• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекція 10. Суспільно-політичне та духовне життя на Україні в 20-30-ті роки ХХ ст.

План.

I. Утвердження адміністративно-командної системи управління.

I. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами. Утворення ОУН.

I. Політика українізації та її здобутки і втрати.

Терміни та поняття.

Репресії–переслідування осіб, групи осіб, нації з боку держави.

“Культурна революція” – одна з трьох складових розробленого В.Леніним плану побудови соціалізму в СРСР (індустріалізація, колективізація, культурна революція). Суть її складали перетворення в галузі культури, передусім, в народній освіті для перетворення СРСР на “країну загальної писемності”, для кадрового забезпечення індустріалізації. Мала на меті формування “нової соціалістичної культури”. Супроводжувалася руйнуванням “старої буржуазної культури” : знищення культурних цінностей, що не відповідали здійсненню завдань пролетаріату, насадженням атеїзму, руйнуванням храмів, винищенням духовенства, буржуазної інтелігенції тощо.

Українізація – політика більшовиків в галузі культури в 20-ті рр. спрямована на поширення української мови в різних сферах суспільного життя.

“Розтрілене Відродження” – період знищення української інтелігенції (письменників, поетів тощо ) в 30-ті роки.

Інтегральний націоналізм – тоталітарна форма націоналізму, обгрунтована у працях Д. Донцова. Майбутня українська держава, на його думку, повинна бути тоталітарною, а не демократичною. Цією ідеологією керувалася Організація українських націоналістів (ОУН).

Тоталітаризм – політичний режим і система державної влади з використанням насильницьких засобів у процесі управлення суспільством , з відсутністю політичного плюралізму й демократичних свобод , обмеженням політичних прав усього населення.

Персоналії.

Й. Сталін – партійний і державний діяч СРСР, Генеральний секретар ВКП (б) , одноосібний диктатор в СРСР з 1929 до 1953 р.

М. Хвильовий (Фітільов) – український письменник – романтик, лідер модерної української літератури 20-х років.

М. Скрипник – народний комісар освіти УСРР у 1927-1933 рр., один з головних прихильників українізації серед більшовицького керівництва, виступав за розширення прав УСРР в складі СРСР.

Евген Коновалець – полковник Українських січових стрільців , засновник ОУН.

Степан Бендера – голова ОУН – революційної (бендерівці) у 1940 – 1959рр.

Дати.

· 1923 р. – початок політики українізації;

· 1923 р. березень – остаточне визнання Східної Галичини частиною Польщі Радою послів великих держав у Парижі;

· 1925 березень – саморозпуск УКП;

· 1925 – 1928 рр. – літературне дискусія, розпочата М.Хвильовим;

· 1928 р. – “Шахтинська справа”;

· 1919 – 1939 рр. – входження Східної Галичини ,Західної Волині та Полісся й Закерзоння до складу Польщі;

· 1918 – 1940 рр. – входження Північної Буковини, Північної та Південної Бессарабії до складу Румунії;

· 1918 – 1945 рр. входження Закарпаття до складу Чехословаччини;

· 1929 р. – створення у Відні Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка ставила за мету побудову незалежної Соборної української держави;

· 1930 р. – компанія “нацифікації” у західноукраїнських землях;

· 1932 р., жовтень – пуск Дніпрогесу;

· 1933 р. – відновлення університетів в Україні ; самогубство М. Хвильового;

· 1937- 1938 рр. – пік репресій в Україні;

· 1937 р., січень – ухвалення нової Конституції УРСР Надзвичайним ХІV з’їздом Рад України;

· 1938 р. 11 жовтня – здобуття Закарпаттям автономії;

· 1939 р. 15 березня – проголошення самостійності Карпатської України.

1. “Великий перелом” 20-х рр. посилив процес відчуження виробника від засобів виробництва, висунув на перший план позаекономічний примус , призвів до різкого падіння життєвого рівня народу (ціни у 30-і рр. зросли у 6,4 рази), що зумовило зростання психологічної напруги у суспільстві. крім цього, прискорена індустріалізація , суцільна колективізація і протиріччя, що виникли при їх здійсненні, суттєво дестабілізували внутрішній розвиток СРСР.

