Політична думка в Україні за литовсько-польської і

Основні ідеї мислителів Київської Русі

Серед ідей слід назвати насамперед універсалізм в погляді на історію людського суспільства, що знайшло вияв:

· в ідеї "богоданості" князівської влади, що осмислюється як об'єднуюче начало держави; в прагненні включити ідеологію князівства в єдину історію землі руської, віддається пріоритет не однодержавності, а братерству, співпраці між князями;

· в уявленні про русичів як представників єдиної спільності слов'ян;

· включення слов'ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнюється з історією людства.

Тривалий час панувала ідея договірної основи виникнення держави (мова тут ішла між слов'янським населенням і пришлим князем. Звідси виводилось право князівського роду на спадковість володіння землею). У системі історично-політичних поглядів важливе місце належить ідеї причинності історичних подій.

Переважаючою тенденцією є те, що розвиток іде в руслі провіденціоналізму, тобто що весь рух історичного процесу визначається зовнішніми силами - провидінням (божественним), Богом. Серед мислителів і книжників Київської Русі були і відступи від ідеї провіденціоналізму. Вони ввели поняття самовладдя, свободи волі людини, тому що від моменту хрещення до людської душі приставлено два ангели − від бога і від сатани, і який нею буде керувати, залежить від самої людини.

польсько-литовської доби (XIV − перша половина XVII ст.)

Цей був період литовсько-білорусько-українського співжиття. Литва виступає збирачем розрізнених білоруських та українських земель. Політичний устрій Литовської держави був подібним до Київської. Великі князі Литви на українських землях діяли за принципом: "Старовину не рушити, нового не вводити", сприяючи тим самим реставрації деяких форм державно-політичного устрою Київської Русі та певній автономії земель. Правові відносини регулював Литовський статут, складений на основі "Руської правди". Українська аристократія інтегрувалася до правлячої верхівки і брала участь у діяльності великокнязівської влади на рівних правах з етнічними литовцями.

Інша ситуація склалася на землях, які після падіння Галицько-Волинського князівства опинилися під владою Польщі. Нова влада тут намагалася обмежити права української шляхти, керуючись релігійними відмінностями. Замість удільних князівств вводились воєводства як територіально-адміністративні одиниці. Православній шляхті заборонялось обіймати адміністративні посади.

Люблінська унія політично об'єднала Литву й Польщу в одну федеративну державу − Річ Посполиту і українські землі, які знвходились у складі литовської держаси, булт інкорпоровані у склад Речі Посполитої. Так завершується литовсько-руський період в історії України, який є перехідним між княжою і польсько-козацькою добою. Перехідна, оскільки вона знаходилася між княжим періодом і майбутньою козацькою добою. Ряд істориків називають цей перехідний період в історії України як єдиний, коли панував справжній феодалізм з феодальною пірамідою влади.

Знаходження українських земель у складі Речі Посполитої мало негативні і позитивні наслідки. Польща стала коридором для проникнення на українські землі культурних впливів Західної Європи та зв'язків цих земель із країнами Заходу. Сотні молодих нащадків давніх князівських та боярських родів почали здобувати освіту в європейських університетах, використовувати та поширювати набуті знання в Україні.

З середини XV ст. Київ стає центром раціоналістично-гуманістнчного руху, що охопив українсько-білоруські землі Великого князівства Литовського. Для піднесення політичної ролі Києва певну роль відіграло культурне відродження. Другим центром суспільно-політичного, культурного життя України тих часів була Галицька земля, міста Львів, Перемишль та ін. Географічне розташування, тісні зв'язки з західно-європейською культурою, поступове утвердження католицизму сприяли поширенню ідей гуманізму. Найбільш помітними особистостями цього часу, представниками реформації раннього гуманізму слід назвати С. Оріховського, Х. Філалета, І. Вишенського.

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513−1566) народився у селі Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства. Початкову освіту здобув у Перемишлі, продовжував в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. В 1543 р. повернувся на батьківщину, де вів науково-публіцистичну діяльність. Є автором низки праць. Найвідомішими творами С. Оріховського-Роксолана є дві промови "Про турецьку загрозу", які багаторазово перевидавались у європейських країнах і в яких порушувалось питання створення коаліції європейських держав для стримання турецької експансії.

Автор називає два найбільших блага, що забезпечують могутність держави. Одним є щастя, яке дається божественною долею, іншим - розсудливість, що дарується природою. Розсудливість вимагає відповідної організації суспільства, за якої завдяки чіткому розподілу обов'язків між різними станами забезпечується гармонія в суспільстві.

С. Оріховський-Роксолан розглядає питання організації державної влади у праці "Напучення польському королю Сигизмунду Августу" (1543). Працю написано у формі звернення підданого до правителя, складається вона з двох книг. першій йдеться про вимоги, яким має відповідати особа короля. Це - прагнення до правди і справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління державою. Головним завданням короля є захист Вітчизни, тому більшість часу він має проводити не в столиці, а разом з військом на кордонах держави. Здобути прихильність підданих король може завдяки справедливому ставленню до них та піклуванню про державну власність.

Король має обирати собі в спільники найкращих із громадян і за допомоги їхнього авторитету й порад оберігати державу у мирний і воєнний час. Добирати цих найкращих треба з мужів знатних і народжених славними батьками, бо вони мають відповідальність за честь свого роду і певний авторитет. Водночас королю слід пам'ятати, що справжній авторитет є нагородою не за знатність роду, а за славу і доблесть.

У другій книзі автор дає низку конкретних порад щодо тих дій, які забезпечуватимуть міцність держави й добробут підданих. Король має дбати про власний авторитет, переконувати підданих, що він мудріший, справедливіший, сильніший і кращий за них і т. п.

