Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Формування особистості та її культури

Зміст і структура моральної культури особистості

Моральна культура особистості — це рівень засвоєння існуючих у суспільстві моральних цінностей, ступінь залучення їх до моральних аспектів діяльності, міра особистого морального розвитку.

У буденному житті культурною людиною вважають саме добре виховану людину, стриману, з м'якими, приємними манерами поведінки. Дійсно, оцінити внутрішню культуру — ступінь інтеріоризації (засвоєння) діючих у даному суспільстві моральних норм, принципів — можна лише через втілення у повсякденній поведінці, через культуру зовнішню: манеру говорити, одягатися, зачісуватися, через охайність тощо.

Рівень моральної культури особистості виявляється через систему функціонально пов'язаних показників (критеріїв). По-перше, це знання основних норм, правил, принципів, ідеалів. Становлення моральної культури особистості в індивідуальному житті починається саме з уявлень про добро і зло, сприйняття їх, аналізу, відбору, створення ієрархічної системи моральних цінностей — особистих переваг — на основі інформації про моральну культуру сучасного суспільства.

Другий важливий критерій — оцінка норм, правил, принципів, ідеалів як соціально справедливих, суспільно необхідних і гуманних. Особливо це ясно, якщо людина, носій тих чи інших принципів, виділяється серед сучасників як визначна особистість. Серед таких ми можемо згадати жерця, пророка, реформатора релігії, що побудував на стародавній міфології майже сучасну моральну систему. Заратустра (близько VI ст. до н. є.) випередив свій час, бо стверджував, що кожна окрема людина має право на вибір свого життєвого шляху і саме тому несе відповідальність за свої помисли, вислови і вчинки.

Можна згадати і протилежний, у певному розумінні, приклад: людину Відродження — Леонардо да Вінчі (1452—1510 pp.). Природжений творець, він захоплювався різними ідеями, дослідженнями у різноманітних галузях мистецтва, науки, техніки. Серед його винаходів є і зброя, і різні інші прилади, що можна віднести до військової техніки. Геній — теж людина, до того ж він жив у епоху безкінечних війн, що розривали його батьківщину. Але геній має й інший вимір: він не міг не робити винаходів, хоча не хотів навіть припустити, що його витвори будуть застосовані якоюсь із сторін, збільшуючи руйнівну силу. Леонардо да Вінчі зашифрував свої записи до того часу, коли людство стане розумнішим і гуманнішим.

Джерелом інформації про моральні принципи людини є не тільки повчання, пояснення, ствердження, а й вчинки та їх відповідність проголошеним принципам, втілення поглядів у життя, реалізація через стосунки з людьми і природою (третій критерій).

Еталоном відданості, вірності принципам, поглядам може бути Сократ — давньогрецький філософ-мораліст (470/469—399 рр. до н. є.). Усе своє життя він присвятив «пробудженню співгромадян від моральної сплячки», вважав це своїм призначенням. Він учив, що кожна людина має зважувати не тільки на традиції, а й на свій власний розум — тільки тоді можливе добро. Його звинуватили у розпусті (тобто зазіханні на традиції). До того ж і на суді Сократ, замість того, щоб (як було заведено) намагатися розчулити обвинувачів, доводив свою правоту. Його засудили до смерті, Сократ мав можливість залишити рідні Афіни й жити у вигнанні, але він не міг порушити закони, які раніше підтримував, тільки тому, що цього разу вони були проти нього. Коли прийшов час, 70-річний Сократ спокійно випив отруту і вмер.

Іноді «українським Сократом» називають Григорія Савича Сковороду (1722—1794 pp.). Григорій Савич був відомий своєю обізнаністю у філософії та теології. Але чи можна пояснити тільки повагою до його ерудиції приязне ставлення з боку високих посадових осіб держави і церкви? Не можна, особливо якщо згадати тверду вдачу, відвертість Григорія Савича, його наполегливу боротьбу за очищення людини, людського розуму, людського життя від лушпиння тліну, тернів

— забобонів, зажерливості, неправди, заздрощів. Мабуть, причина криється в його особистому магнетизмі, що діяв на людей незалежно від майнового стану та соціальної належності. Йому пропонували досить високі посади, спокійне, забезпечене життя, радо зустрічали в монастирських стінах, хоча не завжди сприймали його ідеї. Григорій Савич не спокусився, бо вважав, що людина може бути щасливою, тільки залишаючись собою, тільки вільною від примх, зайвих бажань — від спокус світу. Про Григорія Савича Сковороду можна сказати, що він повною мірою виправдав своє життєве призначення

— гуманіста, просвітника-мораліста. Багатий на таланти, першої слави він зазнав як співець, музикант і композитор. Він був поетом, вірші якого співали хори під церковним склепінням і сліпці-кобзарі на сільських ярмарках. Якщо культуру розуміти як створення світу людиною і для людини, то Григорій Савич — людина культури. Світ не впіймав його, бо він винайшов свій світ, що будувався за законами поваги до особистості, до високого людського духу, за законами щирої дружби і приязні, за простим принципом: «Чого собі не хочеш, іншому не бажай». Природжений педагог, учні якого були йому друзями, друзі — учнями. Він навчав на прикладах стародавніх мудреців. Але, в першу чергу, він сам був еталоном, прикладом, бо принципи його вчення збігалися з його життям. Григорій Савич сприяв моральному, розумовому пробудженню українського громадянства. За спогадами сучасників, якщо суспільство потребувало порядної людини, її шукали серед сковородинців.

Соціальна значущість мотивів поведінки — четвертий критерій. Як вже зазначалося вище, у моральній культурі не менше, ніж вчинки, важать мотиви суб'єкта моральної дії. Мотивація визначає важливий аспект співвідношення свідомості й діяльності. Конфлікт між намірами та дією спотворює моральний сенс діяльності. Така ситуація відома із стародавніх часів, недарма ж «добрими намірами вимощений шлях до пекла». Мабуть, найтрагічніший образ світової літератури з цього погляду — Дон Кіхот Ламанчський. Шляхетний і совісний Дон Кіхот мріє про відродження лицарства, що захищає всіх скривджених, гнаних і пригноблених — майже за Нагірною проповіддю Христа. Ці величні поривання зіткнулися з реальністю життя — оточуючі вважають Дон Кіхота диваком чи божевільним. Замість подяки на нього чекають глум та знущання.

У випадку, коли зовні поведінка з погляду моральності має бездоганний вигляд, але здійснена, наприклад, під примусом, через страх, така діяльність не відображає моральної свідомості особистості, не визначає ієрархії моральних цінностей. У той же час слід пам'ятати, що вчинки розрізняються за своїм значенням: важливі, суттєві чи випадкові, які майже нічого не говорять про суб'єкта поведінки. Ще Аристотель казав, що і добра людина може зробити щось погане. Складність визначення моральної культури особистості пов'язана також із можливою суперечністю між дійсними мотивами і тими, які людина вважає такими, чи використовує задля самовиправ-дання.

Найяскравіше важливість відповідності мотиву вчинкам відбивається у прикладах з життя великих особистостей, які увібрали в себе найважливіші тенденції суспільного розвитку. Такими були життєві шляхи, насамперед, великих релігійних реформаторів (пророків) Будди, Христа, Магомета. Вони спиралися на старі релігії з їх традиційною міфологією, але спромоглися виявити в них новий зміст. Яскраве емоційне втілення програми перебудови духовного світу людини, життя народів, країни збігається тут з подвижницьким життям пророків.

Отже, оцінити справжню мотивацію індивіда, а через неї —моральну культуру особистості можна лише, аналізуючи діяльність суб'єкта в цілому, як систему.

П'ятий критерій пов'язаний із попередніми: здатність особистості до морального розвитку, до самовдосконалення.

