СУДОВО-ПСИХІАТРИЧНА ЕКСПЕРТИЗА В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ПОНЯТТЯ ПРАВОЗДАТНОСТІ, ДІЄЗДАТНОСТІ ТА ОБМЕЖЕНОЇ ДІЄЗДАТНОСТІ, ВИДИ СУДОВО- ПСИХІАТРИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ.

Значні зміни в суспільному ладі та майновому стані громадян, що відбулися за останні роки, призвели до значного зростання кількості цивільних справ, за якими здійснюється захист прав і законних інтересів громадян, пов’язаних з майновими, трудовими та сімейними правовими стосунками.

У зв’язку з таким розвитком практики сучасного цивільного судочинства судово-психіатрична експертиза в цивільному процесі набуває все більшого значення. Вона в означеному сенсі має важливе гуманістичне значення і проводиться з метою захисту цивільних прав, свобод і законних інтересів осіб, які беруть участь у цивільному процесі. Зокрема, це стосується хворих із психічними розладами, коли результат розгляду справи залежить від визнання чи невизнання особи здатною до повноцінного волевиявлення та здійснення тих або інших соціальних функцій. Сучасне розуміння цивільно-правового статусу особи передбачає максимальне дотримання прав особи, в т. ч. розширення прав душевно хворих (Закон України “Про психіатричну допомогу”, статті 25, 26).

Правовий статус громадян, які є учасниками цивільних стосунків, визначається такими поняттями в юриспруденції, як правоздатність, дієздатність і недієздатність.

Відповідно до ст. 25 Цивільного кодексу України (ЦКУ), що набув чинності з 1 січня 2004 р., правоздатністьозначає здатність громадянина мати цивільні права й обов’язки, що визнається за всіма громадянами України і виникає в момент народження, а припиняється зі смертю.

Поняття правоздатності нерозривно пов’язане з поняттям дієздатності. Згідно зі ст. 30 ЦКУ цивільну дієздатністьмає фізична особа, котра усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, та визначається як здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки, що виникає у повному обсязі з настанням повноліття, крім випадків, передбачених у ст. 35 ЦКУ, коли це можливо з 16-річного віку. Отже, на відміну від правоздатності, дієздатність детермінується віком. Пов’язуючи виникнення дієздатності в повному обсязі з досягненням повноліття, закон виходить з того, що з цього віку людина досягає психічної зрілості і набуває життєвого досвіду, які стають достатніми, щоб правильно розуміти і керувати своїми вчинками. Такі якості особи залежать не тільки від віку, а й від стану психічного здоров’я. При наявності психічних розладів у повнолітніх осіб може бути відсутня здатність розуміти значення своїх дій і керувати своєю поведінкою. В таких випадках виникає питання про можливість громадянина здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов’язки.

Так, у діючому ЦКУ введено поняття “фізична особа (ст. 24) і запроваджено уточнені обсяги її цивільної дієздатності (статті 31, 32, 34, 36, 39).

Хоча дієздатність-недієздатність, так само як й осудність-неосудність у кримінальному процесі – поняття юридичні, встановлення і кваліфікація психічного стану особи, що означає спроможність або неспроможність свідомо виконувати вимоги закону, є прерогативою лише судово-психіатричної експертизи.

Введення детермінованих віком обсягів часткової цивільної дієздатності малолітньої фізичної особи, яка не досягла 14 років (ст. 31 ЦКУ), та неповної дієздатності фізичної особи віком від 14 до 18 років (ст. 32 ЦКУ) значною мірою сприятимуть практичному вирішенню процесуальних, медико-експертних і правових проблем. Зокрема, таких: дотримання законності; обґрунтованість направлення неповнолітнього на експертизу; адекватність вибору організаційних форм експертизи; кваліфікація фахівців-експертів; використання надійних критеріїв діагностики та судово-психіатричної оцінки; відповідність експертних висновків, лікувально-профілактичних рекомендацій, медичних і реабілітаційних заходів.

У ч. 1 ст. 39 ЦКУ можна відзначити суттєві зміни у визначенні самої недієздатності. Так, фізична особа може бути визнана судом недієздатною, “якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними”. Отже, в оновленій формулі недієздатності, порівняно з попереднім Цивільним кодексом, змінено підстави для визначення особи недієздатною. Визначальною ознакою медичного критерію залишилася наявність у підекспертного “хронічного психічного розладу” (в попередньому Цивільному кодексі було два узагальнюючі поняття – “душевна хвороба” і “недоумство”). Замість недоумства тепер другою ознакою введено визначення “стійкий психічний розлад”.

