• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Напрями антропологічного спрямування у філософії ХХ ст.

Представників антропологічної філософії(її називають також філософією життя) об'єднує визнання проблеми людини, сенсу її життя і смерті як головної проблеми філософії. Цих філософів об'єднує те, що вони розпочинають "бунт проти розуму'', виступають проти розгляду дійсності як детермінованої (законами природи, Богом, загальним розумом) і розуміють світ як хаотичний потік життя.

Свідомість у цьому потоці відіграє скромну роль. Основні життєві проце­си — зародження, збереження і розвиток організму— здійснюються без участі розуму. За Фрейдом, свідомість відіграє лише допоміжну роль захисного механізму від руйнівного впливу зовнішньою середовища; головна причина поведінки лю­дей, на їхню думку, не в сфері розуму, а в сфері несвідомого і упорядковує світ не розум, а воля (Шопенгауер, Ніцше], світ не одухотворений, а пансексуальний (Е. Гартман, Фрейд).

Найвпливовіші напрями антропологічної філософії — це фрейдизм, екзистен­ціалізм та герменевтика

3.І. Фрейдизм і неофрейдизм

3. Фрейд (І836-1939 рр.) народився у Чехії в єврейській сім'ї й став заснов­ником широкої та впливової течії.

З ранніх років його вабила наука. З 1876 по 1882 рр. З. Фрейд навчається в інституті фізіології і водночас у Віденському університеті. По закінченню нав­чання хотів залишитися в інституті, щоб займатися наукою, але єдину вакансію віддали іншому кандидату — і Фрейд змушений зайнятися приватною лікарсь­кою практикою. Проте він намагається сумістити це заняття з дослідною діяльніс­тю і вивчає дію кокаїну як засобу місцевої анестезії, експериментує на собі і на своїх близьких. Деякі з цих людей захворюють, скандал набуває розголосу, і Фрейда у перший, але далеко не в останній раз, називають у пресі шарлатаном. У 1885 р. він навчався у Парижі у Ж. Шарко, який лікував істерію гіпнозом, що значно вплинуло на подальшу діяльність Зиґмунда Фрейда.

Після приходу фашистів до влади у 1933 р. всі його роботи були знищені у Німеччині, а в 1938 р., після аншлюсу Австрії— і вАвстрії, а сам Фрейд, хворий на рак щелепи, був арештований і тільки після особистого втручання президен­та США Ф. Рузвельта, нідерландської королеви і сплати великого викупу був звільнений і незабаром помер.

Фрейдизмсуттєво вплинув не тільки на філософію та медицину, але й на літературу (до його "учнів" можна зарахувати Ф. Кафку, Дж. Джойса, М. Пруста), літературознавство, живопис (сюрреалізм), кінематограф (потік свідомості), со­ціальну психологію, етнографію, антропологію, Фігура Фрейда складна і супе­речлива. Його вчення пройшло значну еволюцію і заслуговує диференційова­ного аналізу.

У фрейдизмі вирізняють три різних зрізи, три рівні: медичний — рівень психоаналізу, психологічний— концепція особистості, загальнофілософська концепція.

Психоаналіз Фрейда

Психоаналіз Зиґмунда Фрейда як метод дослідження і лікування неврозів полягає у встановленні причин неврозів шляхом аналізу сновидіння і мови хворого в її "вільних асоціаціях". Він виходить з визнання реальності несвідомого у психіці та впливу цього несвідомого на поведінку. За Фрейдом, сновидіння, обмовки, "помилкові дії" є проявами несвідомого і можуть служити для виявлен­ня, а разом з тим для виліковування неврозів.

Головним і визначальним у несвідомому ранній Фрейд вважає статевий по­тяг — лібідо(а пізніше — два інстинкти: інстинкт життя — ерос— та інстинкт смерті (— танатос).Основними механізмами психічної діяльності є витіснення, сублімація і комплекси.

Коли тваринні інстинкти придушуються свідомістю і витісняються з неї, то підсвідомий стан напруженості призводить до неврозів, якщо ж інстинкт задовольняється, то неврозів не виникає. Окрім витісненняі задоволення інстинктів, може бути ще їхнє переключення — сублімація.Люди з творчими нахилами переключають енергію своїх інстинктів на творчу діяльність і уникають неврозів. Велике значення у психоаналізі надається різноманітним порушенням психічної діяльності — комплексам,з яких Зиґмунд Фрейд найбільшого значення надавав комплексам потягу дитини до батьків протилежної статі і ненависть до батька однієї з нею статі. Це комплекси, що стали широко відомими під назвою Едіпа (у хлопчиків) та Електри (у дівчаток). Зиґмунд Фрейд перебільшував роль і значення сексуального життя у поведінці людей не тільки дорослих, але й у поведінці дітей із щонайранішого віку. Він вирізняв три стадії сексуальності у розвитку індивіда: оральну, анальну та геніальну. Така гіперсексуальність ста­новить одну з найбільш одіозних і скандальних особливостей фрейдистської концепції, яка значною мірою шокувала доброчесну публіку Відня та сприяла закріпленню за Фрейдом епітета "шарлатан". Концепція психоаналізу тісно пов'я­зана з концепцією особистості Зиґмунда Фрейда.

Концепція особистості

Складність структури психіки усвідомлювалась у філософії здавна. її визнавали Платон, Паскаль, Лейбніц, Кант, Фіхте, Гердер, Гегель, Н. Гартман, Шеллінг, Шопенгауер, відомий фізіолог І. М. Сєченов, який писав, що вважати психікою лише те, щоє свідомим, — найвидатніша помилка. Створюючи свою концепцію особистості, Фрейд спочатку використав відомий приклад ІІлатона, що порівнював особистість з вершником, де свідомість— вершник— намагається керувати диким конем — неприборканими інстинктами.

Пізніше Фрейд виділяє у структурі особистості три внутрішньопсихічні інстанції; "Я", "Над Я" і"Воно" (несвідоме). Останнє є невпорядкованим і нестійким, амораль­ним, складається з біологічних, тваринних потягів та інстинктів, це "киплячий казан потягів", пов'язаних з тілом, "психічне вираження роздратувань", що надходять з надр організму від Лібідо, Еросу і Танатосу. "Воно" ірраціональне і вимагає негайно­го задоволення, є немовби дитиною у психіці. Для асоціальних, алогічних потягів, бажань, комплексів характерні несвідомість, спадковість, сексуальне забарвлення, великий заряд психічної енергії, несуперечливість, існування як би поза часом. Функціо­нування несвідомого повністю підпорядковане принципу задоволення,

"Над Я” (свідомість) - настанови соціального середовище, її мораль. Це репресивна внутрішньопсихічна інстанція, агресивність суб’єкта, звернута всередину, вона перетворюється в моральні норми і „голос совісті. "Над Я" втілює ідеологію і моральні норми сім’ї та соціальної групи. Свідомість— це поверхня психіки, її невелика частина, що охоплює лише відчуття, думки, бажання, актуальні у певний момент, і що регулюються на основі принципу динамічної активності. "Воно" — це ніби старший, дорослий, "батько" у психіці.

