МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Утворення староруської ранньофеодальної держави – Київська Русь. Адміністративно-фінансова реформа княгині Ольги. Реформи Володимира Великого.Питання про найдавніші корені слов’янських народів є одним із найбільш дискусійних в історичній науці. Перші писемні згадки про слов’ян (найдавніша назва яких – венеди), відносяться до І—ІІ ст. і містяться у працях римських авторів Плінія Старшого, Клавдія Птолемея, Корнелія Тацита. За їхніми свідченнями, венеди мешкали у лісостеповій смузі від Дніпра до Вісли. Венедську ранньослов’янську спільність зруйнувало вторгнення у І—ІІ ст. з Балтії східногерманського племінного об’єднання – готів. За свідченням істориків: візантійсько-готський — Йордана та візантійський — Прокопій Кесарійського колишні венеди на межі ІІ-ІІІ століть поділилися на 3 групи: - склавінів – це пращури південних слов’ян; - антів – східних слов’ян (375 р. – перша згадка про антів); - власне венедів – західних слов’ян. Соціальні відносини у ранніх слов’янських племен першої половини І тис. н.е. були типовими для кінцевого первіснообщинного ладу, періоду зародження класового суспільства. Відбувався процес розпаду старих родових общин. На зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община в якій виділялися окремі заможні сім’ї. Племінна верхівка складалася з різних осіб. До неї входили передусім вожді племен. Вони вирізнялися своїми майновим станом із основної маси населення. Соціальна диференціація зумовила зародження державних структур, формування союзів племен і створення політичних об’єднань Першим було Антське царство (IV-VІІ ст.). IV—VI століття — період найвищого піднесення Антського союзу. На чолі Антського царства стояли зверхники — царі (рекси), оточені можновладцями (приматами). Імена деяких із них відомі: царі Бож, Ардагаст, Мукосій. Вчені припускають, що на етапі формування й становлення Антської «держави» влада рекса була виборною і тимчасовою (на час війни з сусідами і кочівниками-завойовниками). На цю посаду обиралися військові вожді, які мали авторитет серед народу. В період найвищої воєнно-політичної активності Антської «держави» влада царів стає спадковою, з посиленням централізаторських тенденцій, але все ж не абсолютною. Авторитет царів був визнаний усім народом. Антські царі мали при собі раду племінних старшин, а при розв’язанні найважливіших питань скликалися народні збори (віче) усіх антів. Анти мали сильну військову організацію. Війна й об’єднання населення для війни стають регулярними функціями в діяльності племен. Таку форму правління називали військовою демократією. У IV ст.. анти вели наполегливу боротьбу з готами. У 385 році готський король Вітімар прагнув підкорити антів своїй владі, але зазнав поразки. Пізніше йому вдалося захопити у полон Божа і стратити його. Інше доволі велика держава виникла на Волині, Аль-Масуд називає її Валінана, якому в VII ст. завдали тяжкого удару авари. Цю державу очолює цар Маджак, якому покоряються багато племен. В. Ключевський говорив, що великий воєнний союз в Карпатах у VI ст. можна поставити на початку історії східного слов'янства. Наприкінці 50-х років VI століття на Східну Європу накотилася нова хвиля завойовників — авари. Внаслідок слов’яно-аварських воєн (558—568 рр.) і масових міграцій Антська «держава» припинила існування. З початку VII ст. (602 р.) назва «анти» вже не згадується в писемних джерелах. Починаючи з VII ст., в літературі вживають назву «слов'яни». В Х ст зникає назва «словʼяни». Цінним джерелом про розселення слов'ян по східноєвропейській рівнині є «Повість временних літ». Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни (жили на Правобережжі середньої течії Дніпра з центром у Києві), древляни (центр – Іскоростень), дреговичі, бужани, волиняни, дуліби, сіверяни, уличі, тиверці, білі хорвати, радимичі, кривичі, ільменські словени, вʼятичі. Союзи племен об'єднували до десятка племен, назви яких не дійшли до нас. На початку існування цих союзів племен, як і в антський період, формою організації управління була військова демократія. У таких військово-демократичних племенних союзах, утворених насамперед під час війни з метою оборони, велику роль відігравав військовий ватажок. Військовою силою союзу племен були всі боєздатні чоловіки. До VI-VII ст.. належить і виникнення громадського інституту – дружини. Військовий ватажок і його близькі дружинники забирали більшу частину здобичі собі. Але при цьому тривалий час зберігалися первісні демократичні установи – народні збори, рада старійшин. Народні збори перетворилися у збори воїнів, яким військовий ватажок, оточений і підтримуваний дружиною, нав’язував свою волю, здобуваючи дедалі більший вплив і владу з допомогою інших старійшин. Спираючись на дружину, він міг нехтувати звичаями племені. Таким чином, відбувається перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи. Військова демократія поступово переростала у війського-ієрархічне правління – князівства. У союзах племен – князівствах – формується новий рівень управління. Військовий ватажок великого союзу племен стає управителем – князем. Верховенство князів набувало характеру здійснення владних класових функцій. