• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

КУЛЬТУРА: СОЦІОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

Найважливішим видом соціальної взаємодії, в ході якої здійснюється формування будь-якої людини як повноправного і повноцінного члена суспільства, є соціалізація. Соціологи використовують цей термін для опису процесу, в ході якого і за допомогою якого люди навчаються пристосовуватися до соціальних норм.

Світ, у якому ми живемо, постійно змінюється, вимагаючи постійних змін і від нас. Людина не може один раз в дитинстві остаточно сформуватися так, щоб уже більше ніколи не змінюватися. Життя – це постійне пристосування до безперервних змін: ми весь час переходимо з однієї групи в іншу, пристосовуючись до нових умов (наприклад, з сім’ї у школу, зі школи – на роботу) і змінюється світ у якому ми живемо (скажімо, сучасне українське суспільство сильно відрізняється від того, яким воно було наприкінці 80-х рр. XX ст.)

Соціалізація– це процес засвоєння індивідом зразків поведінки, соціальних норм і цінностей, необхідних для його успішного функціонування в суспільстві. Успішна соціалізація дозволяє індивідові стати повноправним активним суб’єктом суспільних відносин.

Соціалізація особи здійснюється під впливом безлічі чинників – як соціально-контрольованих і направлено-організованих, так і стихійних – таких, що виникають спонтанно.

З. Фройдвисунув на перший план психологічні механізми соціалізації: імітацію, ідентифікацію, відчуття сорому і провини. Він вважав, що

1) імітація – це усвідомлена спроба дитини копіювати моделі поведінки;

2) ідентифікація – це спосіб усвідомлення приналежності до конкретної спільності. Це позитивні механізми соціалізації, оскільки вони націлені на засвоєння певного типу поведінки;

3) сором і провина – це негативні механізми соціалізації, оскільки вони пригнічують або забороняють деякі зразки поведінки.

Н. Смелзер зводив соціалізацію до трьох стадій:

1) наслідування і копіювання дітьми поведінки дорослих;

2) ігрова стадія, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі;

3) стадія колективних рольових ігор, на якій діти вчаться розуміти, чого від них чекає ціла група людей.

Отже, від успіху соціалізації залежить, наскільки особа, засвоївши культурні цінності, норми поведінки, зуміє реалізувати свої потенції в суспільстві. Не стане в товаристві «outsider», ізгоєм. Соціалізація забезпечує самообновлювання соціуму, суспільного життя. Неполадки в соціалізації ведуть до конфлікту поколінь, аномії, соціальної девіації.

Отже, під соціалізацією розуміють процес засвоєння особою зразків поведінки суспільства і груп, їхніх цінностей, норм, установок. У процесі соціалізації формуються найбільш загальні стійкі риси особи, що виявляються в соціально організованій діяльності, регульованої ролевою структурою суспільства.

У ході соціалізації реалізуються наступні цілі:

1) взаємодія людей на основі засвоєння соціальних ролей;

2) збереження суспільства завдяки засвоєнню його новими членами цінностей, що склалися в нім, і моделей поведінки.

У соціалізації індивіда виділяють дві фази:

1) соціальна адаптація – пристосування індивіда до певних соціально-економічних умов, рольових функцій, норм, соціальних груп і інститутів, виступаючих як середовище його діяльності;

2) інтерналізація (інтеріоризація) означає процес включення соціальних норм і цінностей у внутрішній світ особи.

Етапи соціалізації співпадають (умовно) з етапами вікового розвитку індивіда:

1) рання (первинна) соціалізація. Вона пов’язана з придбанням загальнокультурних знань, із засвоєнням початкових уявлень про світ і характер взаємин людей. Важким етапом ранньої соціалізації є підлітковий вік. Особлива конфліктність даного віку пов’язана з тим, що можливості і здібності дитини значно перевищують нав’язані йому правила, рамки поведінки;

2) вторинна соціалізація:

а) професійна соціалізація, яка пов’язана з оволодінням спеціальними знаннями і навичками, із залученням до певної субкультури. На цьому етапі розширюються соціальні контакти індивіда, розширюється діапазон соціальних ролей;

б) включення індивіда в систему суспільного розподілу праці. Тут передбачається адаптація в професійній субкультурі, а також приналежність до іншої субкультури. Швидкість соціальних змін у сучасних суспільствах призводить до того, що виникає необхідність ресоціалізації, засвоєння нових знань, цінностей, ролей, навичок замість колишніх, недостатньо засвоєних або застарілих. Ресоціалізація охоплює багато явищ (від корекції читання і мови до професійної підготовки або зміни ціннісних орієнтирів поведінки);

в) пенсійний вік або втрата працездатності. Характеризується зміною способу життя у зв’язку з виключенням із середовища виробництва.