І нарешті "Я" (передсвідомість) — це посередник між зовнішнім світом, його представником у свідомості ("Над Я") і несвідомим ("Воно"). "Я", за Фрейдом, — інстанція захисна, організована, яка охоплює сприйняття, пам'ять, мислення, що формується навчанням. "Я", фактично, є "слугою трьох панів-деспотів" — зовні­шнього світу, "Над Я" і "Воно" — і намагається бути моральним, впливати на "Воно". Але це йому не вдається, і тому "Я" завжди перебуває у розгубленості, марно намагаючись встановити гармонію впливів "страху перед зовнішнім сві­том, муки совісті перед "Над Я", невротичну тривогу перед "Воно" і пристрастя­ми, що бушують у ньому".

Зиґмунд Фрейд порівнює "Я" з корою дерева, яка завжди між стовбуром і середовищем, — керує мускульною іннервацією та розумовим апаратом. Це своє­рідний фільтр, цензура між несвідомим і свідомістю. "Я" приводить "Воно" у відповідність з вимогами реальності (принцип реальності), які одержує від "Над Я", здійснює витиснення та раціоналізацію.

У нинішній час у соціальній психології значна увага приділяється захисним механізмам передсвідомості, які запобігають травмуванню психіки, наприклад, раціоналізації, компенсації, фантазії. Саме на них вперше звернув увагу Фрейд.

Фрейдизм як філософська концепція

Фрейдизм як філософська концепція — це різновид "філософії життя", який прагне звести усі явища культури і соціального життя до первинних життєвих потягів, витоки яких лежать у несвідомому.

Соціальне життя і лібідо ворожі по відношенню одне до одного. Культура покликана розв'язати це протиріччя. Але вона прагне до створення спільності, а лібідо потребує усамітнення. Тому людина і культура ворогують. Так, етика у Фрейда є вираженням заборони на задоволення інстинктів. Людина відчуває провину і страх. Вождь, керівник, держава інстинктивно ототожнюються з бать­ком первісної орди, що веде до тоталітаризму і до бунту проти нього.

Можливі шляхи примирення людини і культури (за Фрейдом) такі:

Ø Видозміни первинних потягів, що послаблюються, та виникнення на їх місці рис характеру. Так, охайність, педантизм виникають з анальної форми дитя­чої сексуальності .

Ø Сублімація.

Ø Ідентифікація (ототожнення себе з обожнюваними вождями).

Ø Інтелектуалізація психіки.

Хоча вплив фрейдизму у світі великий, але для нього характерні постійні розколи і боротьба напрямів. Учень Фрейда А. Адлер замінює лібідо прагненням до влади. К. Юнг розвиває вчення про психічну енергію і захисні механізми. Фрейдизм намагаються асимілювати неотомісти, "нові ліві" (М. Маркузе, В. Райх), біхевіористи та прибічники психосоматики у медицині.

Загалом суперечливому вченню Фрейда не можна дати однозначної оцінки.

Психоаналіз був для свого часу значним кроком вперед, але зараз він викли­кає в основному історичний, а не актуально науковий інтерес.

Концепції людини і культури містять у собі певні раціональні моменти, але занадто однолінійні, зведення багатоманітних факторів лише до лібідо є малоплідним. Крім того, методології Фрейда притаманне розуміння незведення психіч­ного до фізичного, і це правомірно, але, з іншого боку, його методологія спеку­лятивна і міфологічна, результати, отримані на її основі, не можуть бути верифіковані.

У 20-ті роки здійснюються спроби переходу від зоопсихологізму Зиґмунда Фрейда до соціопсихологізму, що отримав назву неофрейдизму.

Неофрейдизм

Неофрейдизм як сучасний напрям у філософії і психології розвивається, голов­ним чином, у США і є спробою розвитку фрейдизму на американському ґрунті шляхом сполучення психоаналізу з соціологічними та отологічними теоріями, розви­неними у США. Неофрейдизм (К. Хорні, Е. Фромм, А. Кардінер) відрізняється від спроб модернізації фрейдизму А. Адлером і К. Юнгом тим, що у біопсихічних концепціях фрейдизму один з біологічних інстинктів (лібідо, прагнення до влади, компенсація психічної енергії) приймається як вихідний, натомість неофрейдисти прагнуть замінити біологічний детермінізм фрейдистів детермінізмом культурним (А. Кардінер) та соціальним (Е. Фромм), прагненням до безпеки і щастя (К. Хорні).

Прагнучи подолати біологізм Фрейда, неофрейдисти приділяють основну увагу не внутрішньопсихологічним процесам, а міжособовим стосункам, відкидаючи вчення Фрейда про лібідо і сублімацію.

Концепція Е. Фромма є досить впливовою на Заході, що пояснюється знач­ною мірою критикою автора на адресу "хворого суспільства" із притаманним йому відчуженням особистості. Він виділяє соціальний характер як проміжну ланку між індивідом і суспільством і такі основні типи соціального характеру раннього капіталізму: нагромаджувальний, експлуататорський і ринковий (харак­терний для сучасного ринкового суспільства, коли люди розглядають і себе й інших як товар, призначений для продажу).

Основними напрямками соціальних перетворень, за Фроммом, повинні стати освіта народу, соціальна терапія на основі високого рівня соціального захисту населення, революція надії (можливість особистості досягнути життєвого успіху) і сексуальна революція (можливість вільного задоволення природних потреб).

Екзистенціалізм

Філософія існування — екзистенціалізм— прагне стати філософією людини замість того, щоб бути філософією ідей або філософією речей. На місце сутності вона ставить існування.

Ще К'еркегор звинувачував класичну філософію і всю культуру в тому, що вони ставлять абстракції (дух, матерію, Бога, прогрес, істину) вище людини. У людині ж виділяють абстрактну сутність, якій прагнуть підпорядкувати конкретну людину з її почуттями, думками і стражданнями. Індивідуальне при цьому заступа­ється загальним. Завдання філософії — відчути людські страждання і допомогти людині зрозуміти саму себе.

Окрім К'єркегора, попередниками екзистенціалізму були А. Шопенгауер, Ф. Ніцше. Самі екзистенціалісти називають своїм попередником Ф. М. Достоєвського з його увагою до станів душі людини в екстремальних ситуаціях.

Центральною проблемою екзистенціалізму (так само, як і персоналізму, і філософської антропологи) стає проблема відчуження — процесу, в результаті якого близькі та співпричетні людині явища стають для неї силою чужого і ворожого.

Вчення про відчуження було розвинуте у ранніх працях К. Маркса, де він виділяє:

Ø відчуження від результатів праці;

Ø відчуження від процесу праці;

Ø відчуження від інших людей;

Ø відчуження від природи;

Ø відчуження від самого себе.

