• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 5. ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Протокол №1 від 29.08.2013р.

Міністерство освіти і науки України

ПВНЗ«Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем'янчука»

Лекція на тему:

«ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ»

затверджено на засіданні

кафедри економіки та фінансів

5.1. Інститути та їх функції в економіці. Базисні інститути національної економіки.

5.2. Інституціональна трансформація перехідної економіки та становлення інституту приватної власності.

5.3. Становлення інституту конкуренції в перехідних системах.

5.4. Становлення інститутів підприємництва та контрактного права в транзитивних національних економіках.

5.1. ІНСТИТУТИ ТА ЇХ ФУНКЦІЇ В ЕКОНОМІЦІ. БАЗИСНІ ІНСТИТУТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

На межі ХІХ-ХХ ст. в розвитку національних економік розвинених країн починає домінувати інституціональний напрямок в економічній думці як реакція на бурхливі зміни економічної ситуації та неспроможність неокласичної теорії їх пояснити. До методологічних особливостей інституціоналізму можна віднести наступне. По-перше, послідовний історизм, оскільки закономірності розвитку національної економіки з’ясовуються на основі вивчення змін її інститутів. По-друге, міждисциплінарний підхід: при аналізі зазначених змін враховуються не тільки економічні, а й інші фактори суспільного розвитку (соціальні, правові, політичні тощо). По-третє, розгляд національної економіки як соціального інституту, тому що економічна поведінка людей формується переважно під впливом звичаїв, традицій, моди і т. ін., тобто під впливом соціальної психології і з погляду зору співставлення витрат і вигід часто не є раціональною.

Характерною рисою інституціоналізму є погляд на національну економіку як на систему інститутів. Останні трактуються як спосіб мислення та дії, що закріпився у звичках, звичаях, нормах поведінки, законах тощо. Таким чином, виділяють інститути держави, приватної власності, ринку, сім’ї та інші, еволюція яких і є предметом дослідження.

Предметом дослідження сучасного інституціоналізму є поведінка господарюючих суб’єктів. Оскільки такі суб’єкти діють у певному інституційному середовищі (яке характеризується високими трансакційними витратами, мережею контрактних відносин, специфікацією прав власності, недосконалістю інформації тощо), їхня поведінка не може бути цілком раціональною з традиційної точки зору. Підписання та виконання угоди супроводжується додатковими (трансакційними) витратами, зниження яких є важливим фактором підвищення ефективності виробництва і можливе за рахунок часткової заміни ринкової регуляції ієрархічною. Остання також пов’язана зі зростанням трансакційних витрат, а отже, необхідно шукати оптимальне поєднання ринкових та адміністративних методів управління. Досягнення такого поєднання можливе лише за умов чіткого визначення «правил гри», і перш за все специфікації прав власності.

Права власності – це сукупність закріплених відносин між людьми щодо володіння, розпорядження та використання обмежених благ. Існує так званий «пучок прав», володіння яким забезпечує повну власність. Проте на практиці переважає розщеплення «пучка», коли частина прав належать одним суб’єктам, а інша частина – іншим. Оптимальний розподіл ресурсів спостерігатиметься, коли права власності будуть чітко визначені (специфіковані), а витрати на здійснення необхідних угод не перевищуватимуть вигоду, отриману внаслідок переміщення цих прав.

Слід відзначити, що представники інституціоналізму зробили вагомий внесок у розвиток економічної теорії, який полягає у синтезі різних соціальних наук (економіки, історії, соціології тощо), а також поєднанні функціонального та еволюційного підходів безпосередньо в економічному аналізі, що дозволяє глибше досліджувати національну економіку.

Інституціональна теорія існує понад століття, проте досі не існує єдиної точки зору на її центральну категорію – інститут. Представники старого інституціоналізму під інституціями розуміли шаблони поведінки й мислення великих верств населення, тоді як неоінституціоналісти вважають, що інститути – це набори правил (формальних і неформальних), що накладають певні обмеження на поведінку людей. Запропоновані різними економістами визначення даної категорії іноді суперечать одне одному, проте спільним для них є розуміння інститутів як інформаційних сутностей: вони мають таку ж роль для розвитку й відтворення національної економіки, як і гени для біологічного організму чи популяції. Інституції як спадкова інформація циркулюють у суспільстві. Цей процес утворює певний цикл, що має декілька фаз, кожній з яких відповідає певний стан інституції, а саме:

- інформація у чистому вигляді – норми і правила;

- засвоєна людьми інформація (тобто знання) – ментальні моделі й стереотипи мислення;

- об’єктивована інформація – колективні дії та матеріальні системи.