У сучасному світі соціалізація перетворюється на процес, який триває протягом усього життя людини, оскільки, живучи, людина здобуває все нові соціальні статуси й ролі, наприклад: студент, працівник, батько, дідусь, пенсіонер тощо. Соціалізація у зрілому віці потрібна також тоді, коли відбувається швидка зміна соціальних норм і правил (наприклад, перехід від соціалістичного суспільства до вільноринкового). Те, чого ми вчимося в дитинстві, часто відрізняється від того, чого ми вчимося у зрілому віці. Більшість нашого дитячого знання про доросле життя складається із загальних і абстрактних норм, які часто мають бути модифіковані при застосуванні їх на практиці. Доросла людина знає, що робити, і концентрується на тому, як це зробити. Вона дуже часто має поєднувати різні фрагменти знань, здобутих в сім’ї і школі для того, щоб досягти поставленої мети. Тому ідеалізм зазвичай притаманний молоді, а зрілі люди переважно є реалістами, схильними до компромісів. Соціалізація у зрілому віці вимагає переходу від залежності до автономії. Одним із найскладніших аспектів соціалізації у зрілому віці є вміння реалістичного бачення світу і збереження при тому ідеалів.

«Порівняйте змужнілу людину з юнаком: вона, напевне, здасться вам жорсткішою, менш великодушною, корисливішою. Але хіба від цього вона стає гіршою? Ви говорите, що ні, що вона стала тільки твердішою, або, як ви звичайно кажете, більш практичною. Головне ж у тому, що вона набагато більше вважає себе центром усього, ніж юнак, який «мріє» про інше, наприклад, про Бога, вітчизну тощо.

Юнак знаходить себе як дух і втрачає себе у загальному дусі, в людстві. Юнак був ідеалістом, його надихали думки, доки він не змужнів, не став егоїстичною зрілою людиною, яка на свій розсуд розпоряджається реальностями і думками, і ставить свій особистий інтерес понад усе» (Макс Штірнер. «Єдиний і його власність»).

Отже, соціалізація особи починається з народження і триває все життя, цей процес на кожній стадії здійснюють особливі інститути і агенти.

Інститути соціалізації – організації, що впливають на процес соціалізації та його організацію (сім’я, освіта, ЗМК, церква, трудові колективи тощо).

Агенти соціалізації – це люди, які відповідають за засвоєння культурних норм і соціальних ролей (члени сім’ї, вчителі, однолітки, спортивні тренери, священики тощо).

Агенти й інститути соціалізації виконують важливі функції, а саме:

• навчання культурним нормам і зразкам поведінки;

• контроль за тим, як міцно, правильно та глибоко засвоєно соціальні норми й ролі.

4. Одним з центральних завдань соціології особи є розробка особової типології, адже без аналізу типів особи соціологічна теорія втрачає сенс.

Вивчаючи різні групи людей та їхні соціальні функції, соціолог не може абстрагуватися від індивідів, з яких ці групи складаються. При цьому його цікавить не конкретна поведінка окремої людини, обумовлена його індивідуальними якостями, скільки узагальнене, типове, виражене в сумі певних ознак, властивих певній множині.

Соціальний тип– це сукупність рис якоїсь абстрактної особи, що з найбільшою повнотою виражає суть даної соціальної групи. Звичайно, типове в науці – це абстракція, якій важко знайти аналог насправді.

У соціології популярність здобула розробка відомого російського соціолога В. О. Ядова. Під соціальним типом він розуміє продукт складного переплетіння історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людей. Він виділяє

· базисний тип – що найкращим чином відповідає даним умовам. Характеристика цього типу відповідає на питання: якою повинна бути особа, щоб суспільство могло розвиватися з максимальною ефективністю. З базисним типом особи пов’язана система соціально-правових і етичних норм, що відбивається в законах, суспільній свідомості;

· модальний тип – реально пануючий тип особи, поширений у даних умовах. Типологія модальних типів показує, які з них займають пануюче положення в суспільстві або соціальній групі;

· ідеальний тип особи.

Кожне суспільство розвиває один чи кілька базисних особистісних типів, що відповідають культурі цього суспільства. Такі особистісні взірці засвоюються, як правило, з дитинства.

Наприклад, у рівнинних індіанців Південної Америки соціально схвалюваним типом особистості для дорослого чоловіка був сильний, войовничо налаштований індивід. Ним захоплювалися, його поведінка винагороджувалася, і хлопчики завжди прагнули бути схожими на таких чоловіків. У бушменів із Південної Африки, навпаки, культура незлих і лагідних людей. Вони не воюють і не ворогують. У випадку сварки все плем’я намагається її залагодити. Зброю бушмени використовують лише під час полювання. Тобто тип особистості формується культурою певної спільноти.

На думку російського соціолога С. Фролова, соціально схвалюваним типом особистості для нашого суспільства є особистість соціабельна, тобто така, що легко йде на соціальні контакти, готова до співробітництва, але яка, при цьому, є носієм деяких агресивних рис (тобто здатна за себе постояти), а також наділена практичною кмітливістю. Однак у складних суспільствах дуже важко знайти загальноприйнятий тип особистості через наявність у них різних субкультур. Наше суспільство має багато структурних підрозділів: регіони, національності, рід занять, вікові категорії та ін. Кожен з цих підрозділів має тенденцію до створення власної субкультури з визначеними особистісними зразками. Ці зразки накладаються на особистісні особливості, властиві окремим індивідам, і, таким чином, створюються змішані особистісні типи. Для вивчення особистісних типів різних субкультур треба вивчати кожну структурну одиницю окремо, а потім враховувати вплив особистісних зразків домінуючої культури.