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і намісників, дружина – у військову силу, що виконувала свої основні функції. Імена деяких з них потрапили на сторінки літописів. До найбільш раннього часу, а саме — до VI ст., може бути віднесена діяльність полянського князя Кия. Дуже цікаво малює заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та Хоривом — "Повість временних літ". Пам'ять про них залишилася в назвах самого міста Києва та гір — Щекавиці та Хоревиці. Цю легенду записав ще у VII ст. вірменський письменник Зеноб Глак. Він розповідає про заснування Києва в землі полунян (полян). У VIIІ ст. в умовах боротьби з кочівниками в Середньому Подніпров'ї декілька союзів союзів племен, або князівств, об’єдналися в союз союзів під назвою «Русь» із столицею в полянському Києві. Великими об'єднаннями східнослов'янських племен ще до нашестя аварів були дулібо-волинський союз, а також три союзи племен псковських, смоленських і полоцьких кривичів. У VІІІ-ІХ ст. відбулися великі зміни у соціально-економічному і політичному розвитку слов’ян. Для цього часу характерна тенденція до поліцентризму, утворюються широкі політичні об’єднання – своєрідні «надсоюзи» - союзи союзів племен. Існування у східних слов'ян даних союзів знайшло відображення в повідомленнях арабських письменників IX—X ст. (аль-Балхі, аль-Істахрі та ін.) про три групи русів. Одна з них — Куяба (земля полян, сучасна Київська обл. з центром у Києві), друга мала назву «Славія» (об’єднання союзів ільменських племен навколо Новгорода), третя — «Артанія» (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Приблизно на рубежі VІІІ-ІХ ст. придніпровський союз союзів племен «Русь» переростає у ще сильніше об’єднання під назвою «Руська земля», об’єднавши значну кількість союзів слов’янських племен. На ці території поширилась єдина система збирання данини, управління і судочинства. Правила династія Києвичів, останніми представниками якої були Аскольд і Дір. Поряд з утворенням держави «Руська земля» через об’єднання південної частини східнослов’янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувалося об’єднання північної частини східнослов’янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами. Процес політичної консолідації східних слов’ян завершився наприкінці ІХ ст. утворення великої, відносно єдиної Давньоруської держави – Київська Русь. Під владою Києва об’єдналися два величезні словянскі політичні центри – Київський і Новгородський. Цю подію, яку літопис відносить до 882 р., коли переодягнувшись у купецьке вбрання, дружина новгородського князя Олега (882-912) з'являється в Києві. Князя Оскольда запрошують на званий обід і там підступно вбивають. Народ приймає цю звістку спокійно, що довгий час було найбільшою загадкою для істориків. У Києві не вибухають ні повстання народних мас, ні протести місцевої аристократії. І все це тому, що всі вони хотіли, щоб у Києві правив язичницький правитель, який би не зачіпав їхніх інтересів, не рушив би старої релігії. У Києві відновився язичницький культ. Таким чином, після вбивства останнього Києвича в Києві встановлюється нова династія — Рюриковичів. Саме тоді Олег став великим київським князем, а Київ – столицею об’єднаної держави. Це була ранньофеодальна монархія. Незважаючи на протидію новгородців (Новгород – ранньофеодальна республіка), під владою київських князів об’єднались землі ільменських слов’ян, кривичів, полян, древлян, сіверян, радимичів. У 907 році Олег рушив походом на Візантію і змусив її підписати торговельну угоду, яка відкривала широкі можливості для руських купців. Нову, не менш вигідну угоду, було укладено в 911 р. Після смерті Олега (912 р.) київським князем став Ігор Рюрикович (912-945). Посиливши централізовану владу у боротьбі з волелюбними древлянами, він виступив проти печенізьких орд, які нападали на Русь. А у 941 і 944 роках здійснив не дуже вдалі походи на Візантію, після чого Русь втратила контроль на Чорноморському узбережжі та в гирлі Дніпра і до того ж зобов’язувалася надавати військову допомогу Візантії. У 945 році, намагаючись двічі поспіль зібрати данину з древлян, князь Ігор був убитий. Таким був перший етап формування давньоруської державності (середина ІХ ст. – 