Норми і правила (інформація у чистому вигляді) можуть бути як офіційними, так і неофіційними. Прикладами перших є закони, накази, правила внутрішнього розпорядку тощо, тобто інформація, зафіксована в офіційних документах і затверджена відповідними органами. Але діючим інститутом наведені документи стають тільки за умови дотримання їх людьми, тоді як у протилежному разі це лише звичайна інформація. Неофіційні норми і правила фіксуються у свідомості окремої людини і суспільній пам’яті, хоча також можуть мати й матеріальне вираження. Істотна відмінність між формальними й неформальними правилами полягає в тому, що останні не є обов’язковими і, відповідно, державні органи не можуть застосовувати санкції проти їх порушників. При цьому осуд з боку суспільства за порушення неофіційних правил може бути кращим стимулом для їх дотримання, ніж дії з боку держави.

При аналізі інституціональної структури національної економіки за основу можна взяти запропоновану О. Вільямсоном схему, що ілюструє взаємодію індивідів і різних типів інститутів (рис. 6.1). Перший рівень схеми становлять індивіди. Другий – інституціональні угоди – «домовленості між індивідами і/або їх групами, що визначають способи кооперації і конкуренції». Третій – інституціональне середовище – «сукупність основоположних соціальних, політичних, юридичних і економічних правил, що визначають рамки людської поведінки». У свою чергу, інституціональне середовище складається з надконституційних, конституційних та економічних правил.

Рис. 6.1 – Схема аналізу сукупності інститутів

Індивіди впливають на інституціональні угоди, оскільки є ініціаторами останніх, а також на інституціональне середовище шляхом участі у виборах законодавчих органів влади або через укладання угод, які можуть вплинути на нього. Інституціональні угоди впливають одна на одну (тому що не є рівнозначними), здійснюють вплив на індивідів (укладання угоди зобов’язує індивіда виконувати певні дії) та інституціональне середовище (угода, що приносить вигоду окремим індивідам може бути закріплена у вигляді закону). Нарешті, інституціональне середовище здійснює прямий вплив на інституціональні угоди (правила, які входять до інституціонального середовища, дозволяють або забороняють певні види угод), а також впливає на індивідів як безпосередньо (закон є обов’язковим для виконання), так і опосередковано (через інституціональні угоди).

При формуванні інститутів у перехідній економіці слід пам’ятати, що одні з них виступають передумовою формування ринкового господарства, тоді як інші виникають протягом його розвитку. Перші – інститути трансформації – являють собою основні норми й правила, без яких ринкова система господарювання неможлива. Це інститути власності, конкуренції і контрактного права. Саме вони впливають на інші інститути, надаючи їм нові властивості (що були відсутні в ізольованому стані).

Найважливішим трансформаційним інститутом є інститут власності. Відносини власності становлять основу саморегуляції ринкової економіки, де більшість суб’єктів діє в режимі приватної власності, оскільки саме вона забезпечує реалізацію економічної свободи, можливість брати взаємні зобов’язання щодо проведення економічних операцій і необхідність їх виконувати.

Іще одним інститутом трансформації є інститут конкуренції. Останню у найбільш загальному вигляді можна визначити як суперництво між господарюючими суб’єктами за кращі умови виробництва та реалізації продукції з метою максимізації прибутку. Вона виконує наступні функції:

- функція ціноутворення – конкуренція впливає на індивідуальні витрати виробництва, зводячи їх до суспільно необхідних;

- функція регулювання – конкурентно встановлені ціни є індикатором, який дозволяє підприємцям спрямовувати капітал у більш дохідні галузі, що сприяє збалансованості суспільного виробництва;

- контрольна функція – конкуренція здійснює контроль над діяльністю виробника шляхом співставлення його індивідуальних витрат із суспільно необхідними, а також шляхом співставлення асортименту продукції з суспільними потребами;

- функція диференціації виробників – в умовах конкуренції найбільший зиск отримують найефективніші виробники, тоді як інші отримуватимуть гірші результати навіть за рівних стартових умов.