Ідея важливості самовдосконалення в давні часи іноді з'являлася як наслідок невдоволеності суспільством, неможливості змінити світ і оточуючих людей. Отже, уся творча енергія спрямовувалася на внутрішній світ. Це спрямування характерно для сучасних світових релігій. Якщо для попередніх культур це була вимушена активність, що спричинялася дисгармонією особистих і суспільних інтересів, то сучасна культура, поза всяким сумнівом, визнає цінність гармонічного поєднання особистого і суспільного. Вражаючі розповіді знаходимо в життєписах святих, подвижників, що створювалися саме в період, коли формувалися основи сучасної європейської культури — у середні віки. Акцент у таких історіях робиться саме на еволюції, самозреченості героя.

Франциск Ассізький (XII ст., Італія) сприймав слова Євангелія як наказ, що був звернений до нього особисто. Купецький син, він покинув прибуткову родинну справу, майно, забезпечене життя, розірвав станові зв'язки, бо сам Христос перебував у «святій бідності». Християнство на початку своєї історії стверджувало нестягання, дбання про душу, а не про багатство. Отже ченці «жебрущого» францисканського ордена склали опозицію всевладному заможному папству. У суворий, безжалісний час Франциск навчав самозречення, загальної любові (як навчав і Христос) не тільки людини до людини, а й до всього живого, до дерев і сонячного світла.

Життя Франциска — подвиг, що виходить за межі буденного. Неможливо уявити собі, що усі люди (чи навіть більшість) можуть наслідувати його. Але кожна звичайна людина у своїм звичайнісінькім житті, не отримуючи німба святого чи всенародного визнання, здійснює повсякденні подвиги у боротьбі із своїми лінощами, егоїзмом, заздрістю тощо. Через аналіз інформації, відбір, визначення лінії поведінки, сам вчинок, вивчення його наслідків — крок за кроком людина будує себе як моральну істоту.

Такий тернистий шлях пройшов граф Лев Миколайович Толстой (1828—1910 pp.). Почавши, як і всі з його оточення (і потім соромлячись цього), він став втіленням сумління. Зважаючи на те, що за своїм суспільним становищем він мав багатий вибір, до того ж не кожному шлях морального пробудження до снаги, не дивно, що його життєва програма мала всесвітній резонанс.

До цих загальних критеріїв моральної культури особистості необхідно додати й деякі особливості їх функціонування: по-перше, зовнішні прояви моральної культури повинні збігатися із внутрішніми, гармонійно поєднуватися з ними; по-друге, ознаки культури повинні бути сталими як за буденних, так і за екстремальних обставин життя, це — важлива умова взаємної довіри, можливості взаєморозуміння і спілкування як такого; по-третє, відповідність мотивів меті діяльності, іцо робить можливою моральну діяльність узагалі.

Отже, якщо коротко, можна визначити основні структурні елементи моральної культури особистості: по-перше, це культура моральної свідомості, яка на основі морального знання дозволяє усвідомити мету і спосіб діяльності, обгрунтувати їх, а також проаналізувати наслідки вчинків. Моральна свідомість включає етичне мислення і моральні почуття. Етичне мислення — особливий вид соціального пізнання, що дає можливість освоїти ціннісні властивості суспільних відносин і вчинків з погляду їх відповідності загальноприйнятим нормам. Моральні уявлення, набувши особистого характеру, стають основою програми поведінки. Рівень культури етичного мислення можна оцінити з погляду оптимальності прийнятих рішень. Категорії морального мислення засвоюються і виявляються через моральні почуття.

Моральні почуття — це сталі прояви суб'єктивного, особистого ставлення людини до себе самої, інших людей, предметів і явищ, що мають для неї особисте значення, пов'язані з особистими потребами та інтересами. Рівень культури особистості виявляється через здатність людини до самолюбства, гордості, цнотливості, любові, ненависті, довіри, жалю, співчуття тощо. Почуття дозволяють обертати «знання» на «свідомість» й робити вчинки, іншими словами, це умова інтеріоризації, засвоєння моральних норм. Знання моральних принципів і особисте ставлення до них роблять можливими також другий і третій компоненти моральної культури особистості: це культура моральної діяльності й культура моральних відносин. Моральна діяльність — це моральна сторона суспільної діяльності, що спричиняється моральними мотивами: бажанням творити добро, підкорятися почуттю обов'язку, досягати морального ідеалу. Моральні відносини — це сукупність залежностей і зв'язків, що виникають у людей в процесі моральної діяльності (взаємодопомога, чуйність, солідарність, згуртованість тощо). Саме через моральну діяльність і моральні відносини формується і реалізується моральна програма людини, певний рівень її особистої моральної культури.

Усі ці елементи моральної культури особистості взаємопов'язані, не існують і не мають сенсу один без одного. Залежно від рівня розвитку кожного з цих елементів, їх співвідношення, орієнтації особистості гіпотетично можна визначити кілька типів моральної культури, наприклад:

— низький — що має непевні уявлення про норми і часто порушує загальноприйняті моральні правила;

— «мозаїчний» — що має фрагментарні моральні знання і в поведінці орієнтується більше не на свій розсуд, а на зовнішні чинники (громадську думку, традиції тощо);

— раціональний — що знає загальноприйняті норми, принципи, правила, але не вважає за необхідне спиратися на них у своїй поведінці;

— емоційно-експресивний — що має загострене відчуття добра і зла, справедливості й несправедливості, але не керується ним через відсутність волі, нечіткість знань;

— високий — що характеризується глибокими знаннями, багатством почуттів і практичної діяльності, іншими словами, відзначається цілісністю системи, універсальністю і гармонією розуму і почуттів, теоретичної і практичної діяльності тощо.

Особливість людської натури полягає в тому, що вона ніколи не зупиняється у своєму розвитку, завжди здатна до подальшого зростання і самовдосконалення. Людина не тільки така, якою її виховали, а й така, якою вона робить себе протягом свого життя.

Моральна культура посадової особи (керівника).

Для виконання функцій керівника, посадової особи працівник повинен мати певні особисті здібності. Моральні характеристики особистості відбиваються в її ділових характеристиках — і навпаки; вони тісно пов'язані, важко визначити між ними межу. Визначається ця особливість, перш за все, соціальним статусом посадової особи (керівника), моральними вимогами та ідеалами, очікуваннями, роллю у кожній сфері життя.

Щоб визначити основу, так би мовити, системоутворюючий принцип моральної культури посадової особи (керівника), треба виходити з головного призначення моралі у суспільному житті. Мораль врегульовує стосунки між окремими людьми і угрупуваннями. Посадова особа, виконуючи своє соціальне призначення, виступає і як окрема людина зі своїми моральними принципами, і як втілення колективного інтересу у ставленні до державної системи (у свою чергу, втілення загального, суспільного інтересу), і як уособлення нього загального інтересу у стосунках з окремим громадянином. Отже, справедливо буде сказати, що мораль, дійсно, призначена для захисту прав, інтересів і навіть самого життя людини чи групи людей. Найгостріше це питання постає щодо керівника, бо він поєднує у своїй діяльності, як мінімум, дві мети. По-перше, це здійснення (реалізація) призначення установи чи підприємства — заради задоволення якоїсь суспільної потреби. По-друге, це використання певного колективу для спільного виконання суспільних завдань. Тобто, ця діяльність включає стосунки із споживачем, клієнтом та з виконавцями, виробниками — у межах колективу. З погляду моралі необхідна рівновага цих цілей. Природно, це справедливо за звичайних умов, бо екстремальні ситуації вимагають самопожертви, досягнення мети ціною свого життя. Такі приклади не поодинокі не тільки для воєнного часу, а й мирного, у випадках, коли хтось чи щось загрожує здоров'ю, життю людей, їх правам. Тож виконання службових обов'язків може стати подвигом. Хоча відомі й такі ситуації, коли фраза: «Я тільки виконував свій обов'язок!» прикривала егоїстичні наміри, спробу зняти з себе відповідальність.

