СНІД – синдром набутого імунодефіциту.

СНІД – трагедія людства, з нею ми увійшли до ХХІ століття. СНІД – це глобальна смертельна інфекція, яку людство досі не може подолати.
За оцінками ООН та Всесвітньої організації охорони здоров’я, у світі нараховується 50 мільйонів чоловік, інфікованих вірусом імунодефіциту людини. Більше 16 мільйонів чоловік померли від СНІДу. Більшість випадків інфікування припадає на африканські країни. Половина нових випадків інфекції припадає на молодих людей у віці 15–24 років.
За офіційними даними фонду ЮНЕЙДС (об’єднана програма ООН з питань СНІДу), у минулому році Україна визнана епіцентром розповсюдження ВІЛ-інфекції в Східній Європі. На 1 січня 2000 року зареєстровано 28 965 випадків ВІЛ-інфікування серед громадян України, 283 випадки – серед іноземців. При цьому спостерігається стрімкий розвиток темпів епідемії в останні роки. Але треба мати на увазі, що реальна кількість ВІЛ-інфікованих значно більша, оскільки реальне виявлення всіх ВІЛ-інфікованих майже неможливе.

Особливе значення має той факт, що 80 % усіх ВІЛ-інфікованих є ін’єкційні наркомани, які знаходяться у віці статевої активності (від 15 до 30 років). Найбільша кількість випадків ВІЛ-інфекції сьогодні реєструється в Одеській, Миколаївській, Донецькій, Дніпропетровській областях, Автономній республіці Крим та місті Києві.
Тому вивченню цієї хвороби приділяється особлива увага. Про СНІД треба знати все: яка його причина, кого він вражає, які ознаки хвороби, як з нею боротися.
Перші випадки СНІДу було зареєстровано у червні 1981 року в Центрі з контролю захворювань в Атланті (США). Спочатку в п’яти, а через місяць уже в 25 молодих чоловіків було діагностовано рідкісну форму пневмонії, що була викликана простішим організмом пневмоцистою. Раніше вона зустрічалась в ослаблених людей або у хворих, яким для пригнічення реакції відторгнення тканин (при пересадці органів) вводили спеціальні препарати (імунодепресанти). Окрім того, у деяких хворих було виявлено також рідкісну форму пухлин, яку вперше описав австрійський дерматолог М. Капоші (тому й названо її саркомою Капоші). Раніше було відмічено 2–6 випадків на 10 млн. чоловік, як правило, у віці за 60 років. Пухлина вражає внутрішній шар судин та виявляється у вигляді вузликів синьо-фіолетового кольору, зазвичай, на шкірі ніг. У хворих на СНІД уражалося все тіло. У хворих молодих людей пневмонія і саркома мали важкий перебіг і, у більшості випадків, закінчувались смертельно. Лікарі одразу ж звернули увагу на два фактори: всі хворі були гомосексуалістами, та у всіх було встановлено імунодефіцит.

У 1982 році Центр контролю за захворюваннями у США офіційно повідомив про реєстрацію нового захворювання, названого синдромом набутого імунодефіциту.
Перші повідомлення про СНІД свідчили, що це хвороба виключно гомосексуалістів. Однак невдовзі було виявлено, що СНІД часто вражає також наркоманів, які вводили внутрівенно героїн брудним шприцом або голкою.

Велике занепокоєння викликало повідомлення на початку 1982 року про випадок СНІДу у хворого на гемофілію (успадкована властивість крові не зсідатися, що зустрічається тільки у чоловіків). Для лікування цієї хвороби у вену вводять фактор VІІІ зсідання крові, який добувають з плазми багатьох донорів, бо кількість його в крові дуже невелика і неоднакова у різних осіб. Виникла загроза ураження банку крові. Усі банки крові було перевірено, а донорів узято під контроль.

Небезпека захворіти на СНІД виникла і серед тих, хто не був гомосексуалістом і наркоманом. Стало очевидним, що хвороба передається статевим шляхом і через кров. Захворіти можна і при звичайному (гетеросексуальному) контакті за умови, коли один з партнерів – носій СНІДу.

Відкритим лишається питання: як і коли виникнув збудник СНІДу? А чи дійсно зазначені вище хворі були першими? Ретроспективний аналіз історій хвороб, а потім вивчення заморожених зразків крові та окремих органів дали підставу для висновку, що в Африці, США випадки СНІДу були вже у 1968 році і навіть раніше.
При вивченні питання, звідки почала розповсюджуватися хвороба, багато дослідників дійшли висновку: з Центральної Африки. По-перше, при обстеженні заморожених банків крові, придбаних у Заїрі в 1959 році, знайдено антитіла проти збудника цієї хвороби. По-друге, зареєстровані випадки хворих на СНІД чорношкірих з африканських країн, які приїхали в Європу (головним чином, у Францію та Бельгію) на лікування або навчання, дали підставу стверджувати про виникнення захворювання вже у 1980 році. По-третє, спеціалісти із Західної Європи, які працювали в Африці і мали статеві контакти з мешканцями цього континенту, захворіли на СНІД.