Функціонування ринкової економіки неможливе також без інституту контрактного права. Серед основоположних принципів контрактних зобов’язань можна виділити свободу контракту (тобто свободу укладання, визначення змісту і форми контракту, свободу вибору контрагентів) та відповідальність за його виконання. Відповідно, до складу контракту входить опис не тільки зобов’язань сторін, а й санкцій. Таким чином, контракт можна розглядати як акт обміну правочинностями, а також як сукупність правил, що включають механізм дотримання зобов’язань, а значить, контракт є інституційною угодою.

До базисних інститутів ринкової економіки відноситься також інститут підприємництва – самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що виконується суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Організаційною структурою підприємництва є підприємство – господарська ланка, що характеризується наявністю єдиного майна, технологічною зумовленістю факторів виробництва, а також певним місцем у системі суспільного поділу праці й в соціумі. За формою організації розрізняють індивідуальне підприємство, товариство та корпорацію.

У наступному розділі розглядаються особливості формування і розвитку базисних інститутів економіки України.

5.2. ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА ТРАНСФОРМАЦІЯ ПЕРЕХІДНОЇ ЕКОНОМІКИ Й СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ

Україна майже сімдесят років входила до складу Радянського Союзу, де домінувала державна форма власності (понад 90%). Це спричинило негативні тенденції в розвитку вітчизняної економіки, її структурну деформацію, падіння ефективності виробництва, зниження мотивації до праці і т.ін. Як наслідок, в кінці 80-х років розпочався процес приватизації. Згідно з визначенням Державного комітету статистики України, приватизація являє собою «відчуження майна, що перебуває у державній та комунальній власності, на користь фізичних і юридичних осіб». Незважаючи на неоднозначні оцінки наслідків приватизації, можна констатувати, що у 2007 р. з 1161308 суб’єктів ЄДРПОУ близько 83% перебувало у приватній, 7,4% - у комунальній та комунально-корпоративній, 4,1% - у державній та державно-корпоративній формі власності. Суб’єктами ЄДРПОУ є юридичні особи й відокремлені підрозділи юридичних осіб всіх організаційно-правових форм господарювання, що знаходяться на території України і проводять свою діяльність на підставі її законодавства. При цьому за 2006 р. було реформовано 5526 об’єктів, з яких 522 були державної власності й 5004 – комунальної. Вартість їхнього майна становила відповідно 172 і 1168 млн. грн. Найбільше приватизованих об’єктів припадає на групу А як протягом усього процесу реформування (83,6%), так і за 2006 р. (5185 об’єктів, тобто 93,8%). Групу А становлять цілісні майнові комплекси державних, орендних підприємств і структурні підрозділи підприємств, виділені в самостійні підприємства, в тому числі у процесі реструктуризації державних підприємств із середньообліковою чисельністю працюючих до 100 осіб включно або понад 100 осіб, але вартість основних фондів яких недостатня для формування статутних фондів ВАТ, а також готелі, об’єкти санаторно-курортних закладів і будинки відпочинку, які перебувають на самостійних балансах; окреме індивідуально визначене майно (у тому числі таке, яке не ввійшло до статутних фондів ВАТ, будівлі, споруди й нежилі приміщення, майно підприємств, ліквідованих за рішенням арбітражного суду, й майно підприємств, що ліквідуються за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном); майно підприємств, які не були продані як цілісні майнові комплекси.

Можна виділити чотири етапи приватизаційного процесу в Україні. Перший – охоплює 1988-1992 рр. і характеризується усвідомленням того, що адміністративно-командна система з домінуванням державної власності не може забезпечити ефективне функціонування економіки. Як наслідок, на законодавчому рівні було визнано існування усіх форм власності, їх рівноправність і державний захист, необхідність роздержавлення економіки тощо. У цей період були створені також відповідні державні інституції, що мали займатися проблемами реформування відносин власності, а згодом прийняті Закони України «Про власність», «Про приватизацію державного майна» та ін. Ще однією особливістю першого етапу приватизації було намагання якомога швидше перетворити все населення України у власників, незважаючи на об’єктивні труднощі. Це мало наслідком зворотні результати: стихійний характер приватизації призвів до того, що вона здійснювалась переважно в інтересах представників партійної, господарської та профспілкової еліт. Але цей етап мав і позитивні наслідки, оскільки були створені необхідні передумови для подальшого реформування власності і роздержавлення в цілому.