Екзистенціалісти асимілюють і розвивають це вчення. Вони вважають відчу­ження загальною характеристикою життя людини у будь-якому суспільстві (а не тільки у капіталістичному, як це було у К. Маркса) і вважають, що у сучасному суспільстві відчуження людини від суспільства зростає.

Філософія, вважають вони, покликана допомогти людині якщо не подолати відчуження (що навряд чи можливо), то хоча б полегшити її становище, допомогти знайти своє "Я". Відчуження заважає людині збагнути свою екзистенцію, смисл свого існування.

Екзистенціалісти справедливо наголошують, що людина може зробити себе особистістю, і вона сама відповідальна за це, як і за всі свої вчинки і долю. Причому, це не одиничне зусилля, а постійне напруження, яке триває впродовж життя. Людина завжди стоїть перед вибором, вона вільна у своєму виборі й тому несе моральну відповідальність, знову ж, сама перед собою. Відповідно в екзис­тенціалізмі розуміється й істина: вона завжди історична, конкретна, носить осо­бистий характер.

У розумінні соціального життя філософи-екзистенціалісти різко виступають проти історичного детермінізму — точки зору, за якою суспільство розвивається закономірно, у відповідності до певних об'єктивних законів. Ця ідея неминучого прогресу, що здійснюється сам собою, незалежно від дій окремих людей, на їх думку, не просто наївна, а й надзвичайно небезпечна. Вона присипляє і заколи­сує людей, робить їх млявими і байдужими, звільняє від турботи та відповідальності.

Саме відповідальність людини за свій вибір, яка становить її долю й тра­гедію, знаходиться у центрі уваги екзистенціалістської філософії, а не проб­леми пізнання й істинності. Основний акцепт переноситься із гносеології на онтологію, а в онтології — на поведінку, буття людини. Таким чином, людська екзистенція стає першоосновою картини світу те предметом екзистенціаль­ної онтології.

Після поразки у першій світовій війні визначним центром екзистенціалізму стає Німеччина. Найвідомішими представниками цього напряму були К. Ясперс та М. Хайдеггер.

К. Ясперс (1883-1969 рр.) відмовляється від ідеї раціоналізму і вважає, що філосо­фія як духовна дія спрямована на встановлений комунікації, вона принципово відріз­няється від науки як метою, так і відсутністю фіксованого предмету та методу. Ясперс негативно ставиться до історичного детермінізму (ідей Маркса) і концепцій круговороту історії. Він протиставляє релігійній вірі, що ґрунтується на одкровенні, філософську віру, що ґрунтується на міркуванні і спроможна об'єднати людство. Увага Ясперса до комунікації та взаєморозумін­ня людей пов'язана з тим, що, коли він почав працювати лікарем-психіатром, відразу ж зіткнувся зі складністю спілкування з психічно хворими людьми і переконався, що від встановлення контакту, взаєморозуміння багато в чому залежить успіх лікування.

Він бачить усю недостатність позиції лікаря, що ставиться до пацієнта як до об'єкта, і водночас відзначає фальшивість такої позиції, коли лікар обговорює проблеми здоров'я пацієнта на рівних, розглядаючи його як колегу. Насправді ж ситуація є такою, що нею керує лікар, і завжди є дистанція між лікарем та пацієнтом. Ситуація їхнього спілкування припускає, що лікар "не говорить від власної особи, а перетворюється у функцію процесу лікування". Вона зберігається і при спілкуванні психоаналітика з пацієнтом. Справжня комунікація існує за умови, що виникає внутрішній, екзистенціальний зв'язок двох особистостей.

М. Хайдеггер (1889-1976 рр.) створює розгорнуту концепцію буття — фунда­ментальну онтологію, вихідним поняттям якої стає "наявне буття", "тут буття",— єдність фізичного та психічного. За її допомогою Хайдеггер прагне олюднювати нелюдяні категорії філософії, подолати однобічність спіритуалізму та матеріаліз­му, в яких він бачить причину усіх лих людини, бо властиве їм протиставлення суб'єкта й об'єкта веде до відчуження.

Від людського буття думка Хайдеггера рухається до буття взагалі, до світу, який "вибудовується навколо людини". Такий шлях обґрунтовується наступним:

Ø тільки так людина і може освоювати світ;

Ø це по-справжньому гуманістичний підхід, бо у центрі уваги знаходиться людина, її свобода й активність.

"Тут буття" Хайдеггера — це єдине буття, яке запитує про самого себе, "вста­новлює себе", буття "світиться" через те, що люди роблять і пізнають, людина — це "пастух буття". Буття взагалі, або світ, існує лише тому, що людина розуміє його і надає значення і смисл (особливе значення надається мові як будинку буття).

У цій онтології переплетені буття й існування, свідомість й емоції. У психоло­гічному плані все воно так і є, проте залишається питання про буття поза люди­ною тому, що людина може не тільки запитувати буття, а й отримувати відповіді, перевіряти їх і накопичувати об'єктивне знання.

Позиція Хайдеггера у цьому випадку є крайньою і протистоїть наївному реалізму (в якому досягнуте знання ототожнюється з реальністю) і спробам біологізації людської сутності.

Гуманістичний пафос філософії Хайдеггера виявляється у розвинених ним положеннях про неповторність, а завдяки їй — найбільшу цінність людського буття. Цей момент особливо відтінюється запровадженим Хайдеггером поняттям "повсякденного буття разом з іншими", що містить екзистенціал "Ман" — посеред­ність, безвиразність, сірість.

Екзистенціальна філософія змогла подолати негласне табу сучасної культу­ри, включивши у число обговорюваних тем проблему смерті, органічної для екзистенціалізму, як сама смерть є органічним га закономірним кінцем людського існування.

Потрібно сказати, що класична філософія або уникала цієї проблеми, або давала однобічне і неглибоке її вирішення. Так, ще Епікур пропонував дещо софістичний підхід, за яким смерть взагалі не має відношення до людини, бо, доки вона жива, смерті немає, а коли є смерть, то немає людини. Таким чином, людина ніколи не зустрічається зі своєю смертю. Наступні ж філософи не шукали сенсу життя поза самим життям, а часто віддавали ці питання на відкуп релігії.

Екзистенціалізм же робить наголос на природному і необхідному зв'язку життя та смерті й розуміє життя як "буття до смерті". З цим не можна повністю погодитись, бо життя повинно бути націлене на життя, складовою якого є смерть. Але не можна не бачити і того, що, з точки зору психології, психологічне дорослі­шання включає в себе усвідомлення необхідності та природності смерті, котра надає сенсу й цінності самому життю. Лише маленькі діти можуть думати, що вони ніколи не помруть.

Фіксованість же людини на цій проблемі виявляється подвійно: або як явна зосередженість на ній, що виявляється у нав'язливих думках і відповідних вчин­ках, або у витісненні травмуючого фактору і хворобливій реакції при порушенні цієї теми (що свідчить про "дитячу" психологію такої особистості). Класична філософія ближча до другої крайності, екзистенціалізм — до першої.

