• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Ліві та лівоцентристські ідеологічні доктрини

Родоначальником утопічного соціалізму є видатний англійський гуманіст, політичний і релігійний діяч Т. Мор. Його "Золота книга, настільки ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія", відома під скороченою назвою "Утопія" (1516) дала назву домарксистському етапові соціалістичних учень. Подібні комуністичні ідеї висловлювали також інші представники раннього утопічного соціалізму − Т. Кампанелла, Дж. Уінстенлі, Ж. Мельє, Г. Маблі.

У першій половині XIX ст. найвідомішими представниками соціалістичного напрямку були А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є та Р. Оуен.

Вони були сучасниками вже більш-менш розвиненого капіталістичного ладу з притаманними йому соціальними суперечностями. Стало очевидним, що Велика французька революція XVIII ст. не принесла справжньої свободи трудящим. Суперечність між гаслами революції та її фактичними результатами стала висхідним пунктом ґрунтовної критики А. Сен-Сімоном, Ш. Фур'є та Р. Оуеном капіталізму як суспільного ладу, була найсильнішою стороною їхніх учень і дала їм відповідну назву.

На противагу капіталізмові критично-утопічні соціалісти розробляли проекти суспільства, яке не знатиме експлуатації і гноблення й забезпечить кожному індивідові гідне існування.

Заслугою французького соціолога Клода Анр'і де Рувруа (Сеп-Сімона) (1760−1825) вважаються визнання закономірностей суспільного розвитку, віра в неперервний прогрес людства.

А. Сен-Сімон виходив з того, що тогочасне суспільство поділяється на "непродуктивні класи" (феодалів і "посередницький клас" юристів, військових, землевласників-рантьє) і "промисловий клас" (промисловців, торговців, банкірів, селян, ремісників, робітників, учених, митців).

Цей поділ шляхом усунення "непродуктивних класів" буде подолано у процесі суспільного розвитку. Рухаючись уперед до свого досконалого стану − "золотого віку", суспільство проходить три стадії: 1) теологічну; 2) метафізичну; 3) позитивну.

На першій стадії − в античному і феодальному суспільствах − панують релігійні уявлення. Друга стадія, яка охоплює період розпаду феодалізму, що завершився Французькою революцією, характеризується переважанням абстрактних філософських ідей. Третя стадія позначається переважанням позитивної науки; тут сформується справедлива суспільно-промислова система, яка забезпечить "найбільші вигоди для найбільшої кількості людей".

А. Сен-Сімон заперечував революційний шлях перетворення суспільства.

Перетворення старого ладу він пропонував розпочинати з часткових реформ, до яких відносив 1) усунення спадкової знаті; 2) викуп землі у тих власників, які її не обробляли; 3) полегшення становища селян.

Після цього потрібно здійснити політичні перетворення: 1) усунути від влади "непродуктивні класи"; 2) передати керівництво державою в руки талановитих представників "промислового класу".

Введення на позитивній стадії суспільного розвитку промислової системи не вимагатиме ні усуспільнення власності, ні руйнування традиційних державних структур. Збережуться інститут монарха, уряд, представницькі установи, але вся повнота влади реально зосередиться в новоствореному парламенті − Раді промисловців.

Економічні й політичні зміни перетворять суспільство в єдину, централізовано керовану промислову асоціацію. Ця асоціація житиме відповідно до плану комбінованої виробничої діяльності всього суспільства. Планомірна координація зусиль індивідів і соціальних груп, жорсткі централізація й дисципліна дадуть можливість з максимальною ефективністю застосувати обов'язкову для всіх працю на благо суспільства.

Ці ж чинники зроблять зайвими забезпечення свободи та особистих прав як цілей суспільної організації. А. Сен-Сімон скептично ставився до ліберальної ідеї індивідуальної свободи. Істинна свобода полягає в максимально широкому й безперешкодному розвиткові матеріальних і духовних здібностей, корисних асоціації.

У промисловій системі відпаде необхідність у багатьох обтяжливих для суспільства політичних інститутах. Ця система обмежить політичне владарювання і зведе політику і діяльність державних органів до простого адміністрування управління речами й виробничими процесами.