Поняття “хронічний психічний розлад” одразу відкидає різні за клінічною виразністю, перебігом і глибиною варіанти порушень та аномалій вищої нервової діяльності, які є недовготривалими або взагалі не справляють суттєвого впливу на здатність особи усвідомлювати і здійснювати свої основні цивільні права та обов’язки, а детермінує обов’язковість визнання правового значення тільки таких розладів, які підпадають під ознаку “хронічних”. Отже, такі психічні розлади зумовлюють тривале, глибоке порушення соціальної адаптації та неможливість свідомого ведення своїх справ, а в правовому сенсі обґрунтовують потребу призначення опіки (ст. 41 ЦКУ), захисту прав хворих з одного боку, а також захисту суспільства від можливих суспільно небезпечних діянь таких хворих, з іншого.

З точки зору клінічного змісту і психопатологічної діагностики поняття “хронічний психічний розлад” у нинішньому українському законодавстві більше відповідає вимогам МКХ-10.

Під другу визначальну ознаку медичного критерію формули недієздатності – “стійкі” – можуть підпадати різні за клінічною виразністю, глибиною і походженням навіть тимчасові психічні розлади, що можуть обумовлювати неможливість усвідомлювати значення своїх дій та (або) неспроможність керувати ними, але обов’язковою є стійкість цих психічних розладів, тобто їх певна тривалість, правова актуальність протягом конкретно визначеного часу. Момент визначення фізичної особи недієздатною судом з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та поновлення її цивільної дієздатності в теперішньому ЦКУ чітко регламентовані (статті 40, 42).

Відсутність у новій редакції закону поняття медичного критерію у формулі недієздатності “недоумство” не означає, що діагнози “олігофренія” “деменція” тепер не входять до юридично значимих ознак, тому що ці психічні розлади автоматично підпадають під ознаки хронічних і стійких.

У ст. 36 ЦКУ передбачено нові підстави для обмеження цивільної дієздатності. Так, можна відзначити, що нині це обмеження здійснюється судом не тільки з причини факту зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, а й суттєво доповнене переліком зловживань психоактивними речовинами, котрі можуть підпадати під ознаки тих, які викликають токсикоманії.

Найсуттєвішим, в руслі сучасної правової реформи сутність оновленого закону, є введення у ч. 1 ст. 36 ЦКУ для обмеження дієздатності нової підстави – поняття “психічний розлад”. Тим самим визначається необхідність захисту прав, свобод і законних інтересів широкого кола громадян, котрі за наявності у них певних психічних розладів не в змозі самостійно й ефективно їх реалізувати, повноцінно вести свої справи, укладати угоди, розпоряджатися своїм майном, здійснювати інші правочини і через свої психічні особливості можуть опинитися жертвами різного роду корисливих і злочинних намірів інших осіб щодо них. Без сумніву, що в таких справах роль судово-психіатричного експертного забезпечення повинна значно зрости. Предметом дослідження такої експертизи повинен стати певний психічний стан, який “істотно впливає на здатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними” (ст. 36 ЦКУ) і цим лише обмежує дієздатність, але не досягає глибини таких розладів, що зовсім виключають дієздатність.

З точки зору медичної діагностики психічні розлади з означеними правовими наслідками тепер можуть бути представлені ширшим діапазоном психіатричних діагнозів, залежно від їх відповідності медичному та юридичному критеріям оновленої формули обмеженої дієздатності і слугувати підставою для призначення піклування, а, отже, для ефективного захисту прав більшості громадян.

Нові поняття обмеженої дієздатності й обмеженої осудності ще потребують додаткової уваги та впровадження чіткіших практичних рекомендацій, тлумачень, уточнень, які би могли більше конкретизувати діагностичні рамки психопатологічних зрушень, що повинно забезпечити кращу якість і надійність судово-психіатричних експертних висновків.

Так, можна погодитися з думкою щодо доцільності доповнення ЦКУ нормами, які б окремими підставами для визнання особи обмежено дієздатною передбачили такі біхевіоральні відхилення, як марнотратство, фізичні вади, що було в римському праві і нині присутнє в зарубіжному законодавстві. У прикладах марнотратства останнє повністю вкладається в медичне визначення т. зв. ґемблінгу, який по суті є психічним розладом (F-63.0 – за МКХ-10).