Водночас, не можна заперечувати заслуги екзистенціалістів як у самому "від­критті" цієї теми, так і в її дослідженні. Вони мають рацію в тому, що в критич­ній життєвій ситуації при загрозі смерті нервово-психічні стреси, глибокі пережи­вання змушують людей відвернутися від повсякденного буття, звернутися до своєї екзистенції, по-новому збагнути сенс життя і нерідко змінитися психологічно (про що свідчать, зокрема, дослідження реанімованих).

Проблема смерті особливо інтенсивно досліджується французькими екзистен­ціалістами, коли після окупації Франції Німеччиною на початку другої світової війни сюди переміщується центр екзистенціалізму. У повісті А. Камю (1913-1960 рр.) «Сторонній», повісті С. Бовуар «Найлегша смерть» робляться спроби досліджен­ня проблеми художніми засобами. Традиція такого дослідження сягає своїм корін­ням російської класичної літератури (на це вказують самі екзистенціалісти), особливо творів Ф. М. Достоєвського і Л. М. Толстого («Смерть Івана Ілліча»),

Камю у своєму творі „Міф про Сізіфа” висовує проблему самогубства як основного питання філософії і задається питанням: чим можна зарадити людині, яка знаходиться на грані? Їй не можна допомогти фальшивими твердженнями про те, що життя прекрасне. Воно абсурдне, але це єдина справжня цінність, що є у людини, котра усвідомлюється у хвилини наближення до смерті. Нині у такому становищі можуть знаходитися не тільки окремі люди, а й усе людство.

Екзистенціалізм впливовий не тільки у Німеччині та Франції, але й п Італії, Іспанії, Японії, Ізраїлі, США, Сенегалі, арабських країнах.

Традиції "класичного" екзистенціалізму Хайдеггера та Сартра(1905-1989 рр.) розвивають представники франкфуртської школи Т. Адорно, М. Хоркхаймер та Г. Маркузе. Вони виступають проти "просвітництва" як розповсюдження "репресивної культури", що підводить одиничне під загальне.

У цілому екзистенціалізм зміг сказати своє оригінальне і гуманне слово у сучасній філософії, зробити крок вперед у розумінні складних смисложиттєвих проблем.

Молодші представники франкфуртської школи розвивають філософію у дещо іншому напрямі й започатковують герменевтику, намагаючись зрозуміти світ з позиції теорії тлумачення текстів.

Герменевтика

У переклад: з грецької слово "герменевтика" означає пояснення, тлумачення. Історично герменевтика виникає як теорія і практика тлумачення різноманітних письмових текстів (передусім, поем Гомера, а після цього Біблії). Особливого значення проблема тлумачення тексту Біблії набуває у полеміці католицьких та протестантських теологів, в якій католики вважали можливим правильне тлума­чення тільки у відповідності до праць "отців церкви", а протестанти прагнули звільнитися від цього тлумачення шляхом "істинного", безпосереднього розумін­ня самих біблійних текстів.

Розуміння у герменевтиці розглядається як пізнання індивідуального, харак­терне для гуманітарних наук, і яке психологічно виявляється як впевненість у знаннях. А пояснення уявляється характерним для природничих наук підведен­ням під загальне (закон).

М. Хайдеггер робить головним об’єктом свого розгляду не умови мислимості сущого, є умови його пуття. Філософія при цьому перетворюється з дослідження процесу смислопородження (конструювання свідомістю смислів) у дослідження питання про сенс буття, в онтологічне дослідження людського життя.

Г. Г. Гадамер (нар. у 1900 р.) також розуміє герменевтику саме як онтологію, але, на відміну від Хайдеггера, він набгається пов'язати її з людською абсолют­ну ідеєю, об’єднати у новому синтезі „мову”;" і „логос”, герменевтику і діалекти­ку.

Згідно з Гадамером, основу історичного пізнання становить "попереднє розумін­ня", задане існуючими традиціями. Безпередумовне мислення (мислення без "передрозуміння") неможливе, це фікція реалізму, що не враховує історичної конкретності людського досвіду. Носієм традиції є, передусім, мова. Основне питання гєрменевтичної онтології набуває, таким чином, форми питання про характер "існування". "Існувати — означає бути зрозумілим у мові, а бути зрозумі­лим — значить бути розтлумаченим".

Розвиваючи Хайдеггерівське розуміння мови, який "розмовляє з нами", Гадамер вважає її своєрідною грою, що має певну автономію: "грає сама гра, яка втягує в себе гравців". Саме мова, а не індивід, що говорить, є суб'єктом мовлен­ня, а історія, як і витвір мистецтва, є також свого роду грою у стихії мови, і лише герменевтика є адекватним засобом для осягнення історії.

Важливе місце у філософії Гадамера займає проблематика герменевтичного кола— особливості процесу розуміння, викликаної його циклічним характером, з усвідомленням взаємообумовленості пояснення й інтерпретації з одного боку, і розуміння з іншого: для того, щоб зрозуміти, потрібно пояснити, але щоб поясни­ти, потрібно раніше зрозуміти. Цей парадокс був відомий ще античній риториці, а пізніше і патристиці (для розуміння священного писання необхідно вірити, але для того, щоб вірити, треба спочатку зрозуміти). Ця ситуація у Шлейермахера подається як коло цілого і частини (для розуміння цілого потрібно виділити частини, але для виділення частин потрібно зрозуміти ціле). Наприклад, щоб зрозуміти речення, потрібно зрозуміти слова, а слово можна адекватно зрозуміти тільки у реченні.

Цей підхід розвиває Гадамер, для якого мовна традиція, в якій укорінений суб'єкт, що пізнає об'єкт, становить водночас і предмет розуміння, і його основу: людина повинна зрозуміти те, всередині чого вона знаходиться з самого почат­ку. Тому повинен бути зроблений висновок про принципову відкритість інтерп­ретації, яка ніколи не може бути повністю завершеною, і про невіддільність розуміння тексту від саморозуміння.

Ю. Хабермас(народ, у 1929 р.} виділяє два типи поведінки: комунікативну(мета якої полягає у досягненні взаєморозуміння між людьми) та стратегічну(мета якої — досягнення якогось корисливого інтересу). Він показує, що поведін­ка, яка переслідує інтерес, неодмінно веде або до свідомого, або до несвідомого обману партнерів, інших людей. У першому випадку виникає система маніпулю­вання людиною як річчю, а в другому—перекручена комунікація. В обох випад­ках наслідки функціонування стратегічної комунікації виявляються трагічними для суспільства, культури і особистості.

У соціальному житті, у такому разі, розвивається аномія (стан суспільства, при якому люди втрачають значущість норм поведінки й моральних цінностей, проголошених у суспільстві, що виявляється у різкому збільшені відхилень у поведінці — зростанні злочинності, алкоголізму, наркоманії, проституції, само­губств, психопатії, немотивованої жорстокості, немотивованої злочинності та ін.), зростає відчуження, втрачається сенс існування, не сприймаються як легітимні (законні) органи влади, втрачаються традиції, зростає інтерес: до різноманітних містичних явищ.

