• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Дипломатичне право

Право зовнішніх зносин є галуззю сучасного загального міжнародного права, що складається із сис­теми юридичних норм, які регулюють становище і ді­яльність суб'єктів міжнародного права у здійсненні їх­ніх зовнішніх зносин відповідно до основних принци­пів міжнародного права.

Виходячи з аналізу преамбул вищезгаданих чотирьох конвенцій 1961, 1963, 1969 і 1975 pp., можна зазначити, що міжнародний договір і міжнародний звичай є основними джерелами права зовнішніх зносин. Слід мати на увазі, що нерідко норми права зовнішніх зносин, встановивши основу

регулювання у будь-яких питаннях, прямо відсилають до внутрішньодержавних законів і правил. Такий, зокрема, по­рядок звільнення державою перебування від митних зборів тих предметів, що надходять через кордон на адресу дипло­матичних представництв. Ст. 36 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. вимагає від держави перебу­вання прийняття саме таких законів і правил, що дозволя­ють ввозити призначені для дипломатичних представництв предмети і звільняють їх від усіх митних зборів. Наприклад, ст. 19 Закону України "Про єдиний митний тариф" від 5 лю­того 1992 р. містить саме цю норму.

Таке переплетення двох засад правового регулювання — національного законодавства і міжнародно-правових норм — відображає особливості правової організації сфери зовнішніх зносин.

Переплетення двох засад правового регулювання зовніш­ніх зносин — міжнародно-правового і внутрішньодержавно­го — впливає і на інституційний механізм дипломатичної ді­яльності. Тому при розгляді дипломатичного права як части­ни права зовнішніх зносин доцільно звернути увагу на такі питання, як:

• внутрішньодержавна організація дипломатичної діяль­ності;

• міжнародно-правове регулювання організації і діяль­ності постійних дипломатичних представництв дер­жав за кордоном;

• дипломатичні привілеї та імунітети;

• інститут торговельних представництв у сучасному дип­ломатичному праві [2].

1. Внутрішньодержавна організація дипломатичної діяльностіохоплює всі офіційні зв'язки і відносини держа­ви на міжнародній арені, здійснювані спеціальним зовніш­ньополітичним відомством. Для України — це Міністерство закордонних справ, його дипломатична служба, тобто система роботи дипломатичних кадрів у центральному апараті та за кордоном з виконання завдань дипломатії держави. Дип­ломатія втілює в життя загальний курс держави в міжнарод­них справах, її зовнішню політику.

Як правило, політичне керівництво зовнішніми зносина­ми і регулювання їх здійснюються вищими органами влади держави. Відповідно до ст. 85 Конституції України визначен­ня напрямів внутрішньої і зовнішньої політики належить до повноважень Верховної Ради України. Саме тому Основні напрями зовнішньої політики України були затверджені по­становою Верховної Ради від 2 липня 1993 р. У ній рекомен­дується Кабінетові Міністрів України, Міністерству закор­донних справ, дипломатичним і консульським представницт­вам України за кордоном, іншим міністерствам і державним установам України, що беруть участь у реалізації зовнішньо­політичного курсу України, керуватися у своїй роботі Основ­ними напрямами зовнішньої політики України.

Висока роль парламенту України у процесі позитивного розвитку тенденції до загальної демократизації міжнародних відносин зумовлена передусім конституційним положенням про те, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (ст. 1).

Поряд із зазначеними вище традиційними повноваження­ми Верховної Ради в галузі зовнішніх зносин слід назвати ще й такі: оголошення стану війни та укладення миру, схвален­ня рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України; ратифікація міжнародних до­говорів України та їх денонсація (ст. 85) тощо.

Парламентські делегації України беруть участь у міжна­родному спілкуванні з парламентами інших держав, у засі­даннях Ради Європи і т. п.

Президент України як глава держави відповідно до Кон­ституції безпосередньо представляє країну в міжнародних відносинах; здійснює керівництво зовнішньополітичною ді­яльністю держави; веде переговори і підписує міжнародні до­говори України, приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає і звільняє глав дипломатичних представ­ництв України в інших державах і при міжнародних органі­заціях; приймає вірчі грамоти дипломатичних представників

іноземних держав; приймає рішення про надання притулку в Україні і т. д. (ст. 106).

