Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Дипломатичне право

Право зовнішніх зносин є галуззю сучасного загального міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які регулюють становище і діяльність суб'єктів міжнародного права у здійсненні їхніх зовнішніх зносин відповідно до основних принципів міжнародного права.

Виходячи з аналізу преамбул вищезгаданих чотирьох конвенцій 1961, 1963, 1969 і 1975 pp., можна зазначити, що міжнародний договір і міжнародний звичай є основними джерелами права зовнішніх зносин. Слід мати на увазі, що нерідко норми права зовнішніх зносин, встановивши основу

регулювання у будь-яких питаннях, прямо відсилають до внутрішньодержавних законів і правил. Такий, зокрема, порядок звільнення державою перебування від митних зборів тих предметів, що надходять через кордон на адресу дипломатичних представництв. Ст. 36 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. вимагає від держави перебування прийняття саме таких законів і правил, що дозволяють ввозити призначені для дипломатичних представництв предмети і звільняють їх від усіх митних зборів. Наприклад, ст. 19 Закону України "Про єдиний митний тариф" від 5 лютого 1992 р. містить саме цю норму.

Таке переплетення двох засад правового регулювання — національного законодавства і міжнародно-правових норм — відображає особливості правової організації сфери зовнішніх зносин.

Переплетення двох засад правового регулювання зовнішніх зносин — міжнародно-правового і внутрішньодержавного — впливає і на інституційний механізм дипломатичної діяльності. Тому при розгляді дипломатичного права як частини права зовнішніх зносин доцільно звернути увагу на такі питання, як:

• внутрішньодержавна організація дипломатичної діяльності;

• міжнародно-правове регулювання організації і діяльності постійних дипломатичних представництв держав за кордоном;

• дипломатичні привілеї та імунітети;

• інститут торговельних представництв у сучасному дипломатичному праві [2].

1. Внутрішньодержавна організація дипломатичної діяльностіохоплює всі офіційні зв'язки і відносини держави на міжнародній арені, здійснювані спеціальним зовнішньополітичним відомством. Для України — це Міністерство закордонних справ, його дипломатична служба, тобто система роботи дипломатичних кадрів у центральному апараті та за кордоном з виконання завдань дипломатії держави. Дипломатія втілює в життя загальний курс держави в міжнародних справах, її зовнішню політику.

Як правило, політичне керівництво зовнішніми зносинами і регулювання їх здійснюються вищими органами влади держави. Відповідно до ст. 85 Конституції України визначення напрямів внутрішньої і зовнішньої політики належить до повноважень Верховної Ради України. Саме тому Основні напрями зовнішньої політики України були затверджені постановою Верховної Ради від 2 липня 1993 р. У ній рекомендується Кабінетові Міністрів України, Міністерству закордонних справ, дипломатичним і консульським представництвам України за кордоном, іншим міністерствам і державним установам України, що беруть участь у реалізації зовнішньополітичного курсу України, керуватися у своїй роботі Основними напрямами зовнішньої політики України.

Висока роль парламенту України у процесі позитивного розвитку тенденції до загальної демократизації міжнародних відносин зумовлена передусім конституційним положенням про те, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (ст. 1).

Поряд із зазначеними вище традиційними повноваженнями Верховної Ради в галузі зовнішніх зносин слід назвати ще й такі: оголошення стану війни та укладення миру, схвалення рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України; ратифікація міжнародних договорів України та їх денонсація (ст. 85) тощо.

Парламентські делегації України беруть участь у міжнародному спілкуванні з парламентами інших держав, у засіданнях Ради Європи і т. п.

Президент України як глава держави відповідно до Конституції безпосередньо представляє країну в міжнародних відносинах; здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; веде переговори і підписує міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає і звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі грамоти дипломатичних представників

іноземних держав; приймає рішення про надання притулку в Україні і т. д. (ст. 106).

Президент України представляє державу в усіх питаннях зовнішніх зносин ex officio (за посадою), що узгоджується з загальновизнаними нормами міжнародного права. На час повноважень Президент користується правом недоторканності, а також відповідними привілеями та імунітетом, необхідними для виконання своїх функцій.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів забезпечує здійснення зовнішньої політики і зовнішньоекономічної діяльності держави; реалізує заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України; спрямовує і координує роботу Міністерства закордонних справ.

Прем'єр-міністр України має право вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціальних повноважень.

Відповідно до ст. З Закону України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 р. пропозиції про укладення міжнародних договорів України подаються Урядові України Міністерством закордонних справ. Інші міністерства та центральні органи виконавчої влади подають Урядові України пропозиції щодо укладення міжнародних договорів України разом із Міністерством закордонних справ або за погодженням із ним.

Порядок направлення пропозицій щодо укладення міністерствами та іншими центральними органами державної виконавчої влади міжнародних договорів міжвідомчого характеру визначається Урядом України.