Найсильнішою стороною вчення французького утопічного соціаліста Франсуа Марі Шарля Фур'є (1772−1837) є критика тогочасного капіталістичного суспільства. У своїх працях він викривав притаманні цьому суспільству: 1) анархію виробництва; 2) безробіття; 3) нестримну конкуренцію; 4) дух наживи; 5) ницість інтересів; 6) гноблення й виродження бідноти; 7) паразитизм рантьє і торговців.

Ш. Фур'є показував, що успіхи в розвитку промисловості ведуть не до піднесення добробуту, а до посилення злиденності трудящих, прирікаючи їх на каторжну працю на капіталістичних фабриках. Сучасну йому державу він вважав слугою і захисником привілейованих і багатих у боротьбі проти бідних. Держава озброює невелику кількість "бідних рабів" з тим, щоб тримати в покорі маси беззбройних бідняків. Демократія в буржуазному суспільстві наскрізь фальшива, а політичні права і свободи − ілюзорні. Вони нічого не варті без забезпечення права людини на працю.

Ш. Фур'є у працях "Трактат про асоціацію" (1822), "Новий господарський соціетарний світ" (1829) та інших протиставляє йому власний проект суспільного устрою. Основу цього устрою він вбачав у фалангах виробничо-споживчих товариствах, кожне з яких об'єднуватиме близько 1600 осіб: власників, робітників, селян, людей вільних професій тощо. Фаланги успадкують від попереднього суспільства

· приватну власність;

· нетрудові доходи;

· майнову нерівність.

Проте форми промислової і землеробської праці, розподілу, обслуговування й виховання будуть такими, що приведуть до примноження суспільного багатства, стирання класових антагонізмів, гармонізації інтересів індивіда і колективу, заможного, дружного і вільного життя.

Особиста свобода кожного є найголовнішою умовою існування фаланги. Загальнообов'язкові норми приймаються за згодою всіх членів, тому дотримуються їх свідомо і добровільно. Фаланги є автономними утвореннями. Вони не зв'язані між собою в єдину цілісну систему, але координують свою діяльність. Функції координації виконує центральна влада з її апаратом, яка не наділена правом втручання у внутрішнє життя фаланг.

Англієць Роберт Оуен (1771−1858) створював своє вчення в період промислової революції в Англії і викликаного нею загострення класових суперечностей. Центральним у поглядах Р. Оуена є вчення про характер людини. Людський характер є продуктом навколишнього суспільного середовища. Критикуючи капіталістичне суспільство за його поляризацію на купку багатих і масу бідних, експлуатацію, безробіття, злиденність трудівників, важкі умови їхньої праці, Р. Оуен доводив, що саме ці чинники породжують панування духу наживи й ненависті. Щоб змінити характер індивідів необхідно створити нові умови існування. Тому існуючий суспільний лад має бути замінений новим, заснованим на суспільній власності.

Р. Оуен розробив проект нового суспільства, основним осередком якого є невелика трудова комуна. У ній поєднуються колективна промислова й сільськогосподарська праця, виробництво і споживання. Члени комуни мають рівні права та обов'язки, між ними встановлюються відносини взаємодопомоги. Виявляється колективне піклування про непрацездатних. Вводиться раціональна й гуманна система навчання та виховання підростаючих поколінь тощо. Самоврядні комуни об'єднуються у федерації спочатку в регіональному, а потім і в міжнародному масштабі. Центральна влада як орган насильства з часом стане зайвою, поступившись федерації самоврядних комун.

Проект такої комуни Р. Оуен намагався втілити в життя. Він заснував кілька комуністичних колоній в Англії і США. Як управитель і співвласник ткацької фабрики у Нью-Ленарку створив на фабриці сприятливі умови для праці й відпочинку робітників. Заперечуючи насильницьку революцію, Р. Оуен вважав, що єдиним засобом переходу до нового ладу є сила переконання.

Спираючись на вчення соціалістів-утопістів, видатні німецькі мислителі Карл Маркс (1818−1883) і Фрідріх Енгельс (1820−1895), відкрито заявили про свою позицію захисту інтересів робітничого класу і послідовно дотримувалися її протягом усього свого життя. Вони поставили за мету з'ясувати умови і вказати шляхи звільнення трудящих від будь-яких форм експлуатації та соціального гноблення.