Президент України представляє державу в усіх питаннях зовнішніх зносин ex officio (за посадою), що узгоджується з загальновизнаними нормами міжнародного права. На час повноважень Президент користується правом недоторкан­ності, а також відповідними привілеями та імунітетом, необ­хідними для виконання своїх функцій.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів забезпечує здійснення зовнішньої політи­ки і зовнішньоекономічної діяльності держави; реалізує захо­ди щодо забезпечення обороноздатності і національної без­пеки України; спрямовує і координує роботу Міністерства закордонних справ.

Прем'єр-міністр України має право вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціальних повноважень.

Відповідно до ст. З Закону України "Про міжнародні до­говори України" від 22 грудня 1993 р. пропозиції про укла­дення міжнародних договорів України подаються Урядові України Міністерством закордонних справ. Інші міністерства та центральні органи виконавчої влади подають Урядові України пропозиції щодо укладення міжнародних договорів України разом із Міністерством закордонних справ або за погодженням із ним.

Порядок направлення пропозицій щодо укладення мініс­терствами та іншими центральними органами державної ви­конавчої влади міжнародних договорів міжвідомчого харак­теру визначається Урядом України.

Як і глава держави, глава уряду користується при здій­сненні своїх зовнішньополітичних повноважень за кордоном дипломатичними привілеями та імунітетом, передбаченими міжнародним правом.

Міністерство закордонних справ проводить повсякден­ну діяльність у сфері зовнішніх зносин, спираючись на дип­ломатичну службу, її центральний апарат та закордонні установи.

Безпосередніми функціями зовнішньої політики України є такі:

1) забезпечення національних інтересів України (страте­гічних і геополітичних, економічних, а також регіональних, субрегіональних, локальних) та її національної безпеки;

2) створення умов, необхідних для нормального функці­онування національної економіки;

3) сприяння науково-технічному прогресові в Україні і розвиток її національної культури й освіти;

4) участь у розв'язанні глобальних проблем сучасності;

5) контакти з українською діаспорою;

6) інформаційна функція.

Ефективне здійснення зовнішньої політики України ви­магає наявності механізму її правового, фінансового, матері­ального і кадрового забезпечення, розвинутої інфраструкту­ри закордонних органів зовнішніх зносин. Механізм здій­снення зовнішньої політики передбачає, що під керівни­цтвом Президента України практичну реалізацію зовнішньополітичної діяльності забезпечує Кабінет Міністрів України і здійснюють Міністерство закордонних справ, інші центральні органи державної виконавчої влади на основі Конституції і законів України. У свою чергу закони та інші нормативні акти України у сфері зовнішніх зносин покликані забезпечити взаємодію всіх ланок системи зовнішньополі­тичної діяльності, визначити межі самоорганізації цієї систе­ми та гарантії ефективності її функціонування.

З метою підвищення ефективності, цілеспрямованості й узгодженості здійснення зовнішньої політики України коор­динація діяльності міністерств, інших органів державної ви­конавчої влади, відомств і установ у сфері зовнішніх зносин покладається також на Міністерство закордонних справ Ук­раїни. МЗС очолює міністр, який несе персональну відпові­дальність за всю роботу відомства. Керуючи міністерством, глава цього відомства спирається на колегію, секретаріат, відділи та управління МЗС України. У свою чергу структур­ні підрозділи МЗС поділяються на дві групи: оперативні дип­ломатичні та адміністративно-господарські відділи й управ­ління. При цьому оперативні дипломатичні відділи поділя­ються на територіальні й функціональні відділи та управлін­ня. Серед функціональних підрозділів слід виділити консульське управління, протокольний відділ, договірно-правовий відділ. У діяльності останнього відображається офіцій­на міжнародно-правова позиція України.

З-поміж інших внутрішньодержавних органів, що здійс­нюють зовнішні зносини у спеціальних галузях, — Мініс­терство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі Украї­ни. Воно забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономіч­ної політики при здійсненні суб'єктами зовнішньоекономіч­ної діяльності виходу на зовнішній ринок; координацію їх зовнішньоекономічної діяльності, у тому числі відповідно до міжнародних договорів України; забезпечує контроль за до­держанням усіма суб'єктами зовнішньоекономічної діяльнос­ті чинного законодавства України та умов міжнародних дого­ворів України; організовує роботу торговельно-економічних місій України за кордоном; здійснює заходи щодо нетариф­ного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, зокрема реєстрацію учасників зовнішньоекономічної діяльності, ре­єстрацію окремих видів контрактів і т. д.