Другий етап приватизації (1993-1994 рр.) пов’язаний з початком широкомасштабної передачі об’єктів державної власності приватним особам. У цей час використовувався як грошовий, так і сертифікатний способи приватизації. Найбільш розповсюдженим став викуп державного майна, зданого в оренду трудовим колективам, який давав можливість взяти участь у процесі приватизації лише працівникам реформованого підприємства і, відповідно, обмежував права інших. Використання грошового способу приватизації було істотно обмежене недостатньою кількістю грошей у населення, які до того ж значно обезцінились внаслідок посилення інфляційних процесів. Це обумовило необхідність сертифікатного способу, який передбачав продаж об’єктів державної власності на аукціонах за приватизаційні сертифікати, що мали бути надані кожному громадянину в однаковій кількості. Через технічні труднощі на даному етапі приватизаційні сертифікати були замінені депозитними приватизаційними рахунками. Проте недостатня інформованість призвела до того, що такі рахунки були відкриті тільки незначною кількістю громадян.

Третій етап (1995-1999 рр.) характеризувався масовою сертифікатною приватизацією. Населенням було отримано понад 45 млн. приватизаційних майнових сертифікатів, що складало близько 90% від їхньої загальної кількості. Однак недосконалість законів та їх численні порушення мали наслідком швидке збагачення окремих груп людей, які мали певну політичну чи фінансову владу (згодом їх стали називати олігархами). У цілому сертифікатна приватизація мала неоднозначні результати. До її позитивних наслідків можна віднести наступне: підготовлено передумови для лібералізації роботи підприємств, сформовано необхідну для функціонування ринкової економіки кількість приватних суб’єктів, створено первинний ринок цінних паперів, сертифікаційна приватизація стала основою подальшої трансформації економіки України. Проте існувало також багато негативних моментів, зокрема: не була вирішена проблема інвестицій, відбулося розпорошення акцій та концентрація корпоративного управління в руках директорату, не було забезпечено рівний доступ до об’єктів приватизації, відбулась концентрація власності при мінімальних фінансових витратах, неефективний контроль за перетворенням власності значною мірою сприяв формуванню «тіньової економіки», не з’явився ефективний власник, об’єкти державної власності були розподілені в інтересах вузького кола осіб. Так чи інакше, була створена основа для наступного етапу - продажу державного майна за гроші.

Четвертий етап приватизації (починаючи з 2000 р.) являє собою індивідуальну грошову приватизацію. Його особливістю є продаж контрольних пакетів акцій стратегічних підприємств. При цьому мають враховуватись індивідуальні характеристики кожного з них, а покупцем може бути лише «промисловий інвестор», тобто компанія, зацікавлена в збереженні частки підприємства на ринку, яка повинна виробляти аналогічну продукцію не менше трьох років тощо. Має забезпечуватись також відкритість продажу підприємств групи Г, якщо частка акцій складає 25 або 50% плюс 1 акція. До цієї групи входять цілісні майнові комплекси підприємств або пакети акцій ВАТ, що на момент прийняття рішення про приватизацію займають монопольне (домінуюче) становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів і послуг або мають стратегічне значення для економіки й безпеки держави. Незважаючи на проголошені принципи приватизація не завжди відбувалась прозоро, що суперечило державним інтересам. Як наслідок, за певних умов приватизовані раніше об’єкти почали повертались до державної власності.