Виник марксизм у 40-х роках XIX ст. Соціалізм перетворився з утопії в науку завдяки двом відкриттям К. Маркса − матеріалістичному розумінню історії і теорії додаткової вартості. Суть матеріалістичного розуміння історії полягає у визнанні первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості. Політику, право, державу марксизм вважає вторинними явищами суспільного життя, похідними від його економічного базису. Надбудова є відносно самостійною стосовно економічного базису і справляє на нього активний зворотний вплив.

Першопричини політичних та ідеологічних процесів лежать у матеріальному виробництві, передусім у виробничих відносинах. Суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є головним рушієм суспільного розвитку, причиною соціальних революцій і переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої.

К. Маркс і Ф. Енгельс створили теорію додаткової вартості, згідно з якою додаткова вартість утворюється шляхом привласнення капіталістами продукту неоплачуваної частини праці найманих робітників. Звідси вони зробили висновок про необхідність боротьби робітничого класу проти буржуазії і неминучість соціалістичної революції.

Так була обгрунтована головна ідея марксизму − ідея всесвітньо-історичної ролі робітничого класу (пролетаріату) як могильника капіталізму і творця соціалістичного суспільства − "Маніфест Комуністичної партії" (1848), написаній як політична програма створеного ними в 1847 р. "Союзу комуністів" − першої революційної партії робітничого класу. В результаті перемоги цієї революції встановлюється політичне панування робітничого класу - "диктатура пролетаріату".

Вчення про державу диктатури пролетаріату посідає центральне місце в марксизмі. К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з того, що за своєю сутністю держава − це знаряддя класового панування, "організація для систематичного насильства одного класу над іншим". Такою за своєю природою є й держава диктатури пролетаріату, яка приходить на зміну зламаній старій буржуазній державній машині, її принципова відмінність від буржуазної держави полягає в тому, що вона покликана покінчити з поділом суспільства на класи і з державою взагалі. З подоланням класових відмінностей, зникненням класів у майбутньому комуністичному суспільстві поступово відімре й держава, поступившись місцем громадському самоврядуванню.

Послідовним і впливовим марксистом у Росії наприкінці XIX − у першій чверті XX ст. був Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) (1870−1924). Він сприйняв усі ідеї марксистського вчення і розвивав їх стосовно нових історичних умов і створив "марксизм-ленінізм".

Ленін сформулював закон нерівномірності економічного і політичного розвитку капіталізму в період імперіалізму, на основі якого він зробив висновок про можливість перемоги революції спочатку в одній, окремо взятій, країні. Країною, в якій визріли об'єктивні й суб'єктивні передумови соціалістичної революції, була Росія. Об'єктивними передумовами революції він вважав революційну ситуацію, якій притаманні такі три ознаки: 1) неможливість для пануючих класів зберегти в незмінному вигляді своє панування; 2) загострення, вище від звичайного, нужди й бідувань пригноблених класів; 3) значне підвищення в силу зазначених причин активності мас.

Суб'єктивний чинник революції − це "здатність революційного класу на революційні масові дії", що значною мірою залежить від наявності у робітничого класу власної революційної політичної партії. Ленін створив учення про так звану партію нового типу (на відміну від більшості соціалістичних партій II Інтернаціоналу, які стали на позиції реформізму).

Партія − це передовий загін робітничого класу, вища форма його класової організації. Свою діяльність вона спрямовує на підготовку робітничого класу до здійснення революції, завоювання політичної влади.

Головним питанням будь-якої революції є питання про державну владу. Пролетаріат, який оволодів нею в результаті перемоги в соціалістичній революції, ламає стару буржуазну державну машину і встановлює свою диктатуру. Диктатура пролетаріату є владою, яка спирається безпосередньо на насильство і не пов'язана ніякими законами, але вона набагато демократичніша, ніж демократизм буржуазної держави, бо насильство здійснює не меншість над більшістю (буржуазія над трудящими), а значна більшість - робітники і найбідніші селяни (союз робітничого класу з селянством В. І. Ленін проголошував вищим принципом диктатури пролетаріату) над незначною меншістю поваленою буржуазією.