Честь відкриття вірусу, який викликає СНІД, належить французькому вченому, професору Пастерівського інституту в Парижі Люку Монтаньє (1983 рік). Менше аніж за рік надійшло ще одне повідомлення про відкриття вірусу, що викликає СНІД, з Америки від професора Національного інституту раку Роберта Галло.

Таким чином, СНІД – смертельне захворювання людини, що викликається ВІЛ (вірусом імунодефіциту людини).

Які ж клітини в організмі чутливі до дії ВІЛ? Наявність імунодефіциту у хворих на СНІД одразу вказує на те, що це, перш за все, клітини імунної системи. Нагадаємо, що основними клітинами імунної системи є лімфоцити. Залежно від місця народження вони поділяються на Т- і В-лімфоцити.

Основним об’єктом нападу ВІЛ є різновид Т-лімфоцитів. Катастрофічне зменшення цих клітин відразу ж відбивається на роботі імунної системи. Стрімко наростає потік пошкоджень. Дефіцит імунітету росте, і організм уже не в змозі протистояти натискові вірусів, бактерій та інших мікроорганізмів. Чому вірус зв’язується з цими Т-лімфоцитами? Тому що на їх поверхні знаходяться особливі білкові молекули-рецептори СД 4, що, як ключ до замка, підходять до білків вірусної оболонки.
Тепер стало відомо, що рецептор СД 4 мають і багато інших клітин. Серед них: макрофіги, В-лімфоцити і клітини лімфатичних вузлів, шкіри, слизових оболонок, легень, селезінки, печінки. Отже, складається уявлення, що ВІЛ може розвиватися в різних клітинах організму.

Взагалі, було встановлено, що, крім імунної системи, ВІЛ вражає шлунково-кишковий тракт, центральну нервову систему, сітчатку ока, серце тощо.
Джерелом зараження на СНІД служить людина, вражена ВІЛ. Це може бути хворий з різними проявами хвороби або людина, котра є носієм вірусу, але не має ознак хвороби (вірусоносій). Вражаючи клітини імунної системи, ВІЛ лишає організм беззахисним. Будь-яка інфекція, навіть найневразливіша, стає фатальною. Тому така багатолика і тяжка ця хвороба.

СНІД має досить тривалий інкубаційний період. Від моменту інфікування до перших проявів хвороби проходить від кількох місяців до 5–6, а іноді й навіть 10–15 років. Далі у деяких інфікованих розвивається захворювання, а решта тривалий час залишається вірусоносіями без будь-яких ознак хвороби. І ось перші симптоми. Вони досить непевні: підвищується температура до 37–38 градусів, знижується працездатність, порушується апетит, зір, сон. Потім починають турбувати болі в суглобах і м’язах, головні болі, потіння уночі, довготривалі проноси та кашель. Характерною ознакою є збільшення лімфатичних вузлів, причому одразу в декількох місцях: на задній стороні шиї, над ключицею, у ліктьових згонах, у пахвах та паху. Досить швидко зменшується вага, незважаючи на дотримання режиму харчування.

Мішенями для ВІЛ стають майже всі клітини організму. Зниження активності імунної системи забезпечує розвиток так званих опортуністичних інфекцій. На жаль, список супроводжуючих СНІД інфекцій дуже великий. У ньому майже дві сотні найменувань. Серед збудників цих хвороб є і віруси, і бактерії, і гриби, і найпростіші. У хворих з’являється грибок в порожнині рота та на шкірі, потім – запалення шлунку, кишечника, легень, статевих органів. Вносять свою частку і віруси, особливо герпесу, гепатиту В, цитомегаловіруси.

У більшості інфікованих розвивається пневмонія, яка викликається одним із видів найпростіших – пневмоцистою. Досить широко розповсюджена серед хворих на СНІД інфекція туберкульозу, його палички вражають вірусоносіїв швидше і тяжче, аніж людей, які не є носіями вірусу. В сусідстві з цими хворобами часто “господарює” саркома Капоші (пухлина, яка вражає внутрішній шар судин) і виявляється у вигляді вузликів синьо-фіолетового чи вишневого кольору на всій поверхні тіла.

У хворих часто вражається центральна нервова система: порушується хода, слабне пам’ять, розвиваються паралічі і недоумство, також порушується робота шлунково-кишкового тракту і серцево-судинної системи.

Існують наступні шляхи передачі ВІЛ-інфекції:

· при статевому контакті з інфікованою людиною;

· під час переливання крові хворого ВІЛ-донора та під час пересаджування органів та тканин;

· при неодноразовому використанні голок та шприців наркоманами, нанесенні татуювання;

· при пошкодженні шкіряних покровів, слизових оболонок медичним інструментом, забрудненим ВІЛ, при контакті з інфікованими ВІЛ тканинами чи органами;

· від інфікованої матері – плоду під час вагітності чи при годуванні грудним молоком.

Хвороба не передається: через рукоcтискання, через поцілунок, їжу, предмети домашнього вжитку; при купанні в басейні, душі, через спортивні предмети, укуси комах, при догляді за хворими.

