Основні проблеми сучасної сім’ї

У кожній сім’ї у тією чи іншою мірою виникають проблеми, які не вирішувати вона не може, тому що від їх вирішення залежить благополуччя і щастя одружених. Усі ці проблеми можна звести до чотирьох груп:

· побутові;

· міжособистісних відносин;

· виховання дітей;

· взаємин зі своїми батьками і батьками чоловіка чи дружини.

Коли починається буденне спільне життя, на перший план висуваються побутові проблеми, які для деяких сімей є джерелом розлучення. Як правило, усі ці проблеми можна звести до двох: 1) визначення прав і обов’язків чоловіків; 2) з’ясування, хто в сім’ї головний.

У сім’ях, заснованих на релігійних принципах, виходять з того, що керівна роль має належати чоловіку, оскільки він володіє більшою фізичною і емоційною силою і стійкістю, ніж жінка. З цієї
причини:

· на чоловіка покладена відповідальність за підтримку і утримання усіх членів сім’ї, які потребують допомоги і підтримки;

· дружина повинна підкорятися чоловікові, якщо тільки він не потребує від неї непокори Богу – у такому разі вона не повинна йому підкорятися;

· чоловік, зі своєї сторони, має бути уважним і піклуватися про благополуччя дружини;

· дружина відповідає за належний стан справ у домівці.

Чоловік і жінка в більшості випадків згодні зі своїми ролями чоловіка і дружини. Оскільки поділ ролей і обов’язків між чоловіком і дружиною, як правило, чітко визначений і визнаний, багатьох проб-лем вдається уникнути.

Якщо у одружених немає такої зовнішньої заданості рольових позицій чоловіка і дружини, то їхні спроби самостійно призначити один одному певні обов’язки, як правило, призводять до конфліктних ситуацій.

Кращий вихід з цього становища полягає в тому, щоб спонукати один одного до співробітництва в міру можливостей кожного. Не потрібно в таких сім’ях з’ясовувати, хто головний. Це теж ні до чого гарного не приведе, тому що кожна сторона знайде переконливі аргументи, щоб наполягати на своєму верховенстві. Вирішити цю проб-лему можна лише визнаючи те, що в різних сферах життєдіяльності щось виходить краще в чоловіка, а щось – у дружини. Тому варто погодитися з провідною роллю кожного в тих сферах, де вони її більш успішно виконують.

Не менш вагомими для подружнього життя є міжособистісні відносини, що складаються з безпосереднього спілкування один з одним і статевих відносин.

Дух шлюбу – це дух взаємної поваги, доброти, любові, співро-бітництва і гармонічних взаємин.

У своєму чоловікові дружина має друга і партнера, що розділяє з нею її життя і турботи, що оберігає її, допомагає їй виконувати обов’язки, які їй було б важко і неможливо виконати одній. Чоловік має у своїй дружині товариша і помічника, що забезпечує йому спокій, комфорт і відпочинок.

Проте перше, що необхідно засвоїти при вступі в шлюб, – це не заважати кожному жити так, як він чи вона звикли, якщо тільки ці звички не вступають у надто різке протиріччя з вашими. Для успіху в шлюбі потрібно набагато більше, ніж знайти гідного партнера, потрібно і самому бути гідним партнером. Тому не треба намагатися переробляти свого партнера.

Усі сварки в сім’ї починаються через дрібниці, через дрібниці зникає і любов. Тому основою спілкування одружених має бути ввічлива поведінка стосовно один одного. Якби одружені виявляли таку ж ввічливість один до одного, як до сторонніх, то в сім’ї ніколи б не було конфліктів. Добре відомо, що багато хто виявляє набагато більшу ввічливість щодо сторонніх людей, ніж до своїх близьких. Нам не може прийти на думки перервати сторонню людину, кажучи: «Бог мій, що ви несете!» І тільки членів власної сім’ї ми ображаємо за найменшу провину. Як це не дивно, але практично єдині люди, що говорять нам низькі, образливі слова, – це члени нашої сім’ї.