Років п'ятнадцять-двадцять тому в мистецтві інтенсивно розроблялася проблема, яку коротко можна визначити так: «Чи обов'язково керівникові, прекрасному фахівцеві, бути ще й хорошою людиною?» Мабуть, була така суспільна потреба — з'ясувати, якою ціною можна виконати виробничий план. Навіть термін особливий з'явився: «виробнича тематика». Історія розставила крапки над «і». Надумані назви зникли з афіш, книжкових полиць, ефіру. Але проблема залишилася, бо завжди існувала, тільки в інших аспектах: якою ціною досягти успіху або якими засобами досягти мети?

Звернімося до вічного. Ось військовий кореспондент повертається з оточення; коли був безпорадним, втратив документи, зустрічає свого колегу і вважає, що тепер настав кінець його поневірянням: співробітник добре його знає, допоможе повернутися до нормального, якщо можна вжити таке слово, стану (К. Сімонов. «Живі й мертві»). Але все виявлялося не таким простим, і редакційний автомобіль не став безпечним притулком. З'ясувалося, що колега везе матеріали для газети, і виконання цього завдання може зірватися, бо на контрольно-пропускному пункті його (з матеріалами) можуть затримати на п'ять діб, якщо він не позбудеться свого підозрілого супутника. Отже дисциплінований і ревний у виконанні професійного обов'язку чи просто боягуз Люсін кидає на призво-ляще (може, й на смерть) свого товариша і колегу.

Для порівняння згадаймо видатну історичну особу, воїна за покликанням, який не один раз потрапляв у скрутні становища — князя Святослава. «Повість минулих літ» показує його перед загрозою смерті: «Уже нам діватися нікуди, і волею і неволею станемо супроти: так не посоромимо землі Руської, а ляжемо тут кістьми, бо мертвий сорому не має. Коли ж побіжимо, то сором нам. Тож не маємо втікати, а станемо кріп-ко, я ж попереду вас піду. А коли моя голова поляже, то про свої думайте самі». І сказали вої: «Де твоя голова поляже, там і наші положимо». Ми не випадково наводимо усю цю промову. Тут яскраво змальовано не тільки надзвичайно хоробру людину, а й талановитого керівника, який вміло використовує весь арсенал дієвих засобів впливу на своїх воїнів: тут немає й тіні сумніву в їх доблесті. Небезпека їх об'єднує, але найнебез-печніше за все — це сором. Святослав — воїн з воїнів, іде попереду, але й поважає їх, бо вони рівні йому, довіряє їм, покладається на їх власне рішення.

Складність позиції керівника зумовлена тим, що він повинен бути не тільки фахівцем, розуміти проблеми галузі, а й мати спеціальні знання з теорії управління, розбиратися у психології поведінки людей в групі. Досить звернути увагу на недавній негативний вітчизняний досвід, коли керівник обирався на підставі просто його природних схильностей, а керівний талант обмежувався вмінням «тиснути», «вимагати», «гнати план» тощо. Одним з найулюбленіших типів для сатириків був такий собі універсальний Карабас Барабас, якого «перекидали» з сільського господарства на спорт, із спорту — на медицину чи культуру — бо ж у культурі все-рівно важко підрахувати вихід продукції. Але, як ми бачимо, ще з літописних часів відомо, що влада керівника дорівнює його авторитетові. Найважливіша складова авторитету — обізнаність, компетентність. Людина, що поважає себе й інших, не візьметься керувати справою, що занадто далека від її спеціальності, отримавши ж посаду, найголовнішим обов'язком вважає набуття інформації і про суть справи, і про можливості виконавців. Бо головна відповідальність, що лежить на керівникові — прийняття рішення і саме вчасне його прийняття, чітке визначення участі кожного у виконанні завдання. Практика показує, що саме цим обов'язком керівники іноді нехтують, вважаючи, що підлеглі самі повинні знати, чого хоче начальник. Внаслідок цього тільки 20—25% інформації від керівництва сприймається (і сприймається вірно) виконавцями. Отже, якось воно відбувається, незважаючи на відсутність 80% інформації. Залишається тільки дивуватися вигадливості людського розуму і примхливості долі. «Темна вода в облацех» — казали колись. Проблема ця набуває іншого наголосу за Л. М. Толстим («Війна і мир»): чи варта чогось особа, коли історія створюється народом. Його Наполеон ще якось намагався втручатися у розвиток подій, Кутузов же чудово розуміє, що це не має сенсу: накази командування губляться, перекручуються, коригуються природним чином. Але це — величні події і монументальні постаті. Зрештою, відсутність зрозумілої, чітко визначеної мети, по-перше, знижує інтерес до роботи і продуктивність праці, по-друге, дивним чином висвітлює питання про відповідальність за наслідки. Справді, як можна визначити ступінь відповідальності, якщо неможливо з'ясувати, чи якось пов'язані напевно змальована мета і наслідки спроб досягнення цієї мети? Тому важливі для сучасної цивілізації розвиток засобів комунікації і безпосередність спілкування. Деякі компанії цілеспрямовано організують робочі й неробочі приміщення таким чином, щоб заохотити працівників до неформального спілкування.

Поганий керівник, неспроможний прийняти рішення, з якого завгодно приводу скликає наради, тим самим розпорошує відповідальність, перекладає її на підлеглих. А отримуючи негативні наслідки своїх розпоряджень, пояснює, що його наказ був зовсім іншим, його неправильно зрозуміли чи навмисне перекрутили, і таким чином підставляє під удар своїх підлеглих.

Сучасна теорія управління проголошує, мов закон: найліпший керівник — це або генератор, або каталізатор ідей. Зрозуміло, що людина не може знати все, та в цьому й немає сенсу. Наша ера — ера спеціалістів. Кожен колектив складається з найкращих, просто хороших і не дуже хороших фахівців. Кожен має свої здібності й свої вади. Найкращі — інтелектуали — можуть мати (і часто таки мають) занадто незалежну вдачу, нестерпний характер. Як будує свою тактику керівник? Найкращий — пам'ятає, що:

— є можливість використати досвід і знання цих працівників у тій сфері, в якій він сам не відчуває себе досить впевнено;

— наголошування на чужих вадах, помилках і своїх особистих досягненнях і успіхах не є рентабельним;

— «породистому коневі — довгий повід», іншими словами, ніщо так не заохочує до співробітництва, як надання певної міри свободи і відповідальності;

— кожен повинен отримати те, на що заслуговує — не більше і не менше;

— не завжди заміна робітників новими допомагає справі: невідомо, чи зможуть вони безболісно вписатися в колектив, до того ж важко визначити їх погані риси, бо вони намагаються мати найкращий вигляд, тоді як сила і слабкість «старих» добре відомі. Розумний керівник пишається здібними, талановитими підлеглими, ніколи не оточує себе безбарвними людьми, бо сума нулів дорівнює таки нулеві.

Що робить поганий керівник? Бореться. Оскільки наша цивілізація пережила довгу історію розвитку такого важливого елементу, як адмістративно-управлінський апарат, художня література не обійшла своєю увагою сувору і піднесену постать чиновника, що тримає у своїх руках долі людські. Лицарський кодекс чиновництва викладено одним з героїв О. М. Островського Юсовим («Тепленьке місце»): знання, освіченість заважають тому основному, для чого призначена його діяльність, — кар'єрі, заради якої потрібна демонстрація «остраху і трепету» перед начальником. Островський, мабуть, був оптимістом і прізвище для свого героя обрав не випадково: «юс» — це літера, яку вже давно вилучено з абетки. Але сподівання на швидке зникнення цієї привілейованої касти були марними. Деякі установи та підприємства існують заради самих себе, і це залишається актуальною темою для сучасних сатириків. Література дуже чутлива до людських вад і негараздів. Сучасна теорія говорить: не дрке освічений керівник аж занадто піклується, щоб зберегти свій вплив, статус, своє лице у стосунках з фахівцями. Адже керівництво — це досягнення мети за допомогою інших людей. Отже, у даному випадку відбувається підміна мети діяльністю, і діяльність відбувається заради себе самої (самодостатність).

