• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Олександр Петрович Довженко (1894-1956 pp.) Життєвий і творчий шлях

«Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм», —так говорив про себе Олександр Петрович Довженко, помиляючись по суті, можливо, вперше в житті. Історія розсудила по-своєму: він належить вічності, а його надбання - світовій культурі. А він — невід'ємна частка могутньої світової культури, світосяйний геній українського народу.

У світ мистецтва, світ великої культури Олександр Петрович Довженко прийшов з берегів зачарованої Десни, з глибинних надр українського народу. Про свої витоки і джерела він розповів у чудовій повісті, яку перекладено багатьма мовами світу. Його ім'я увійшло в усі праці з історії вітчизняного і світового кіномистецтва. Довженко — письменник, мислитель, громадський діяч. Він вчителював, був дипломатом і художником, ставив фільми, писав літературні твори, вчив молодих кіномитців.

Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 р. у селі Сосниця на Чернігівщині. За переказами, його предки прибули у цей край з Полтавщини. Офіційні документи засвідчують, що рід Довженків був великий. Дід Семен — з останніх українських чумаків. У батьків майбутнього письменника — Петра Семеновича й Одарки Єрмолаївни — було 14 дітей, але дванадцятеро з них одне за одним померли. Залишилися тільки Сашко й Поліна. У згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали «плач і похорон».

Довженко любив матір, про яку писав: «Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди».

Син ріс слухняним і працьовитим, допомагав батькам, багато читав. Формування характеру майбутнього письменника і кінорежисера відбувалось під впливом чарівної української природи: мальовнича Десна і «казкова сіножать» на ній назавжди викарбувалися в пам'яті митця.

Вчився Довженко у Сосницькій початковій школі, а згодом — у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником. Хлопець зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя, як тоді йому здавалось, йшло у двох вимірах — реальному й уявному.

У 1911 р. Олександр Довженко вступив до Глухівського учительського інституту, але не тому, що хотів стати вчителем, а тому, що мав право скласти туди іспити, та й стипендія там була 120 карбованців.

З 1914 по 1917 pp. Довженко працює викладачем вищої школи у Житомирі. Плекав надію стати художником, тому брав приватні уроки, щоб «коли-небудь потрапити в Академію мистецтв хоч вільним слухачем». Одружився з учителькою Варварою Семенівною Криловою.

З 1917 по 1919 pp. вчителює й навчається у Київському комерційному інституті. У 1920 р. він брав активну участь у суспільно-політичному житті країни: боровся проти білополяків у житомирському та київському підпіллі. У роки німецької і польської окупації був у складі 3-го полку армії У HP, працював у Житомирській губнаросвіті секретарем і завідувачем відділу мистецтв, згодом — комісаром театру імені Тараса Шевченка. Починаючи з 1920 р. Довженко — в лавах більшовицької партії. А з 1921 по 1923 pp. перебуває на дипломатичній роботі завідувача загальним відділом при українському посольстві у Варшаві, у Берліні перебував на посаді секретаря консульського відділу торгового представництва УНР. Тут він вступив до приватної художньої майстерні професора Еккеля й одночасно відвідував лекції в берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва. До Києва Довженко приїжджає з наміром вчителювати і продовжувати навчання. Стає студентом природничого факультету університету і водночас слухачем Академії мистецтв. 31923 р. переїхав до Харкова й незабаром став відомим як художник-ілюстратор газети «Вісті ВУЦВК», автор політичних карикатур, який підписувався псевдонімом «Сашко». О. Довженко належав до літературних організацій «Гарт» та ВАПЛІТЕ. У 1925 р. в сім'ї Довженка сталася біда — захворіла дружина, Варвара. Існують різні версії хвороби, одна з яких така: під час катання на човні вона вдарила веслом по коліну і згодом з ним почалися негаразди. Поставили моторошний діагноз: туберкульоз кісток. Лікувати подібну хворобу в Харкові було неможливо. Довелося відправити Варвару до Криму, в санаторій. За спогадами Довженкового друга, Миколи Бажана, Олександр Петрович у той час ходив понурий, похнюплений, незвичайно й небувало замкнутий у собі, у своєму горі, в своїй самотності, в неладі з собою. Друзі намагалися його розважити, але безрезультатно. Варвара, яка мріяла стати артисткою у Курбасівському «Березолі», вже не могла пересуватися самотужки. На всіх її надіях було поставлено хрест, і на родинному щасті з Довженком — теж. Добре знаючи чоловіка, Варвара розуміла, що під час вибору на перший план він поставить своє покликання. Тож, за традиційною версією, Варвара благородно відпустила свого чоловіка, щоб не бути йому тягарем, не перешкоджати поступові у світле й велике майбутнє. Є щось недоговорене у тому поспішному розлученні Довженка з дружиною. Справді, вона не заперечувала проти того. А все ж таки щось тут не так. Ні до, ні після того нічого подібного за Довженком не помічалося. Не міг він отак запросто покинути в біді жінку. Але сама Крилова у своїх спогадах не сказала про це жодного слова. Впродовж 1926-1933 pp. Олександр Довженко працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів. Одеська кінофабрика на той час була основною в республіці з випуску українських кінофільмів. Там з'явилися й перші фільми молодого кіномитця — кінокомедії «Вася-реформатор» та «Ягідка кохання». Керівництво кінофабрики обидва фільми забракувало, але режисер Довженко не впав у відчай, а продовжив творчі пошуки. У цей період на Одеській кінофабриці Олександр Петрович познайомився з молодою кіноактрисою Юлією Солнцевою. З 1929 р. Довженко працює на Київській кінофабриці, викладає на режисерському курсі у Київському кіноінституті.