Жінки не можуть зрозуміти, чому їх чоловіки не можуть бути з ними дипломатичніше – адже чоловікам набагато вигідніше користуватися методом м’якої рукавички, ніж методом твердої руки. Багато дружин самі зашкодили подружньому життю через дріб’язкові при-чіпки. Щоб жінка знайшла щастя у своєму чоловікові, потрібно, щоб він виявив їй свою вдячність і відданість. І якщо для цієї вдячності та відданості є підстави, то він також знайде своє щастя. Для цього потрібно виявляти трішки уваги один одному. Така увага показує, що:

· ви піклуєтесь один про одного;

· ви хочете зробити один одному приємне;

· що щастя і благополуччя іншого дуже важливі вам.

Шлюб також передбачає обов’язок чоловіка і дружини задо-вольняти сексуальні потреби один одного й не шукати для цієї мети будь-кого іншого. Чоловік і дружина повинні дотримувати себе в цьому плані винятково один для одного. Але багато хто вважає, що оскільки існує тільки це життя, варто одержати від нього різні задоволення і насолоди. Поки воно не скінчилося, людина не визнає ніяких перешкод і обмежень. Люди, які притримуються таких канонів, виходять з того, що жінки і чоловіки просто створені для того, щоб займатися «природною справою», відкидаючи будь-які моральні правила. Тому чоловік і дружина у міру виникнення проблем у статевих відносинах повинні прагнути об’єктивно і неупереджено обговорити всі аспекти і практику подружнього життя. При цьому вони можуть керуватися тим, що будь-яка релігія заперечує право людини на задоволення своїх потреб тваринним способом. Метою релігії є спрямування цих тваринних аспектів людської природи у потрібне русло, а також підпорядкування цієї природи з усіма її гранями і елементами духовному началу.

Моральний і духовний збиток, заподіяний людьми собі, отже і суспільству, коли вони зневажають життєвою необхідністю людини до чистоти і цілісності, керуючись сліпим фізичним прагненням, не може бути оцінений ніким, крім Бога, що однозначно заборонив подібне і повідомив людей про страшні покарання за це в майбутнім житті.

Поява дітей у сім’ї додає проблем, пов’язаних з їх вихованням. З народженням дитини в одружених збільшується обсяг домашньої роботи, виникають нові для них соціальні ролі – ролі батька і матері, батьківські обов’язки. Усе це потребує серйозної перебудови под-ружніх відносин і насамперед співробітництва чоловіка і дружини у веденні домашнього господарства, турботі за дитиною і ії вихованні. Залежно від того, наскільки успішно відбувається така перебудова, шлюб або стає більш зрілим і міцним, або у відносинах між одруженими настає розлад.

Коли планується, кількість дітей у сім’ї, то треба керуватися тим, що брати на себе відповідальність можна лише за таку кількість дітей, якій можна приділити увагу. Виходити потрібно з того, що будь-який дорослий може одночасно зосередитися лише на одній дитині, щоб приділити їй увагу. Якщо дітей більше, ніж дорослих членів сім’ї, то дорослі виявляються перевантаженими і не можуть віддавати достатню кількість енергії дітям. Діти починають суперничати між собою за те, щоб дорослі приділяли їм більше уваги. Не-
обов’язково, щоб вся енергія виходила лише від батьків. По суті навіть краще, якщо це буде не так. Але той, хто буде піклуватися про дітей, повинний забезпечувати цю індивідуальну увагу.

Діти, по суті, вільні люди, але вони не володіють інстинктивно тим, ким вони мають стати. Знайти людське начало вони можуть тільки в сім’ї. Батьки добровільно зобов’язують себевиховати в дитині людину. Головним моментом виховання, що має пряме відношення до формування сутнісних сил людини, є дисципліна, яка навчає їй підкорятися і добровільно виконувати обов’язки. Тому, сенс дисципліни полягає в тому, щоб зломити свавілля дитини, перетворити у неї афективне і природне в духовне, закласти основи для розвитку в індивіді людського начала.

Виховання людини насамперед залежить від сім’ї, і тому на сім’ю, що живе високими стандартами і має гарну репутацію, як правило, можна покластися в тому, що стосується виховання добропорядних молодих людей. Вважається, що діти, виховані в релігійних традиціях, мають високу відповідальність, страх перед Богом у всіх своїх вчинках і намагаються відсторонитися від усього, що відомо їм як шкідливе і заборонне.

Проілюструємо це положення двома найбільш продуктивними системами виховання дитини: мусульманською і японською.