945 р.). Другий етап формування давньоруської державності починається правлінням княгині Ольги (945-965). Синові Ігоря Святославові на той момент було три роки, тому влада перейшла до вдови Ігоря – княгині Ольги. Насамперед вона жорстко помстилася древлянам за смерть чоловіка, спаливши їхню столицю Іскоростень разом з частиною городян, інші були перетворені на рабів. Та жорстока розправа була законною кровною помстою, традицією тих часів. Після цього всі подальші роки її правління характеризувалися миром і спокоєм. Виявом її високої політичної і культурної зрілості було її охрещення, а також толерантне ставлення до інших вірувань. Велике значення для зміцнення української державності мала адміністративно-фінансова реформа. ЇЇ суть полягала у наступному. Перш за все було впорядковано збір податків, запровадивши так звані "становища" – адміністративно-фінансові пункти для збирання данини, використавши для цього стародавні центри сільських общин – погости, а також «уроки» та «устави», які визначали розміри та зміст зборів, що сплачувалися у той час переважно хутром, а грошовою одиницею була «куна» — шкурка куниці. Було встановлено, що данина ділилася на три частини, з яких дві йшли на державні витрати, а третина на потреби княгині, її міста Вишгорода. У цьому визначилась ідея поділу між бюджетом і власністю князів, що засвідчувало високий рівень державного мислення як керівної еліти, так і суспільства в цілому. Княгиня водночас стежила за тим, щоб підлеглі не позбавлялися засобів до існування й відтак могли сплачувати данину. Таким чином, держава вперше отримала примітивний адміністративно-територіальний устрій, а також примітивну фінансову систему. Ольга виявила глибоке розуміння міжнародного становища свого часу в Європі, 940 року здійснила важливий державний візит до Візантії, встановила з нею досить дружні відносини, відновила військовий союз. Вона також зуміла встановити дипломатичні зв'язки з Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 роках обмінювалася посольствами. Таким чином, за складних зовнішніх і внутрішніх обставин вона здійснювала обережну, виважену політику, тримала державну систему в міцних руках, не давши їй розвалитися чи ослабнути, а також вела мудру й ефективну дипломатичну діяльність. Князь Святослав (965-972) намагався поширити всю повноту влади на прилеглі території шляхом заміни місцевої верхівки на представників династії Рюриковичів. Завершого вигляду дана адміністративна реформа набула в часи князювання Володимира. Третій етап припадає на князювання Володимира Святославича (978-1015) і його сина Ярослава (1019-1054). Саме з них князівська влада, залишаючись спадковою, стає ще й одноосібною. За цих двох князів завершився тривалий процес формування державності у східних слов’ян. В часи правління Володимира Великого було проведено дві релігійні реформи: 981 р. – реформування кн. Володимиром язичництва, спроба ввести монотеїзм на базі язичницьких богів. Володимиром побудовано пантеон шести язичницьких богів на чолі з громовержцем Перуном — т.зв. шестибожжя (Перун, Хоре, Даждьбог, Стрибог, Симарга та Мокош), які уособлювали 6 регіонів держави і були їх покровителями (Новгородського, Смоленського, Полоцького, Дреговицького і Древлянського, Київського з могутнім центром у Києві). Свідчення цього є знахідка археологом Я.Є. Боровським капища в центрі Києва. Воно точно зорієнтовано по сторонах світу — південь-північ, і має досить незвичайну видовжену форму з пелюстками-п'єдесталами, на яких колись стояли скульптури язичницьких богів. На шести пелюстках капища, змурованого з каміння на глині, розміщувалось шість богів. Ці боги добре узгоджуються з «Повістю минулих літ». Поруч з капищем — велика яма, де горів священний вогонь. Я.Є. Боровський робить висновок, що це залишки того самого пантеону язичницьким богам в Києві. Однак збагнувши, що язичництво зжило себе і перешкоджає зв'язкам із християнськими країнами Європи, він схилився до прийняття християнства з Візантії. Головною причиною прийняття візантійського різновиду християнства в Київській Русі стало те, що ця релігійна практика освячувала княжу владу й усебічно відстоювала її авторитет (на відміну від римської, яка в середньовіччі боронила зверхність духовної влади над світською). 