У 1930 р. О. Довженко зняв картину «Земля», яка принесла митцю світову славу. Разом зі своїм оператором Д. Демуцьким він виїхав за кордон. Відвідав Берлін, Гамбург, Прагу, Париж, Лондон, демонструючи «Землю», «Звенигору», «Арсенал», виступав перед журналістами, кіномитцями й кінокритиками, виголосив кілька доповідей про нову кінематографію.

На екранах країни і за кордоном виходять його німі фільми — «Сумка дипкур'єра», «Звенигора», «Арсенал». Фахівці досі дивуються талантові кіно-майстра, який, знімаючи «Звенигору», зумів вмістити на 1799-ти метрах кіноплівки мало не всю історію України! Фільм «Арсенал», як і «Звенигора», мав великий успіх, був помічений і на Заході. «Арсенал» поставив Олександра Довженка в один ряд з такими видатними митцями, як Сергій Ейзенштейн та Всеволод Пудовкін.

У 30-х pp. Олександр Довженко вже був всесвітньо визнаним самобутнім кінорежисером, основоположником поетичного кіно, митцем світового рівня. Його високо оцінив Чарлі Чаплін, назвавши єдиним в слов'янському світі великим митцем, мислителем і поетом.

«Землею» Довженко завоював цілий світ, але до США тодішня влада його не пустила. Успіх був колосальний, саме за те партідеологи й підрізали творчі крила майстра. В пресі стали з'являтися розгромні статті на фільми вже всесвітньо відомого кінорежисера. Наприклад, «Известия» опублікували фейлетон Дем'яна Бедного, в якому той назвав «Землю» «куркульською кінокартиною». Це був ніби удар у спину. Геніальний митець відразу посивів і постарів. «Я хотів був умерти», — визнавав Довженко. Незабаром фільм зовсім заборонили.

Згодом між Довженком і Бєдним відбулися незвичайні зустрічі. Дем'ян Бедний розкаявся у своїй критиці...

У 1932 р. Довженко зняв перший звуковий фільм «Іван» і був запрошений до кіностудії «Мосфільм», де почав працювати з 1933 р.

У 1935 р. Довженка нагороджують орденом Леніна, а восени того ж року на екранах з'явився «оптимістичний» «Аероград».

ЦЕ ЦІКАВО

До війни, як розповідав сам Довженко, він зустрічався й зі Сталіним. Вождеві потрібна була підтримка сильної людини, яку б він поважав, а Олександр Петрович говорив йому гірку правду. 27 лютого 1935 р. на засіданні Президії ЦВКСРСР Сталін кинув на адресу кінорежисера репліку: «За ним борг — український "Чапаев"!» Для написання кіноповісті «Щорс» Олександр Петрович зібрав 38 папок матеріалів, але сюжет його зазнав багатьох змін і варіантів. Робота над фільмом припала на час «єжовщини». Йшов нещадний 37-й. За «Щорса» Довженко критикованим не був, але він зізнався, що на «Щорсі» захворів на грудну хворобу.

У 1939 р. вийшов на екрани «Щорс» (поставлений на Київській кіностудії). Фільм швидко став популярним, глядачеві подобались подані з гумором колоритні народні, національні характери, особливо Боженка, Трояна, Чижа...

Але настало розчарування митця у високих комуністичних ідеалах, похитнулася навіть фанатична віра у Сталіна, якого Довженко в жодному зі своїх фільмів так і не показав. Наступні фільми за його кіноповістями («Повість полум'яних літ», «Поема про море », « Зачарована Десна» ) були поставлені у Москві вже після його смерті дружиною митця. Виняток — «Україна в огні» і ще два фільми — «Битва за нашу Радянську Україну» і «Перемога на Правобережній Україні».

Упродовж 1941-1945 pp. О. Довженко створив низку новел: «Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись!», «Хата», «Тризна» та інші. Епосом війни називають кіноповість «Україна в огні» (1943р.). Цей твір був Сталіним заборонений, а Довженку не було дозволено повертатись в Україну.

Війна внесла свої жорстокі корективи в долю художника, він був змушений виїхати в Ашхабад, хоча рвався на фронт. На початку 1942-го приїхав до Воронежа, де містився штаб Південно-Західного фронту. Там виходила газета «За Радянську Україну», редактором якої був Микола Бажан, а членами редколегії і військовими кореспондентами — Олександр Корнійчук, Ванда Василевська, Андрій Малишко.

У 1943 р. фронт зупинився на кордоні України. Полковника Довженка часто можна було бачити серед бійців. Він був на передовій під Харковом, Києвом. У селі Померках читав кіноповість «Україна в огні» Хрущову. Той схвально відгукнувся про твір, але невдовзі різко змінив свою думку, оскільки генсеку Сталіну він не сподобався. Микита Хрущов почав погрожувати Довженкові: «Ми ще повернемось до розгляду вашого твору. Цього ми так не залишимо». Почалися утиски, переслідування, заборони. На засідання Політбюро ЦК, за присутності М. Рильського, М. Бажана, О. Корнійчука, Сталін осуджує «Україну в огні» як націоналістичну і класово ворожу.

Як одне зі свідчень тієї боротьби Довженка за свою духовну свободу залишився запис в його «Щоденнику»: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту,— невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..»

Довженко ж бачив трагічну воєнну сучасність України через її історію. Він писав: «Перечитав знову історію України. Боже, до чого ж вона сумна і безрадісна. До чого невдала і безпросвітна. Ніде правди діти: і погані ми, і нещасливі. Більш нещасливі, ніж погані...» 31 січня 1945 р. Довженко записав: «Сьогодні роковини моєї смерті... Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягара неправди й зла...»