І навпаки, при орієнтації на комунікативну поведінку виникає упорядкована система норм, тривкі особистісні і міжособистісні структури, спроможні успіш­но функціонувати.

Такий підхід діагностує головні соціокультурні проблеми сучасності і дозво­ляє виявляти явне або приховане насильство соціальної системи над людьми, яке видається за неминуче і яке нібито забезпечує стабільність та інтеграцію суспільства. Насправді ж поширюється стратегічна поведінка, що призводить до занепаду.

Справжня ж інтеграція забезпечується тільки на шляху комунікативної пове­дінки.

Філософія герменевтики отримала значне розповсюдження і суттєво вплину­ла на духовне життя останніх десятиріч і не лише на філософію, а й на літературо­знавство, естетику, мистецтвознавство. 1 якщо у попередні десятиріччя найпопулярнішою була аналітична і постпозитивістська філософія, то в останні 15-20 ро­ків на перший план виходить герменевтична філософія. Відбувається свого роду герменевтичний бум. Що охоплює як західноєвропейські країни (Німеччину, Авст­рію, Швейцарію, Францію, Італію), так і північноамериканський континент.

Причинами такої популярності стали виявлена недостатність інших філософсь­ких напрямів та імпонуюча західному менталітету плюралістичність герменев­тики, а також і "цілком обґрунтовані її претензії на ідеологічну нейтральність.

4. Метод психоаналізу для лікування неврозів (З. Фрейд)

Особливим методом психотерапії є психоаналіз. Цей метод був запропонований австрійським лікарем і психологом Зігмундом Фрейдом. Психоаналізом називаються як теорія психічного життя, так і метод зцілення душі, розроблений ним. У процесі лі­кування психоаналітик допомагає пацієнту звільнитись від непо­трібних сумнівів, самозвинувачень, нерозумних поривів, неви­правданого почуття провини та ін. Повний курс лікування, як правило, тривалий (не менше року) при систематичних зустрічах з психоаналітиком. Використовується цей метод для лікування не­врозів або життєвих проблем здорових людей.

Психоаналіз на сучасному етапі розвитку медичної психології визнаний суспільством Західної Європи і Америки, існують ін­ститути і факультети в університетах, які готують професійних психоаналітиків. Особливим авторитетом психоаналітики корис­туються в США і Німеччині.

Метод Фрейда абсолютно своєрідний і новий, він не перекликається ні з якими іншим методом, коли-небудь що застосовувався в медицині або психології. У ряді інших систем це абсолютно оригінальна психологічна система, набагато глибше проникаюча в психіку, - саме тому Фрейд назвав її глибинною психологією. Якщо цим методом побажає скористатися лікар, він знайде, що в спеціальних медичних пізнаннях, здобутих їм у вищій школі, практично немає потреби. Природно, що незабаром це питання встало зі всією гостротою: чи має потребу психоаналітик в медичній освіті? Після деяких коливань Фрейд визнав, що аналіз може бути проведений і «непрофесіоналом», інакше кажучи, лікувати по його методу цілком здатні люди, що не володіють медичною освітою. Фрейд мав на увазі, що той, що лікарює душі залишає анатомічні дослідження лікарям-медикам, реальна ж задача психоаналітика – зробити видимим невидиме. Апаратура і інструменти для нього зайва, оскільки він не має свій в розпорядженні нічого, що можна було б піддати механічному вивченню і обстеженню; все лікарське устаткування психоаналітика складає крісло, в якому він сидить, як в сповідальні. Але церква, Christian Science, щоб полегшити страждання пацієнта, застосовувала наркотики для душі, своєрідні анестезуючі засоби: вона укріплювала душі символічними словами «Бог», «віра». На відміну від цього методу психоаналіз відмітає всяке втручання – і фізичне, і психічне. Задача психоаналізу не введення в організм, в душу людини чогось нового (ліки, наприклад, або віра), а навпаки – витягання з душі чогось, що там вже є. Психоаналіз бачить зцілення в пізнанні і в самопізнанні; цей метод вважає, що людина зцілиться тоді, коли повернеться до самому себе, коли пізнає свій внутрішній світ, свою особу, - в цьому і полягає значення лікування, а не в навіюванні віри в своє одужання. Іншими словами, при психоаналізі робота скоюється не над особою пацієнта, не над його тілесною оболонкою, як при інших методах лікування, а лише всередині, у сфері його душі і психіки.

В душу пацієнта лікар не привносить нічого. Його роль полягає лише в тому, щоб власним досвідом і умінням непомітно впливати на напрям роботи. У відмінності від звичайного медика, у лікаря-психоаналітика немає під рукою ліків або спеціальних знарядь; на відміну від лікування в храмі, лікування йде не за готовими правилами, що наперед наказали, а нагромаджується поступово, крапля за краплею, у міру вивчення душевних поривів хворого. І пацієнт, з свого боку, не пред'являє нічого, окрім свого внутрішнього конфлікту. Але, звичайно ж, подає його не в готовому вигляді, не відкритим, а замасковано і спотворений, у всьому різноманітті придушень і заміщень, так що спочатку суть захворювання невідома ні самому пацієнту, ні його лікарю. Адже те, що представляє з себе хворою істерією або неврозами, і те, в чому він відразу признається лікарю, - це лише симптоми захворювання. В області ж психіки симптоми ніколи ясно не указують на хворобу, швидше, навпаки, ретельно її маскують. Дуже своєрідна і абсолютно нова думка Фрейда якраз і полягає в тому, що змісту у симптомів немає, вони мають лише кожний свою причину. У невротика є захворювання, але той або не знає, ніж воно викликано, або не бажає цього знати, або не може осягнути самостійно причину його виникнення. Свій внутрішній конфлікт він протягом багатьох літ випліскує в таких багатоманітних симптоматичних діях, що в результаті сам заплутується і не розуміє, що з ним відбувається. Якраз в такий момент і приймається за роботу психоаналітик. Невротик повинен розгадати загадку, ключем до якої є він сам, а психоаналітик допомагає йому розгадувати. Робота здійснюється тільки в зв'язці, і в симптомах, як в дзеркалі, вони разом відшукують істинні причини захворювання; разом крок за кроком йдуть по дорозі психічного життя хворого у зворотному напрямі – туди, углиб, поки в якийсь момент раптом не яснішатиме і не стане абсолютний зрозумілим внутрішній конфлікт пацієнта.

