• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Суспільний устрій

Києво-Руська держава більшістю дослідників визнається ранньофеодальною тобто такою, що виникла за умов формування феодальної власності й розкладу суспільства на два класи: феодалів (власників земельних угідь) і феодально-залежного населення (здебільшого селян, що господарювали на дрібній земельній ділянці, переданій їм у користування за умови відбування служби або оплати встановлених платежів). Цей поділ, що визначав суспільний устрій Києво-Руської держави, остаточно оформився з розвитком феодальних майнових відносин. У межах названих класів населення Київської Русі поділялося на окремі групи, відмінності у становищі яких мали не лише економічний, а й правовий характер, тобто ці групи різнилися між собою за обсягом правоздатності.

Надаючи характеристику суспільного ладу Київської Русі, слід звернути увагу на історичні рамки для здійснення характеристики, тобто треба зробити часову прив’язку, оскільки суспільство не стоїть на місці, воно або розвивається або деградує, обравши точку відліку 988 р. хрещення Русі, тобто визнання християнства державною релігією.

В дохристиянську добу населення ділилося на 2 групи:

1) Вільні – князь, його родичі, військова дружина; окремо виступали жерці, права яких суттєво відрізнялися від інших за правами;

2) Невільні – холопи (за правовим статусом прирівнювався до речі).

Християнська доба:

Вільні:

1) Панівні верстви (феодали):

Верхівку вільних людей становили Київський і місцеві князі, дружина (княжі мужі). Князі збільшували свої землеволодіння внаслідок захоплення пустуючих та общинних земель, перетворюючи притому общинників у феодально залежне населення. Найбільшим феодалом був Великий Київський князь – він розпоряджав общинними землями, які вважались державними, роздаючи їх своїм дружинникам. У 10 ст. формується великокнязівський домен (з лат. domen – володіння) і домени місцевих князів – це приватні маєтки, які належали не державі (оскільки Великий Київський князь як глава держави виступав верховним власником усієї землі Київської Русі), а безпосередньо князям як феодалам. Князі отримували прибутки від свого феодального господарства, із суду, збирали данину; згодом частину цих прибутків стали отримувати і бояри.

З`являються і боярсько-дружинні приватні землеволодіння - вотчини. В 11 ст. бояри називались “княжі (кращі) мужі” і становили верхівку князівської військової дружини; вони були радниками князя, притому могли його вільно залишити і перейти на службу до іншого; з них князь призначав воєвод та інших урядовців. Потім вони стали називатись “боляри” (етимологія «боярин» не є чіткою, має болгарське походження «боярин» від слова «болій» - більший) – мали великі земельні наділи, часто мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, на вічі, у князівській адміністрації посідали вищі державні посади – так виникали цілі династії бояр-урядовців.

Нижче становище посідали менші бояри– дітські і отроки. Верства бояр не була замкнутою кастою – до неї міг увійти будь-хто за визначні заслуги перед князем (державою).

Православне духовенство(з Візантії через Болгарію) розділялося на 2 категорії:

- чорне – ченці (монахи), давали обітницю целібата, більш привілейовані). В монастирях жили і працювали кращі вчені (Нестор, Іларіон, Никон), лікарі (Агапіт), художники (Алімпій), які вели літописи, переписували книги, організовували різні школи. Перше місце серед монастирів України належало Києво-Печерському. Він став зразком для інших монастирів і мав великий моральний вплив на князів і все суспільство.

- біле (мирське) – священики, диякони, дяки, паламарі, причетники; ними були середні і малозабезпечені верстви населення, які перебували під юрисдикцією церкви; з них виділялось вище духовенство – єпископи, архімандрити та ін.

Наприкінці 11 ст. виникло церковне землеволодіння – внаслідок захоплення пустуючих і общинних земель, дарувань князів і бояр, купівлі і обміну земель; притому, найбільшими землевласниками були монастирі. Церква отримувала великі прибутки від поборів (десятину), церковного суду, пожертвувань заможних людей.

Зазначені вище категорії населення мали привілеї: не платили данини, не виконували повинності, користувалися пільгами щодо передачі майна у спадок, за вбивство княжих людей штраф був більше, ніж за вбивство простолюдина.

Купецтво з’явилося з колишньої дружини князя. За правовим становищем воно розподілялося на:

- місцеве купецтво «свої»;

- повноправне іноземне купецтво «гості»; мали право на життя і захист товару, об’єднувалися у вулиці, пізніше з ремісниками в тому числі. Питання про торгівельну діяльність регулювалися нормами Руської Правди.