Після війни Довженкові як «затятому націоналісту» не дозволяли жити в Україні. Проти його повернення було партійне керівництво України. У «Щоденнику» читаємо: «...не пустили мене в Київ, я український ізгой... Кара, яку мені придумали великі люди в малості своїй, жорстокіша за розстріл. Я хочу писати серед свого народу... Невже я не можу жити на Вкраїні?.. Розтерзана і змучена душа моя до краю. Я України син. Нащо відняли у мене Матір? Земле моя рідна, коли б хоч ти була щаслива».

За «ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» митець у 1949 р. одержав Державну премію, яка означала офіційну його реабілітацію після кіноповісті «Україна в огні». Упродовж 1949-1956 pp. на кіностудії «Мосфільм» Довженко пише кіноповість «Мічурін», знімає документальний фільм «Країна рідна», робить начерки епопеї «Золоті ворота» і, як професор, читає лекції у Всесоюзному державному інституті кінематографії. Він написав кіносценарій «Прощай, Америко», ряд статей з кіномистецтва, закінчував кіноповість «Антарктида».

У 50-х pp. розпочинається будівництво Каховської ГЕС, і письменник, задумавши фільм про цю подію, їде до Каховки, спостерігає за ходом робіт, спілкується з інженерами, вченими, збирає матеріал.

У 1956 р. у березневому номері журналу «Дніпро» була опублікована « Зачарована Десна ». У цей час була завершена й «Поема про море».

«Поема про море» — це розповідь письменника про сучасність та історію, народ і особистість, працю й красу, схвильовані роздуми про «народну душу» та «виховання почуттів».

У листопаді розпочались зйомки однойменного кінофільму. А 25 листопада 1956 р. Олександр Довженко раптово помер. Дружина митця Юлія Солнцева, яка була його другом і помічником, завершила і відтворила на екрані те, що було задумом Олександра Довженка. «Зачарована Десна», «Повість полум'яних літ», «Поема про море» — фільми Юлії Солнцевої, поставлені за сценаріями кіномитця, — це нова форма кінематографічної мови, відкрита Довженком і втілена з високою майстерністю.

ЦЕ ЦІКАВО

Про останні дні життя О. Довженка Юлією Солнцевою написані спогади («Дніпро», № 9-10, 1994 p.). Фактично, це єдиний документ, який відображає події тих днів. У 1956 р. розпочалися зйомки кінофільму «Поема про море».

У цей період Довженко був дуже хворий. 25 листопада 1956 р. Олександр Петрович лежав у ліжку на дачі, розповідав про свої плани, поривався на зйомки. Стан погіршився, і вони з дружиною вирішили повернутися до Москви, але там йому стало зовсім зле. До вмираючого Довженка запросили одного зі столичних лікарів, але той відмовив. Солнцева домаглась приїзду іншого професора. Та й він прибув не відразу, незадоволений, роздратований. Викликав «швидку» і перевірив пульс. Пульсу не було. Зрозумівши, що Довженко помер, професор грюкнув дверима і вийшов, навіть нічого не сказавши дружині. Великий кінорежисер із світовим ім'ям пішов з життя, так і не одержавши своєчасної медичної допомоги... Незадовго до своєї смерті Довженко просив у влади дозволу поховати його в Києві, але йому відмовили. Після смерті чоловіка Юлія Солнцева знову звернулась до влади з проханням про поховання Олександра Петровича в Україні, але й це звернення залишилось без відповіді. Грошей на похорон не було. На ощадній книжці Довженка зберігалось усього 32 рублі, ховали його за державний кошт. Попрощатись із великим митцем в Москві, в Будинку літераторів, прийшли Б. Ліванов, Б. Андреев, Д. Шостакович. Довженко лежав на старовинній українській плахті, наряджений у вишивану білу сорочку. В залі була й група українських письменників, яка поклала до ніг великого земляка сніп жита, українську землю, яблуко...
Довженко похований на Новодівичому кладовищі, де на його могилі встановлений пам'ятник роботи скульптора Віри Мухіної.

«Зачарована Десна»Проблематика, автобіографічність твору У 1957 р. з'явилася друком збірка повістей Олександра Довженка «Зачарована Десна», від якої фактично почався «відлік» письменницької слави. Вражаючим документом доби є «Щоденник» О. Довженка, а шедевром його творчості — «Зачарована Десна». У преамбулі до кіноповісті письменник пояснив причину її написання «довгою розлукою з землею батьків» і бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

Задум написати твір виник у Довженка ще в роки Другої світової війни. Про це він говорить у листах до рідних, у «Щоденнику», маючи намір видати таку книжку, яка б «принесла людям утіху, відпочинок, добру пораду і розуміння життя». Про свій намір письменник уже чітко заявляє 30 березня 1948 р. Проте «Зачарована Десна» з'явилася лише в 1955 р., за рік до його смерті.

Кіноповість «Зачарована Десна» — твір новаторський за художньою формою та за постановкою і розв'язанням проблем. Автор намагається дослідити, які основні фактори формування людської особистості, у чому духовне джерело справжнього таланту, яка роль праці в житті людини. Новаторським цей твір можна назвати ще й тому, що Довженко висвітлює глибокі філософські категорії, серед яких: шляхи народу й людини до щастя, прекрасне й потворне в житті, покликання, сутність людини, її можливості, добро і зло, життя і смерть.

«Зачарована Десна» — автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...», про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла — неперевершеного косаря.

Спогади ці час од часу переростають в авторські роздуми — про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи» , інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим — багатство їхніх душ, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до «найвищого і тонкого».

Автор переконливо довів, що дитинство — найщасливіший і водночас найвирішальніший час в житті кожного. Те, якою зросте людина, залежить від багатьох факторів, які впливають на неї в перші роки життя, коли формуються її смаки, принципи та переконання. Отже, із «Зачарованої Десни» ми можемо дізнатися не лише про дитячі роки Довженка, а й про дитинство тисяч селянських дітей, що зростали в радості навпіл із горем та печаллю.