В умовах перманентної “надзвичайної ситуації в країні” для політичного керівництва все чіткішою ставала потреба міцної державної влади, здатної не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси. Це завдання міг виконати тоталітарний режим , що сформувався в СРСР у 30-х рр.

Термін “тоталітаризм” (з італійської “охоплюючий все в цілому”).

Він виникає тоді коли надмонополізація економіки, виробництва веде до одержавлення всіх сфер життя країни.

Для тоталітарного режиму характерне піднесення ідеології в ранг найважливішого державного інституту. Щоб монопольно управляти , ідеологізується все господарське життя, політика, наука, міжнародні відносини, культура і всі сфери духовного життя. Причинами встановлення тоталітарного режиму в СРСР були : відсутність традицій демократії, низький рівень політичної культури населення , поступове зростання партійного та державного апарату , диктатура ВКП (б) в політичній сфері, командно-адміністративна система управління державною економікою.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20 – 30-х рр. свідчать такі тенденції на процеси:

I. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (1930 р. ліквідовано УАКПЦ), ідеологічне протистояння із “зміновіхівською” інтелігенцією, (1924 р. – процес над т.зв. “Центром дій”), завоювання “Просвіт” (1929-1930 рр.. були закриті всі “Просвіти”),боротьба проти ухилів у партії. Монополію на істину мали забезпечити органи цензури створені на початку 20-х рр.

I. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії : КП (б)У як філіал РКП (б) ; Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів, які з березня 1920 р. самоліквідувались і влилися до КП (б)У ; УКП – утворилися з лівого крила УСДРП на початку 1920 р., проіснувала до 1925 р. На ХУІ з’їзду ВКП (б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено : “Наша партія є хребет пролетарської диктатури . Наша партія керує усіма організаціями пролетаріату й усіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, свинарства…” До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії у політичній системі.

I. Зрощення правлячої партії з державним апаратом . У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. В 1934 р. серед керівників і спеціалістів важкої промисловості України комуністи становили ¼; серед директорів підприємств – майже 70%.

I. Встановлення жорстокого контролю держави над суспільним життям.

I. Встановлення монопольного контролю з боку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Утворюється командно-адміністративна система , як певна форма організації суспільства (і відповідного типу управління). Особливо важливим елементом адмін.команд. системи був апарат – зв’язуюча ланка між “верхами” і “низами”. Управлінський апарат в Україні був досить громіздким : 1928 р. в народному господарстві було 1 млн.942 тис. робітників і службовців, з яких 242 тис. складали апарат органів державного і господарського управління, і ін. Управлінцем був кожен восьмий . На жаль кількість не переходила у якість. Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. ЇЇ основним стержнем була “надзвичайна система” суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату та владу. Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля. Підтвердженням цього можуть бути слова Сталіна сказані на ХУІ з’їзді ВКП (б) “Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу …..” У довоєнний період Україною прокотилося три хвилі масових репресій (починаючи з 1929 р.); І – (1929-1931 рр.) – розкуркулення , депортація; ІІ – (1932-1934 рр.) – штучний голод, постишевський терор, репресії після вбивства С.Кірова; ІІІ – (1936 – 1938 рр.) – доба “Великого терору”.

Головним завданням масових репресій були:

I. Ліквідували організовану опозицію та інакомислення;

I. Забеспечили державу через систему ГУЛАГУ безплатною робочою силою;

I. Тримали під жорстким контролем хід суспільних процесів.

Перші кроки до масового терору – це боротьба із “шкідниками”, яка розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала “Шахтинська справа” (1928 р.) (Харківський центр”).