Попри поширену думку про неспроможність науки подолати СНІД, хочеться вірити, що ця хвороба буде переможена в найближчому майбутньому. Жоден вірус не вивчався досі з уживанням таких засобів та зусиль, як ВІЛ. Набуті нові знання негайно передаються медицині. Лікування хворих на СНІД направлене на стимуляцію пригніченого імунітету та на боротьбу з конкретною для кожного хворого інфекцією й пухлиною. У світі є і частково використовується більше ста препаратів для лікування СНІДу. Противірусні препарати, що пригнічують розмноження вірусу СНІДу, такі як азидотимідін, ретровір, зидовудін, сприяють тільки продовженню життя хворих. Вони високотоксичні для організму людини й дуже дорогі. Слід зауважити, що існує певний прогрес у лікуванні ВІЛ-інфікованих. Вчасно встановлений діагноз, сучасне і якісне лікування дозволяє сьогодні не тільки “заморозити” розвиток хвороби, але й впливати на вірус, навіть попередити розвиток СНІДу.

Але багаторічні наполегливі наукові пошуки вакцини проти СНІДу не дали жаданих результатів. Чому ж класичні методи, які дозволяли створювати вакцини проти багатьох вірусних захворювань, виявились недійовими стосовно СНІДу? Можливо, причина в самій природі цього вірусу, тут ідеться про ретровірус, що має властивість вбудовувати свій геном у хромосоми клітин, які він заражає, і таким чином передає частину хромосом від одного покоління клітин до іншого. Однією з основних проблем у боротьбі з ВІЛ є надзвичайно висока мінливість цього вірусу. Мінливість ВІЛ значно перевищує всім відому мінливість вірусу грипу, і це надзвичайно утруднює розробку вакцини проти цієї інфекції. Про стан мінливості свідчить те, що кожний вірус, виділений від хворого, відрізняється від такого, вилученого від іншого хворого. Більше того, віруси, виділені в різний час від одного і того ж хворого, різняться між собою. Інша причина, чому ВІЛ уперто тримається в організмі людини, в тому, що він здатний уникати нейтралізуючої дії антитіл. В інфікованій клітині він може довго перебувати в латентному стані, завдяки чому не піддається контролю імунної системи. Він може переходити з інфікованої клітини до неінфікованої шляхом їхнього злиття, не вступаючи в контакт з антитілами. ВІЛ також може переноситись в такі органи, як мозок, де імунного нагляду практично немає. Нарешті, ВІЛ безпосередньо атакує клітини імунного захисту, внаслідок чого серйозно порушується імунна реакція.

Що ж робити, аби попередити захворювання на СНІД? Яких же заходів необхідно вжити, щоб уникнути зараження, враховуючи статевий шлях передачі? По-перше, утримуватись від випадкових статевих контактів з незнайомими та малознайомими партнерами, особливо з групи ризику. Треба постійно пам’ятати, що це не тільки правила моралі, а питання життя і смерті. Другим, не менш важливим заходом самозахисту від зараження, є стійке дотримання стосунків з постійним партнером при цілковитій упевненості, що він не заражений і не має статевих контактів з іншими особами. Найкраще за все – створити моногамну сім’ю при умові вірності подружжя. Бо нема безпечного сексу без безпечного партнера.

Одним із надійних способів запобігання захворювання є використання презервативів. Та навіть у таких випадках не можна гарантувати стовідсоткової безпеки, бо не виключає їх пошкодження чи невміле користування.

Другим шляхом передачі ВІЛ здоровому організму є внесення його разом з рідинами і тканинами, взятими від інфікованих донорів, у яких вірус ще не втратив своєї активності під час перебування в зовнішніх умовах. Найчастіше такими рідинами є кров і препарати з неї. Окрім цього, інфекція часто передається через забруднені шприци серед наркоманів і знову ж таки в медичних закладах при недотриманні санітарних вимог. Зараз не тільки медичні заклади, а й широке коло населення, і навіть наркомани, нетерплячі до вживання наркотиків, широко користуються одноразовими шприцами та голками. Та, не дивлячись на це, існує необхідність постійного контролю за обстеженням донорів, проведенням надійної стерилізації інструментів, суворого дотримання правил асептики та антисептики. Необхідно зробити все можливе для того, щоб гарантувати нешкідливість переливання крові: адже неприпустимо, щоб процедура, призначена для порятунку хворого, вбивала його. Щодо наркоманів, то для зменшення ризику їх зараження ВООЗ передбачає розповсюдження стерильних шприців.

Треба пам’ятати, що сьогодні вирішення проблеми попередження розповсюдження СНІДу залежить від кожного з нас. Здоровий спосіб життя, критичне ставлення до себе і оточуючих у плані інтимних статевих відносин, добросовісне виконання своїх обов’язків тими, чия трудова діяльність пов’язана з ризиком передачі інфекції (медики, перукарі та інші) допоможе створити надійний заслін для СНІДу. СНІД – це ніби тест для людей на здоровий глузд та совість.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Захворювання, які передаються статевим шляхом.	\|	Наркотики та наркоманія.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.126 сек.