Оповідач у творі — сам письменник, який виступає у двох образах: як автор і як герой кіноповісті — маленький Сашко. Відповідно й розповідь має двоплановий характер. Перший план — це своєрідне поетичне відтворення світу в дитячій свідомості (письменник зосереджується на внутрішньому світові хлопчика), другий — філософські роздуми зрілої людини-митця про сенс людського буття, роль дитинства у формуванні особистості. Саме в роздумах найбільше розкривається літературна особистість автора. Письменник прагне показати межу між добром і злом, красивим і потворним, велич духовних можливостей простої людини і тягар трагічних випробувань, що випадає на її долю.

Письменник прекрасно знав народний побут, звичаї, духовний світ селянина, його психологію. Можна сказати, що «Зачарована Десна» —своєрідна енциклопедія сільського життя України кінця XIX — початку XX століть.

Темою кіноповісті «Зачарована Десна» є спогади письменника про своє дитинство, про кровний зв'язок з народом і рідною землею.

Митець закликає любити життя, цінувати й берегти все те прекрасне, що дав тобі твій народ, що робить людину духовно багатою та щасливою, не забувати про свої корені, бути гідним сином своїх батьків, свого народу — така ідея кіноповісті.

У публіцистичному відступі звучить гнівний осуд фашизму, війни.

Якщо брати в широкому плані, то прочитується й ідея вічності життя, вічності людського роду й народу, який пройшов через страхітливі випробування далекого й не дуже далекого минулого.

Особливістю кіноповісті «Зачарована Десна» можна вважати відсутність чіткого сюжету, однак це не перешкоджає читати твір з неослабною увагою. Для втілення художнього задуму автор звертався до випробуваних часом джерел — фольклору і класичної літератури. Письменник запозичує з фольклору принцип «нанизування мотивів, використання ліричних і публіцистичних відступів, традиційних зачинів і закінчень, обрамлення, поетичної антитези і зіставлення, ретардацій» (ретардація — штучне уповільнення дії з метою звернути увагу читача на дану подію, епізод, думку). Композиція кіноповісті «Зачарована Десна» являє собою органічне поєднання ліричних і філософських роздумів літнього Довженка з романтичним, чистим поглядом малого Сашка. У творі можна виділити окремі новели («Город», «Хата», «Смерть братів», «Смерть баби», «Повінь», «Сінокіс», «Коні», «До школи»), ліричній публіцистичні відступи. Але твір є цілісним: це суцільний потік думок, спогадів, що напливають одні на одні, та зображення умов, в яких формувався світогляд майбутнього митця (побут, оточення). Особливості композиції «Зачарованої Десни» зумовлені ще й жанром твору — кіноповість. Звідси й фрагментарність, швидка зміна «кадрів», планів, яка не впливає на цілісне сприйняття ліричної, сповненої тонкого гумору авторської сповіді. Сам О. Довженко як кіносценарист вважав, що сценарій (а кіноповість «Зачарована Десна» є одночасно сценарієм до однойменного фільму) треба писати двома руками: в одній тримати маленький тонкий пензлик для виписування дрібних деталей, а в другій — великий пензель створення описів стокілометрових обширів, пристрастей, масових сцен.

Образи кіноповісті «Зачарована Десна» На все життя О. Довженко зберіг у своєму серці образ ріки, на якій пройшло його дитинство, яку він називає зачарованою: «А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда до сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба». Така поліфонічна картина незайманих багатств природи дивує і чарує читача, особливо сучасного. Письменник утверджує взаємозв'язок людини і природи як необхідну умову духовності, показує благотворний вплив природи на людські розум і почуття, особливо дитячі. Образ природи розкривається читачеві через образ малого Сашка. Спостережливий, наділений почуттям прекрасного, хлопчик щоліта бачив, якими барвами вигравав город. Дитяча пам'ять вбирала ті кольори й запахи у свою чутливу душу: «...огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви!» Знав, яка рослина як пахне і який смак має квітка. Хлопчик любив усе в природі: «...пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб'яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спадала вода весняна». Картинами неповторної природи наповнена вся кіноповість «Зачарована Десна». Це й описи повені, сіножаті з «фамільною вороною», і змалювання свійських тварин, і полювання дядька Тихона, і ще безліч перлинок — міні-пейзажів на зразок: «Дивлюся у воду — місяць у воді сміється», «чумацький віз тихо рипить піді мною, а в синім небі Чумацький Шлях показує дорогу» чи «хмари по небу пливуть вибагливо й вільно і, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви і змагання...» Оповідач у кіноповісті — то малий Сашко, то літній митець Довженко. І їхні розповіді органічно переплітаються навіть у характеристиках героїв. Так, хлопчик любить батька за працьовитість і красу, а зрілий письменник шанує волелюбні батькові риси: зневажав батько начальство і царя, любив гостре, влучне слово, розумів такт і шанобливість. На образі Сашка простежуються шляхи формування особистості і її таланту. Одне з таких духовних джерел, яке надихає митця на творчість, — це, безумовно, краса природи. Але найсильніший фактор — краса людської праці.

З дитинства хлопчик був оточений людьми, що не мислили свого життя без праці. Його рідні й односельці — хлібороби та косарі багато справ переробили за своє життя. І робота для них була не тільки необхідністю, а й духовною потребою. Хлопчик спостерігав також, як трудяться бджоли, співчував коням, яким доводилося тяжко працювати, трудився й сам. Перші мозолі з'явилися на дитячих руках ще тоді, коли малий ходив у тютюні, мов у лісі. А взірцем працьовитості завжди були найближчі люди. Батько Сашка «скільки... землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий!»