2. Міжнародно-правове регулювання організації і діяльності постійних дипломатичних представництв держав за кордономє важливою ланкою у функціонуванні закордонних органів зовнішніх зносин. Дипломатичні зв'яз­ки і відносини в сучасному світі є стрижнем усієї системи міждержавних відносин. Вони є найбільш стійкою і всеосяж­ною формою з усіх існуючих дипломатичних контактів між державами.

Необхідною передумовою дипломатичних відносин є ви­знання де-юре і взаємна згода держав на встановлення дип­ломатичних відносин. "Міжнародне визнання — це дипло­матичний акт, що має відповідні правові наслідки. Тільки у цьому розумінні його можна вважати міжнародно-правовим інститутом. Причини цього акту — переважно політичні" [З].

Водночас слід підкреслити, що ні визнання, ні диплома­тичні відносини не настають самі по собі, вони вимагають спеціального волевиявлення держав. За часом ці дії можуть збігатися, а можуть здійснюватися через певний проміжок. Наприклад, Республіка Польща визнала Україну 2 грудня 1991 p., а дипломатичні відносини встановила 4 січня 1992 р. Австралія це зробила водночас 26 грудня 1991 р. В один день це зробили також Ватикан — 8 лютого 1992 p., Камерун — 21 листопада 1993 p., Кенія — 6 травня 1993 p., Республіка Мальта — 5 березня 1992 р. та інші.

Обмежилися лише визнанням, не встановивши поки що дипломатичних відносин, Республіка Сьєрра-Леоне — 16 бе­резня 1992 р., Того — 10 листопада 1993 р. і Організація визволення Палестини — 2 січня 1992 р.

У дипломатичній практиці має місце і так зване мовчазне визнання, коли визнання є наслідком встановлення диплома­тичних відносин (наприклад, СССР—США, 16 листопада 1933 p.).

Однак форми, порядок та послідовність вищезазначених дипломатичних дій не визначені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. Ст. 2 цієї конвенції щодо цього містить лише одну чітко сформульовану норму: "Вста­новлення дипломатичних відносин між державами і відкрит­тя постійних дипломатичних представництв здійснюються за взаємною згодою".

Від встановлення дипломатичних відносин потрібно від­різняти їх поновлення (відновлення існуючих раніше, але по­тім перерваних). Дипломатичній практиці відомі випадки, коли на певному етапі відносин двох держав представництво відкривається спочатку тільки однією державою з узгодже­ною сторонами відстрочкою аналогічних дій іншою держа­вою.

Практикується і використання домовленості про вико­нання дипломатичних функцій послами, призначеними за су­місництвом. Наприклад, посол України в Аргентині В. В. Па-щук є за сумісництвом послом у Чилі, а Н. К. Ковальська — у Швейцарській конфедерації і за сумісництвом — у Ватикані і Ліхтенштейні.

У Віденській конвенції 1961 р. є термін "представницт­во". Сучасна дипломатична практика використовує кілька видів представництва:

• посольство — представництво першого, вищого класу;

• місія — представництво другого класу;

• дипломатичні представництва, що мають з різних причин інші назви та деякі особливості організації (наприк­лад, Народні бюро зовнішніх зв'язків у Лівії).

Відповідно до класу представництва у міжнародній прак­тиці загальноприйнятими є три основні класи глав дипломатичних представництв — це посли, посланники і повірені у справах. Звичайно посли очолюють посольства, посланни­ки — дипломатичні місії. Вважається, що до інституту пові­рених у справах звертаються за особливих обставин, на­приклад, якщо відносини між державами є не зовсім дружні­ми. Від інституту повірених у справах слід відрізняти тимча­сових повірених у справах, що не є окремим класом глав дипломатичних представництв, а лише замінюють їх у разі відсутності (відпустка, виклик до свого представництва і т. п.). Це зазначено у ст. 19 Віденської конвенції 1961 р.