Що стосується населення давньоруських міст, то воно поділялося на дві основні категорії:

- міську аристократію до якої належали князі й бояри, князівська адміністрація, багате купецтво, заможні ремісники, вище духовенство. У їхніх руках зосереджувалися великі багатства.

- міські низи – належали ремісники, дрібні торговці, челядь.

Більша частина цього люду в Х-ХІ ст. була залежною від своїх хазяїв, проживала на їхніх садибах. У XII-XIII ст. у містах різко зростала кількість особисто вільного населення, місцем проживання якого стали посади. Значну частину міського населення на Русі становили мешканці, зайняті у сфері сільськогосподарського виробництва.

2) Вільні общинники згідно законодавства Київської Русі мали певні права та обов’язки, захищала честь та гідність, але вимагала покори державній владі. Церковні устави та Руська Правда більш детально регламентувала права та обов’язки вільних общинників.

Основна маса сільського і міського населення – “люди”, “чернь” – були вільними людьми, здебільшого селянами-общинниками, які, втрачаючи станову повноправність, зберігали особисту свободу. В їх поселеннях-громадах зберігалась колективна власність на землю. Формально у політичних правах вони були рівноправні з боярами, заможними купцями і ремісниками, брали участь у Народних зборах (Вічі), але сплачували данину (полюддя), яка збиралась з “диму” (дому). Поступово, з розвитком держави, вільні общинники перетворюються на феодально залежне селянство внаслідок таких причин:

1. держава почала збирати з них данину (розмір якої залежав від кількості і якості селянської землі) та окремі феодали змушували їх відробляти панщину або стягували оброк; згодом великі князі стали накладати на сільську общину високі податки, побори, різні повинності, а також передавали право збору данини і судових штрафів та право суду своїм васалам;

2. феодали часто захоплювали общинні землі;

3. селяни часто розорювались внаслідок стихій і неврожаю, а тому добровільно переходили під владу і опіку феодалів.

3) Нижчу групу вільного населення становили селяни — смерди. Вони володіли землею і худобою. Смерди складали більшу частину населення Київської Русі, платили певні податки та відбували військову повинність із власною зброєю та кіньми. Смерд міг передавати по спадщині своє майно синам. Руська правда охороняла особу та господарство смерда, як вільного, але кара за злочин проти смерда була меншою, ніж за злочин проти боярина. В XI І—XIІІ ст. по всій Україні - Русі поширюється боярське землеволодіння і в зв'язку з цим зменшується число незалежних смердів. Зростає група смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись при цьому вільними.

2) Напіввільні люди.

Закупи («боржник») – колишні смерди, які відпрацьовували у господарстві кредитора купу – зайнятий борг (гроші, інвентар, худобу та інше майно).

У «Правді Ярославичів» містяться важливі положення про охорону та порядок забезпечення майнових інтересів кредитора, умови, за яких вимо­га про повернення позички має юридичну силу, порядок стягнення боргів тощо. Так, позички могли надаватися у:

- грошовій формі під процент («реза»);

- натуральній формі — продук­тами з умовою повернення їх з надбавкою «присопа».

Позичковий процент був дуже високим більше 20 (статті 50, 51, 53), що приводило до соціально протесту.

В 1113 році новим князем Володимиром Мономахом проводиться правова реформа, результатом якої стає видання 2 устави до Руської Правди. Держава встановлює відсоткову ставку не більше 20%.

Закуп мав виконувати сільські роботи, працювати «на полі» («ролейний закуп») (ст. 57 Пр. Пр.), доглядати хазяйську худобу: випасати її на полі, заганяти у двір, зачиняти у хліві (ст. 58 Пр. Пр.). Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сільськогосподарським знаряддям і робочою худобою. У закупа могло бути і своє господарство, власний кінь.

Правове становище закупа:

- право на вільне переселення, за винятком купців;

- заборона конфісковувати майно закупа, вбити чи погрожувати йому, погрожувати членам його сім’ї або викрадати їх, тримаючи заручниками; хазяїн не мав права продавати закупа у холопи, а в разі продажу сплачував штраф, а закупу повертали свободу(ст. 61 Пр. Пр.);

- землевласник мав право піддати закупа тілесному покаранню «за діло», але не міг «бити» закупа «без провини» з його боку (ст. 62 Пр. Пр.). За цей незаконний акт він повинен був заплатити штраф, а закуп здобував волю;

- якщо закуп хотів втекти від «хазяїна» він перетворювався у повного холопа (ст. 56 Пр. Пр.).