Невтомною трудівницею була й мати, яка любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Дід Семен «пахнув... теплою землею і трохи млином», мав сухі натруджені руки, якими вмів довити линів без всяких рибальських приладь. Особливо захоплювався Сашко роботою дядька Самійла — косаря. Він «орудував косою, як добрий маляр пензлем, — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю...» То ж недаремно в ранньому дитинстві для Олександра Петровича Довженка найкращою музикою була музика праці: «Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика».

На все життя зберігає письменник трепетні почуття до людей праці: «...мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди».

Маленький Сашко дитячим чутливим серцем розумів, що батькам жилося нелегко, та не міг пояснити причин. А ставши дорослим, із сумом згадував: «Було в минулому житті моїх батьків занадто багато неладу, плачу, темряви й жалю... Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір'ю». Хлопчик не раз помічав, що в очах у батька повно смутку через «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи». Та не дивлячись ні на що, уроки людяності й доброти хлопчик одержував саме від своїх рідних.

Від батьків хлопчик перейняв рису, закладену ментальністю нашого народу, — шанобливість до старших, працьовитих і чесних людей.

У кіноповісті «Зачарована Десна» зображено народні, виразно національні характери, про які потім говорили не інакше, як про «довженківські». Твір пройнятий народним гумором, глибоким ліризмом, письменник по-філософськи осмислює духовні джерела свого народу.

Через призму спогадів маленького Сашка постають і спогади про повінь, коли батько Сашка безкорисливо рятував людей від повені, і його син допомагав гребти так, що було «жарко од труда і весело».

Ніжності маленький Сашко вчився у матері. Проводжаючи його з батьком та дідом на косовицю, вона зозулею « кувала розлуку ».

Здавалось, що вся народна мудрість і доброта була зібрана в дідові Семенові. Хлопчикові подобалося, як, показавши дорогу незнайомому подорожньому, дід хвилинку мовчав, а потім зітхав і казав: «Добра людина поїхала, дай їй бог здоров'я».

Дід був прекрасним оповідачем: заворожував онуків своїми казками. Напевно, талант майстерно розповідати у О. Довженка спадковий. У прадіда Тараса «голос... був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти і добро».

Малого Сашка змалечку оточував неповторний світ народних традицій, звичаїв і обрядів. Особливо поетично змальовує Довженко обряд колядування:

«— Пустіть колядувати! — чую голос дівочий знадвору.

Я — зирк у вікно: то не повний місяць з зоряного неба засвітив у хату перед Новим роком. В маленькім віконці, якраз проти печі, рожевіє на морозі дівоче лице». Мати пускає колядницю і просить заколядувати Сашкові. І малий Сашко враз уявив себе молодцем, який ходить по торгу та продає свого старого коня, а кінь просить не продавати, нагадує, як разом билися з ордою, виручали один одного. Тоді хлопець вирішує ніколи не продавати свого товариша — коня: «Так і не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Як би часом не було мені трудно, як турки й татарове не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну». Цими словами Довженко, звичайно ж, говорить про вірність своєму народові і про все те, що йому найдорожче, як і оцей спогад про звичай колядувати людям на Новий рік.

Філософськи осмислюючи свої дитячі роки, О. П. Довженко переконує читача, що саме в дитинстві криються джерела становлення кожної особистості. А сам письменник завдяки чарівній Десні і рідним людям впродовж усього життя «не втрачав щастя бачити. .. зорі навіть у буденних калюжах на життєвих дорогах».

Значне місце у творі відведене змалюванню природи. Усі вони динамічні. Нема у творі жодного статичного і не оживленого присутністю людини пейзажу. У них завжди діє або сам мрійник і фантазер Сашко, або хтось із його рідних чи знайомих. Сашко живе разом з усім, що оточує його: «Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні — весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство — качки, чайки, журавлі. Летять чорногузи, як чоловіки у сні. І плав пливе. Пропливають лози, верби, в'язи, тополі у воді, зелені острови».

Художні особливості твору

Кіноповість «Зачарована Десна» — глибоко ліричний твір, багатий на народнопісенні звороти, фольклорні образи-символи: «Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий», «Із стріх вода капле, із стріх вода капле...»

У «Зачарованій Десні» автор робить читача причетним до подій твору: «Але сідаймо ще раз у вербові човни, прошу вас. Візьмемо весла ясенові і вернімось на Десну...»

Різноманітні художні засоби твору вводять читача у реальний і фантастичний світ малого Сашка.

Так, тютюн для Сашка цвів поповими ризами, кукурудза здавалась стрункими тополями. Священика під час повені батько втяг, «як сома в свій ковчег до корів і овечок», кашель у дідових грудях клекотів, мов лава у вулкані. Порівняння, використані у творі, роблять зримими і виразними події твору, розкривають оригінальність бачення героєм навколишнього світу. .

Вже у ранньому віці майбутній митець виявив у себе здатність порівнювати: «Все жило в моїх очах двоїстим життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите».

Оскільки оповідь у творі йде від імені малого Сашка, то все навколо він бачить перебільшеним: слухає колядки, в яких дівчата «...довго й повільно, ніби линучи в безмежну далечінь часу, на сімсот, може, літ виспівують мені талан». Або бійка на сінокосі, коли реальні події в дитячій уяві доповнюються фантастичними: «Вже замахнувся дід на Самійла сокирою... Тоді я не витримував і затуляв очі, а вони рубали один одного сокирами, як дрова. Кров лилася з них казанами...»

Використовує письменник і прийом контрастного зображення подій і явищ. Таким є монолог малого Сашка про приємне та неприємне, де так достовірно передано дитяче сприйняття світу, народження дитини і смерть бабусі в Довженковій хаті, яке припало на один день.