988 р. – визнання християнства державною релігією. «Повість минулих літ» розповідає про те, як князь Володимир, прийнявши святе хрещення і повернувшись до Києва з Корсуня, «повелів перекинути ідоли — одних порубати, а інших спалити. Перуна ж наказав прив’язати до хвоста коня і волочити його з гори по Боричеву узвозу до Струмка і приставив 12 чоловіків бити його палицями. Коли волочили Перуна по Струмку до Дніпра, оплакували його невірні, оскільки не прийняли ще вони святого хрещення. І притягнувши, кинули його до Дніпра». Переказ свідчить, що коли плила колода Перуна вниз за течією, бігли за ним язичники і зі сльозами кричали: «Видибай! Видибай на берег, боже!», проте бовван все ж таки пішов на дно. Ця подія і послужила причиною того, що урочище, де відбулася ця подія, стали називати Видубичами. Церковний устав Володимира. Адміністративна реформа: (бл. 988 р.), спрямована на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу держави на уділи — землі навколо найбільших міст. Усього таких уділів було вісім. Туди призначали синів великого князя або його довірених осіб — посадників, які безпосередньо залежали від нього, а рідного дядька Добриню поставив правити від свого імені Новгородом. Таким чином, Володимир усунув від влади племінних князів, зосередивши її виключно в руках своєї династії. Судова реформа давньоруського правителя стосувалася розмежування сфер компетенції духовних і світських судів, а також обмеження місцевої сеньйоральної юстиції. Зазнала невдачі спроба Володимира запровадити смертну кару в судовому порядку. Київська Русь була на той час чи не єдиною в Європі державою, де суди не виносили смертних вироків. Звичайно, смертна кара мала місце, але її застосовували за надзвичайних обставин (бунти, заворушення, повстання) позасудові органи держави. Правова реформа: для посилення своєї влади та влади бояр і знатних дружинників він удосконалив і доповнив попередній кодекс – «Закон Руський». До нашого часу не зберігся. Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земельним», який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм – « Правди Ярослава». Київська Русь у період князювання Ярослава Мудрого досягла найбільшого піднесення. Значну увагу приділяв Ярослав Володимирович внутрішній організації держави. Він розбудував і укріпив Київ, оточив його муром, звів Золоті ворота — головний парадний в'їзд до міста, цілу низку інших архітектурних споруд. Дбав великий князь про розвиток освіти, засновував школи і бібліотеки. Підтримкою князя користувалося християнство. В усіх великих містах розгорнулося будівництво храмів, засновувалися монастирі. Найбільший із них — славнозвісний Києво-Печерський — став важливим осередком не лише чернечого життя, а, й культури, освіти, літописання. Ним були проведені адміністративна реформа – організація місцевої влади у віддалених регінах; Правова реформа. З ім'ям князя пов'язують створення першого писемного зведення законів Київської Русі – Руської Правди чи, принаймні, її частини, так званої Найдавнішої правди. І хоча серед істориків немає єдності щодо заслуг Ярослава Мудрого в цьому процесі (деякі дослідники вважають, що це правниче зведення слід датувати не першою половиною XI ст., а пізнішим часом), в історичних джерелах XIII ст. Руську Правду називали "Судом Ярославлим Володимирица". Ще достовірнішим видається, що мудрий київський князь був автором такої юридичної пам'ятки давньоруських часів, як Церковний устав – Номоканон. Він регулював головним чином питання родинного права і злочинів проти моралі, належних до компетенції церкви. Участь у його укладенні, крім Ярослава Володимировича, брав також митрополит Іларіон. Релігійна реформа – церковний устав Ярослава, розмежування державної і церковної влади. Проте слід визнати, що єдиновладдя Володимира і Ярослава трималося на особистих талантах і авторитеті обох правителів. Величезна територія держави в роки їх правління ще не була цілком освоєна. Можливо тому після смерті Ярослава у 1054 р. до влади прийшов триумвірат його старших синів – Ізяслава, Святослава, Всеволода, які разом правили близько 20 років. Через суперечки між ними у 1073 р. триумвірат перетворився на дуумвірат – правління двох князів – Святослава і Всеволода. З того часу і до початку ХІІ ст. на Русі майже постійно правлять дуумвірати. І хоча у 1078-1093 рр. великим київським князем був Всеволод, проте і тоді був дуумвірат, оскільки він залучив до управління свого сина Володимира Мономаха. Лише на початку ХІІ ст. було відновлено єдиновладдя – за часів Володимира Мономаха (1113-1125) і його сина Мстислава І (1125-1132). Але вже в цей період починається занепад. У 1169 р. молодший син Мономаха суздальський князь Андрій Боголюбський (батько Юрія Долгорукого – засновника Московського князівства) зруйнував Київ, що стало початком занепаду Київської Русі; а у 1203 р. Київ спустошив князь Рюрик і половці. У 1240 р. Київ взяли монголо-татари, що започаткувало панування монголо-татарського іга. Тож до остаточного занепаду Київської Русі спричинились 2 чинники: внутрішній – князівські міжусобиці, і зовнішній – монголо-татарська навала.
Читайте також:
|
||||||||
|