Спочатку цей технічний прийом психоаналізу більше схожий на допит, ніж на лікарський захід. По думці Фрейда, в житті кожного невротика є момент, коли він випробував замах на цілісність своєї особи, і насамперед психоаналітик повинен ознайомитися зі всіма подробицями цієї події; саме тому йде робота над тим, щоб з максимальною точністю відновити в пам'яті пацієнта час, місце і найдрібніші подробиці події, яка вже давно заміщена чимось іншим. Але вже на першому кроку психоаналізу даний метод натрапляє на утруднення, з яким ніколи не доводиться мати справи слідчим і суддям. Адже психоаналіз вважає, що в особі пацієнта є відразу дві сторони: він і потерпілий від злочину, і той, хто його вчинив. Власними симптомами він проявляє себе як обвинувач і як свідок звинувачення, але, з другого боку, він і щонайперший ворог звинувачення, що вкриває подробиці і факти. Напевно, в глибині душі він здогадується про причини, але насправді не знає про них ніщо; він називає причини, але це не причини; того, що знає, він знати не бажає, але одночасно з цим якимсь дивним чином знає те, чого ніби не знає. Найдивніше, що початок процесу зцілення кладе не лікар. За багато років до втручання психоаналітика процес вже йде в душі майбутнього пацієнта без перерв і без надії на завершення. Психоаналіз – це і є остання інстанція, покликана втрутитися і поставити крапку, завершити, нарешті, цей процес; пацієнт несвідомо прагне цього і штовхає до завершення лікаря.

Психоневротик – людина, що заблукала в лабіринті своєї душі, що заплутався в її конфліктах, і психоаналіз не намагається зразу ж вивести його з цього лабіринту за допомогою якихось поспішних формулювань. Задача психоаналізу прямо протилежна – із самого початку він намагається повернути пацієнта назад, пройти тими ж коридорами до тієї крапки, де і трапилося фатальне відхилення від прямого шляху. Іноді у ткача рветься нитка, і, для того, щоб виправити брак, ткач вимушений знову і знову встановлювати верстат на те саме місце, де нитка порвалася, і знов починати роботу саме звідти. В такій же мірі і лікар-психоаналітик, щоб відновити безперервність життєвої тканини, повинен повернутися на те місце, де відбувся надрив або перелом, і в цьому поверненні не може бути ні ясновидіння, ні випадковості, ні яких-небудь поспішних проявів інтуїції. В спорідненій області науки ще Шопенгауер припускав, що лікування душевних розладів стало можливим, якби лікарі отримали можливість зупинятися на тому місці психіки, в якому саме і відбулося вирішальне потрясіння; причину в'янення квітки ми взнаємо, діставшись до його коренів, тобто, в нашому випадку, діставшись до несвідомого. Адже це шлях непростої – заплутаний, обхідний, і на цьому шляху можуть зустріти багато небезпек; як хірург, наближаючись до тонких нервових тканин, стає все більш обережним і уважним, так і психоаналітик, відкриваючи один за іншим якнайтонші пласти свідомості, переходить від одного переживання пацієнта до іншого. Не дні і тижні, а місяці і навіть роки продовжується процес психоаналізу у кожному конкретному випадку, що пред'являє до лікаря вимоги, невідомі раніше медицині, - тривалої зосередженості і стабільного самовладання, тих вольових якостей, які міг би хіба що дати вольовий гарт єзуїтів. Під час сеансів психоаналізу робота ведеться без записів застосування яких-небудь інших допоміжних засобів, а лише за допомогою напруженої і тривалої уваги. Пацієнт лягає на кушетку так, щоб не бачити сидячого позаду нього лікаря (тим самим ставитися перешкода прояву соромливості або втручанню свідомості), а сам розказує. Більшість людей помиляється, вважаючи, що розповідь пацієнта повинна бути зв'язною, логічною, нагадувати сповідь; взагалі, якщо підглянути за сеансами із сторони, видовище може показатися дуже комічним, адже протягом багатьох місяців відбувається одне і те ж: один говорить, інший слухає. При цьому психоаналітик категорично вимагає, щоб пацієнт у жодному випадку не обдумував своїх висловів, не зображав з себе ні свідка, ні суддю, ні обвинуваченого, щоб під час сеансу ніякі бажання не заважали йому працювати, а все значення аналізу полягає в тому, щоб пацієнт прямо, без спотворень і коректувань, виказував те, що прийде йому в голову, адже приходить це не звідкись зверху, а, навпаки, з самої глибини, з несвідомого. Пацієнт не повинен відбирати інформацію, яка, на його думку, могла б відноситися до справи, адже насправді його захворювання якраз і означає, що людина не знає, в чому полягає ця сама справа, в чому полягає його хвороба. Якби ці відомості були доступні пацієнту, він перестав би бути пацієнтом, став би здоровою людиною, яка не відчуває симптомів нервового захворювання і не потребує допомозі лікаря. Саме тому психоаналітики залишають зовні уваги продумані, наперед підготовлені повідомлення пацієнта і не цікавляться відомостями, записаними на папері: їм важливо, щоб пацієнт у вільній формі, від душі, висловлював якомога більше власних переживань. На думку психоаналітиків, хворий повинен наговоритися усмак, вилити себе, розказувати все на світі довгими монологами, хай плутаними і логічними – все, що прийде йому в голову, хай навіть найдрібніше і незначне, тому що для лікаря найважливішими виявляються саме ці ненавмисні, спонтанні, не пов'язані один з одним вислови. До суті справи лікар наближається якраз за допомогою таких ось подробиць, які, на перший погляд, до справи не мають ані найменшого відносини. Тому у пацієнта є тільки один обов'язок, але неодмінна, - розказувати більше. Лікаря цікавлять правда і неправда, важливе і неважливе, награне і щиріше, адже головне – добути з матеріалу, що підноситься, більше переживань, пізнати біографічну субстанцію, яка визначає душевний стан пацієнта.

І ось тоді починається робота психоаналітика. Перед ним – купа наданого пацієнтом зношеного життєвого матеріалу. І з цих багатьох тисяч обривків спогадів, висловів і сновидінь йому належить, просіваючи через дрібне сито психології, відділити зерна від плевели – відкинути весь шлак і в результаті копіткої роботи добути чистий метал психологічних висновків. Тобто відібрати з первинної субстанції необхідний психологічний матеріал. Лікар-психоаналітик не має права визнати за такий матеріал сиру матерію, яку він одержує в процесі розповіді пацієнта. Він зобов'язаний пам'ятати, що, кажучи словами Фрейда, «вислови хворого є лише збочена картина того конфлікту, який потрібно відшукати, це натяки, які потрібно розгадати, щоб зрозуміти, що за ними ховається». Для вивчення хвороби в розрахунок треба брати не те, що пацієнт пережив, - ці жалі вже пішли з його душі. Важливо виловити те, що ще не зжито, що схоже на неперетравлений шматок їжі в шлунку. Цей шматок прагне вибратися, проштовхнутися назовні, але всякий раз його зупиняє якась протидія, - так само, як і шуканий психологом матеріал. З постійною увагою повинен лікар розшукувати джерела цієї протидії, в кожному окремому прояві психіки пацієнта, з тим щоб, накопичуючи підозри, поступово перейти до твердої упевненості. Спокійне, неквапливе спостереження, яке лікар здійснює неначе із сторони, поведінкою пацієнта одночасно і полегшується, і утрудняє. Особливо це характерний для початку лікування, коли відчуття пацієнта концентруються особливим чином, - Фрейд називає цей процес «перенесенням». Адже перш ніж прийти до лікаря, хворий довго пестує в собі залишки не пережитих відчуттів, не в силах позбулися вони. Використовуючи десятки симптомів, він намагається програвати ці відчуття і так і отак, свій внутрішній конфлікт намагається програти з самим собою; знайшовши, що перед ним не просто лікар, а уважний і чуйний слухач, невротик сприймає його як співучасника гри і з радістю кидає м'яч психоаналітику; непіддатливі втіленню афекти обрушуються на лікуючого лікаря. Це може бути відчуття любові або ненависть – головне, що хворий вступає у якісь «відносини» з своїм лікарем, намагається всіма силами налагодити з ним взаємодію відчуттів. Дотепер конфлікт існував десь в глибині без жодної надії вирватися, тепер же він вперше намагається проявити себе так чітко, як виявляється фотозображення на пластинці. І ось саме з цієї миті, з «перенесення», включається інтуїція психоаналітика; якщо ж хворий на «перенесення» не здатний, його треба визнати непіддатливим психоаналітичній роботі. Адже щоб побачити конфлікт, пізнати його, лікар повинен побачити його прояви в життєвій, емоційній сфері, лікар і пацієнт повинен разом його пережити.