Після цієї справи розпочалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. “Звинувачення” і “викриття” наростали, як снігова лавина. Були сфабриковані такі справи, як : процес над “Спілкою визволення України” (1930 р.); “Українським національним центром”, “Українською військовою організацією”, справа про “контрреволюційну” організацію на селі тощо. Репресії на обійшли і владні структури. Згідно з рішенням ХУІ конференції ВКП(б) і ІІ Всеукраїнської конференції КП(б)У протягом 1929-1930 рр., в Україні була проведена “чистка” в 61 823 установах радянського державного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили “чистку” звільнено майже 40 тис. (11%).

Репресії на початку 30-х рр. відповідно до настанов Сталіна застосовувались проти :

I. “шкідництва”;

I. “переродженців і дворушників” у самій партії;

I. “рештків ворожих класів”;

I. “рештків старих контрреволюційних партій”.

“Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна – з відвертістю і цинізмом говорив один із слідчих у справі “СВУ” Брук. – Це наше завдання, і воно буде виконане, кого не поставимо – перестріляємо”.

Після геноциду, застосованого до українського селянства в 1932-1933 рр., почався наступ на українську культуру. В 1933 р. наркомом освіти призначено В. Затонського. У січні 1933 р. секретарем ЦК КП(б)У було призначено П.Постишева, наділеного необмеженими диктаторськими повноваженнями. З його приходом починається період (1933-1939 рр.) розгортання терористичного більшовицького наступу проти української культури. За трагічними наслідками весь дотеперішній етап культурного розвою протягом 1920-х рр. названо “розстріляним відродженням”. Це був період ліквідації “українізації” (офіційно припинено постановою ЦК КП(б)У 22.11.1933 р.) та проведена русифікації усіх сфер українського життя.

За постановою ЦК ВКП(б) у 1933 р. проведено чистку партії. З КП(б)У виключено 51 тис. членів. Чистка в КП(б)У продовжувалась і пізніше : з 468 793 членів у 1933 р. залишилось в 1938 р. тільки 306 527, водночас із 115 членів ЦК КП(б)У тільки один був переобраний в 1938 р. У ІІ пол.1937 р. ліквідовано весь склад ЦК КП(б)У.

У грудні 1934 р. у зв’язку з вбивством С.Кірова на Україні засуджено до розстрілу, за фальшивим звинуваченням у приналежності до “білогвардійської організації”, діячів української культури: Г. Косинку, К. Буревія, Д. Фальківського, О. Близька, І. Крушельницького та ін. з так званої групи“28”.

З початку 1930-х рр. проходить цілковита реорганізація і чистка в Українській Академії Наук, репресовано 250 осіб. Найбільших втрат зазнали українські письменники : 89 було ліквідовано, 212 примушено замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

У січні 1934 р. столицю України перенесено з Харкова до Києва.

Для знищення тоталітарного режиму важливо не тільки знищити будь яку опозицію, не тільки прищепити суспільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу взаємної недовіри, взаємної підозри. Для цього ХІІІ з’їздом КП(б)У було висунуто гасло “До кінця викорчовувати залишки ідіотської хвороби – політичної безпечності, підняти революційну пильність. Що викликало потік наклепів та доносів.

Атмосфера в суспільстві була гнітюча. (“Жити стало краще, жити стало веселіше”).

Громадсько-політичне життя в Україні у 30-ті рр. характеризувалося встановленням та посиленням одноосібної диктатури Сталіна. Саме в цей час була встановлена комуністична тоталітарна диктатура, наслідки якої ми пожинаємо до сьогоднішнього дня. Всі опозиційні диктатурі сили, які існували чи могли існувати, були придушені.

Українські землі під Польщею.

Внаслідок воєнних дій України з Польщею і більшовицькою Росією, з 1919 р. під польською окупацією опинилися Галичина, Холмщина , Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Посяння, Лемківщина. З метою денаціоналізації українців поляками був встановлений між Галичиною і північно-західними українськ. землями так званий “Сокальський кордон”. На Волинь, Полісся і Підляшшя не допускалася преса з Галичини.

У політичній історії українців під Польщею розрізняють три періоди.