- за крадіжку, вчинену закупом, відповідав його «хазяїн» (ст. 64 Пр. Пр.), проте, закуп у цьому випадку, як і у випадку втечі, ставав повним холопом.

- у незначних справах закуп міг виступати у суді як свідок, а також звертатися до суду зі скаргою на свого хазяїна.

Орендарі – напіввільні люди. З 2 половини 12 ст. були вимушені орендувати землі. Люди-орендарі 100 відсотково залежали від орендаря. Це свідчить про подальший розвиток феодальної системи.

3) Невільні люди називались спочатку челяддю, а потім холопами. Спочатку цим терміном називали осіб чоловічої статі (хлопець — холопець — холоп – «військовий юнак»), а потім невільних людей взагалі. Холоп відноситься до категорії речей, об’єкт права. Холопа можна було позичити, заставити, програти в кості, можна було піти на базар і купити його.

Джерела холопства:

- народження від рабині;

- полон на війні;

- одруження з рабинею без “ряду” (без укладення договору з її господарем);

- продаж при свідках;

- продаж збанкрутілого купця;

- вступ “без ряду” на посаду тіуна (уніфікована, узагальнена назва всіх князівських слуг з різними функціями) чи ключника до феодала;

- втеча або крадіжка здійснена закупом.

Закон передбачав умови, за яких холоп міг стати вільним: якщо він викупився на волю, якщо хазяїн звільнив його. Жінка-рабиня, якщо хазяїн її зґвалтує, після його смерті діставала волю з її дітьми. Холоп фактично не мав ніяких прав. За злочин, заподіяний холопові, відшкодування отримував хазяїн. За злочин, здійсненний холопом, ніс відповідальність хазяїн.Холоп іноді наділявся певними правами – як боярський тіун міг виступати у суді як видок, але не міг бути послухом.Холоп не міг мати своєї власності, він сам був власністю. З поширенням християнства становище холопів покращало. Церква закликала до пом'якшення в ставленні до холопів, радила відпускати їх на волю на "спомин душі". Такі холопи переходили в категорію ізгоїв.

Ізгої– люди, які через різні обставини вибули з однієї категорії і не пристали до іншої. Це могли бути нещодавно звільнені раби, збанкрутілі купці, син священика, який не отримав сан духовної особи, князі, які втратили вотчину, проте залишалися вільними людьми.

Юридично поділ на стани не був оформленим, хоча фактично існував. Особливістю соціальної структури було те, що усі верстви населення не були замкнені. Можливий був перехід з однієї групи до іншої (окрім князів).

Таким чином, можна зробити висновок, що у період становлення у східних слов’ян класового суспільства рабовласницька формація в глобальному масштабі вже віджила себе. Така форма експлуатації, як патріархальне рабство, що існувала у східних слов’ян, не переросла у рабовласницьку формацію. У процесі формування класів суспільства перейшли від первіснообщинного ладу до феодального. Велику роль у переході їх до феодальної формації був досягнутий ними у VIII-IX ст. рівень розвитку продуктивних сил. Він вимагав, щоб працівник був заінтересований у продуктивному застосуванні знарядь праці, що було несумісним з широким використанням безініціативних рабів.

На основі зазначених змін у соціально-економічних ладі східних слов’ян відбувалося утворення держави. Водночас із розвитком класових відносин формування державності відбувалося від союзу племен ранньофеодальних князівств та інших вищих рівнів політичних об’єднань і завершилося утворенням Давньоруської держави.

Читайте також:

1. Адміністративний устрій
2. Адміністративний устрій і управління в українських землях під час татаро-монгольського панування.
3. Адміністративний устрій та окупаційний режим в Україні під час війни 1941-1945 рр
4. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
5. Адміністративно-політичний устрій Січі
6. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
7. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
8. Адміністративно-територіальний устрій та соціально-економічний розвиток
9. Адміністративно-територіальний устрій, економічне становище українських земель у першій половині ХІХ ст.
10. Адміністративно-територіальний устрій, економічне становище українських земель у першій половині ХІХ ст.
11. Благоустрій доріг.
12. Благоустрій та утримання території населених пунктів.

Переглядів: 1420