Як і глава держави, глава уряду користується при здійсненні своїх зовнішньополітичних повноважень за кордоном дипломатичними привілеями та імунітетом, передбаченими міжнародним правом.

Міністерство закордонних справ проводить повсякденну діяльність у сфері зовнішніх зносин, спираючись на дипломатичну службу, її центральний апарат та закордонні установи.

Безпосередніми функціями зовнішньої політики України є такі:

1) забезпечення національних інтересів України (стратегічних і геополітичних, економічних, а також регіональних, субрегіональних, локальних) та її національної безпеки;

2) створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки;

3) сприяння науково-технічному прогресові в Україні і розвиток її національної культури й освіти;

4) участь у розв'язанні глобальних проблем сучасності;

5) контакти з українською діаспорою;

6) інформаційна функція.

Ефективне здійснення зовнішньої політики України вимагає наявності механізму її правового, фінансового, матеріального і кадрового забезпечення, розвинутої інфраструктури закордонних органів зовнішніх зносин. Механізм здійснення зовнішньої політики передбачає, що під керівництвом Президента України практичну реалізацію зовнішньополітичної діяльності забезпечує Кабінет Міністрів України і здійснюють Міністерство закордонних справ, інші центральні органи державної виконавчої влади на основі Конституції і законів України. У свою чергу закони та інші нормативні акти України у сфері зовнішніх зносин покликані забезпечити взаємодію всіх ланок системи зовнішньополітичної діяльності, визначити межі самоорганізації цієї системи та гарантії ефективності її функціонування.

З метою підвищення ефективності, цілеспрямованості й узгодженості здійснення зовнішньої політики України координація діяльності міністерств, інших органів державної виконавчої влади, відомств і установ у сфері зовнішніх зносин покладається також на Міністерство закордонних справ України. МЗС очолює міністр, який несе персональну відповідальність за всю роботу відомства. Керуючи міністерством, глава цього відомства спирається на колегію, секретаріат, відділи та управління МЗС України. У свою чергу структурні підрозділи МЗС поділяються на дві групи: оперативні дипломатичні та адміністративно-господарські відділи й управління. При цьому оперативні дипломатичні відділи поділяються на територіальні й функціональні відділи та управління. Серед функціональних підрозділів слід виділити консульське управління, протокольний відділ, договірно-правовий відділ. У діяльності останнього відображається офіційна міжнародно-правова позиція України.

З-поміж інших внутрішньодержавних органів, що здійснюють зовнішні зносини у спеціальних галузях, — Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України. Воно забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики при здійсненні суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності виходу на зовнішній ринок; координацію їх зовнішньоекономічної діяльності, у тому числі відповідно до міжнародних договорів України; забезпечує контроль за додержанням усіма суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності чинного законодавства України та умов міжнародних договорів України; організовує роботу торговельно-економічних місій України за кордоном; здійснює заходи щодо нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, зокрема реєстрацію учасників зовнішньоекономічної діяльності, реєстрацію окремих видів контрактів і т. д.

2. Міжнародно-правове регулювання організації і діяльності постійних дипломатичних представництв держав за кордономє важливою ланкою у функціонуванні закордонних органів зовнішніх зносин. Дипломатичні зв'язки і відносини в сучасному світі є стрижнем усієї системи міждержавних відносин. Вони є найбільш стійкою і всеосяжною формою з усіх існуючих дипломатичних контактів між державами.

Необхідною передумовою дипломатичних відносин є визнання де-юре і взаємна згода держав на встановлення дипломатичних відносин. "Міжнародне визнання — це дипломатичний акт, що має відповідні правові наслідки. Тільки у цьому розумінні його можна вважати міжнародно-правовим інститутом. Причини цього акту — переважно політичні" [З].

Водночас слід підкреслити, що ні визнання, ні дипломатичні відносини не настають самі по собі, вони вимагають спеціального волевиявлення держав. За часом ці дії можуть збігатися, а можуть здійснюватися через певний проміжок. Наприклад, Республіка Польща визнала Україну 2 грудня 1991 p., а дипломатичні відносини встановила 4 січня 1992 р. Австралія це зробила водночас 26 грудня 1991 р. В один день це зробили також Ватикан — 8 лютого 1992 p., Камерун — 21 листопада 1993 p., Кенія — 6 травня 1993 p., Республіка Мальта — 5 березня 1992 р. та інші.

Обмежилися лише визнанням, не встановивши поки що дипломатичних відносин, Республіка Сьєрра-Леоне — 16 березня 1992 р., Того — 10 листопада 1993 р. і Організація визволення Палестини — 2 січня 1992 р.

У дипломатичній практиці має місце і так зване мовчазне визнання, коли визнання є наслідком встановлення дипломатичних відносин (наприклад, СССР—США, 16 листопада 1933 p.).