Період повоєнної “невизначеності” стабілізації (1919-1923 рр.) . Він тривав до рішення Ради Амбасадорів (14.03.1923 р.) про приєднання Галичини до Польщі. На Паризькій мирній конференції (28.06.1919 р.) Польща зобов’язувалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню культурну автономію. Закон від 26.09.1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам – Львівському, Станіславському і Тернопільському. Всі ці гарантії і закони ніколи не були здійснені. Польський уряд проводив у Галичині щодо українців політику терору, масових арештів, ув’язнень. Поляки скасували 20.01.1920 р. автономні права і самоврядування Галичини.

Українське політичне життя було репрезентоване 4-ма партіями: Трудовою, Радикальною, Соціал-Демократичною і Христянсько-Суспільною. Координацію між ними здійснювала Міжпартійна Рада під головуванням К. Студинського. Усі українські партії своєю декларацією 14 лютого 1920р. заявили, що вони стоять за державну самостійність Галичини, Півн.Буковини і Закарпаття.

У відповідь на польський терор у серпні 1920 р. засновано революційну формацію – Українську Військову Організацію (УВО), яку з липня 1921 р.очолює полковник Е. Коновалець.

На північно-західних землях (Волинь, Полісся, Підляшшя) українці взяли участь у парламентських виборах у листопаді 1922р., на яких обрано 20 українських послів і 5 сенаторів.

ІІ єтап – “тиску” (1923-1926 рр.) Період реорганізації політичних формацій.

Ліквідовано уряд ЗУНР Е. Петрушевича (15.03.1923 р.)

Різні фракції Трудової Партії об’єдн. 11 липня 1925 р. в Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО) під проводом Д.Левицького. Вона стала провідною політичною силою.

Радикальна партія об’єдналась з соціалістами – революціонерами з Волині, створили УСРП на чолі з Л.Бачинським, з 1930р. – І. Макухом. Менший вплив мала УСДП під проводом М. Ганкевича. 1930 р. – УКНП.

Радянофільські тенденції відстоювала Українська Партія Праці (1927-1930 рр.) і Українсько Селянсько-Робітниче Соціалістичне об’єднання (Сель.-Роб), створене у 1926 р. – з ініціативи КПЗУ.

Для застосування більш радикальних форм б-би в січні 1929 р. у Відні створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН), революційно-політичну формацію, яка грунтувалася на націоналістичній ідеології й діяла на всіх українських землях. ЇЇ провідником став Е. Коновалець. Вона вдавалась до революційно-саботажних акцій, які були реакцією на антиукраїнські заходи польського уряду (прийняття закону про усунення української мови з польських державних і самоуправних установ Західної України, 31 липня 1924р. ; нищення українського шкільництва, колонізації українських земель польськими елементами, внаслідок якої наплинуло близько 200 тис. поляків до сіл і близько 100 тис. до міст Західної України).

Українські партії взяли участь у березні 1928 р. у других польських парламентських виборах, обрали до сейму 56 послів і 11 сенаторів.

За наказом польського уряду у вересні-листопаді 1930 р. в Галичині проведено “пацифікацію” – гострі репресії проти українського населення силами війська і поліції. В наслідок терору і виборчих зловживань українці здобули тільки 27 мандатів до сейму і 5- до сенату.

ІІІ етап “пошуку компромісу” (1926-1937 рр.). 1930- ті роки , це роки боротьба між політикою “нормалізації” і революційною дією. У 1930-х рр. посилилась антиукраїнська спрямованість польської політики. Декретом президента Польщі 18 червня 1934 р. створено концентраційний табір у Березі-Картузькій, який заповнено переважно українцями. Нова конституція (з 1935 р.) обмежила права парламенту. Було також розпущено сейм і сенат. Польща стала авторитарною державою. З 1938 р. почалися погроми українського населення й установ польськими шовіністичними колами. Особливо постраждала Православна Церква на Холмщині, де внаслідок терористичних акцій у 1938 р. знищено 189 церков, а 149 передано римо-католикам. З 1938 р. в УНДО оформлюється опозиція, яка засновує нову партію – Фронт Національної Єдності (ФНЄ) на чолі з Д. Палієвим. Стоячи на націоналістичній платформі ФНЄ відмовляється від терористичних акцій. В опозиції до політики “нормалізації” УНДО стала також редакція часопису “Діло”.