Автор реалістично змальовує побутові деталі. Реалістично описує він свою хату, схожу на «стареньку білу печерицю», деталі побуту в ній.

Реалістично й трагічно описує смерть чотирьох Сашкових братів від епідемії, повінь у селі та багато іншого.

У публіцистичному відступі письменник реалістично змальовує нелюдські злочини фашистів і свої страждання від побаченого: «Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних». Це метафоричне висловлювання виростає до глибокого символу, коли автор зливається зі своїм народом.

«Україна в огні»

Кіноповість Олександра Довженка «Україна в огні» — один із найбільш вражаючих творів української літератури про трагедію народу в роки Другої світової війни. Автор правдиво і сильно розповідає про долю України, яка однією з перших зазнала загарбницьких ударів, на полях якої відбулися найстрашніші й найбільші битви.

Кіноповість «Україна в огні» була написана О. П. Довженком швидко, так само швидко знятий і фільм. Замість визнання і вдячності кінофільм і повість були осуджені й заборонені. Фільм взагалі не вийшов на екрани (досі єдиний примірник його знаходиться в архівах московського держфільмофонду), а повість уперше опубліковано вже після смерті письменника.

Картини вогню та страждань з болем, жалем, з ненавистю до ворога змальовує автор: «Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми, підводами... Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці... Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней». Перші дні війни показані автором як цілковитий хаос: розгубленість цивільного населення і навіть кадрових військових, які не сподівались на нищівну силу ворожої навали.

Автор правдиво відобразив розкол нації зсередини, оскільки люди не розуміли одне одного і навіть не намагалися зрозуміти. Ті, хто їхав у евакуацію не розуміли тих, хто залишається: «Слухайте, чому вони не тікають? Ви бачите? Вони не тікають? — Ну, ясно. Чого ж їм тікати? Вони ждуть німців». А селяни, які залишались, проклинали від'їжджаючих за втечу, яка за народними традиціями дорівнювалася зрадництву: «А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було! Щоб вони бігли й не переставали! Та нащо ж їх везуть машинами? Може б, машини та на щось інше пригодилися!»

З наближенням фронту прірва між тими, хто опинився по різні сторони фронту, іще більше поглибилася. Саме в цей період проявлялась сутність кожного, хто залишався, і хто тікав. Найчастіше тікали управлінці, байдужі до всенародного горя, якими керувала «Недорозвиненість звичайних людських відносин, скука формалізму, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених».

Але найстрашніше було те, що «державні діячі середньої руки», втікаючи самі, звинувачували інших у паніці, приховували правду. Василь Кравчина, почувши розмову голови виконкому одного містечка з двома дівчатами про відступ, з гіркотою вигукнув їм: «Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф,— показав Василь на голову,— що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту».

Письменник розкриває сутність зрадництва, але звинувачення висуває не окремим людям за їхню слабкодухість, а державі, яка не виховала у населення патріотичних почуттів. Один з окупантів, німецький офіцер Ернст фон Крауз говорить своєму синові: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників...»

Сини одного з героїв кіноповісті Купріяна Хуторного стали дезертирами, повернулися додому і виправдовуються перед батьком: «У нас, тату, генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земляне прийняла. Розгубилися ми... Мости, тату, зірвані. Плавати не вміємо».

Про причини зрадництва автор говорить у зверненнях до читача. Ці слова звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за виховання молоді: «У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово «священна» не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі».

Так і сталося потім з героїнею твору — Христею й сотнями таких, як вона дівчат, яким довелося залишитись на окупованій території, терпіти наругу, а після визволення постати перед судом чиновників — провідників лінії партії, які відсиджувались в тилу.

Автор показує страхіття війни, яка забрала безліч людських життів, ріки пролитої крові на фронтах і в окупації — довелося й орати, впрягаючись замість коней та волів, і віддавати цвіт нації — найкращих юнаків та дівчат — у Німеччину на каторжні роботи, зазнавати принижень, гинути у вогні пожеж, під дулами фашистських автоматів, на шибеницях.

Цікавий напружений діалог Лавріна Запорожця і Максима Заброди біля колючого дроту концтабору. Обидва вони українці, але між ними прірва: розкуркулення, страждання на чужині, голод і холод Сибіру з одного боку та віра в справедливість ідей «вождів пролетаріату» з другого.

Письменник наголошує на тому, що в країні, де люди не знають і не шанують своїх героїв, де не вивчають як слід історію власного народу, виростають безбатченки, яким не властиве патріотичне почуття.

Світле враження від твору залишає родина Запорожців. В довоєнні роки це була щаслива співуча родина, на чолі якої — голова колгоспу Лаврін Запорожець та його дружина Тетяна Запорожчиха — центр родини, її душа. Сини: Роман — лейтенант прикордонних військ, Іван — артилерист, Савка — чорноморець, Григорій — «майстер урожаю», Трохим — рільник, щасливий батько п'ятьох дітей. А ще «дочка Олеся — всьому роду втіха. Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень». І пасічник дід Демид, колишній чорноморець, з «божественною білою бородою», якому «хочеться їхати в чисте поле літа доганяти».