Такі явища характерні не тільки для нашого суспільства із значними залишками традиційної культури, а й для найрозвиненіших цивілізацій світу. Сучасний американський письменник Джозеф Хеллєр «Щось трапилось») визначає дрке складну систему стосунків співробітників великої компанії словами головного героя Боба Слокума: «Грін побоюється мене, Байт — Гріна, Блек — Байта, Браун та Грін — Блека, а ми з Гріном та Енді Кейглом — Брауна, і все це — чиста правда...». За цією метушнею навіть важко зрозуміти, чим вони ще займаються у своїй великій, багатій і могутній компанії, хоча, між іншим, більша частина чималого за обсягом роману присвячена саме розповідям про роботу. Інтереси цих працівників ніяк не пов'язані з інтересами споживачів, клієнтів, а іноді й прямо протилежні їм. Як меланхолійно зауважує один з героїв О'Генрі з приводу платні за послуги: «Ваша правда, сер, це коштує 50 центів, але сьогодні мені потрібні саме 2 долари». Замкненість на самодостатній діяльності породжує химерний світ інструкцій, відірваний від реального життя.

Надмірна відданість законам цього штучного світу може привести до повного відриву від людського світу, світу моралі.

Мабуть, треба згадати про те, що моральність існує в єдності думки, намірів, ставлення до людей. Розриваючи цю систему, протиставляючи її елементи, людина руйнує позитивний сенс своєї моральної культури. Природно, особливо високі вимоги ставляться до посадової особи (керівника), бо люди, що стикаються з нею, чекають від представника держави, суспільства, організації, фірми високих моральних виявів. Цей висновок підтверджується і даними соціологічних досліджень, проведених в Україні: серед найголовніших характеристик, що визначають керівника, названо почуття відповідальності, обов'язку, сумлінність, охайність зовнішня і у справах тощо. Висновок цей зроблено у 1985 році. Чи змінилось щось у цьому рейтингу? Новітні підручники з ділового етикету роблять наголос саме на цих цінностях — вони традиційні для цивілізованого суспільства.

Втілення принципів моральності у життя через вчинки, через діяльність має важливий аспект — це дотримання етикету, зовнішнього, так би мовити, у внутрішній культурі. Але ж недарма етикет називають ще культурою поведінки. Найліпшою метою не можна виправдати некоректну, образливу поведінку. Така дисгармонія намірів і форми їх здійснення може бути характерною, наприклад, для підлітка, юнака, для особи, яка має ще не розвинені окремі елементи моральної культури. Особливо ж недоречні такі суперечності для посадової особи, яка за своїм службовим обов'язком має спілкуватися як з підлеглими, так і з керівництвом, і з клієнтами. Конкретно-соціологічні дослідження серед керівників нижчого та середнього рівня показали, що в роботі їм допомагають такі здібності: врівноваженість, витримка, ввічливість, тактовність, чесність. Навпаки, нестриманість і несправедливість, невміння дотримуватися слова — заважають. Незнання правил службового етикету ускладнюють виконання обов'язків чи зводять нанівець усі зусилля. Свідоме порушення правил етикету суперечить моральним нормам. Оскільки установа чи підприємство призначені для співпраці з виробничою метою, етикет визначає права і взаємні обов'язки у виробничому спілкуванні й дає можливість порозумітися, тобто, врешті-решт, досягти спільної мети. Важливість цього добре знали вже мудрі стародавні єгиптяни, навіть склали своєрідний підручник для чиновників. Давньоєгипетський «Карнегі» навчає тогочасних кар'єристів-початківців: «Виконуй правила». Правила, що призначалися для спілкування з рівнею, з підлеглим, з начальником тощо. Що найважливіше у спілкуванні із прохачем? «Прохач бажає більше уваги до його слів, аніж виконання того, заради чого він прийшов».

Отже, якщо коротко визначити позитивні риси сучасного керівника, — це комунікабельність (здібність і бажання спілкуватися), товариськість, відкритість, впевненість у своїх силах, справедливість, раціональність дій. Керівник повинен уважно і привітно вислуховувати, сприймати і належним чином оцінювати ідеї. Для цього йому доводиться добре ставитися до великої кількості пропозицій, навіть, не дуже слушних. Але зрештою він буде винагороджений тією єдиною, заради якої працював. До того ж, треба пам'ятати: все, що відкидається зараз, може стати придатним пізніше.

Навпаки, поганий керівник характеризується нервозністю і сумбурністю у діях, нетерпимістю у ставленні до підлеглих, впевненістю, що він знає все краще за всіх, обирає собі любимчиків у колективі, які допомагають приборкувати інших. Поганий керівник при нагоді і без такої нагадує підлеглим про їх помилки і невдачі; впевнений, що тим, хто нижче за нього, належить виконувати те, що їм говорять, і не ставити зайвих запитань.

Тиск та залякування виконавців з боку керівництва так само мало ефективні, як і підкуп. Постійне нервове напруження у колективі зводить нанівець усі зусилля, породжує недовіру, знищує авторитет керівника. До того ж така атмосфера виключає відвертість у стосунках керівника і працівників.

Підлеглі вільно чи невільно дезінформують свого начальника, який, зрештою, залишається у полоні своїх ілюзій щодо стану справ у колективі.

Можна сказати також, що керівництво — це вміння правильно визначити роль і місце кожного працівника у виконанні завдання. Керівник, який не вміє цього зробити, або сам виконує більшу частину завдання, або примушує когось з підлеглих. Завдання, виконані з примусу, як свідчить практика, найчастіше пов'язані з провалами і невдачами у виробництві.

Жорсткий стиль може бути досить ефективним за умов неформальної підтримки підлеглих у досить важкій або, навпаки, досить сприятливій ситуації. Прикладом можуть бути дії екіпажу бомбардувальника. За звичайних умов конформізм (пристосовництво) у колективі породжує консервативне групове мислення, спрямоване на захист егоїстичних інтересів, а не на вирішення творчих завдань. Парадоксально, але, незважаючи на всі перепони, у кожному колективі спрацьовує якийсь таємний захисний механізм, і 20% працівників виконують 80% усієї роботи. Виявити їх і дати можливість працювати — головне завдання керівника, запорука його успіху.

Від керівника нижчого ступеня управління вимагають, перш за все, самостійності, неординарності мислення, незалежності й гостроти думки, наполегливості й навіть деякої агресивності у реалізації рішень. Це тільки початок кар'єри. Більш високий рівень пов'язаний вже із набутою зрілістю, іншими здібностями і навичками:

— вмінням аналізувати, зважати на думку підлеглих;

— здатністю вчасно приймати рішення і діяти згідно з ним;

— орієнтацією на перспективу, а не короткотермінові завдання;

— здібністю створити згуртований колектив і встановити стимули для його напруженої роботи;

— спроможністю визначити певну міру свободи і відповідальності кожного працівника: менша свобода знищує творчу атмосферу, більша — руйнує колектив.

Якщо ж дивитися на цю справу з іншого боку, очима підлеглих, то можливість успішного виконання обов'язків пов'язана із надбанням авторитету, створення якого потребує певного часу. Люди взагалі не дрке полюбляють нововведення, бо це загрожує їх благополуччю. Тож найважливіше в такий момент забезпечити довіру і підтримку з боку підлеглих — через особисту участь, тобто залучити до планування, зберігаючи певною мірою традиції і звичний стиль роботи колективу, визначаючи професіоналізм та досягнення робітників у виконанні попередніх завдань, але й переконуючи у необхідності деяких змін. Інакше всі грандіозні плани і сподівання залишаться на папірцях, у гаслах та деяких спробах реорганізації роботи колективу. Усім цим намаганням буде протистояти велика інертна сила, що захищає свої інтереси. В англійському флоті є навіть приказка: «Нечемно змінювати курс корабля в перші тридцять хвилин після зміни вахти».