Західні дослідники, наприклад, Е. Шпрангер, виділяють залежно від переважаючих соціальних установок шість типів особи: 1) теоретичний; 2) економічний; 3) політичний; 4) соціальний; 5) естетичний; 6) релігійний. Наприклад, тип економічної людини характеризується пошуками власного матеріального благополуччя і тому подібне

Широко поширені типології, у яких розглядаються типи осіб як носії ознак певних спільностей – класів, соціальних груп: тип робочого, студента, тип військовослужбовця і т.д. Існує чимало характеристик національних типів особи. Широкого поширення у побутовій свідомості сьогодні набула і псевдонаукова астрологічна типологія осіб.

Залежно від цінностей виділяють такі типи осіб:

· традиціоналісти – орієнтовані в основному на виконання обов’язку, дотримання порядку (низько виражена креативність);

· ідеалісти – сильно виражене критичне ставлення до традицій і зневага авторитетами;

· фрустрований тип особистості– характерна низька самооцінка, пригноблення, пригніченість, відчуття випадіння| з|із| потоку життя

· реалісти – розвинене відчуття обов’язку, самодисципліна і самоконтроль;

· гедонізм – орієнтовані на отримання задоволень тут і зараз.

Питання для самоконтролю

1.У чому специфіка соціологічного підходу до аналізу особи?

2.Яке співвідношення понять «людина», «індивід», «індивідуальність», «особа»?

3.Яку структуру має особистість?

4.Хто такі феральні люди?

5.Пригадайте макро- і мікросоціологічні концепції особи.

6.Що таке соціалізація? Які її етапи ви знаєте?

7.Назвіть відомі вам агенти та інститути соціалізації.

8.У чому полягає складність соціальної типології особи?

9.У чому суть концепції соціальних типів особи, розробленої російським соціологом В. О. Ядовим?

1. Поняття культури. Специфіка соціологічного підходу до аналізу культури.

2. Різноманіття культур.

3. Основні елементи та функції культури.

4. Культурні епохи.

1. Культура – поняття багатопланове, складне, неоднозначне. Це породило різні трактування ролі, місця і суті культури в контексті світової цивілізації.

Поняття культури є надзвичайно широким, бо культурне охоплює соціальне в усіх його формах і на протязі усієї історії існування людства. За свідченням німецького лінгвіста І. Нідермана, термін «культура» як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. Раніше цей термін зустрічався тільки у словосполученнях на означення функції чогось: cultura juris (вироблення правил поведінки), cultura scientiae (здобуття знань, досвіду), cultura literarum (удосконалення мови) і т. п. У більшості лінгвістів не викликає сумніву те, що своїм походженням слово «культура» (лат. cultura – виховання, освіта, розвиток, шанування) зобов’язане латинським словам colo, colere (вирощувати, обробляти землю, займатися землеробством). Цицерон уперше вжив це слово для визначення філософії як культури розуму. Саме філософія, на його думку, вчить краще мислити, «обробляє» розум. Отже, здавна під культурою розумілися всі ті зміни в оточуючому середовищі, які відбувалися під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами. Тобто культура – це, як і землеробство, діяльність людини, спрямована на перетворення природи на людське благо, її облагородження, а також, як і філософія, – спосіб виховання, перетворення, удосконалення людського розуму.

У сучасних європейських мовах можна виділити чотири значення слова «культура»:

· абстрактне позначення загального процесу інтелектуального, духовного естетичного розвитку;

· позначення стану суспільства, заснованого на праві, порядку, м’якості вдач і так далі, тобто культура розуміється як цивілізація;

· абстрактна вказівка на особливості способу існування або способу життя, властивих якомусь суспільству, якійсь групі людей, історичному періоду;

· абстрактне позначення форм і продуктів інтелектуальної і, перш за все, художньої діяльності: музика, література, живопис, театр, кіно і ін.

У сучасній соціології не існує єдиного визначення культури, наукові дискусії з цього приводу тривають дотепер. В 1952 р. вийшла книга американських культурологів А. Кребера і К. Клакхона «Культура. Критичний огляд концепцій і визначень», в якій наведено 150 дефініцій культури. А. Моль в книзі «Соціодинаміка культурі» (1968 р.) нараховує вже близько 250 визначень.