ОУН стає провідним чинником української політики. У боротьбі проти польського шовінізму гине провідник ОУН Юліан Головінський.

(30.09.1930 р.).Поляки страчують бойовиків ОУН В. Біласа й Д.Данилишина (23.12.1932 р.) .1930-і рр. – це період постійних політичних процесів проти членів ОУН, які відважно виступали проти польської політики.

Українські землі під Румунією.

З середини листопада 1918 р. Румунія окупувала Буковину, ще раніше – Бесарабію, частину Мармарощини – Сигітщину. У складі Румунії перебувало близько 1 млн. 300 тис. українців. Національно-культурну діяльність українці проводили тільки на Буковині.

Для залякування населення румуни тримали на Буковині до 1928 р. стан облоги. Для румунізації шкільництва запроваджено закон від 26 липня 1924 р., за яким українців трактували як румунів, що “забули свою рідну мову”. Цілковита румунізація всіх видів шкільництва була завершена в 1927 р.

В 1927 р. засновано Україн.національну партію (УНП) під проводом В.Залозецького, що була до 1940 р., єдиною легальною українською партією в Румунії. Діяла тільки на Буковині.

У 30-х рр. постає національний рух (спортивна тов-во “Мазепа”, студентське тов-во “Залізняк”).

Українські землі під Чехословаччиною (Закарпаття).

Якщо Румунія своєю нетерпимістю до українців перевершувала Польщу, то закарпатські українці в складі Чехословаччини мали максимум можливостей для організаціїї культурного життя.

Загальноукраїнське значення мали відкритий у Празі Український вільний університет , Українська сільгосподарська академія у Подебрадах, Український Вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова.

Офіційно вважалося, що Закарпаття добровільно увійшло до складу Чехословаччини і йому формально забеспечувано внутрішню автономію.

Офіційною назвою окремого адміністративного краю до 1928 р. було “Підкарпатська Русь”. На чолі краю стояв губернатор. На Закарпатті йшла боротьба між народовцями і русофілами. Перший очолювали А. Волошин та брати М. і Ю. Бращейки.

11 жовтня 1938 р. після Мюнхельського договору Закарпаття отримало самоврядування. Уряд на чолі з А. Волошиним розпочав дії спрямовані на творення автономної української держави. Однак через якийсь час угорські війська зайняли більшу частину Закарпаття й уряд Волошина переніс столицю з Ужгорода до Хуста. Створення українського уряду справило сильний вплав на гальцьких українців, які прагнули надати йому всіляку підтримку. Однак за таємною домовленістю з Угорщіною Гітлер дав згоду на захоплення нею усього Закарпаття .14 березня 1939 р. угорські війська розпочали наступ. 15 березня уряд Волошина проголосив незалежну Республіку Карпато-Україну, однак в той же день був змушений емігрувати.Уся Закарпатська Україна була захоплена Угорщіною.

3. Політика українізації.

Відбувались і певні зміни, у підході до національного питання. ХІІ з’їзду РКП(б) (17-25 квітня 1923 р.) поклав початок т.зв.політиці коренізації, яка мала сприяти зростанню в республіках неросійських , місцевих радянських і партійних кадрів , запровадження національних мов у сфері освіти і культури, і навіть армії. На Україні такий процес дістав назву “украінізації”. ЇЇ активні прихильники займали все більше місця в більшовицькій адміністрації України, серед них – О. Шумський, М. Скрипник, В. Чубар, В. Затонський та ін.