Призначення глав дипломатичних представництв регу­люється нормами як національного, так і міжнародного пра­ва. Як відомо, їх призначає, за Конституцією України, Пре­зидент України. Норми міжнародного права зумовлюють і процедуру вступу на посаду глав дипломатичних представ­ництв. До обов'язкових вимог міжнародного права відносять такі:

• запит відповідно до ст. 4 Віденської конвенції 196Гр. заінтересованою державою агреману, тобто згоди країни пе­ребування на призначення глави дипломатичного представ­ництва;

• відповідно до п. 2 ст. 4 Віденської конвенції 1961 р. дер­жава перебування не зобов'язана повідомляти державі, яка акредитує, мотиви відмови в агремані;

• після одержання агреману призначений відповідно до норм національного законодавства глава дипломатичного представництва одержує підписану главою держави і скріп­лену візою міністра закордонних справ вірчу грамоту. Вона містить прохання вірити (звідси й назва) усім діям, заявам і письмовим актам, що виходять від даного посла або пос­ланника;

• Віденська конвенція 1961 р. визначає два можливі варі­анти припинення функцій глави дипломатичного представ­ництва:

а) з ініціативи держави, яка акредитує (ст. 43);

б) з ініціативи держави перебування, що оголошує главу дипломатичного представництва persona non grata, тобто особою небажаною (ст. 9).

З юридичної точки зору оголошення того чи іншого спів­робітника дипломатичного представництва persona non grata не має наслідком припинення діяльності представництва че­рез персоніфікацію самого акту.

Структуру та кількісний склад персоналу диплома­тичного представництва затверджує Міністерство закордон­них справ з урахуванням чинників доцільності. Але обов'яз­ково до складу дипломатичного представництва входять: гла­ва дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу (радник, секретар, аташе встановлених рангів), члени адміністративно-технічного персоналу (референти-перекладачі, технічні секретарі, стенографістки, канцеляр­ський персонал, шифрувальник, бухгалтерські працівники та ін.), члени обслуговуючого персоналу (шофери, прибираль­ниця, кухарі, вахтери і т. п.).

Функції дипломатичного представництва закріплено у ст. З Віденської конвенції 1961 р. Найважливішими з-по­між них є:

• представництво держави, яка акредитує, у державі пе­ребування;

• захист у державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах міжнародного права;

• ведення переговорів з урядом держави перебування;

• з'ясування всіма законними засобами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду акредитуючої держави;

• заохочення дружніх відносин між акредитуючою дер­жавою і державою перебування та розвиток їх вза­ємовідносин у галузі економіки, культури і науки. Для виконання перелічених функцій відповідно до ст. 25 Віденської конвенції 1961 р. кожна держава перебування по­винна надавати всі можливості дипломатичним представ­ництвам. Мається на увазі, наприклад, забезпечення свобо­ди пересування територією держави перебування відповідно до правил пересування; забезпечення свободи зносин дипло­матичних представництв із акредитуючою державою; надси­лання й одержання офіційних паперів за допомогою дипло­матичної пошти та дипкур'єрів.

3. Дипломатичні привілеї та імунітети — це сукуп­ність особливих пільг, прав і переваг, наданих іноземним дипломатичним представництвам, 'їх персоналу та іншим особам, що користуються за міжнародним правом захистом на території держави перебування. За своїм призначенням — це фактично основний елемент, центральний інститут дипломатичного права.

На необхідність розрізняти поняття "дипломатичний іму­нітет" і "дипломатичні привілеї" звертає увагу М. І. Лаза­рев. Якщо імунітет є цілком необхідною гарантією нормаль­ного здійснення дипломатом своїх функцій (особиста недо­торканність, недоторканність службових і житлових помеш­кань і майна, вилучення з-під юрисдикції місцевих органів влади і т. д.), то дипломатичні пільги і привілеї (звільнення від мита, різних зборів, право на прапор, право на носіння форми, на старшинство і т. п.) — це чинники, що сприяють дипломатичній роботі і полегшують її [4J.

Якщо питання дипломатичного імунітету і привілеїв три­валий час регулювалися звичаєвими нормами, то після при­йняття Віденської конвенції 1961 р. вони належним спосо­бом кодифіковані. Крім того, з'явилися нові норми, що стали наслідком змін, які відбулися у сучасній дипломатії та орга­нізації зовнішніх зносин.