У цілому процес приватизації здійснювався, виходячи з положення про автоматичне підвищення ефективності використання об’єктів власності після їхньої передачі приватним особам. При цьому вважалось, що ця ефективність стосуватиметься всіх суб’єктів (власників, держави, населення, працівників певних підприємств), тоді як насправді те, що є ефективним для одних, може бути неефективним для інших. Не ув’язувався процес приватизації і з залученням додаткових інвестицій та подальшим ефективним функціонуванням підприємств. Мали місце ще інші негативні явища, які завадили створити в Україні інститут власності, подібний до того, що функціонує в економічних системах провідних країн світу. Серед них наступні:

- юридичне закріплення у процесі приватизації за номенклатурою власності, яка раніше їй фактично вже належала;

- відсутність на початку реформ підприємницького прошарку, тривала відірваність населення від власності і, як наслідок, відсутність готовності володіти нею і нести відповідальність;

- обмеженість фінансових ресурсів для проведення грошової приватизації;

- обмеженість ресурсів у державі в цілому, що призвело до бажання використовувати владу як інструмент доступу до них (зокрема, до державного бюджету).

Таким чином, успадковане з радянських часів злиття інституту власності з інститутом влади, коли влада і панування базуються не на приватній власності, а на високому становищі в традиційній суспільній ієрархії, призвело до формування й розвитку інституту «влада – власність», визначальною характеристикою якого є неподільна єдність владних і власницьких функцій: політичне лідерство дає невід’ємне право розпоряджатись усією власністю країни, а власність органічно вимагає наявності політичного авторитету (табл. 6.1. Відповідно, приватизація не призвела до підвищення ефективності використання об’єктів власності, оскільки не змінила її природу: державно-бюрократична власність перетворилась на приватно-бюрократичну.

Підводячи підсумки, слід відзначити, що, незважаючи на відчутні негативні наслідки, приватизаційні процеси в Україні мали наслідком зменшення долі державної власності та формування потужного недержавного сектору економіки. Але отримані результати мають доповнюватись відповідним правовим середовищем, функціонуванням ринку капіталу, сприятливим інвестиційним кліматом, ефективною податковою системою, реформою управління, інформаційними системами і т. ін. Таким чином, приватизація є лише початковим етапом формування ефективних суб’єктів ринкових економічних відносин. Зокрема, одним із найважливіших завдань є сприяння розвитку економічної конкуренції.

5.3. СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ КОНКУРЕНЦІЇ У ПЕРЕХІДНИХ СИСТЕМАХ

Першим законом незалежної України у сфері регулювання конкуренції став Закон “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності” 1992 р. Забігаючи наперед, слід відзначити, що він втратив чинність з введенням у дію Закону України “Про захист економічної конкуренції” у 2001 р. Конкурентна політика в перші роки незалежності була спрямована на подолання пострадянського інституційного монополізму й створення конкурентного середовища у всіх сферах економічного життя. Пріоритетними завданнями були наступні: захист населення від зловживань з боку суб’єктів природних монополій; запобігання появи приватних монопольних утворень; сприяння розвитку приватного сектора економіки, малого й середнього підприємництва, створення інфраструктури ринкової економіки; підтримання єдиного економічного простору України; недопущення дискримінації суб’єктів господарювання за формою власності або чиїмись смаками; запобігання порушень антимонопольного законодавства органами влади.

Центральним державним органом у сфері формування та реалізації конкурентної політики України є Антимонопольний комітет України, статус якого, завдання, принципи діяльності, компетенції, повноваження, структуру, а також основні положення щодо взаємодії органів Комітету з Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої і судової влади визначені прийнятим у 1993 р. Законом України “Про Антимонопольний комітет України”.

Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції” від 7 червня 1996 р. встановлює правові основи захисту від будь-яких дій у конкуренції, що суперечать чесним звичаям у підприємництві, містить визначення правопорушень у вигляді неправомірного використання фірмового найменування, знаків для товарів та послуг, інших позначень, дискредитації суб’єкта господарювання, неправомірного використання комерційної таємниці тощо, а також передбачає особливості процесуальних принципів припинення недобросовісної конкуренції. Закон повернув до правового обороту поняття чесних звичаїв, якого не існувало в радянському праві. Введення цього поняття до українського законодавства та права є важливим кроком у зміцненні права захисту від недобросовісної конкуренції та стимулювання розвитку інститутів підприємницького саморегулювання і суспільного контролю в цій сфері.

