2 чинники: внутрішній – князівські міжусобиці, і зовнішній – монголо-татарська навала.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Теорії походження державності у східних слов’ян.	\|	Характеристика державного ладу Київської Русі. Виші органи влади та управління Київської Русі.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.