Статті 22 і 24 Віденської конвенції 1961 р. зобов'язують держави додержуватися дипломатичного імунітету таким чином.

1. Помешкання представництва оголошуються недотор­канними, а влада держави перебування не може вступити в ці помешкання інакше, як за згодою глави представництва.

2. На державі перебування лежить спеціальний обов'я­зок вживати всіх належних заходів для захисту помешкань представництва від будь-якого вторгнення або заподіяння шкоди і для запобігання будь-якого порушення спокою пред­ставництва чи образи його гідності.

3. Помешкання представництва, меблі та інше майно, що є в них, а також засоби пересування представництва корис­туються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та вико­навчих дій.

4. Архіви і документи представництва недоторканні у будь-який час і незалежно від їх місцезнаходження.

Особисті ж привілеї та імунітети персоналу торговель­них представництв визначаються вже не статусом їх дипло­матичного представництва в цілому, а залежать від посадо­вого становища кожного співробітника торгпредства, катего­рії, до якої він належить.

Персонал торгпредств поділяється на три категорії: дип­ломатичний, адміністративно-технічний та обслуговуючий.

Як правило, до категорії дипломатичного персоналу нале­жить торгпред (глава торговельного представництва) та його заступники. Вони мають дипломатичні паспорти і користу­ються дипломатичними привілеями та імунітетами у повно­му обсязі.

Інші співробітники торгпредства користуються тими пільгами і перевагами, які передбачені для адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу Віденською конвен­цією 1961 р. Конкретно такі пільги і переваги надаються за двосторонніми угодами держав, на засадах взаємності.

Указом Президента України від 17 серпня 1993 р. було затверджено Положення про торговельні представництва України за кордоном. Однак невдовзі торгпредства транс­формувалися в торговельно-економічні місії у складі дипло­матичних представництв України за кордоном. Відповідне положення було затверджено Указом Президента України від ЗО квітня 1994 р.

Перебування торговельно-економічних місій у складі дипломатичних представництв свідчить про беззастережне застосування до них положень Віденської конвенції 1961 p., про що докладно говорилося вище. У Положенні про торго­вельно-економічну місію підкреслюється, що вона має на ме­ті представляти і захищати в державі перебування інтереси України у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Основними завданнями торговельно-економічної місії є:

• сприяння розвиткові торговельно-економічних зв'язків України, залученню іноземних інвестицій у пріоритетні сфе­ри економіки і виконанню міжнародних договорів України, укладених із державою перебування;

• інформування органів державної виконавчої влади України про цінову, податкову, тарифну політику, яку проводить держава перебування щодо товарів, які експортуються з України;

• підготовка висновків щодо доцільності імпорту товарів і послуг, залучення кредитів із країни перебування.

В організаційному плані для реалізації поставлених цілей і завдань торговельно-економічну місія очолює керівник, який за посадою є радником-посланником або радником дипломатичного представництва. Він несе персональну відповідальність за цю цілянку роботи.

Керівник торговельно-економічної місії та його заступник (заступники) є членами дипломатичного персоналу, а інші співробітники — членами адміністративно-технічного або обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва. Виконання функцій торговельно-економічної місяї може бути покладено і на одну особу.

Торговельно-економічна місія підпорядковується главі дипломатичного представництва України за кордоном, що здійснює контроль за її роботою. Однак організатором роботи місії є Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України. Безпосередньо цим міністерством за узгодженням із МЗС України призначається і звільняється з посади керівник торговельно-економічної місії та його заступник (заступники). Інші категорії співробітників місії призначаються МЗЕЗторгом України без погодження з МЗС України.

Керівник торговельно-економічної місії підзвітних відповідно зазначеним двом міністерством.

Читайте також:

1. A) правові і процесуальні основи судово-медичної експертизи
2. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
3. IV. Відмінність злочинів від інших правопорушень
4. V. Класифікація і внесення поправок
5. А. Правобережну Україну.
6. А/. Право власності.
7. Аграрне право
8. Аграрне право та законодавство США, Німеччини, Франції, Великої Британії, Ізраїлю, Польщі, Росії
9. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
10. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
11. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
12. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства

Переглядів: 2619