Для керівника важлива підтримка як знизу, так і зверху. Організація повинна, по-перше, різними способами забезпечити престиж працівника, створювати у нього почуття безпеки і впевненості у майбутньому, по-друге, винагороджувати ініціативу. Яскраві, неординарні люди викликають на себе вогонь критики; безликі невиразні особи не залишаються у пам'яті, то й не викликають заперечень. Вони не створюють нагоди ні для ревнощів, ні для ненависті, ні для любові. Тому їм легше за усіх пройти відбірковий конкурс. Хто виграє від цього? Тільки ця окрема особа, хоча й це не точно. Втрачає ж уся система. Як не буде ентузіастів, не буде й змін на краще.

Важливою умовою розвитку завжди були готовність і вміння аналізувати зроблене з метою визначення хибних кроків і перспективи. Тож важливою рисою моральної культури посадової особи (керівника) є здатність до морального самопізнання і, на цій основі, самовдосконалення. Розвиток — це життя.

Процес формування людини визначається діалектичною єдністю об'єктивного і суб'єктивного, спадкового і соціального, матеріального і духовного, цілеспрямованого і стихійного, позитивного і негативного. Серед основних чинників цього процесу можна виділити вплив природного середовища та соціального оточення, суб'єктів суспільного та сімейного виховання, самовиховання, предметно-практичну діяльність та спілкування.

Проблема формування особистості, впливу різних чинників у цьому процесі, співвідношення понять, за допомогою яких аналізується це явище, не нова. Вона має свою історію, свою філософсько-соціологічну, психолого-педагогічну традицію. Представники французького матеріалізму XVIII ст. і утопічного соціалізму вважали людину продуктом обставин та виховання: щоб змінити людину, треба змінити середовище і забезпечити виховання. Послідовники суб'єктивного ідеалізму, навпаки, абсолютизували значення самовдосконалення. Проте людина не лише продукт обставин (впливу соціального середовища), а й творець, будівник; у процесі перетворення навколишнього природного і соціального світу він змінює і свій внутрішній світ, свідомість, себе як фізичну, психічну й соціальну істоту. Водночас людина формується як об'єкт соціальних відносин.

Розвиток суспільства забезпечується завдяки фізичному та духовному відтворенню його членів, виробництву засобів життя. Людина набуває людських рис, формується як особистість шляхом включення в діяльність, суспільні відносини, через привласнення накопиченого попередніми поколіннями досвіду, спілкування з сучасниками, самовдосконалення.

Зміст складного, суперечливого процесу становлення і розвитку соціального індивіда, окремих його складових може бути розкрито за допомогою низки понять. Поняття «формування особистості» означає сукупність об'єктивних та суб'єктивних чинників (природних, соціальних, що спонтанно, стихійно діють і цілеспрямовано використовуються), які справляють істотний вплив на становлення і розвиток людини, її соціальних характеристик, соціально-психологічних властивостей. Таким чином, поняття «формування особистості» включає соціальне середовище, виховання, самовиховання, діяльність і спілкування.

Соціальне середовище як сукупність об'єктивних чинників, що впливають на формування і поведінку особистості, охоплює макро- та мікросередовище.

Маісросередовигце — це єдність способу виробництва, характер суспільного розподілу праці, соціальної структури суспільства, способу життя, систем освіти, виховання та інших соціальних інститутів, які опосередковано впливають на людину, здебільшого через мікросередовище. Мікросередовигце як безпосереднє стійке соціальне оточення індивіда впливає на розвиток людини через сім'ю, школу, трудовий, навчальний колектив та різні референтні групи. У соціальному середовищі індивід здобуває позитивний і негативний досвід. Соціальне середовище справляє вплив на потреби, інтереси людини, визначає мету її діяльності. Проте, саме по собі соціальне середовище не може формувати позитивні риси у людини, автоматично породжувати розвинену, зрілу особистість; зовнішні чинники створюють лише передумови для реалізації потреб та інтересів людини. Соціальне середовище з його численними сферами — це лише об'єктивна основа соціалізації індивіда.

Соціалізація — процес засвоєння індивідом зразків поведінки, психологічних механізмів, соціальних норм і цінностей, необхідних для успішного функціонування у конкретно-історичному суспільстві. Соціалізація охоплює всі процеси прилучення до культури, комунікації та навчання, за допомогою яких людина набуває соціальної природи і здатності брати участь у суспільному житті. Соціалізація забезпечує адаптацію людини до суспільної практики шляхом засвоєння попереднього досвіду, набуття знань, умінь і навиків діяльності та спілкування.

Цілеспрямовану діяльність з формування у людей програмованих характеристик, як правило, називають «вихованням». Виховання призначене пом'якшити, скоригувати стихійні негативні впливи соціального середовища на людину, посилити і використати позитивні впливи для виконання соціального замовлення на відповідний тип особистості. Воно носить конкретно-історичний характер, має соціально-класову спрямованість, яка концентрує загальнолюдські цінності й класовий, груповий інтерес. За суб'єктом дії виховання можна розділити на суспільне і сімейне. Суспільне виховання можна визначити як цілеспрямовану духовну і практичну діяльність з формування розвинутих особистостей і колективів, що мають активну життєву позицію.

Як свідома цілеспрямована діяльність виховання відрізняється від стихійних впливів наявністю певної програми, засобів і методів впливу, що концентрують у собі історичний досвід минулих поколінь, результати спеціальних наукових досліджень. Виховання покликане не підміняти об'єктивний соціальний вплив чи конкурувати з ним, а виявляти в хаотичному процесі цих дій найсприятливіші чинники для створення бажаної моделі особистості й нейтралізувати, наскільки це можливо, негативні впливи. Суспільне виховання в основному збігається з об'єктивною дією буття. Воно охоплює всі види оволодіння досвідом (знаннями, вміннями, соціальними настановами) і здійснюється через освіту, навчання та опосередковану виховну дію з метою формування системи цінностей.

Виховання, як вже зазначалося, це й залучення людини до діяльності, і організація її, і розкриття її мети й сенсу для суспільства і особистості. Через виховання індивід одержує більшу частину знань, норм, умінь, принципів, ідеалів, що являють собою теоретично узагальнений досвід суспільства. Але людина засвоює не лише цінності свого оточення та сучасного йому світу. її ціннісні орієнтації виробляються з урахуванням усіх досягнень людської культури. Засвоєння досвіду, знань, системи цінностей завжди індивідуальне. Це не просто засвоєння, а перетворення свідомістю індивіда на унікальну, неповторну комбінацію.

Виховання повинне розкрити зміст суспільних цінностей, сприяти усвідомленню суспільних і особистих інтересів, розумінню суспільних інтересів як інтересів особистості, сутності суспільних вимог до неї, формуванню розумних потреб, застерегти від помилок, навчити людину бачити себе збоку, правильно оцінювати себе і свої вчинки. Завдання суспільного виховання полягають у засвоєнні суспільного ідеалу, визначенні свого місця у боротьбі за його досягнення, у формуванні здатності регулювати свою діяльність, поведінку відповідно до норм і принципів гуманізму, у створенні умов для збагачення особистості.

Головна особливість морального виховання як одного із напрямів суспільного виховання полягає у спрямованому перетворенні зовнішніх для людини нормативних вимог на систему особистих характеристик, які стверджують добро і справедливість. На моральне виховання спираються всі інші види виховної діяльності, оскільки, врешті-решт, будь-яка діяльність є формою, способом функціонування моральних цінностей. Виховання таких рис, як самодисципліна, почуття обов'язку, відповідальність, совість виступають важливою складовою частиною професійної підготовки працівників. Метою морального виховання є розвиток у людини свідомого ставлення до суспільно необхідних норм поведінки, перетворення моральних принципів на особисті переконання, які складають ядро індивідуальної свідомості, що організує інші його елементи: знання, уявлення, погляди, почуття. Моральне виховання націлене на досягнення єдності інформативних, ціннісних та вольових сфер свідомості (поєднання знань, переконань та дій). Оволодіння моральними принципами у процесі виховання означає перетворення вищих цінностей суспільства на факт свідомості і поведінки людини. Єдність свідомосп та діяльності складає основу моральної культури особистості.