Американські соціологи А.Кребер і К.Клаксон розділили всі зібрані ними визначення культури на шість основних типів:

описові визначення, в яких акцент робиться на перелік всього того, що охоплює поняття «культура». Згідно Е. Тейлора (родоначальника такого типу визначення культури), культура складається в цілому із знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких здібностей і звичок, засвоєних людиною як членом суспільства;

історичні визначення, в яких акцентуються процеси соціального наслідування, традиція;

нормативні визначення. Ці визначення діляться на дві групи. Перша з них – визначення, які орієнтуються на ідею способу життя. За визначенням, яке дає К. Уіслер, «спосіб життя, кого дотримується община або плем’я, вважається культурою». Друга група – визначення, які орієнтуються на уявлення про ідеали і цінності. Наприклад, соціолог У. Томас називає культурою матеріальні і соціальні цінності будь-якої групи людей (інститути, звичаї, установки, поведінкові реакції) незалежно від того, чи йде мова про дикунів чи цивілізованих людей;

психологічні визначення, в яких наголос робиться або на процес адаптації до середовища, або на процес навчання, або на формування звичаїв;

структурні визначення, в яких увага акцентується на структурній організації культури. Тут характерні такі визначення:

а) культура – це в кінцевому рахунку не більш, ніж організовані повторювальні реакції членів суспільства;

б) культура – це поєднання навченої поведінки і поведінкових результатів, компоненти яких розділяються і передаються за спадщиною членам даного суспільства;

генетичні визначення, в яких культура визначається з позицій її виникнення. Ці визначення поділяються на чотири групи:

1) перша розглядає культуру як продукт або артефакт. «В найширшому розумінні слова культура означає сукупність всього, що створено або модифіковано діяльністю двох або більше індивідів, які взаємодіють один з одним» (П. Сорокін);

2) друга наголос робить на ідеях. «Культура – це відносно постійний нематеріальний зміст, який передається в суспільстві за допомогою процесів усуспільнення» (Г. Беккер);

3) третя підкреслює роль символів. «Культура – це ім’я особливого порядку або класу феноменів, а саме: таких речей, явищ, які залежать від реалізації розумової здібності, специфічної для людського роду, яку ми називаємо символізацією» (Л. Уайт);

4) четверта визначає культуру як щось, що виникає з того, що не є культурою. «Те, що відрізняє людину від тварини, ми називаємо культурою» (В. Освальд).

Перевага надається діяльнісним визначенням культури: культура – це специфічний, суто людський спосіб життєдіяльності, результатом якого є уречевлений, опредметнений світ, світ другої природи людини. Саме такий світ і є світом культури, що містить знання, традиції, вірування, цінності, а також витворені людиною матеріальні речі.

Поняття «суспільство» і «культура» співвідносяться між собою як характеристика цілого та його якості. Поняття «культура» дає якісну характеристику суспільства, виражає міру його прогресу, рівень досягнутого панування над силами природи і своїми власними соціальними зв’язками і відносинами. Тому можна сказати, що під культурою маються на увазі явища, процеси, відносини, які якісно відрізняють суспільство, людину від природи, будучи результатом соціальної взаємодії.

Опис і аналіз культури здійснюють багато наук, оскільки вона є вищим продуктом людської діяльності, вищим проявом свідомості і творчості. І межі між цими науками не завжди чітко виражені. У соціології є свій ракурс вивчення – дослідження ролі культури, її функцій у формуванні і розвитку соціальних систем, тобто інститутів, груп, особи, суспільства в цілому. Соціолога цікавить, яким чином культура, ті або інші її елементи, історичні типи впливають на розвиток соціальних співтовариств, визначають їх особливості. Тому соціологія акцентує увагу перш за все на тих властивостях, елементах культури, які реалізуються в соціальних взаємодіях, виступають як символічні механізми координації і регулювання цих взаємодій.

Соціологія культури– наука, що розглядає будову та функціонування культури у зв’язку з соціальними структурами й інститутами і стосовно конкретно-історичних ситуацій.

До основних проблем, які вивчає соціологія культури, відносять такі:

• визначення категорійного апарату цієї галузевої соціології;

• виділення структурних елементів культури;

• функції культури;

• різновиди культури;

• культура й особистість;

• культурна взаємодія та взаємовплив культур;

• глобалізація та універсалізація культури в сучасних умовах;

• етноцентризм і культурний релятивізм.

У соціології під культурою розуміється сукупність способів і прийомів людської діяльності (як матеріальної, так і духовної), що об’єктивувалися в наочних, матеріальних носіях, переданих наступним поколінням.

2. При аналізі культури соціологи виділяють її типи, види і форми.

Так, залежно від рівня виділяють типи культури:

· загальнолюдська культура (в розумінні культури, створеної людством протягом всієї історії його існування);

· суперкультура (у значенні культури, створеної конкретним суспільством, яка передається з покоління в покоління);

· субкультура (як сукупності переконань, цінностей, норм, зразків поведінки, характерних для певної соціальної спільноти; наприклад, національні, професійні субкультури);

· контркультура (у сенсі культурної моделі певної групи, яка протистоїть або знаходиться в конфронтації до панівної суперкультури. Н.Смелзер наводить приклад відомої контркультури в західному суспільстві – богеми, а в ній – стиль життя і поведінки хіппі. Для їх культури характерним є прагнення до самовияву, бажання жити сьогоднішнім днем, вимога цілковитої свободи, любов до екзотики. Це входить у конфлікт і такими цінностями панівної західної культури, як самодисципліна і (самообмеження і т. ін.);

· девіантна культура (як різновид субкультури; притаманна групам з соціальне відхиленою поведінкою; приклад – стиль життя кримінальних угрупувань);

· особистісна культура (мається на увазі культура конкретного індивіда).