Психоаналітична робота вимагає участі обох: пацієнт повинен відтворити конфлікт, а лікар – розтлумачити його значення. Поквапившись з висновками, можна припустити, що лікар в цій роботі може розраховувати на допомогу хворого, але цього ніколи не відбувається. В області психіки завжди є місце подвійності відчуттів, внутрішньому розладу. З одного боку, невротик йде до доктора, щоб позбулася своя хвороба, хоча про неї він нічого не знає, окрім симптомів; з іншою – автоматично він не бажає розлучатися з своєю хворобою, адже вона для нього не є щось стороннє, це його творіння, діяльна частина його власного «я». Несвідомо він чіпко тримається за свою хворобу і з набагато більшою легкістю готовий погодитися на те, щоб залишилися її важкі симптоми, ніж на те, щоб лікар пояснив йому істинне значення його внутрішнього конфлікту. Пацієнт і відчуває, і мислить відразу з двох позицій: з одного боку, виявляється його свідоме, з іншою – несвідоме, тому він одночасно і мисливець, і дичина, по сліду якій йде мисливець; тільки одна половина його намагається допомогти лікарю, інша – люто чинить опір; однією рукою пацієнт підписує добровільні визнання, інший – заплутує всю справу і всіляко намагається приховати істину. Отже, навіть глибоко що усвідомив свою хворобу невротик допомогти лікарю не в змозі; він не може викласти «правду», адже із стану рівноваги його вивело і підштовхнуло до створення хвороби якраз незнання або небажання знати цю саму «правду». Здавалося б, іноді хворий щиро готовий до одкровень, але і в такі моменти він бреше або сильно помиляється щодо своїх намірів. За кожною правдою ховається інша, ще більш сокровенна, і навіть якщо пацієнт в чомусь признається, то тільки з метою маскування більш глибокої, більш сокровенної правди. Між наміром бути відвертим і відчуттями сорому і скритності йде дуже складна таємна гра; іноді пацієнт видає себе в своїх розповідях, іноді ж він за ними ховається; здавалося б, ось наступив порив повної відвертості – і раптом воля до викладу правди кудись пропадає. В кожному з нас щось раптом напружується і блокує інформацію, як тільки ми відчуваємо, що хтось сторонній намагається дістатися до нашого найпотаємнішого; в реальності психоаналіз – найважча боротьба!

А геній Фрейда якраз в тому і полягає, що він уміє обернути в свого ярого союзника самого заклятого ворога! Опір видає пацієнта, допомагаючи вирвати визнання. В бесіді людина видає себе двояким чином: з одного боку, він признається, умовчуючи про щось, з іншою – про щось розказуючи. У Фрейда чудове чуття на розшук таємного, і він відчуває наближення розгадки страшної таємниці в тому місці, де сила протидії намагається, але не може проявити себе; протидія раптом стає союзником, указуючи напрям руху до істинної мети. Якщо хворий починає раптом говорити дуже тихо або дуже голосно, якщо він раптом уповільнює мову або різко її прискорює, це значить, що саме несвідоме намагається пробитися і висловитися його вустами. Щонайменші спроби протидії – коливання голосу, паузи, які наступають всякий раз при наближенні критичного місця, - прямо указують на чинник опори і об'єкт опору, а інакше кажучи – на конфлікт, замаскований і захований в глибинах несвідомого.

Процес психоаналізу – це нескінченний ланцюг дрібних припущень, збору осколків переживання, з яких, як з мозаїки, складається потім картина внутрішнього життя пацієнта. В салонах і вітальнях в ходу абсолютно помилкова і нескінченно наївна думка про те, що пацієнт занурює в мозок психоаналітика, як в якийсь автомат, свої сни і визнання, потім за допомогою двох-трьох питань механізм приводиться в дію, і – раз! – з автомата випадає готовий діагноз. В реальності ж процес психоаналізу не є щось механічне, ця вельми складна і навіть високохудожня творчість, понад усе, напевно, воно схоже на роботу реставратора, який відновлює стародавню картину, замальовану зверху чиєюсь грубою і невмілою рукою; необхідне приголомшливе терпіння, щоб поступово, шар за шаром, обновляти цю картину і вдихати в неї нове життя, трепетно схилившись над дорогоцінним полотном, поки після зняття останнього шару мазанини не з'явиться перед майстром-реставратором первинне зображення у всій його красі. Займаючись, здавалося б, виключно дрібними подробицями, психоаналітик в своїй роботі переслідує незмінно одну мету – створення цілісного образу особи пацієнта у всій її багатогранності; саме тому в справжньому психоаналізі ніколи не вихоплюється якийсь один комплекс; з фундаменту, з самої підстави психоаналітик відновлює все душевне життя пацієнта. Психоаналіз вимагає від лікаря в першу чергу терпіння, але терпіння разом з не впадаючою в очі спостережливістю. Лікар, не даючи пацієнту можливості щось запідозрити, повинен уміти розподіляти свою неупереджену увагу тим часом, що розказує хворий і про що мовчить; крім того, він не повинен упускати анінайменшої зміни у відтінках оповідання. Дані, отримані в ході кожного нового сеансу, повинні зіставлятися з даними попередніх бесід, бо необхідно чітко уловлювати, які епізоди пацієнт повторює підозріло часто через внутрішній опір, в які моменти хворого суперечить собі, і при цьому лікар у жодному випадку не повинен зовні проявити свою цікавість. Адже якщо тільки пацієнт помітить, що якийсь епізод привернув особливу увагу лікаря, його розповідь тут же втратить безпосередність, а саме безпосередність веде до миттєвих осяянь, які дозволяють психоаналітику побачити контури таємного пейзажу несвідомого. Крім того, лікар не повинен нав'язувати хворому і свого бачення проблеми, адже значення психоаналізу якраз і полягає в тому, щоб розуміння прийшло до хворого самостійно, зсередини, адже тільки в цьому випадку не пережиті ще відчуття будуть пережиті і зжиті. В ідеалі лікування наступає тоді, коли пацієнт розчаровується в симптомах, а енергію відчуттів і бажань направить не на помилкові образи, а в реальне життя. Саме у такому разі конфлікт відпустить хворого, а аналіз можна буде вважати завершеним.