Виховання і навчання в мусульманській сім’ї починається дуже рано. Невід’ємною частиною виховання є покірність, повага і люб’язність щодо батьків і втілення в життя прислів’я: «Що бажано батькам – бажано Богу». Одночасно дитина навчається більше за все любити Бога, і ця любов і подяка Богу найкраще виявляються через покірність його велінням. Тим самим у дитини дуже рано виховуються сумління , порядність і відповідальність, і з юного віку вона уже може стежити за своїми власними вчинками. Починаючи з підліткового віку, юнак добре усвідомлює свою майбутню роль чоловіка в сім’ї і морально готується до неї. Дівчина готує себе до ролі дружини, матері, домашньої господарки.

Японська система дошкільного виховання прагне уникати примусу. Перші два роки дитина ніби залишається частиною тіла матері, що цілими днями носить її прив’язаною за спиною, ночами кладе її спати поруч і дає їй груди в будь-який момент, як тільки вона побажає. Коли маля починає ходити, його майже не спускають з рук, не намагаються привчати його до якогось розпорядку, якось обмежувати його бажання. Від матері, бабусі, сестер, що постійно возяться з ним, він чує лише застереження: «небезпечно», «брудно», «погано». І ці три слова входять у його свідомість як щось однозначне, що співвідноситься з обмеженнями.

До шкільного віку дитина робить усе, що бажає. Виховання японської дитини починається з прийому, який можна було б назвати загрозою відчуження. «Якщо ти будеш поводитися неналежним чином, усі стануть глузувати з тебе, усі відвернуться від тебе» – от типовий приклад батьківських повчань. Страх бути осміяним, приниженим, відлученим від сім’ї чи громади з раннього віку западає в душу японця. Оскільки спосіб його життя майже не залишає місця для якихось особистих справ, схованих від навколишніх, і оскільки навіть характер японського будинку такий, що людина увесь час живе на очах в інших, – загроза відчуження діє серйозно. Шкільні роки – це період, коли дитина пізнає перші обмеження. У дитині виховують обачність: її привчають остерігатися ситуацій, за яких вона сама чи хто-небудь іншій може «втратити обличчя». Дитина починає придушувати в собі пориви, які колись виражала вільно тому, що вони стають неналежними. Тим самим формується надзвичайна вимогливість до себе та інших у питаннях обов’язку.

Сім’ї, що живуть поза рамками культурно-релігійних традицій, змушені найчастіше вирішувати проблему виховання дітей методом «проб і помилок». І якщо батьки, а також усі їх родичі зуміють перебороти свій егоїзм у впливі на дитину і зуміють виробитиєдину стратегію виховання, цим вони зможуть уникнути маси проблем у формуванні повноцінної людини. Іншою складовою виховання дитини в сім’ї залишається підготовка її до життя в суспільстві, до людської взаємодії з іншими людьми, підпорядкування нормам і законам суспільства.

Проблема взаємин з батьками виникає тільки в тому разі, якщо діти одержали неправильне виховання. Дитина поступово набуває власний досвід і згодом розуміє, що довелося пережити і чим пожерт-вувати батькам для того, щоб привести її в цей світ і виховати. Коли симпатія і розуміння між дітьми і батьками існують вже на дорослому рівні, не зважаючи на те, що вони можуть жити в різних будинках чи місцевостях, батьки і діти залишаються членами однієї сім’ї, яка об’єднана міцними узами обов’язку і прихильності.

Втручання батьків в сімейне життя не розцінюється дітьми як привід їх видалити куди-небудь, де вони перестануть набридати і чогось вимагати. Сама думка про те, щоб помістити батьків у «будинок для старих», де вони змушені будуть вести обмежений спосіб життя і помруть на самоті, щоб не бути обтяженим турботою про них, представляється зовсім варварською, егоїстичною, невдячною розплатою за все те, що вони зробили для дітей, коли вони були ще безпорадними. Зовсім очевидно і зрозуміло, що коли батьки досягають цієї життєвої стадії, настає черга дітей піклуватися про них. Це вважається боргом, обов’язком перед батьками.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Сучасні тенденції в шлюбних відносинах	\|	Соціальна природа та історична зумовленість масових комунікацій

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.