Формування в індивідів моральних здібностей поряд з моральними потребами становить найвищу мету морального виховання. Моральне виховання, як і будь-який виховний процес, складається з єдності послідовних завдань: етичної освіти, перетворення етичних знань на моральні переконання, вироблення навичок належної поведінки, формування потреби та здатності до морального самовдосконалення, вироблення непримиренного ставлення АО аморальності, виховання готовності й уміння протистояти злу. Виховання, таким чином, орієнтує, переконує, прилучає. Моральна дієздатність, культура людини виявляються у тому, що вона знає, бажає, вміє досягти бажаного. У процесі духовно-практичної діяльності та спілкування накопичується моральний досвід, закріплюються переконання, набуваються звички моральної поведінки. У системі виховних засобів особливе місце посідають сила позитивного прикладу, моральна оцінка вчинків, громадська думка.

Отже, у процесі суспільного виховання формуються свідомість і самосвідомість людини в єдності її пізнавальної, емоційно-оціночної, дієво-вольової та регулятивної сторін, суспільна орієнтація індивіда, його світогляд, потреба у самовихованні, відбувається становлення особистості відповідно до існуючих і створюваних умов, наближення його світогляду та поведінки до характеру цих умов. У досягненні мети виховання дедалі більшого значення набувають свідомі зусилля самої особистості. Залишаючись об'єктом виховної дії суспільства, індивід у процесі самовиховання, самовдосконалення стає більш активним суб'єктом виховання. Без його внутрішнього прагнення, активності виховання малоефективне і недієве.

Отже, виховання закономірно доповнюється й завершується самовихованням. Самовиховання за формою — суб'єктивний процес, за метою та змістом, зрештою, — обумовлене потребами суспільного розвитку. Соціальне середовище й виховання детермінують самовиховання і сприяють створенню необхідних соціально-психологічних передумов для нього. У суспільстві вони підпорядковані єдиним цілям і вимогам. Вирішення будь-якого завдання виховання особистості неможливе без самовиховання.

Самовиховання — це вища духовно-практична здатність особистості до програмування та регулювання особистістю поведінки і діяльності. Самовиховання забезпечує різноманітність предметної і практично-духовної діяльності людини відповідно до конкретно-історичного ідеалу і способу життя і спрямоване на вироблення, удосконалення соціальних та фізичних якостей людини для забезпечення її ефективної життєдіяльності: усунення відживших, негативних (пов'язаних із впливом середовища, природною схильністю), удосконалення психічних процесів (уваги, пам'яті, уявлення тощо), подолання фізичних, психічних вад, зміцнення здоров'я, розвиток волі, характеру, емоційної, інтелектуальної сфери, моральних якостей.

Процес самовиховання може бути ефективним лише за умови відповідності завданням і цілям виховання, власним бажанням особистості. Тільки в такому разі цей процес не сприймається людиною як ідейно-психологічний вантаж, не обтяжує її, а навпаки, задовольняє морально. Самовиховання — це спосіб виявлення індивідуальності людини, сугубо особистий засіб її розвитку, власного самоздійснення. Без цього суб'єктивного чинника практично неможливе становлення соціально зрілої, суспільно активної особистості з життєвою позицією гуманістичної спрямованості. Самовиховання виступає системною характеристикою особистості й важливим показником її культури, свідоцтвом усвідомлення відповідальності перед суспільством за формування свого обличчя, якість діяльності та поведінки.

На різних етапах життєдіяльності індивіда співвідношення зовнішнього та внутрішнього чинників змінюється. Якщо до підліткового віку зовнішні виховні дії відіграють визначну роль, то у міру соціального змужніння дедалі більшої питомої ваги набуває самовиховання: особистість поступово перетворюється з об'єкта на суб'єкт власного виховання. У зрілому віці у кожного індивіда це співвідношення залежить від ступеня засвоєння культури, рівня соціальної зрілості особистості, розвиненості окремих її структур (інтелектуальної, емоційної, вольової сфер, світогляду тощо). У соціально зрілої особистості самовиховання стає головною рушійною силою її розвитку, у конформістської — зовнішні чинники завжди будуть займати домінуюче становище і пригнічувати внутрішні.

Самовиховання, оскільки воно залежить від способу життя певної спільності й системи виховання у колективі, сім'ї, відносно самостійне и за певних умов може мати асоціальну спрямованість. Суперечливі впливи соціального макросередо-вища та різних його елементів, а також мікросередовища та вихователів можуть створювати суперечність між вихованням та самовихованням. Великою мірою це залежить від рівня педагогічної та загальної культури різних суб'єктів виховання, включаючи й саму особистість.

На єдність суспільного виховання і самовиховання можуть впливати світогляд індивіда, слабкість або бездіяльність вольового чинника. Без волі перетворення бажаного у дійсність неможливе. Слабкість волі — основна або одна з основних причин поразки особистості у самовихованні, що призводить її до внутрішнього розладу. Така неспроможність виявляється у невмінні концентрувати свої духовні, діяльні зусилля для вироблення й удосконалення у себе фізичних, психічних властивостей, соціальних та моральних характеристик. Крім цього, можлива неспроможність працювати над собою, здійснювати самовиховну діяльність. Цій діяльності, як і будь-який інший, слід навчатися, накопичувати досвід. Отже, нерозвиненість особистості, суперечливість її світогляду, слабкість волі, відсутність досвіду роботи над собою можуть стати причинами нездатності людини до самовиховання, трансформації програми виховання у програму власного розвитку. Важливо, щоб зовнішні впливи на особистість та її внутрішня робота над собою не протистояли, а доповнювали одна одну, щоб самовиховання стимулювалося соціальним середовищем, розвивалося у межах програми виховання. Але така єдність не завжди забезпечується на практиці.

Рівень розвитку самовиховання, самовдосконалення є одним з показників соціально-морального здоров'я суспільства, ефективності й дієвості виховної роботи. Аналіз виховної практики дозволяє зробити висновки, що можливість, самовиховний потенціал особистості у її формуванні та розвитку значною мірою ще не використовуються. До того ж, перебільшується впливів зовнішніх чинників у розвитку особистості, що призводить її до соціальної пасивності, морального утриманства, безвідповідального ставлення індивіда до власного розвитку, діяльності та стилю життя.

Отже, завдяки самовихованню розширюється сфера розвитку особистості, її соціалізації (особливо вторинної). Без самовиховання не буває повноцінного розвитку особистості, не можуть сформуватися її самостійність, висока соціальна активність, відповідальність. Аналіз біографій, щоденників, мемуарів, життєписів великих людей (Сократа, Л. Толстого, М. Ганді, А. Швейцера, О. Шмідта та багатьох інших) свідчить, що у виробленні цілісного світогляду, працьовитості, інтелектуальної, професійної, естетичної, моральної та інших видів культури, у відновленні втраченого здоров'я, звільнення від фізичних та психічних вад виключна роль належала самовихованню. Відомий письменник В. Пікуль у бесіді з кореспондентом акцентував увагу на тому, що він сам виховував свій характер за тяжких, складних часів на «Мартині їдені» Джека Лондона й що лише невтомна праця душі спроможна викувати особистість

Тема 9. Моральні основи взаємодії сучасних цивілізацій. Етичний сенс глобальних проблем сучасної цивілізації.

Характеристика сучасності не може бути однозначною, оскільки аналізуються дуже суперечливі процеси, в надрах яких і визріває нова якість буття людства, народжується нове обличчя світу, формуються інші, ніж раніше умови людського існування. Світ змінюється на очах, залишаючи й у окремої особистості, й у багатомільйонних мас відчуття драматизму, надії та болісних сумнівів. Руйнуються усталені соціально-економічні структури, стійкі форми міждержавних відносин, виникають альтернативні, наслідком яких виступають нові проблеми, що змушують приймати воістину доленосні рішення, котрі визначають майбутнє наступних поколінь, той світовий порядок, у рамках якого їм випаде жити.