Соціолог вивчає наявні в товаристві суб- і контркультури, суперечності між ними і домінуючою в суспільстві культурою, виявляє їх оцінку різними соціальними групами. При цьому можлива реалізація двох підходів, тенденцій. Тенденція судити про інші культури з позицій переваги своєї власної називається етноцентризм. Принципи етноцентризму знаходять вираз у діяльності місіонерів. Він може бути пов’язаний з ксенофобією – страхом і неприязню до чужих поглядів і звичаїв. Альтернативою етноцентризму є культурний релятивізм, який вимагає оцінювати будь-яку культуру за її власними стандартами. Насправді оцінка різновидів культури немислима без порівняльного аналізу, без урахування загальних тенденцій розвитку суперкультури і загальнолюдської культури.

Ще в першій половині ХХ століття в науці було прийнято ділення культури на види: матеріальну і духовну культуру.

Під матеріальноюкультурою розуміється все, що відноситься до взаємин людини з матеріальним місцем його існування, до задоволення потреб її матеріального існування, технологічної сторони життя.

Під духовноюкультурою розуміються суб’єктивні аспекти життя, установки, ідеї, цінності і способи поведінки, що орієнтуються на них.

Історично склалися дві форми культури – висока(елітарна) і народна. У ХХ столітті виникла нова форма – масовакультура, пов’язана з розвиненою системою ЗМК і породженою ними доступністю споживання культурних благ широкими масами людей. Елітарна культура включала в себе перш за все класичну музику, живопис, літературу, які створювалися професіоналами високого рівня. Народна культура включала фольклор, пісні, танці, міфи, казки, які створювали люди у повсякденному житті. Як правило, елітарна культура створювалася та задовольняла потреби небагатьох, народна ж була пов’язана з життям широких народних мас.

У сучасному суспільстві у зв’язку з розвитком засобів масової інформації виникає ще одна форма – масова культура, котра апелює до всіх і розрахована на масове споживання.

Різноманіття культур не виключає наявності загальних елементів. Відомий американський дослідник культури Дж. Мердок (1965), вивчивши більше 600 культур, виділив близько 70 культурних універсалій, тобто загальних для культур усіх народів елементів,нормі, цінності, правила, традиції, аспекти культури, які мають всезагальний характер. До них відносяться мода, спорт, спільна праця, танці, освіта, звичаї, мова, релігійні обряди – понад 60 елементів.

Надалі вчені намагалися пояснити цю схожість, враховуючи ізольованість більшості народів один від одного і, отже, неможливість запозичень. Так, Клакхон пояснював наявність культурних універсалій біологічними чинниками і вважав, що культура повинна сприяти задоволенню певних фізіологічних, соціальних і психологічних потреб. У цілому можна сказати, що фізична єдність зовнішньої природи, біологічна єдність людини як роду, єдність принципів взаємодії людей з собі подібними породжують величезну безліч культурних універсалій, які визначають соціокультурну єдність людства.

У соціології при аналізі культурних феноменів використовують поняття культурний шок. Він може виникнути при зіткненні з новою, незнайомою культурою. Суть культурного шоку – конфлікт старих і нових культурних норм і орієнтацій: старих, властивих індивідові як представникові того суспільства, яке він покинув, і нових – таких, що представляють те суспільство, до якого він прибув. Іншими словами, культурний шок – це конфлікт двох культур на рівні індивідуальної свідомості.

Американський антрополог Ф. Бок виділяє п’ять способів вирішення цього конфлікту.

1.Геттоїзация. Виражається в прагненні людини уникати усілякого зіткнення з чужою культурою, для чого він створює власне культурне середовище – оточення співвітчизників, відгороджуючись ним від впливу чужого культурного середовища (китайські, індійські, російські, турецькі квартали у мегаполісах світу).

2.Асиміляція протилежна геттоїзації. Виражається в повній відмові від своєї культури і прагненні цілком засвоїть чужий культурний набуток.

3.Проміжнийспосіб, що полягає в культурному обміні та взаємодії. Для цього потрібні доброзичливість і відвертість з обох боків.

4.Часткова асиміляція. Полягає в тому, що індивід жертвує своєю культурою на користь іншого культурного середовища частково, тобто в якійсь одній зі сфер життя: наприклад, на роботі керується нормами і цінностями чужої культури, а в сім’ї, на дозвіллі, у релігійній сфері – своєї культури.

5. Колонізація.Здійснюється у тому випадку, коли представники чужої культури, прибувши в країну, активно нав’язують населенню свої власні цінності, норми і моделі поведінки.

Розгляд феномена культурного шоку важливий ще й тому, що самі науки про культуру зобов’язані своїм виникненням факту культурного шоку, тобто фактам зіткнення з чужими культурами.

3. У соціології склалося декілька підходів до визначення структури культури. Оскільки культура як явище пов’язана лише з діяльністю людини, то структуру культури можна уявити за сутнісними характеристиками самої людини.