Державною формою диктатури пролетаріату в Росії, за В. І. Леніним, має бути Республіка Рад. Вона поєднує риси державної і громадської організації, елементи представницької і безпосередньої демократії і покликана сприяти залученню мас до управління державою. У Радах поєднуються законодавча й виконавча функції державної влади - вони одночасно приймають і виконують закони, а також контролюють їх виконання.

Керівною політичною силою в Радах, системі диктатури пролетаріату в цілому, має бути комуністична партія на чолі з Центральним Комітетом. На практиці це означало підміну диктатури пролетаріату (влади, яка спирається безпосередньо на насильство й не пов'язана ніякими законами) диктатурою партії, а в кінцевому підсумку − її керівництва. Органічною складовою політики держави диктатури пролетаріату стає насильство у терористичних формах.

Комуністичний рух став впливовою політичною силою. Особливо зріс його вплив під час Другої світової війни, в якій комуністи проявили себе послідовними й самовідданими борцями з фашизмом. Після війни у низці країн Європи та Азії були встановлені комуністичні режими, які здійснили соціалістичні соціально-економічні перетворення.

Утворилась світова соціалістична система. За цих умов Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС) надавала зміцненню його єдності, виробленню єдиної політичної лінії на основі її настанов та набутого досвіду. До Другої світової війни це завдання розв'язувалось у межах Комуністичного Інтернаціоналу (1919-1943), після війни - у межах міжнародних нарад комуністичних партій. В 1957 р. відбулась Міжнародна нарада комуністичних і робітничих партій соціалістичних країн. У прийнятій на ній Декларації були сформульовані головні закономірності соціалістичного будівництва. Ці закономірності було проголошено загальними для всіх країн, які будують соціалізм. Радянська модель соціалізму проголошувалась універсальною, а будь-які відхилення від неї вправо чи вліво, як це сталося в Югославії, Чехо-Словаччині чи Китаї, різко засуджувались.

В 1961 р. КПРС прийняла третю програму − побудови комуністичного суспільства. Згідно з програмою комуністичне суспільство в СРСР мало бути побудоване в основному до початку 80-х років. Нереальність цього виявилась уже на початку 70-х. КПРС була змушена вносити корективи у свою стратегію, поклавши в її основу концепцію розвинутого соціалістичного суспільства як історично закономірного і довготривалого етапу на шляху до комунізму. Скоригували свою стратегію комуністичні партії інших соціалістичних країн. Проте це вже не могло запобігти кризі комуністичних ідей і розпадові світової соціалістичної системи.

Ідейна криза комунізму зумовила його політичну кризу. На початку 80-х років комуністичні партії діяли в 97 країнах світу, в 15 з них вони були правлячими. В лавах компартій налічувалось близько 80 млн чоловік. На початку 90-х років комуністичні партії перестали бути правлячими в 10 колишніх соціалістичних країнах, а деякі з них, наприклад КПРС (більш як 18 млн членів), взагалі припинили своє існування. Зменшились кількісний склад і політичний вплив комуністичних партій у капіталістичних країнах. Сьогодні жодна з комуністичних партій світу не висуває ідей комуністичного будівництва, більшість із них відмовилась від формаційного бачення соціалізму й уже перейшла або переходить на соціал-демократичні позиції.

Наприкінці 90-х років ХХ ст. у соціал-демократії виникли інші погляди на революцію і соціалізм. Найвідоміший представник нового напряму, видатний діяч німецької соціал-демократії Едуард Бернштейн (1850−1932) висунув та обгрунтував ідею про те, що перехід від капіталізму до соціалізму буде довготривалим процесом поступового переростання старого суспільства в нове. Він віддавав перевагу еволюційному шляхові переходу до соціалізму перед революційним, вважав, що робітничий клас деякий час мас ділити державну владу з буржуазією, а усуспільнення власності повинно здійснюватись поступово з тимчасовим збереженням змішаної економіки.