Звичні форми поділу світу на блоки та коаліції, замкнені угруповання та системи поступово, але неухильно зникають як результат об'єктивної тенденції сучасного розвитку. На зміну приходить інший тип організації людства — світове співтовариство, засноване на спільності долі країн і народів, яка настійно вимагає й нового типу мислення — планетарного.

Економіка, політика, мораль, сама історія чимраз більше набувають якості всесвітності, знецінюючи багато національних, регіональних, класово-політичних, коаліційних перегородок, протиставляючи їм необхідність усвідомлення об'єктивної сутності майбутнього всього роду людського і планети Земля, коли безумовним стає примат глобальних проблем над проблемами вузькорегіональними.

Що ж таке глобальна проблема й чому такий високий її статус? Передусім це проблема, котра визначає найсуттєвіші умови життя всіх країн і народів, усього світового співтовариства. Якщо врахувати вищесказане, то ясно, що вона не може бути вирішена зусиллями тільки однієї країни чи групи країн. Економічні, ядерні, стихійні катастрофи, епідемії не знають національних і політичних кордонів, здатні поставити під загрозу знищення всю світову цивілізацію як таку, проректи людству похмуру перспективу «кінця історії».

Глобальною проблемою першорядного значення є проблема виживання, перед тотальним смислом якої меркнуть національні, державні, класові та ідеологічні інтереси, бо в разі самовбивчої конфронтації протилежних соціальноекономічних систем на уламках цивілізації ніхто не зможе розрізнити попіл однієї суспільно-політичної системи від попелу іншої. Виживання, таким чином, стає найвищою цінністю, реалізація якої спроможна забезпечити й реалізацію всієї решти людських цінностей.

У той же час проблема виживання не може розглядатися безвідносно до таких дуже істотних проблем, поза вирішенням яких і саме виживання стає малоймовірним. Ідеться про голод, гноблення, нерівність у світовій економіці та політиці, етнічні та релігійні конфлікти, расизм і національну ненависть, екологічну небезпеку, виснаження природних ресурсів.

Подібні проблеми ставлять перед необхідністю створення нового бачення світу, що є неможливим без появи відповідної потребам епохи моральної системи (парадигми), котра суттєво переосмислює традиційні моральні цінності, принципи, норми та реальні звичаї. Така система має базуватися не на часткових підходах (класових, національних, державних, регіональних), а на загальному інтересі виживання людства з усіма його конфліктами й суперечностями; остаточне ж розв'язання багатьох із них може бути раціонально поціноване лише як процес, а не як якийсь самодостатній підсумок.

Предметом аналізу традиційної етики були людські відносини в системі: людина — людина, людина — колектив, людина — суспільство. Зберігаючи цей масив етичної проблематики, не можна не зазначити, що багато важливих сфер морального відношення зоставалося за межами аналізу. Одним із суттєвих недоліків традиційного підходу, що позбавив його справжньої вселюдськості й планетарності, було прагнення до жорсткої обмеженості вузькими рамками тільки суспільства, тільки людського буття.

Мораль як квінтесенція духовності має охоплювати всю світобудову, не дискримінуючи як об'єкт морального відношення нікого й нічого — ні тварин, ні рослини, ні природне середовище. Людина повинна піднестися над власним егоїзмом споживання й зарозумілістю технічної досконалості в ім'я гармонійної єдності з життям в усіх його багатоманітних проявах. Вона повинна піднестися до величі розумного самообмеження й відчути себе невід'ємною частиною природи, пізнати щонайглибшу спорідненість зі світом природи.

Поза такою радикальною реконструкцією свідомості неможливе виникнення екологічної етики, завдання якої полягає у виробленні фундаментальних підвалин людської моральності у ставленні до природи. Культура, принаймні європейська, була завжди антропоцентричною, протиставляла себе світові природи. Над її ставленням до природи витав дух завоювання, підкорення, бездумного її пристосування до одномоментних потреб. Однак насильно підкоряючи природу, людина підрубувала свої власні корені, позбавляючи себе опертя й цілісності.

Культура, щоб урятуватися від деградації, загрози випаленої землі, на якій немає місця й самій людині, мусить зробити своєю основою не часткову, утилітарну, а всесвітню етику, в якій знайдеться місце всьому живому. Ізольовану людину, замкнену в соціумі, мусить замінити людина Землі, тісними узами пов'язана з природою й сприймаюча себе як частину природи, прагнуча гармонії та єдності з нею, розуміюча, як багато в її житті залежить від цього великого зв'язку всього живого.

Зауважимо, що відживаючий тип взаємозв'язку людини та її природного оточення сформував могутню традицію мислення й поведінки, про яку добре сказав Альберт Швейцер: «...європейські мислителі ретельно стежать за тим, щоб у їхню етику не пробралися ніякі звірі. Впертість, яку вони виявляють, прагнучи узаконити і звести в принцип традиційну бездушність, межує з нісенітницею. Вони або взагалі відкидають співчуття до тварин, або всіляко принижують його. Якщо ж вони допускають це почуття в дещо більшому розмірі, то силкуються виправдати його всіма засобами, а часом мало не вибачаються за нього» '.

А. Швейцер перелічує цих мислителів: В. Вундта, котрий стверджував, що об'єктом співчуття може бути тільки людина; І. Канта, котрий гадав, що спілкування з тваринами є скоріше справа, що сприяє розвиткові співчуття до інших людей; І. Бентама, котрий визнавав співчуття до тварин лише як засіб, що протидіє розвиткові безсердечності у людей. І тільки сам Швейцер намагався подолати цю антропоморфну обмеженість попередників у своїй теорії «благоговіння перед життям», яке маніфестувало етику любові та братерства з усім живим, гармонію людини з її світом. «Благоговіння перед життям» поширило біблійну заповідь «не убий» далеко за межі виду «гомо сапієнс».

Екологічна етика має стати регулятивним принципом поведінки та мислення не тільки окремих особистостей, а й, головним чином, усієї світової цивілізації, якщо, звичайно, людство не хоче зникнути з лиця Землі.

Надзвичайно важливим нині постає питання про моральне осмислення такої сфери людського життя, як конфлікти: воєнні, етнічні, релігійні, ідеологічні, соціально-політичні. На жаль, у нашій країні не дістала належного розвитку така галузь соціального знання, як конфліктоло-гія. Сьогодні необхідність цієї дисципліни диктується як світовою, так і вітчизняною практикою. Один із провідних принципів конфліктології у розв'язанні різних гострих сутичок у сучасному світі є принцип ненасильства, який останнім часом стає категоричним імперативом виживання.

XX ст. остаточно дискредитувало насильство як універсальний засіб вирішення найскладніших проблем суспільства. Як показує історичний досвід минулих десятиліть, насильствене розв'язання конфлікту є ілюзорним. Водночас цей досвід підтверджує результативність ненасильствених методів боротьби, дуже несправедливо відкинутих у вітчизняній філософській та етичній думці як нібито абсолютно неспроможних.

Досить згадати, що завоювання Індією незалежності під проводом М. Ганді й Дж. Неру здійснилося завдяки масовій ненасильственій кампанії громадянської непокори колоніальним властям. Високий життєвий рівень більшості трудящих країн Заходу також був завойований головним чином на шляхах ненасильственої боротьби. В цьому контексті життя змушує нас дещо під іншим кутом зору поглянути на зовсім відкинуту у нас ідею «непротивлення злу насильством», бо, як свідчить історія, передусім наша власна насильствена боротьба здатна породжувати значно більше зло, аніж те, яке послужило первинним імпульсом до боротьби.