Було офіційно засуджено т.зв. тіорію боротьбі двох культур обстоювану секретарем ЦК КП(б)У Л. Лебедем, згідно з якою прогресивна російська пролетарська культура на Україні обов’язково мала перемогти відсталу українську, пов’язану з селом. Вже у 1927 р. українською мовою велося 70% всіх урядових справ. Партійні та радянські чиновники у масових масштабах мали пройти курси української мови. Зросла кількість українців в урядових установах і партії. До 1926-1927 рр. їх частка становила відповідно 54 і 52%. Почалася українізація і в військових частинах, яку підтримали М.Фрунзе і Якір.

В жовтні 1921 р. на Церковному соборі у Київі було утворено Українську Автокефальну Православну Церкву, яку очолив митрополит

В. Липківський. У 1924 р. вона мала вже 30 єпископів, 1500 священників, понад 1100 парафій та мільйони віруючих. Запровадження УАПЦ української мови в богослужінні сприяло піднесенню свідомості сотень тисяч віруючих.

Політика індустріалізації, яка була оголошена партією більшовиків викликала масовий приплив селянського населення до українських міст , що суттєво змінило етнічний склад міського населення і зумовила перевагу українців, які вже не русифікувалися у таких масштабах, як раніше. З посиленням українізації набувала дедалі більшого впливу в суспільному житті націонал-комуністична течія. ЇЇ представники щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найбільш яскравими представниками націонал-комунізму на Україні були М.Хвильовий та О. Шумський. М. Хвильовий виступав з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному питанні, а також викриттям партійних бюрократів як носіїв російського шовінізму. Висунуте ним гасло “Геть від Москви” орієнтувало українське національне відродження на культурні здобутки заходу і подолання провінціалізму української культури. Позиція М.Хвильового була підтримана наркомом освіти О. Шумським. В такому ж контексті слід розглядати публікації М. Волобуєва в журналі “Більшовик України” які засуджували колоніальну економічну політику Москви щодо України. Волобуєв доводив, що економіка СРСР не є єдиним однорідним цілим, а складається з різних своєрідних компонентів, одним з яких є Україна.

Період послаблення тоталітарного контролю партії над політичним і економічним життям України був дуже швидко ліквідований партією одночасно з непом.

Перехід до непу не призвів до подолання “воєнно-комуністичних” уявлень про методи господарювання і шляхи суспільного розвитку. “Вольові”, надзвичайні заходи примусового адміністрування часів громадянської війни продовжували застосовуватись і в середині 20-х рр., неодноразово спостерігався і відхід від принципів непу, репресії. Особи які використовували найману працю, позбавлялись виборчих прав. Обмеження приватної торгівлі вело до суттєвого порушення товарообміну , розриву нормальних зв’язків між містом і селом.

Успіхи та наслідки українізації:

- на кінець1929 р., понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вищих навчальних закладів вели навчання українською мовою;

- переживала піднесення й українська преса. Якщо у 1922 р. видання книжок українською мовою становило 27 % усіх надрукованих в Україні , то у 1927 р. – 50%;

- українська мова була запроваджена в державних і партійних установах, в армії , 1/3 діловодства велася українською мовою.

З метою утримання та посилення своєї влади російські комуністи розпочали політику українізації (на засадах і принципах марксизму). Але , головним наслідком цієї політики стало культурне відродження України, її мови та літератури. Найбільші успіхи були в освіті. З встановленням в СРСР одноосібного правління Сталіна наприкінці 20-х рр. українізація була припинена, хоча офіційних документів про це не існує. Правляча партія повернулася до традиційної для російської політичної еліти, політики русифікації та знищення будь-яких національних особливостей.

Читайте також:

1. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
2. А. 5-7 день життя.
3. Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.
4. Австрії: мистецтво повсякденного життя.
5. Автоматизація банківської діяльності в Україні
6. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
7. Адаптації до паразитичного способу життя
8. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
9. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
10. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
11. Адміністративне судочинство в Україні
12. Адміністративний устрій та окупаційний режим в Україні під час війни 1941-1945 рр

Переглядів: 1837