Особи, котрих визнано недієздатними чи обмежено дієздатними, не втрачають своїх прав на володіння майном, його успадкування за заповітом тощо, але вступати в права спадкоємця, дарувати і продавати, здійснювати інші правочини вони можуть лише за посередництвом свого опікуна чи піклувальника. Визнання громадянина недієздатним здійснюється тільки судом у порядку, передбаченому ЦПКУ.

Відповідно до ст. 237 ЦПКУ, клопотати перед судом про визнання психічно хворого недієздатним або обмежено дієздатним можуть члени його сім’ї, органи опіки і піклування, наркологічні та психіатричні лікувальні установи. У заяві про визнання громадянина недієздатним повинні бути викладені обставини, що свідчать про наявність у нього психічного розладу, внаслідок якого він не може розуміти значення своїх дій і керувати ними. Справи цієї категорії розглядаються за обов’язкової участі заявника й органу опіки та піклування. Виклик у судове засідання хворого визначається станам його здоров’я (ст. 240 ЦПКУ). Суд при наявності достатніх даних про психічну хворобу чи слабоумство громадянина призначає для визначення його психічного стану судово-психіатричну експертизу.

У виключних випадках, коли особа, стосовно якої провадиться справа про визнання її недієздатною, явно ухиляється від проходження експертизи, суд на своєму засіданні за участю експерта-психіатра може винести ухвалу про направлення цієї особи на судово-психіатричну експертизу у примусовому порядку (ст. 239 ЦПКУ).

У випадку видужання або значного покращення психічного стану особи, визнаної недієздатною, суд на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи визнає громадянина дієздатним. На підставі такого рішення суду відміняється раніше встановлена над громадянином опіка. Справа про визнання особи дієздатною розглядається судом за місцем проживання особи, за заявою опікуна, а також осіб, що перелічені в ст. 237 ЦПКУ. Рішення суду є підставою для призначення обмежено дієздатному - піклувальника, а недієздатному – опікуна (ст. 241 ЦПКУ).

При розгляді понять “недієздатність” і “неосудність” можна побачити, що вони мають багато спільного, але ототожнювати їх не можна. Так, питання про неосудність виникає лише при скоєнні особою суспільно небезпечної дії, передбаченої кримінальним законом, і стосується тільки конкретного вчинку суб’єкта, що стався в певний проміжок часу. Якщо немає злочину, то немає потреби у вирішенні питання про осудність, коли психічний стан оцінюється ретроспективно і лише щодо конкретного діяння. У цивільному процесі теж інколи потрібно вирішити питання про можливість розуміти значення своїх дій і керувати ними стосовно вчинків особи, які мали місце в минулому, наприклад, коли складалась угода чи заповіт. У справах про визнання особи недієздатною, при вирішенні питання про можливість підтримувати шлюбні стосунки, брати участь у вихованні дітей, призначенні опіки перед судово-психіатричними експертами виникає необхідність оцінки психічного стану особи в минулому, тепер і визначення прогнозів на майбутнє. При вирішенні питання про опіку питання про дієздатність у цивільному процесі може виникнути навіть за відсутності позову.

У кримінальному процесі судово-психіатричні експерти повинні давати категоричний висновок про осудність чи неосудність особи стосовно конкретного вчинку, а в цивільному процесі висновок про дієздатність-недієздатність експертами не дається; це робить суд.

У цивільному процесі експерти лише посилаються у своїх висновках на юридичний критерій, про що говориться у ст. 39 ЦКУ коли вказується, що особа “не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок хронічного стійкого психічного розладу”. Особа, котру визнано недієздатною, не може бути одночасно визнано осудною.

Наявність психічного захворювання з визначеним несприятливим прогнозом дає підстави передбачати недієздатність хворого у майбутньому та його неосудність при скоєнні суспільно небезпечної дії. Тому недієздатність і неосудність найчастіше співпадають в осіб із хронічним психічним захворюванням, що тягне за собою стійкі та виразні зміни психічної діяльності аж до дефектних станів (шизофренія, прогресивний параліч, старечий психоз). Тимчасові психічні розлади (при реактивних, інтоксикаційних, соматогенних психічних розладах тощо) передбачають можливість відновлення дієздатності у майбутньому, хоча конкретні юридичні дії, що відбулися під час хворобливого стану, можуть бути визнані недійсними. Ця ж особа може бути визнаною неосудною стосовно конкретного суспільно небезпечного діяння, вчиненого на той час.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
СУДОВО-ПСИХІАТРИЧНА ЕКСПЕРТИЗА СВІДКІВ І ПОТЕРПІЛИХ	\|	Питання, що вирішуються при проведенні судово-психіатричної експертизи в цивільних справах.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.