На порозі XXI ст. людство надзвичайно пильно вглядається в майбутнє, пов'язане з ненасильством, злагодою, сумлінним пошуком взаємоприйнятних вирішень. Ідеал консенсусу, згоди, подолання конфліктів має стати обов'язковим елементом нової моральної парадигми. Один із моральних уроків полягає в розумінні того, що всяке насильство, навіть справедливе, несе в собі могутній внутрішній потенціал зла, бо та грань, за якою протиотрута перетворюється на отруту, надзвичайно хитка. Надто важко визначити допустиму міру насильства, спроможного здійснюватися за законами власної логіки, законами свого саморозвитку.

У сфері конфліктів міждержавних моральна парадигма (своєрідна моральна домінанта, максима епохи) стоїть перед необхідністю включення до свого складу ідеї спільності всіх землян. Ідеться про те, що планета має постати перед свідомістю людей як велика вітчизна, котра вимагає від своїх громадян керуватися надлокальними імператива-

ми поведінки, що в свою чергу може привести до нового погляду на проблему «космополітизму» як чогось протилежного патріотизмові, такого, що має виключно негативний відтінок, зводиться до примітивного брудно-гендлярського гасла: «Де добре, там і вітчизна».

Зауважимо, що давньогрецькі класики в поняття «космополіт» — «громадянин світу» вкладали суттєво інший зміст. Не виключаючи відданості й любові до своєї малої вітчизни, свого народу, мови та культури, поняття «громадянин світу» має наповнюватися й тим високим моральним змістом, який передбачає наявність відповідальності глобального характеру. Це відповідальність за долю світу і людства, яка виключає національний, класовий, державний і регіональний егоїзм. Необхідне розуміння того, що всяке неблагополуччя, всяке зло в будь-якому регіоні світу є зло й неблагополуччя загальносвітове.

Перед необхідністю радикальних змін стоїть і міжнародна політика, що протягом тривалого часу вважалася сферою справді заповідної моралі. Слід зазначити, що в масовій свідомості політика звичайно поставала як вид діяльності за визначенням аморальний. Для цього були досить серйозні підстави, бо вважалося, що звичайні моральні норми не мають законної сили в цій сфері. Найяскравіше подібне розуміння було виражене у Ніколо Ма-кіавеллі, який стверджував, що той, хто хоче вивчити науку успіху (в політиці.— Авт.), той не потребує науки моралі.

З точки зору середньої порядної людини, вся історія світової політики — це невичерпний набір прикладів аморалізму, підступності, брехні та безпринципності. В той же час чесність і щирість у політиці сприймалися як свідчення наївності, некомпетентності й просто неспроможності. Здавалося, що в політиці діє своя особлива мораль, яка не має нічого спільного з мораллю людей, мораллю індивідуальною. Те, що було моральним законом для людини, не було таким для політика, який керується ідеалом успіху безвідносно до засобів.

За умов проблематичності виживання людства аморальна політика — брехня, провокації, зрадливість, насильство у відносинах між державами, націями та соціальними групами— з трагічною неминучістю перетворюється на політику самовбивчу, яка породжує згубні, криваві й нерозв'язні конфлікти. Щоб утримати світ від сповзання до катастрофи (ядерної, екологічної і т. д.), необхідно норми взаємовідносин між людьми (тобто моральні норми) перетворити на норми відносин між державами. Традиційний характер політики, орієнтованої на досягнення власної вигоди, незалежно від застосовуваних засобів, і врахування наслідків для інших, робить всесвітню катастрофу неминучою.

Іммануїл Кант вважав, що людство не може загинути надприродно, бо це говорило б про те, що Творець невдо-волений своїм творінням, а для таких висновків немає підстав. Людство не може загинути й природно, бо ніщо в довколишньому світі не говорить про необхідність подібної загибелі. Однак людство, за словами філософа, може загинути протиприродно, ставши жертвою власної могутності, а точніше розриву між ступенем могутності й ступенем моральної довершеності.

Таким чином, етизація політики є сьогодні історичною необхідністю, а не просто бажанням. Названа історична необхідність замикається на необхідності виживання як на найвищій цінності. Ніякий частковий політичний успіх не може бути визнаний благом, якщо він досягається за рахунок шкоди для виживання людства, котре належить розглядати як головну мету світової політики.

Говорячи ж про мораль, слід зазначити, що дедалі більшим анахронізмом сьогодні стають різні класово чи національно обмежені моральні системи, котрі можна було б назвати «системами виключення», бо вони виключають із середовища морального регулювання значні групи людей за соціально-класовою чи за національною ознакою. Так, мораль фашистської Німеччини (і загальнодержавна, й індивідуальна) постулювала високі моральні чесноти — правдивість, щирість, солідарність, взаємодопомогу, принциповість, співчуття,— але виключно щодо «арійців». До всіх же інших, хто не належав до «своїх», до «своєї» спільноти, допускалися й схвалювалися будь-які дії, що лежать «по той бік добра і зла», як висловлювався Фрід-ріх Ніцше.

По відношенню до ворога, а таким був усякий представник іншої етнічної спільноти, все було дозволене. Вседозволеність, позаморальність постулювалися також і в інших суспільствах по відношенню до «класових ворогів», «представників експлуататорських класів», «куркулів і під-куркульників», тобто до всіх, хто належав до іншої соціальної спільноти. Вузькість, несправедливість, історична обмеженість такого підходу, не кажучи вже про безумовну його аморальність з позиції загальнолюдських цінностей, стають дедалі очевиднішими для сучасного людства, яке вступає в третє тисячоліття нової ери.

Радикальні зміни в світі роблять необхідним і серйозний поступ у сфері моралі. Кожна епоха породжує свій власний моральний менталітет, тобто особливу сукупність знань, уявлень, переконань, почуттів, які створюють специфічне середовище духовності, сприймане як на свідомому, так і на підсвідомому рівні в ролі моральної домінанти тієї чи іншої культури на певному етапі її розвитку.

На основі культурно-історично визначеного морального менталітету індивідом здійснюється власне прочитання нетлінних моральних цінностей минулого. Звісно, відмінності в моральних домінантах, ментальності різних культурних регіонів світу неусувані, але глобальні проблеми сучасності роблять обов'язковою наявність у моральному менталітеті певних інваріантних цінностей. Передусім це цінності виживання, загальнолюдської солідарності, співробітництва, подолання національних, расових, релігійних, класових передсудів і нетерпимості. В кінцевому підсумку це усвідомлена цінність спільності доль людства в такому світі, де вже неможливо відгородитися від чужих бід і печалей, де люди чимдалі більше відчувають себе екіпажем одного космічного корабля, що мчить у просторах Всесвіту.

Особливо гостро сучасна людина переживає хисткість життя, землі, природи. Дійсність цього світу формує свої імперативи виживання. Найважливішим із них, воістину глобальним, слід назвати такий: «Людина розумна повинна стати людиною моральною, це питання її життя і смерті». Протягом тривалого часу під розумністю малася на увазі гранична раціоналізованість, спрямована на якнайшвидше досягнення успіху, результату. Ідеал абсолютної раціональності базувався на- принциповому прогресизмі, цьому філософському винаході епохи Просвітництва.

Вважалося, що можливий нескінченний поступальний прогрес від одного рівня розвитку до іншого, вищого. При цьому аналізувалися й бралися до уваги виключно найближчі, прямі наслідки людської діяльності в рамках цілеспрямованих зусиль для досягнення результату. Сама ж ця мета вважалася початково й автоматично позитивною, позбавленою внутрішніх колізій. Однак виключно раціонально постульовані цілі можуть як віддалені наслідки призводити до явищ, котрі суперечать початковому задумові й навіть виключають його. Раціоналістичний прогресизм виявляється таким чином чужим щодо глибинних сенсожиттєвих інтересів людини.

Справжня розумність можлива лише на шляху моральності. Людина моральна тільки й є в сьогоднішньому світі, чреватому апокаліпсисами різного масштабу, людиною істинно розумною. Логіка просвітницького прогр

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття моральної культури	\|	Тема 10.Економіка, політика і моральність цивілізованого суспільства. Моральна активність особистості.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.029 сек.