Дружну, роботящу родину понівечила війна. У перші ж дні вона забрала життя в сміливого, але нерозважливого Савки, поранила матір, кинула у вир боїв інших синів. Батька родини — Лавріна Запорожця — чекало гірше за смерть — звинувачення у зрадництві, бо він на прохання громади став старостою. Примушував людей орати землю, тягнучи ярмо замість коней — щоб зліші були, не корилися ворогові та йшли в партизани. Склав список найкращих сільських парубків та дівчат для відправки в Німеччину, подавши при цьому знак партизанам, які могли визволити молодь. Селяни вирощували хліб, худобу, але все це десь зникало. Лаврін хоч таким чином виконував священний обов'язок боротьби із фашистськими зайдами. Але знайшовся зрадник — і ось уже Запорожець за колючим дротом концтабору. Сила любові до життя і ненависті до ворогів допомогла йому разом із товаришами звільнитися. Але що ж далі? А далі — страшне за смерть — звинувачення у зраді. За всі свої страждання, за свій патріотизм і добрі справи Лавріна чекає лише ганебна смерть запроданця. Така неприкрита правда життя. Тільки випадок рятує цю мужню людину від смерті — приїжджає з-за Дніпра його син Роман, командир партизанського загону.

Не оминуло лихо й Лаврінової дочки Олесі, яку врятувала з німецького полону «мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність».

Закінчується кіноповість так, як і починається — щасливою зустріччю хоч і поріділого, але багатого на красивих та сильних людей роду Запорожців. Знову лунає улюблена материна пісня, як спогад про матір, яка загинула разом зі своїм селом. Тепер уже Олесі, як охорониці роду, доводиться проводжати на війну свій рід: «А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи».

Отже, рід залишився жити, і це глибокий довженківський символ безсмертя українського народу.

Особливе місце у творі відведене жіночим образам. Усі вони трагічні і всі уособлюють загальний образ України.

Усі жінки (Тетяна Запорожчиха, Олеся, Христя Хуторна, Мотря Левчиха й інші) змальовані автором з великою симпатією, але найближча його серцю Олеся, напевне, це його ідеал української дівчини. Красива, роботяща, цнотлива й співуча. Олеся «співала так голосно і так прекрасно, як не снилось ні одній припудреній артистці». Взагалі була «вона тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою чесним родом».

Глибоко переживаючи всенародну біду, вона чисто по-жіночому вигукує: «Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами?» З «нами» — це з родом, рідним селом, усією Україною. Вважаймо, що цей вигук болю вустами Олесі вирвався з грудей України.

Є у творі сцена, не властива українській народній моралі, коли Олеся, не бажаючи бути зґвалтованою окупантами, свідомо пропонує себе першому з наших відступаючих воїнів (ним виявився Василь Кравчина). Треба бути великим майстром художнього слова та ще й неабияким психологом, щоб найпоетичніше відобразити перші інтимні стосунки дівчини і парубка, коли вони перед Богом і собою стали подружжям.

Не випадкове ім'я головної героїні. Незвичайно сильні українські жіночі характери під іменем Олеся були в П. Куліша, Б. Грінченка, А. Чайковського та інших українських митців.

Усі жіночі образи повісті є трагедійними, а образ Христі Хуторної серед них — найтрагічніший, бо її привселюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера.

Коли Христю вели на жахливе незаконне судилище, «вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати. Земля невблаганно тягла її до себе».

Відвертість Христі збивала прокурора з пантелику. На запитання: «Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь? » — .. .Христя з гідністю каже: — Я знаю, що не вийти мені звідси живою... Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний... Яка я повія? Мучениця я. Сльозами проводжала вас, сльозами і стрічаю. Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі ви міряли наші чесноти на трудодень і на центнери бурякові? Націоналістка я? Яка там?

Я не признала вас за свого суддю: я пам'ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор, а ви лаялись так голосно й гидко. Я плакала тоді і, плачучи, запитала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам'ятаєте, що ви мені сказали? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія і стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуєте смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чим ви можете покарати мене?»

Так з підсудної Христя стала обвинувачем свого судді й силою народної правди засудила його до вічної ганьби як людину несправедливу, брутальну й глибоко аморальну, як прокурора окупаційного режиму.

Олеся і Христя — два основні компоненти образу України: перша — її поетична душа, а друга — її трагічна доля.

«Щоденник»
«Щоденник» О. П. Довженка — важливий документ доби. Він являє собою окремі записи, розташовані в хронологічному порядку. їх поєднання становлять один із різновидів мемуарної літератури, тобто теж є літературним твором. Ознаками цього різновиду мемуарної літератури є фрагментарність, повтори, звернення, емоційно-оцінювальні вислови. Стиль мемуарної літератури суворо-реалістичний, часом романтично-піднесений чи іронічно-саркастичний.

Документ свідчить, що літературно-мистецький, кінорежисерський талант Довженка не зміг повністю реалізуватися в умовах тоталітарного режиму ні як митець, ні як державний діяч.

Записи письменника 1943 р. засвідчують це: «Трагедія мого особистого життя полягає в тому, що я виріс із кінематографії. Велика громадська робота, де б я дійсно міг жити і творити народу добро, мені не судилася, її роблять навколо мене довгі роки люди і слабі, і немічні духом. Я позбавлений творчості в житті, позбавлений радощів і гордощів творчості на користь народу. Я не живу в атмосфері державного горіння... Мене туди не пущено».

Усі думки і помисли Довженка спрямовані на те, як допомогти своєму народові у трагічний час, як застерегти його від помилок, нічого особистого, навіть натяку на почуття або побутові деталі.

Вважається, що щоденник — це річ дуже особиста. І сам письменник, напевне, не мав наміру опубліковувати його. Можливо, це був «плацдарм» для реалізації нових творчих задумів, а можливо, просто друг, якому можна довіритися і «вилити душу».

Довженко був далекоглядною людиною. Ще у 1942 р. Довженко записав до свого блокнота: «Не було у нас культури життя — нема культури війни. Тому страждаємо багато й по-дурному. Ніщо не проходить даром, сатрапство і дурість особливо». Цей запис, власне, пояснює поразки наших військ у 1941-1942 pp.