Стосовно проблеми співвідношення церкви й держави він виявив непослідовність: спочатку активно захищав Реформацію в Польщі, доводив, що верховним суб'єктом влади в державі мусить бути король, церква ж має опікуватися лише духовними питаннями. Пізніше він визнавав за церквою право брати участь в управлінні державою, а в кінці свого життя захищав зверхність церковної (папської) влади над світською.

Заслугою С. Оріховського було й те, що він чи не один з перших у тодішній Європі, спираючись на досягнення античної думки, приступив до розробки ідеї природного права в своїй брошурі "Про природне право". Справедливість є душею держави і полягає в тому, щоб кожному було віддано те, що йому належить, перш за все, спокій і свобода. В основі функціонування християнської держави повинно лежати дотримання права. Першоосновою права має бути мораль, без якої право не може існувати.

Як вже говорилось, після Люблінської унії 1569 р. православним заборонялося обіймати відповідальні посади на державній службі, що змушувало до переходу у католицизм. Ряд представників аристократії та православного духовенства пішли на укладення в 1596 р. Брестської унії з римським папою, за якою визнавалось його верховенство в обмін на збереження традиційних обрядів і церковної автономії. Більшість населення України сприйняла Брестську унію як спробу переходу в католицизм і засіб полонізації. Серед православних розгорнулася бурхлива дискусія з релігійних питань (які за своєю суттю мали політичний характер), що знайшла своє відображення у так званій полемічній літературі.

Христофор Філалет це псевдонім дрібного шляхтича, який проживав на Волині. Його праця "Апокрисис" (бл. 1598) була відповіддю на твір білоруського єзуїта Петра Скарги "Синод брестський" (1597), спрямованої на захист Брестської унії. Філалет у обстоював ідею рівності людей незалежно від становища у суспільстві та віросповідання. Він виходив з ідей суспільного договору і природного права, обмеження влади монарха законом, обстоював вимогу створення справедливого закону і його суворого дотримання як підданими, так і королем.

Монарх не є абсолютно повновладним володарем над своїми підданими. Людина − це єдність душі і тіла. Влада монарха не поширюється на душу людини і не є абсолютною щодо її тіла, тобто в земних справах. Монарх не має права чинити свавілля над підданими і здійснювати безконтрольне самовладдя. Відносини між ним і підданими мають грунтуватися на законі і добровільній згоді, на вимогах "права й Божого й прирожонного".

Основою справедливих відносин між монархом і підданими має бути договір, за яким піддані присягають королю виконувати свої обов'язки, а король присягає підданим діяти згідно з законом, поважати права і свободи підданих. Дотримання королем закону, поважання ним прав і свобод підданих є джерелом могутності держави. І навпаки, порушення королем і сенаторами закону, нехтування ними прав і свобод підданих, зловживання владою ослаблюють державу, спричинюють її занепад. Філалет доводив, що піддані повинні захищати свої права від зазіхань влади. Філалет, грунтуючись на ідеях суспільного договору і природного права, заперечував абсолютизм не тільки світського монарха, а й римського папи. В дусі протестантизму Філалет вважав незаконними втручання папи у світські справи і намагання підпорядкувати собі світську владу. Він обґрунтовував право простих віруючих брати участь у вирішенні церковних справ.

Іван Вишенський (між 1545/1550−1620) народився в селі Судова Вишня в Галичині, з 70-х років став монахом Афонського монастиря в Греції. Він виступив проти Брестської унії, заявивши, що її організатори керувалися лише власними інтересами й бажанням рівності у визискуванні православного селянства нарівні з панами-католиками. Іван Вишенський є автором багатьох трактатів, спрямованих проти унії, найвідомішим є "Писання до єпископів, які втекли від православної віри". Основна ідея Вишенського − ідея соціальної рівності. Він доводив, що люди є рівними від природи: їхні тіла складаються з єдиної субстанції, королі та царі "толко властію сродство людське превосходять, а плотію і кровію і смертію всім ровни суть". У зв'язку з цим він осуджував різні форми феодального гніту. Вишенський не закликав до соціальної боротьби. Перемогти світ зла можна каяттям у гріхах, молитвами, зреченням життєвих благ, очищенням від скверни. Ідеалом суспільного устрою є "царство Божеє", де всі люди рівні і не мають власності, або мають "малу" власність і живуть у злагоді з Богом та один з одним. Він ідеалізував давньохристиянську євангельську громаду, всі члени якої жили у братерстві і рівності, відмовилися від власності та сім'ї, зреклися земних благ.

Вишенський висуває ідею соборності, суть якої полягає в тому, щоб жити, "соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти". В основі соборності лежить ідея соціальної рівності. В контексті ідеї соборності Іван Вишенський критикував світську владу, далеку від ідеалів раннього християнства. Він наголошував, що, одержавши владу від Бога, правитель не може користуватися нею на власний розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих настанов про рівність. Бог дав владу для того, щоб утверджувати закон і справедливість, а не чинити свавілля.

Короткі висновки. Між княжим періодом та козацьким часом в політичній історії України був перехідний період, що закінчився Люблінською та Брестською уніями. В цей час українська державність була поглинута Литвою та Польщею. Політичну унію Литви з Польщею доповнила релігійна, що кардинально змінила статус українських земель у рамках Речі Посполитої. Усі ці зміни та події спричинилися до бурхливого розвитку української полемічної та освітньої літератури братств.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Пам'ятки політичної думки Київської Русі	\|	І погляди Пилипа Орлика

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.