У 2000 р. був прийнятий Закон України “Про природні монополії”. Оскільки найбільш ефективними відповідні ринки можуть бути тільки за умови функціонування одного суб’єкта, цей закон, швидше, обмежує конкуренцію, а не сприяє її розвитку.

Таблиця 6.1

Порівняльна характеристика системи «влада – власність» і приватної власності

Закон України “Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001 р. містить основні поняття конкуренційного законодавства, базові положення таких інститутів конкуренційного права, як узгоджені дії, концентрація суб’єктів господарювання, основні норми конкуренційного процесу, визначає санкції за порушення конкуренційного законодавства і т.ін. Зокрема конкуренція визначається як змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту товару на ринку. Монопольним (домінуючим) є таке становище суб’єкта господарювання, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35% (при цьому він не доведе наявність значної конкуренції), а також якщо він не зазнає значної конкуренції (навіть за меншої частки на ринку). Монопольне становище може також мати місце, якщо сукупна частка не більше ніж трьох найбільших суб’єктів господарювання перевищує 50%, не більше ніж п’яти – 70% (і між ними немає або є незначна конкуренція). Згідно з цим законом негативними наслідками монополізації є зловживання домінуючим становищем (встановлення таких умов реалізації або придбання продукції, які були б неможливі в конкурентних умовах; застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод без об’єктивних причин; нав’язування додаткових зобов’язань; обмеження виробництва або технологічного розвитку, яке може завдати шкоди іншим суб’єктам; відмова від придбання або реалізації продукції за відсутності альтернативних джерел; істотне обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів без виправданих причин; створення перешкод доступу на ринок (виходу з нього), а також усунення інших суб’єктів), яке забороняється і тягне за собою певну відповідальність.

За роки незалежності в Україні було сформовано конкурентне середовище, зокрема, скорочено частку монопольного сектора економіки зі 100% у 1991 р. до 40% у 2001 р. Відповідно, змінились пріоритети державної політики: основними завданнями стали підтримання та розвиток конкурентного середовища, а не реструктуризація монополій (як раніше), що знайшло відображення у назвах відповідних нормативних актів. На початок 2007 р. частка підприємств, які діяли на ринках із конкурентною структурою, становила 53,1%, на олігополістичних ринках – 14,4%, ринках з ознаками домінування – 25,8%, монополізованих – 6,7%. Проте існуюче середовище потребує постійного захисту, а конкурентні відносини – підвищення ефективності. Так, не припиняються порушення законодавства про захист економічної конкуренції. При цьому постійно зростає сума сплачених штрафів, яка в 2007 р. сягнула 11569, 24 тис. грн. Збільшується також кількість звернень, розглянутих Комітетом (5625 у 2007 р.). Наведені дані можуть характеризуватись і позитивно, оскільки свідчать про зростання довіри до державних органів у сфері захисту конкуренції та підвищення ефективності їхньої діяльності. Загалом, протягом 2002-2007 рр. Антимонопольний комітет України сприяв відшкодуванню та попередженню втрат суспільства у розмірі відповідно 245,5 і 609,6 млн. грн. (при 37,2 млн. грн. бюджетних коштів, виділених на здійснення ним своїх повноважень).

5.4. СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТІВ ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА КОНТРАКТНОГО ПРАВА В ТРАНЗИТИВНИХ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІКАХ

Іще одним важливим завданням в розвитку національної економіки перехідних систем є формування ефективного інституту контрактного права. Під договірним правом в Україні розуміють сукупність правових норм, розміщених у Цивільному кодексі України, інших актах цивільного законодавства та інших актах законодавства України, які встановлюють: принципи договірних відносин; правила та порядок укладення договору; зміст договору, тобто права та обов’язки сторін; порядок виконання договірних зобов’язань; правові наслідки неналежного виконання договірних зобов’язань і способи захисту порушених прав сторін договору. Новий етап його розвитку почався 1 січня 2004 р., коли були введені в дію Цивільний і Господарський кодекси України. Зокрема вперше було легально визначено поняття договору як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Згідно з Цивільним кодексом України всі договори поділяються на одно-, дво- й багатосторонні. Якщо одна сторона бере на себе обов’язок виконати певні дії (або утриматись від них) щодо іншої, яка наділяється лише правом вимоги без виникнення зустрічного обов’язку, договір називається одностороннім. Двосторонній договір має місце, коли обидві сторони наділені як правами, так і обов’язками. Зміст багатосторонніх договорів безпосередньо не визначено. Але оскільки вони є одним з видів цивільно-правового договору (який наближається до двостороннього), передбачається можливість застосування загальних положень про договір у випадках, які не суперечать багатосторонньому характеру цих договорів.