Небезпечне питання: чи часто психоаналіз приводить до такого відрадного результату? На жаль, треба визнати, що відбувається це рідко. Тому що мистецтво випитувати і вислуховувати вимагає найвищої тонкості слуху, видатної спостережливості, якнайглибшої інтуїції, одночасної наявності таких непростих і рідкісних духовних якостей, так що тільки людина, самою долею для цього призначений, психолог по покликанню може успішно вести цю роботу. Метод Куе і Christian Science дозволяють готувати не лікарів, а хіба що простих механіків по цих спеціальностях. Там достатньо заучити напам'ять декілька універсальних формул на зразок «Хвороб не існує», З кожним днем я відчуваю себе все краще і краще» і вдовблювати їх пацієнтам. Таким грубим способом навіть самі невмілі руки можуть вибити із слабих людських душ всі песимістичні думки про хворобу. Метод психоаналізу покладає на лікаря обов'язок в кожному новому, у кожному конкретному випадку розробляти особливу систему, особливий підхід до пацієнта, здібність до чого не дається одними залізним розумом і наполегливістю. Лікар-психоаналітик повинен бути і природженим, і досвідченим знавцем душ людських, щоб з приголомшливим тактом і ангельським терпінням продумувати і пропускати через себе чуже життя; але і цього недостатньо: він повинен бути обдарований ще і якоїсь магічною силою, випромінювати потік доброзичливості і упевненості, щоб чужа душа довірливо потягнулася до нього. Адже цьому навчитися неможливо, і лише з особливого благословення небес в одній людині може поєднуватися все необхідне для психоаналітика. Саме в тому, що такі обдаровані люди зустрічаються украй рідко, я і бачу причину обмеженості можливостей психоаналізу. Він буде з часом покликанням одиниць, але зовсім не рядовою професією, як це суцільно і поряд трапляється зараз. Але якраз сам Фрейд на дану проблему дивиться з дивною поблажливістю. Він заявляє, що робота з використанням його методу вимагає, безумовно, такту і досвіду, але все таки «легко піддається вивченню». На цьому його вислови я ставлю жирний і лютий знак питання. Навіть визначення «робота» я вважаю украй невдалим для процесу, який вимагає застосування вищих духовних сил лікаря, а проголошення загальної доступності методу взагалі вважаю небезпечним. Навіть найстаранніше володіння технікою психоаналізу таке ж мале здатний створити справжнього психоаналітика, як знання правил віршування – поет; адже доступ до душі, до цієї найкрихкішої і тонкої субстанції, може бути відкритий лише справжньому психологу, явно обдарованому талантом до того, що пережив рухів людської душі. Психоаналіз – метод у відомому значенні інквізиційний. Він був створений надзвичайно тонким і творчим розумом Фрейда, і не можна без здригання подумати про те, яку небезпеку він може представляти в грубих, невмілих руках. Мені здається, що репутація цього методу нашкодило якраз те, що він не став долею вибраних, а був мало не введений в шкільні програми. Багато понять цього методу при передачі з рук в руки огрубнули, спотворилися і вже в усякому разі не стали чистіше. Первинна практика Зігмунда Фрейда спиралася на геній і терпіння; сьогодні ж те, що називається методом психоаналізу в Старому, а особливо в Новому світлі – не важливо, в застосуванні дилетанта або професійного, - понад усе змахує на сумну пародію. Перевірити дієвість методу і його клінічну спроможність ми сьогодні не в змозі саме через те, що він спотворений шкільними аналізами, захватаний руками дилетантів; вирок в цій справі ухвалений не нами, а майбутнім.

Ясно поки головне: психоаналітична техніка, створена Фрейдом, зовсім не стала вирішальним, останнім словом в психотерапевтичній науці. Але історична заслуга її в тому, що саме психоаналіз відкрив першу сторінку книги, так довго перебуваючої за сьома друком; саме психоаналіз став першою спробою створення методології збагнення душі і лікування її на основі матеріалу, що надається самою особою хворого. Одна окрема людина геніальним інстинктом усвідомила пустку, в якій топчеться сучасна йому наука; незбагненно, але факт: тоді як встановлений найретельніший контроль над такими органами, як зуби, очі, шкіра, волосся, душу і її терзання не викликали інтересу науки. Лише педагоги допомагали індивідууму досягти зрілого віку, але і вони потім залишали його. Ті ж, які в школі не зуміли справитися з собою, не виконали, так би мовити, домашнього завдання, перебували в повній занедбаності і безсило тягнули в собі вантаж своїх не пережитих конфліктів. Вони відстали і пішли в себе, і ось для них – невротиків, психастеников, для полонених свого душевного миру, притулку не було, участі до них не виявлялося; по вулицях бродили хворі душі, але пошуки допомоги були марними. Фрейд протягнув їм руку. Сучасній науці він вказав місце, яке в античні часи займав жрець – психолог, лікарює душ і наставник. Цій науці ще належить освоїти позиції і закріпитися, але двері вже розкриті і задача поставлена у всій її величі. А якщо людський дух бачить нові світи і пізнані ще глибини, зупинитися, заспокоїтися він не може – в могутньому пориві розпрямляє свої крила, які не знають утомленості і перешкод.

Читайте також:

1. Активний бюджетний дефіцитхарактеризу­ється спрямуванням коштів на інвестування еко­номіки, що сприяє зростанню ВВП.
2. Антропологічна спрямованість філософії Г.С.Сковороди.
3. АПОЛОГІЯ «НАДЛЮДИНИ» У ФІЛОСОФІЇ Ф. НІЦШЕ
4. Базові напрями організації захисту інформації ІКСМ.
5. Банківська система України і напрями її розвитку
6. Вектори рівні, якщо вони колінеарні, мають однакові напрями і рівні модулі.
7. Взаємовідношення віри і розуму, філософії та теології у Фоми Аквінського та пізній схоластиці.
8. Взаємовідношення віри і розуму, філософії та теології у Фоми Аквінського та пізній схоластиці.
9. Взаємозв’язок філософії з науками
10. Видатні представники емпіричного напрямку у філософії Нового часу
11. Визначте пріоритетні напрями освітньої, наукової і промослової політики України після проголошення її незалежності.
12. Визначте пріоритетні напрями освітньої, наукової і промослової політики України після проголошення її незалежності.

Переглядів: 6707