Однак форми, порядок та послідовність вищезазначених дипломатичних дій не визначені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. Ст. 2 цієї конвенції щодо цього містить лише одну чітко сформульовану норму: "Встановлення дипломатичних відносин між державами і відкриття постійних дипломатичних представництв здійснюються за взаємною згодою".

Від встановлення дипломатичних відносин потрібно відрізняти їх поновлення (відновлення існуючих раніше, але потім перерваних). Дипломатичній практиці відомі випадки, коли на певному етапі відносин двох держав представництво відкривається спочатку тільки однією державою з узгодженою сторонами відстрочкою аналогічних дій іншою державою.

Практикується і використання домовленості про виконання дипломатичних функцій послами, призначеними за сумісництвом. Наприклад, посол України в Аргентині В. В. Па-щук є за сумісництвом послом у Чилі, а Н. К. Ковальська — у Швейцарській конфедерації і за сумісництвом — у Ватикані і Ліхтенштейні.

У Віденській конвенції 1961 р. є термін "представництво". Сучасна дипломатична практика використовує кілька видів представництва:

• посольство — представництво першого, вищого класу;

• місія — представництво другого класу;

• дипломатичні представництва, що мають з різних причин інші назви та деякі особливості організації (наприклад, Народні бюро зовнішніх зв'язків у Лівії).

Відповідно до класу представництва у міжнародній практиці загальноприйнятими є три основні класи глав дипломатичних представництв — це посли, посланники і повірені у справах. Звичайно посли очолюють посольства, посланники — дипломатичні місії. Вважається, що до інституту повірених у справах звертаються за особливих обставин, наприклад, якщо відносини між державами є не зовсім дружніми. Від інституту повірених у справах слід відрізняти тимчасових повірених у справах, що не є окремим класом глав дипломатичних представництв, а лише замінюють їх у разі відсутності (відпустка, виклик до свого представництва і т. п.). Це зазначено у ст. 19 Віденської конвенції 1961 р.

Призначення глав дипломатичних представництв регулюється нормами як національного, так і міжнародного права. Як відомо, їх призначає, за Конституцією України, Президент України. Норми міжнародного права зумовлюють і процедуру вступу на посаду глав дипломатичних представництв. До обов'язкових вимог міжнародного права відносять такі:

• запит відповідно до ст. 4 Віденської конвенції 196Гр. заінтересованою державою агреману, тобто згоди країни перебування на призначення глави дипломатичного представництва;

• відповідно до п. 2 ст. 4 Віденської конвенції 1961 р. держава перебування не зобов'язана повідомляти державі, яка акредитує, мотиви відмови в агремані;

• після одержання агреману призначений відповідно до норм національного законодавства глава дипломатичного представництва одержує підписану главою держави і скріплену візою міністра закордонних справ вірчу грамоту. Вона містить прохання вірити (звідси й назва) усім діям, заявам і письмовим актам, що виходять від даного посла або посланника;

• Віденська конвенція 1961 р. визначає два можливі варіанти припинення функцій глави дипломатичного представництва:

а) з ініціативи держави, яка акредитує (ст. 43);

б) з ініціативи держави перебування, що оголошує главу дипломатичного представництва persona non grata, тобто особою небажаною (ст. 9).

З юридичної точки зору оголошення того чи іншого співробітника дипломатичного представництва persona non grata не має наслідком припинення діяльності представництва через персоніфікацію самого акту.

Структуру та кількісний склад персоналу дипломатичного представництва затверджує Міністерство закордонних справ з урахуванням чинників доцільності. Але обов'язково до складу дипломатичного представництва входять: глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу (радник, секретар, аташе встановлених рангів), члени адміністративно-технічного персоналу (референти-перекладачі, технічні секретарі, стенографістки, канцелярський персонал, шифрувальник, бухгалтерські працівники та ін.), члени обслуговуючого персоналу (шофери, прибиральниця, кухарі, вахтери і т. п.).

Функції дипломатичного представництва закріплено у ст. З Віденської конвенції 1961 р. Найважливішими з-поміж них є:

• представництво держави, яка акредитує, у державі перебування;

• захист у державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах міжнародного права;

• ведення переговорів з урядом держави перебування;

• з'ясування всіма законними засобами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду акредитуючої держави;

• заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки. Для виконання перелічених функцій відповідно до ст. 25 Віденської конвенції 1961 р. кожна держава перебування повинна надавати всі можливості дипломатичним представництвам. Мається на увазі, наприклад, забезпечення свободи пересування територією держави перебування відповідно до правил пересування; забезпечення свободи зносин дипломатичних представництв із акредитуючою державою; надсилання й одержання офіційних паперів за допомогою дипломатичної пошти та дипкур'єрів.