Свого часу Довженко запропонував проекти щодо землекористування та розвитку «неперспективних» сіл, проте його не почули, оскільки погляди митця розбігалися з офіційною точкою зору, але час показував, наскільки він був правий. Це стосується і проектів Довженка щодо реформування культури, освіти, архітектури, сільського господарства, військової справи і багатьох інших галузей.

Письменник гнівно засуджує тоталітарну систему, яка виховувала кар'єристів і підлабузників, що не вміють мислити самостійно й у всьому вбачають підступність «класових ворогів, ворожої ідеології». Творча людина не могла жити в такій задушливій атмосфері. Тому, очевидно, найпершими товаришами і розрадою були у Довженка папір та перо. Так можна пояснити появу Довженкового «Щоденника».

Уже в перші роки війни письменник турбувався про нашу літературу цього періоду. Він боявся, що почнеться доба «побутово-описового чтива», а «народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шляхи і перспективи. Народ треба возвеличити, й заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачило б на десять колін...»

З висловлювань «Щоденника» випливає думка про великий гуманізм автора, його налаштованість на добро: «Треба жити чимсь добрим. Ви нам про Добре напишіть та научіть нас доброму і красивому».

Наскрізною ідеєю у «Щоденнику» є національна ідея. Довженко з болем згадує про розбазарювання національних надбань, занедбаність пам'яток старовини, занепад музеїв, про витравлювання всього українського в освіті: «Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу. Однаково, свідома чи несвідома, бо не хлібом, і не цукром, і не бавовною, і не вугіллям єдиним буде жив чоловік...» «Двадцять п'ять років немає історії і нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім'я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені. Де ж і рости дезертиру, як не у нас?» Він хвилюється, що загине люд в Україні, а «наїдуть чужі люде і утворять на ній мішанину. І вона буде не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно». Це пророчі передбачення геніального майстра!

Героїзм, безсмертя народу — ще одна наскрізна тема «Щоденника». І вона показана не лише в безприкладних подвигах наших воїнів, а і в героїчних вчинках усього народу — від дітей до старих дідів. Це розповідь про хлопчика Тараса, який застрелив німецького офіцера, крав у окупантів зброю; про дідів-перевізників, що потопили човна із загарбниками і втонули самі; про мужніх матросів, яких роздягненими в лютий мороз вели в Києві на розстріл, а вони співали пісню і зневажали смерть.

З особливою теплотою говорить автор про долю жінки, подвиг якої буде возвеличувати не одне покоління митців.

Письменник обурюється ставленням до тих, хто побував в окупації, в оточенні. Цих людей — винних і безвинних — оголошують державними злочинцями і гонять у табори, тепер уже сибірські.

Болюча для митця тема зрадництва, яка піднімалась в кіноповісті «Україна в огні», знайшла свій відбиток у Довженковому «Щоденнику». Письменник переймається тим, чому дівчата одружуються з окупантами: «А найстрашніше — що дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину. їх не учили Батьківщині — їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Тема, яка є актуальною і на сьогодні — зневажливе ставлення жителів міст до селян, — була дуже болючою для Довженка, адже саме на «селянському багатомільйонному горбі і шкурі виросли індустріалізація країни і все, чим користується інтелігентне державне міщанство».

Обурення Довженка стосується і системи освіти, і прокурорського нагляду, оскільки в роки війни прокурори не йшли на передову: «Всі цілі і здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з тридцять сьомого року ».

Письменник з ненавистю і сарказмом також говорить про кар'єризм, пристосованство, підлабузництво.

Багато рядків у записниках Довженка відведено тим особистим безмірним стражданням, які принесла йому сталінська критика кіноповісті «Україна в огні». Цієї теми він торкається і в повоєнний час. Але найбільше його турбує доля його народу. В той час, як по радіо звучали бравурні марші, люди страждали. Письменник записує, що в 1949 р. чотири години вдивлявся, сидячи в машині, в людський потік і не побачив жодного веселого обличчя. Проте письменник все ж вірить у людей, у можливості перебудови недосконалого світу: «Перебудовую в уяві світ. Не сплю ночі. Картини шумлять в голові, проносяться одна за одною краща й величніша. Міг усе. На все добре і розумне був здатний і готовий цілком».

Гостро засуджуючи тоталітарну систему, О. Довженко вірить у свій народ, у його національне відродження, в добро, що закладене в людину від природи, у перемогу всього світлого і величного.

Таким чином, із «Щоденника» перед нами постає величний образ автора — людини з глибоким державним мисленням, різносторонньо обдарованої, яка безмежно любить свій народ і вболіває за нього.

Вражає мужність і безкомпромісність великого митця. Передчасна смерть завадила Довженкові у повній мірі реалізувати плани і мрії, проте літературна спадщина митця продовжує його справу. Слова Довженка тривожать душу наших сучасників, будять їхнє сумління, закликають не повторювати помилок історії, бути справжніми патріотами своєї Батьківщини.

Читайте також:

1. Директор - Єрашов Євгеній Олександрович
2. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ІГОРЯ РИМАРУКА
3. Життєвий культурний стиль
4. Життєвий та творчий шлях
5. Життєвий цикл нової техніки
6. Життєвий цикл об'єкта інтелектуальної власності
7. Життєвий цикл організації
8. Життєвий цикл організації
9. ЖИТТЄВИЙ ЦИКЛ ПЗ ІС.
10. Життєвий цикл послуг
11. ЖИТТЄВИЙ ЦИКЛ ПРОГРАМНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОМП'ЮТЕРНИХ СИСТЕМ. ТЕХНОЛОГІЧНА І ЕКСПЛУАТАЦІЙНА БЕЗПЕКА ПРОГРАМ
12. Життєвий цикл проекту

Переглядів: 2227