Відповідно до сутності першого порядку – «людина як природна істота» – можна виокремити культуру природних потреб людини та засобів їх задоволення, а саме: культуру їжі, сексуальну культуру, культуру житла, побуту, одягу тощо.

За сутністю другого порядку – «людина як діяльна істота» –розрізняють культуру людської діяльності, котра суттєво відрізняється від тваринної.

Згідно із сутністю третього порядку – «людина як предметна істота» –слід виділити культуру виробництва, культуру технологій і культуру людини як безпосередньої виробничої сили.

Відповідно до сутності четвертого порядку – «людина як свідома істота» – можна виокремити культуру мислення, культуру наукового пошуку, культуру суспільної свідомості.

За сутністю п’ятого порядку – «людина як суспільна істота» – варто назвати культуру міжособистісного спілкування, шлюбну культуру, етнонаціональну культуру, політичну культуру тощо.

Один із найпоширеніших підходів до розуміння побудови культури є відтворення її з елементів, які сукупно складають останню як ціле. Такими складовими елементами є мова, знання, цінності, норми, взірці поведінки, звичаї, традиції. Західна соціологія виокремлює культурний елемент як одиницю поведінкового взірця чи матеріальний продукт (ручка, стіл, книга, вітання тощо). Сукупність культурних елементів складає культурний комплекс (танок, інститут материнства, шлюбно-сімейні відносини).

При всій відмінності конкретних тлумачень, послідовності викладу в соціологічній літературі, як правило, розглядаються наступні елементи культури:

1. Мова як система знаків, наділених певним значенням, які використовуються для зберігання, перетворення і передачі інформації.

2. Цінності, що включають життєві (уявлення про щастя, мету, сенс життя), цінності суспільного покликання, міжособового спілкування, демократичних свобод, сім’ї, вірування, переконання.

3. Норми, що виражають вимоги суспільства до поведінки. Це волевиявлення, яке дозволяє здійснювати соціальний контроль і дає зразок поведінки.

4. Складні зразки поведінки: звичаї, традиції, обряди.

Звичаї представляють звичну соціальну регуляцію, яка взята з минулого. Традиції – елементи спадщини, які передаються з покоління в покоління і утворюють наступний зв’язок в людській історії. Обряди – стереотипи символічних колективних дій, що виражають спільні відчуття.

Всі ці елементи є засобом не тільки зберігання і передачі досвіду, але і засобом перетворюючої діяльності.

Культура – це не взагалі свідомість, не просто ряд духовних елементів (уявлення, знання, переконання, цінності, норми), а спосіб, метод ціннісного освоєння дійсності. Це уміння і навички застосування знань, норм і т.д. Це те, що втілюється в практичній діяльності, в стійких зразках, що повторюються, і моделях діяльності.

Культура виконує цілий ряд функцій:

- функція соціальної пам’яті, тобто зберігання і передача людського досвіду;

- функція соціалізації особи;

- освітня і виховна функції;

- комунікативна функція;

- функція соціального контролю і регулятивна функція;

- інноваційна функція, тобто культура забезпечує освоєння і перетворення миру;

- функція інтеграції і диференціації суспільства.

Перш за все вона виступає засобом зберігання і передачі людського досвіду, тобто виконує функцію соціальної пам’яті. Разом з тим вона не зводиться до неї. Культура сполучає духовні багатства, накопичені людством у минулому, і духовні цінності сучасного суспільства. Саме тому культура виконує освітню і виховну, комунікативну і регулятивну функції. Індивід стає особою в міру соціалізації, освоєння культури: знань, мови, цінностей, норм, звичаїв, традицій своєї соціальної групи, свого суспільства. Саме культура робить людину людиною. Вона ж здійснює соціальний контроль, стимулює і регулює поведінку. У цьому сенсі культура – це людський зріз історії.Будучи способом, засобом соціальної дії, культура забезпечує освоєння і перетворення миру, тобто виконує інноваційну функцію. І, нарешті, культура виконує функції інтеграції і диференціаціїсуспільства. Освоєння культури формує у людей відчуття приналежності до певної групи, народу, нації, релігії і т. ін. Культура в цьому плані забезпечує цілісність спільнот, суспільства. Разом з тим, об’єднуючи одних, вона протиставляє їх іншим і є джерелом дезінтеграції.

Основні загальнопланетарні проблеми розвитку культури випливають із світових тенденцій до глобалізації та універсалізації.

Цими поняттями позначають процеси взаємозалежності культур одних країн від інших. Звідси випливає низка похідних тенденцій, що позначають процеси світового розвитку культури:

• посилення культурної багатоманітності світу за умов діалогічності різних культур між собою, пошук компромісів і взаємодій різних культур;

• виважений баланс між етноцентризмом (прагненням оцінювати інші культури з позиції власної культури) та культурним релятивізмом (оцінкою інших культур з позиції її ж цінностей);

• надання реальних можливостей для розвитку національних культур, збереження їхньої самостійності й унікальності;

• створення сприятливих умов для розвитку культурних універсалій– загальних рис, притаманних усім культурам (спорт, мода, освіта, мова тощо);

• пошук компромісу та взаємодоповненості між національною культурою і масовою культурою, що є породженням новітніх комунікаційних технологій та ринкового попиту.

