Органи управління Київської Русі

Київській Русі були властиві дві системи управління. На етапі становлення й еволюції державних структур управління Русі здійснювалося на підставі десяткової, або чисельної, систем, яка випливала з військової організації – внаслідок перетворення військових одиниць у територіальні поняття. Початки формування останньої сягали VІ-VП ст., а остаточно вона сформувалась у IX ст., коли князь, приєднуючи слов'янські землі, залишав у них частину дружини (десять, сто, тисячу воїнів) і наділяв воєначальників (тисяцьких, соцьких, десяцьких) адміністративними і фінансовими функціями – наводили порядок у місті, придушували опір місцевого населення, допомагали збирачам данини, а також почали здійснювати торгівельні, поліційні, військові функції – керували військовими силами території, якою управляли; а з розвитком князівської юрисдикції – і судово-адміністративні функції. У деяких землях (Галичині) замість тисяцьких утверджувались воєводи, які очолювали збройні сили місцевих князів, а тисяцькі здійснювали адміністративно-поліційні функції у містах.

З розвитком феодалізму (десь із XI-XII ст.) виникає друга система правління Київської Русі – двірсько-вотчинна, при якій не розмежовуються органи державного управління та управління особистими справами князя – все управління здійснює двір князя (чи вотчина боярина) – кожен, хто входив до князівського двору (боярської вотчини) і відав якоюсь сферою господарства чи був близьким прислужником господаря, міг з його дозволу виконувати також, крім безпосередніх обов`язків при дворі (вотчині), державні функції. Очолював князівський двір і виконував важливі державні доручення двірцевий-огнищанин; канцелярію очолював печатник, князівським помешканням завідував покладник; воєвода був начальником усіх збройних сил князівства, тіун конюший відав питаннями забезпечення князівського війська кіньми, стольник організовував постачання князівського двору продуктами, були й інші слуги-урядовці. Цим вищим посадовим особам прислуговували різні управителі – тіуни і старости; князівським господарством відали ключники або тіуни. Різні князівські доручення виконували спеціальні служилі люди – биричі, дітські, отроки. Двірцево-вотчинна система управління існувала на усіх рівнях феодальної земельної ієрархії – у великокнязівському домені, у володіннях місцевих князів, у боярських вотчинах, в яких бояри навіть отримали право суду над залежним населенням.

Повноважними представниками князівської влади на місцях були посадники ,волостелі і старости..

Посадники, на відміну від тисяцьких і сотських, які були передусім командирами дружини, а вже згодом отримували адміністративні функції, - відразу ставали повноправними представниками князівської влади на місцях (у найважливіших центрах) на чолі округу чи міста. Як представники князя вони здійснювали його функції: судили, збирали данину і різні мита (спеціальні пункти збору данини називались погости), відали поліційними справами, керували військовими силами міста, а також у їхньому віданні перебувала прилегла сільська територія. Здебільшого князі призначали посадниками бояр та інших “добрих мужів”. Такі ж функції покладалися і на волостеля.

Посадники і волостелі (управителі волостей, які здійснювали адміністративні і судові функції) мали найближчих помічників – тіунів та помічників зі спеціальних справ – мечників, мостників, вирників.

Селами управляли старости, які обирались жителями. Усі ці посадові особи за службу отримували не плату від князя, а з населення “корм” у вигляді різних поборів. Так система управління називалася «кормління» (посадництва).

Органом місцевого селянського самоврядування була територіальна община – вервь. Вона була колективним власником земель, діяла на засадах кругової поруки, виконуючи перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та господарські функції. Місцеве населення у верві мало своїх старост (старців), які захищали їхні інтереси перед князівською адміністрацією. Органом управління верві були вервні збори (копні збори або віче). Судові функції виконував вервний (копний) суд.

Судова система. Єдиної судової системи не існувало. Судові функції в центрі і на місцях виконували владці – князь, посадники, волостителі, тисяцькі, соцькі, десятники. Суд не був відділений від адміністрації. Суди поділялися на державні, вотчинні (приватні) і церковні.

Компетенція князівського суду – справи, в яких хоча б однією із сторін виступала феодальна знать (бояри). Для вирішення дрібних цивільних справ (розподіл спадщини, майнові суперечки) князь посилав дітських та отроків, які діяли від його імені. Періодично князь разом з тіунами об’їжджав провінції, здійснюючи суд на місцях – “поїзший суд”.

Пізніше виникли приватні (вотчинні) суди – суди землевласника над залежним населенням. Це право боярам жалувалося державою разом із землею. У справі холопа рішення суду не підлягало оскарженню. Закуп міг подати скаргу до князівського суду.

Церковні суди. Їх юрисдикції підлягали справи духовних і церковних людей щодо будь-яких справ, а мирян – стосовно справ з дотримання релігійних правил, про мораль, віру, сімейно-шлюбні проблеми. Суддями могли виступати єпископи, архієпископи, митрополити, архімандрити, ігумени.

Існував і общинний суд. До його юрисдикції належали: захист власності в разі порушення межі, проведення попереднього слідства, якщо вбивство було скоєно на території общини (верві). Він розглядав усі категорії справ щодо членів общини та злочини, що були скоєні на території общини.

У судовому процесі брали участь княжі урядовці, писар (метальник), слідчі (істці), офіційні обвинувачі (ябедники), свідки – послухи та видоки.

Збройні сили складалися з дружини великого князя, дружини місцевих князів, народного ополчення (воїв) та найманих загонів. Дружинники великого князя поділялися на старших дружинників (з часом називалися боярами) і молодших (отроки, пасинки, дітські). Структурно військо поділялося на тисячі, сотні, десятки, а пізніше на полки.

Таким чином, за формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією, побудованою на принципі сюзеренітету-васалітету, не чітко централізованою. На чолі держави стояв Великий Київський князь-суверен (з верховною, самостійною, незалежною, повною і неподільною владою), якому підпорядковувались місцеві правителі-князі – його васали; згодом між ними стали укладатись міжкнязівські договори – хрестоцілувальні грамоти. Діяльність Великого князя спрямовувалась нарадою з феодальної верхівки – Боярською думою; у разі війни чи інших надзвичайних подій скликалось Віче; у період феодальної роздробленості для вирішення найважливіших питань скликались феодальні з`їзди.

Таким чином, можна зробити висновок, що у період становлення у східних слов’ян класового суспільства рабовласницька формація в глобальному масштабі вже віджила себе. Така форма експлуатації, як патріархальне рабство, що існувала у східних слов’ян, не переросла у рабовласницьку формацію. У процесі формування класів суспільства у східних словян перейшли від первіснообщинного ладу до феодального. Велику роль у переході їх до феодальної формації і досягнутий ними у VIII-IX ст. рівень розвитку продуктивних сил. Він вимагав, щоб працівник був заінтересований у продуктивному застосуванні знарядь праці, що було несумісним з широким використанням безініціативних рабів.

На основі зазначених змін у соціально-економічних ладі східних слов’ян відбувалося утворення держави. Водночас із розвитком класових відносин формування державності відбувалося від союзу племен ранньофеодальних князівств та інших вищих рівнів політичних об’єднань і завершилося утворенням Давньоруської держави.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Органи влади Київської Русі.	\|	Суспільний устрій

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.