Іще одним критерієм класифікації договорів є їхня відплатність чи безвідплатність. При цьому встановлена презумпція відплатності, тобто договір вважається відплатним, якщо інше не встановлено законом, самим договором, або не випливає з його суті. Договір вважається відплатним, якщо кожна зі сторін має взаємні обов’язки щодо передачі матеріального чи нематеріального оборотоздатного блага, надання послуги, вчинення іншої дії, яка є об’єктом цивільного права, а безоплатним – коли відсутня така взаємність. Слід пам’ятати, що частина договорів є завжди відплатними (наприклад, купівлі-продажу, підряду, поставки), частина – завжди безвідплатними (дарування), тоді як деякі залежно від певних умов можуть бути як відплатними, так і безвідплатними (надання послуг, доручення).

Слід також наголосити, що існують певні принципи договірних зобов’язань, а саме: свободи договору, диспозитивності, економічності та співробітництва, належного виконання договірних зобов’язань, обов’язковості виконання договору, судового адекватного застосування договірних та законних санкцій до порушника договірного зобов’язання. Окрім них діють також загальноцивілістичні принципи: справедливості, добросовісності й розумності, незловживання правом, моральності.

Становлення ефективного інституту контрактного права необхідне для для розвитку інституту підприємництва, еволюцію та стан якого можна проаналізувати на прикладі малого підприємництва. В Україні малими підприємствами вважаються юридичні особи-суб’єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми господарювання, в яких середньооблікова кількість працюючих за звітний період не перевищує п’ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції за цей же період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом НБУ щодо гривні. У 2008 р. в Україні нараховувалось 307398 малих підприємств, а середньоспискова кількість найманих працівників на них складала 1746 (для порівняння у 1995 р. ці цифри становили відповідно 96019 і 1125). Найбільша кількість малих підприємств займається тими видами діяльності, які не вимагають значного обсягу початкового капіталу і характеризуються відносно швидким терміном окупності вкладених коштів і нескладними умовами ведення справи: оптовою та роздрібною торгівлею, громадським харчуванням, операціями з нерухомістю, здаванням під найм і послугами юридичним особам. Щодо регіональних особливостей розвитку малих підприємств можна відзначити, що найбільш привабливими для них є великі промислові центри й прикордонні області, які мають вигідне геополітичне розташування: м. Київ, Донецька, Дніпропетровська, Харківська, Львівська, Одеська області, а також Автономна Республіка Крим. У той же час Чернівецька, Тернопільська, Волинська, Чернігівська, Кіровоградська області характеризуються незначною кількістю таких підприємств. У цілому за роки незалежності України завдяки розвитку підприємництва було сформовано конкурентне середовище, активізовано інноваційну діяльність, подолано дефіцит і насичено ринок різноманітними товарами тощо. При цьому слід також звернути увагу на негативні моменти, такі як регіональні та галузеві диспропорції підприємницької діяльності, неоднозначні результати її державної підтримки, розвиток тіньової діяльності та ін. Підприємництво в Україні потребує подальшої підтримки, основними напрямами якої має бути вдосконалення податкового законодавства, підвищення фінансової стійкості підприємств, покращення поінформованості підприємців щодо змісту нормативних актів, удосконалення роботи органів державного управління.

Читайте також:

1. III.Цілі розвитку особистості
2. III.Цілі розвитку особистості
3. III.Цілі розвитку особистості
4. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
5. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
6. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
7. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
8. Аварії з викидом (загрозою викиду) сильнодіючих отруйних речовин на об'єктах економіки.
9. Аграрний комплекс національної економіки.
10. Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання
11. Адміністративної економіки.
12. Альтернативність у реалізації стратегії розвитку підприємства

Переглядів: 676