4. Перша культурна епоха в історії людства, перші принципи раціональності і моральності виникають, імовірно, в той період, коли в результаті спільної діяльності людей створюється додатковий продукт, що дає їм змогу у вільний час вийти за межі повсякденних турбот та поміркувати над смислом свого існування, зв’язками з природним середовищем, над взаємовідносинами з іншими людьми. Міф і є тією особливою формою першої культурної епохи, в якій закріпилися перші ціннісні уявлення людини про природу і саму себе. Напрацьовані в руслі міфологічної свідомості (тотемізм, анімізм, магія, фантастичні образи), ці уявлення виконують функцію ціннісної інтерпретації життєвого світу, з їх допомогою природа сприймається переважно як чужа, ворожа сила. Існування і безпеку людині гарантує спільнота, до якої вона належить. Поступово виникає уявлення про фатальну залежність індивіда від колективного цілого, а останнього – від сил природи.

У розвиненому рабовласницькому суспільстві вже домінує уявлення про відокремленість людини від природи. Стародавні греки також вважали, що людина може набути впливу в суспільстві за допомогою власних заслуг, а завдяки членству в полісі може стати вільним громадянином. Ідея свободи вшановувалася демократичними інститутами грецьких міст-держав, хоча її реалізація тут відбувалася на ґрунті несвободи значної частини населення – рабів. Вільний громадянин поліса був у змозі розширити межі своєї свободи за допомогою пізнання. Цьому сприяв пошук відповідей на запитання, як можливе існування навколишнього світу, як він влаштований і що приводить у рух його багатоманітні елементи. На основі відповідей на ці запитання виникають перші систематичні теорії стосовно не тільки природи, а й соціальної дійсності.

Якісно нова культурна епоха складається з розвитком феодального суспільства. У християнському Середньовіччі ідея єдиного Бога прямо або опосередковано виражала ставлення людей до буття. Разом з вірою у загробне життя ця домінуюча ідея стала об’єднавчою для багатьох народів Європи. Християнська доктрина розуміє людину як поєднання природного (фізичного) і духовного, але в цілому людське існування зумовлене первородним гріхом, а ставлення до Бога є у своїй першооснові ставленням до нього грішника. Спокутування можливе лише на шляху до Бога.

Неважко помітити, що одна з ідей християнства акцентує увагу на спроможності людини «врятувати» саму себе насамперед за допомогою своєї віри в Бога. Цим християнство, безсумнівно, сприяло формуванню свідомості суб’єктивних можливостей, яка пізніше, в епоху капіталізму, відіграє істотну роль в історичному звільненні людини від тенет феодальних відносин.

Значення суб’єктивності особливо швидко зростало в епоху Ренесансу, коли ідея надприродного Бога стала співвідноситися з образом земної людини. Саме потреби та інтереси земної людини становлять фундамент домінуючої ідеї культурної епохи модернізму, яка склалася за умов капіталістичної суспільної організації. Серцевиною останньої є капіталістична господарська діяльність, що характеризується спрямованістю на планомірне використання матеріальних засобів і особистих зусиль людини на отримання прибутку. Можна зазначити, що капіталізм буквально просякнутий потягом до наживи, прагненням мати прибуток, безперервним відтворенням та нарощуванням капіталу. Однак це стає можливим лише за раціональної організації праці в рамках капіталістичного підприємства, завжди орієнтованого на рентабельність.

Розвиткові капіталізму на Заході сприяв певний стиль релігійної етики – пуританської, принципи якої були тісно пов’язані з економічним процвітанням. Згідно з принципами цієї етики, шлях людини до благодаті, символом якої є життєвий успіх, може бути забезпечений тільки завдяки самодисципліні та самовідданій праці. Вимагаючи також ощадливості, простоти, самообмеження, пуританізм сприяє утвердженню особливого стилю життя, який Макс Вебер назвав «посейбічною аскезою» на відміну від колишньої «потойбічної аскези» святих. Нагородою для людей, які самовіддано працюють, дисципліновано виконують мирські обов’язки, обмежують себе, стає багатство, його створення, збереження та примноження. Прагнення до збагачення пуританська етика розглядає як визнання, місію людини у «посейбічному» світі. У період початкового капіталістичного нагромадження ця нова життєва настанова набуває масового поширення. Отже, принципи пуританізму відіграли визначну роль у формуванні духу капіталізму в цілому.

Укорінення капіталізму супроводжується пожвавленням духовного життя, творчим переопрацюванням колишніх культурних досягнень. Особливо яскраво це виявилося в період італійського Ренесансу (XIV–XVI ст.), коли традиції гуманізму відроджувалися на ґрунті переосмислення давньогрецької культурної спадщини. Проголошується та реалізується принцип емансипації людського розуму від середньовічних забобонів і догматів, увага зосереджується на творчості, пізнанні, науці. Віра в «силу розуму» сягає свого апогею у французькому Просвітництві, яке проголосило необхідність встановлення «царства розуму» в людському суспільстві. Все це не могло не привести до своєрідної інтелектуальної революції, передусім у науці й філософії.