Початок Першої світової війни поглибив розкол між соціал-демократами і марксистами. У серпні 1914 р. парламентська фракція німецьких соціал-демократів проголосувала за надання урядові кредитів на воєнні цілі й тим самим підтримала його експансіоністську політику.

Перемога Жовтневої революції в Росії зумовила посилення розмежування соціал-демократів на правих, лівих і центристів.

Перед Другою світовою війною соціал-демократія була впливовою політичною силою. Як правлячі партії або в коаліції з буржуазними партіями соціал-демократи здійснювали владу в багатьох країнах: Німеччині, Великобританії, Австрії, Швеції, Чехо-Словаччині, Болгарії, Данії, Норвегії, Литві, Угорщині, Польщі. У Франції в 1936 р. соціалісти спільно з радикалами утворили уряд Народного фронту, який підтримали комуністи. У Західній Європі лише італійська, голландська і швейцарська соціалістичні партії не мали своїх представників у парламенті.

Світова економічна криза 30-х років і наступ фашизму ослабили позиції соціал-демократії. В ряді країн вона зазнала поразки в боротьбі з фашизмом, соціал-демократичні партії були заборонені. Після війни діяльність соціал-демократії активізувалась. Зросла кількість соціал-демократичних партій, в країнах Західної Європи їх представники увійшли до складу всіх перших повоєнних урядів.

З початком "холодної війни" більшість соціал-демократичних партій перейшла на позиції антикомунізму. Ідейним обгрунтуванням цього переходу стала концепція "третього шляху" ("ні капіталізм, ні комунізм"), розвинена згодом у концепцію демократичного соціалізму.

У 1951 р. на конгресі у Франкфурті-на-Майні був відновлений Соціалістичний Інтернаціонал, який прийняв декларацію "Цілі й завдання демократичного соціалізму" − програмний документ соціал-демократичного руху. Декларація означала 1) відмову від розуміння соціалізму як ладу, заснованого на суспільній власності на засоби виробництва; 2) офіційний розрив з марксизмом як теоретичною основою соціал-демократичного руху; 3) проголошувала демократію найвищою цінністю, метою й засобом її досягнення.

Найважливішими цінностями проголошувались політична, економічна, соціальна й міжнародна демократія. Втілюючи в життя програму демократичного соціалізму, соціал-демократичні партії домоглися значних успіхів в економічному та особливо соціальному розвиткові своїх країн. У деяких з них вони протягом багатьох років були або є правлячими.

Наслідками здійснюваного соціал-демократами курсу на націоналізацію, перерозподіл доходів через високі податки на прибуток, створення широкої системи соціальних виплат були уповільнення темпів економічного розвитку, зниження підприємницької активності, відплив капіталів за кордон, поширення споживацьких настроїв серед різних верств населення. Такі негативні наслідки примушували соціал-демократів вносити корективи у свою політику.

Соціал-демократія була й залишається однією з найвпливовіших ідейно-політичних течій. Наприкінці 90-х років XX ст. у світі існувало понад 80 соціал-демократичних партій, з яких більш як 30 партій були правлячими або входили до урядових коаліцій. Понад 70 найбільших і найвпливовіших соціал-демократичних партій, у яких налічується близько 17 млн чоловік, об'єднані в Соціалістичний Інтернаціонал. За партії Соцінтерну в країнах Західної Європи голосують до 40 відсотків виборців.

Читайте також:

1. Господарське життя та економічні доктрини середньовічного Сходу
2. Екстремістські політико-ідеологічні доктрини
3. Етичні доктрини доби Відродження.
4. Ідеологічні засади освітньої політики
5. Культурно-ідеологічні процеси в Україні в 1945 — середині 50-х років
6. Основні ідейно-політичні течії та їх доктрини
7. Політичні доктрини епохи Просвітництва
8. Розвиток соціальної та соціально-психологічної прози, нові теми й мотиви в прозі, ідеологічні тенденції в поезії й прозі 1 страница
9. Розвиток соціальної та соціально-психологічної прози, нові теми й мотиви в прозі, ідеологічні тенденції в поезії й прозі 2 страница
10. Розвиток соціальної та соціально-психологічної прози, нові теми й мотиви в прозі, ідеологічні тенденції в поезії й прозі 7 страница

Переглядів: 2184