3. Дипломатичні привілеї та імунітети — це сукупність особливих пільг, прав і переваг, наданих іноземним дипломатичним представництвам, 'їх персоналу та іншим особам, що користуються за міжнародним правом захистом на території держави перебування. За своїм призначенням — це фактично основний елемент, центральний інститут дипломатичного права.

На необхідність розрізняти поняття "дипломатичний імунітет" і "дипломатичні привілеї" звертає увагу М. І. Лазарев. Якщо імунітет є цілком необхідною гарантією нормального здійснення дипломатом своїх функцій (особиста недоторканність, недоторканність службових і житлових помешкань і майна, вилучення з-під юрисдикції місцевих органів влади і т. д.), то дипломатичні пільги і привілеї (звільнення від мита, різних зборів, право на прапор, право на носіння форми, на старшинство і т. п.) — це чинники, що сприяють дипломатичній роботі і полегшують її [4J.

Якщо питання дипломатичного імунітету і привілеїв тривалий час регулювалися звичаєвими нормами, то після прийняття Віденської конвенції 1961 р. вони належним способом кодифіковані. Крім того, з'явилися нові норми, що стали наслідком змін, які відбулися у сучасній дипломатії та організації зовнішніх зносин.

Статті 22 і 24 Віденської конвенції 1961 р. зобов'язують держави додержуватися дипломатичного імунітету таким чином.

1. Помешкання представництва оголошуються недоторканними, а влада держави перебування не може вступити в ці помешкання інакше, як за згодою глави представництва.

2. На державі перебування лежить спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів для захисту помешкань представництва від будь-якого вторгнення або заподіяння шкоди і для запобігання будь-якого порушення спокою представництва чи образи його гідності.

3. Помешкання представництва, меблі та інше майно, що є в них, а також засоби пересування представництва користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій.

4. Архіви і документи представництва недоторканні у будь-який час і незалежно від їх місцезнаходження.

Особисті ж привілеї та імунітети персоналу торговельних представництв визначаються вже не статусом їх дипломатичного представництва в цілому, а залежать від посадового становища кожного співробітника торгпредства, категорії, до якої він належить.

Персонал торгпредств поділяється на три категорії: дипломатичний, адміністративно-технічний та обслуговуючий.

Як правило, до категорії дипломатичного персоналу належить торгпред (глава торговельного представництва) та його заступники. Вони мають дипломатичні паспорти і користуються дипломатичними привілеями та імунітетами у повному обсязі.

Інші співробітники торгпредства користуються тими пільгами і перевагами, які передбачені для адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу Віденською конвенцією 1961 р. Конкретно такі пільги і переваги надаються за двосторонніми угодами держав, на засадах взаємності.

Указом Президента України від 17 серпня 1993 р. було затверджено Положення про торговельні представництва України за кордоном. Однак невдовзі торгпредства трансформувалися в торговельно-економічні місії у складі дипломатичних представництв України за кордоном. Відповідне положення було затверджено Указом Президента України від ЗО квітня 1994 р.

Перебування торговельно-економічних місій у складі дипломатичних представництв свідчить про беззастережне застосування до них положень Віденської конвенції 1961 p., про що докладно говорилося вище. У Положенні про торговельно-економічну місію підкреслюється, що вона має на меті представляти і захищати в державі перебування інтереси України у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Основними завданнями торговельно-економічної місії є:

• сприяння розвиткові торговельно-економічних зв'язків України, залученню іноземних інвестицій у пріоритетні сфери економіки і виконанню міжнародних договорів України, укладених із державою перебування;

• інформування органів державної виконавчої влади України про цінову, податкову, тарифну політику, яку проводить держава перебування щодо товарів, які експортуються з України;

• підготовка висновків щодо доцільності імпорту товарів і послуг, залучення кредитів із країни перебування.

В організаційному плані для реалізації поставлених цілей і завдань торговельно-економічну місія очолює керівник, який за посадою є радником-посланником або радником дипломатичного представництва. Він несе персональну відповідальність за цю цілянку роботи.

Керівник торговельно-економічної місії та його заступник (заступники) є членами дипломатичного персоналу, а інші співробітники — членами адміністративно-технічного або обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва. Виконання функцій торговельно-економічної місяї може бути покладено і на одну особу.

Торговельно-економічна місія підпорядковується главі дипломатичного представництва України за кордоном, що здійснює контроль за її роботою. Однак організатором роботи місії є Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України. Безпосередньо цим міністерством за узгодженням із МЗС України призначається і звільняється з посади керівник торговельно-економічної місії та його заступник (заступники). Інші категорії співробітників місії призначаються МЗЕЗторгом України без погодження з МЗС України.

Керівник торговельно-економічної місії підзвітних відповідно зазначеним двом міністерством.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття, джерела та система права зовнішніх зносин	\|	Усеосяжний підхід до міжнародної безпеки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.