Не менше враження справляли досягнення в літературі (Данте, Петрарка, Боккаччо, Сервантес), драматургії (Лопе де Вега, Шекспір), живопису, скульптурі й архітектурі (Леонардо да Вінчі, Рафаель, Тіціан, Мікеланджело). Творчість зазначених авторів проходила під знаком гуманістичної етики, що формувалася. Вагомий внесок у закладання її підвалин зробив італійський учений Леон Альберті (1404–1472), що виходив із природності людського буття, закони якого близькі до законів природи. Людина, за Альберті, – творча особистість, яка активно облаштовує світ. Якщо в ранньому Середньовіччі ще повністю панують релігійно-етичні цінності, то в епоху Відродження вони поступово втрачають свої позиції – спочатку серед видатних мислителів і творців (з XIV ст.), а надалі й серед населення.

За даними П. Сорокіна, які він наводить у своїй чотиритомній праці «Соціальна та культурна динаміка» (1937–1941), середньовічні живопис і скульптура були за своїм змістом переважно релігійними (з усіх вивчених картин і скульптур XII–XIII ст. релігійні становили 97 %). Проте після XIII ст. частка релігійних сюжетів у живопису та скульптурі неухильно зменшується. У XIV–XV ст. такі сюжети становили 85 %, у XVI – 65, у XVII – 50, у XVIII – 24, а в XIX ст. – 10 %. Одночасно з XIII ст. збільшується частка світських (нерелігійних за змістом) картин і скульптур, яких фактично не було у Середні віки. В XIX ст. вони становили вже 90 % усіх відомих картин і скульптур. Аналогічні тенденції спостерігалися в музиці, літературі та архітектурі. Отже, можна зробити висновок, що у XVIII–XIX ст. панувала світська – вивільнена від церковних канонів – культура. Її колискою була Західна Європа. Після цього зразки досягнень гуманістичного Відродження поширились по всьому світові.

З плином часу культурне надбання епохи Відродження періодично реформувалося, переоцінювалось, пристосовувалось до нового досвіду, нових умов життя. Зміни були досить помітними, наприклад у період Реформації та в добу Просвітництва, проте особливо виразними вони стали у XIX–XX ст., у період утвердження і розвитку індустріального суспільства.

Сутність індустріалізму становить машинний характер виробництва та організації праці, що накладає свій відбиток на економічні, політичні, соціальні та культурні відносини між людьми. Зростаючі механізація, автоматизація та концентрація виробництва приводять до розповсюдження систем машин, які технологічно пов’язані між собою не тільки на рівні окремого виробництва, а й у межах окремої держави, групи держав, а з часом – у глобальному (планетарному) масштабі. Це перетворює суспільство на сукупність взаємопереплетених технічних систем, що працюють у єдиному ритмі.

Індустріальне суспільство віддає перевагу технологіям, що ґрунтуються на досягненнях науки, створюють небачені досі засоби масової комунікації (радіо, телебачення, електронну пошту тощо) і значно прискорюють поширення взірців культури, сприяють підвищенню та зближенню культурного рівня різних країн і регіонів. Зміст і ритміка духовного життя людей дедалі більше підкоряються вимогам і динаміці індустріальної системи. Це виявилось передусім у загальній тенденції до підвищення та вирівнювання культурно-освітнього рівня працівників, рівня розвитку регіонів, до політичної, соціальної та культурної рівності.

Разом з тим індустріальному суспільству в XX ст. властиві й кризові тенденції. Поступово втрачаються гуманістичні традиції. Крім того, з’ясувалось, що загальна індустріальна стандартизація торує стежку до підриву засад народної культури, традиційних каналів її передачі, збереження та відтворення. Це, у свою чергу, негативно позначилося на високій, елітарній культурі, яка поступово втрачає зв’язок з культурою народною. В такій ситуації культура потенційно перебуває під загрозою втрати національної самобутності, руйнування усталених зв’язків і традицій.

На думку прихильників теорії циклічної динаміки людського суспільства, сучасна культура перебуває у глибокій кризі. На ознаки цієї кризи на початку століття звернув увагу Освальд Шпенглер у своїй праці «Занепад Європи» (1918). Філософ вважав, що кожна культура у своєму історичному існуванні проходить вікові періоди: дитинство, юність, змужніння і старість. Крім того, він відрізняв ідею культури, сукупність її внутрішніх можливостей від її чуттєвого виявлення в історії як досягнутого здійснення, а історію культури розглядав як поступальне здійснення її внутрішніх можливостей. На стадії дитинства, юності та змужніння культура, реалізуючи свою ідею, міцнішає, розквітає й визріває. Однак у старості, вичерпавши свої внутрішні можливості, культура надломлюється, застигає і відмирає. На цій стадії культура стає цивілізацією, під якою О. Шпенглер розумів мертві, застиглі продукти культури. Розширення сфери рутинізованої цивілізації неминуче призводить до занепаду культури. У шпенглерівському розумінні цивілізація, як бачимо, протиставляється культурі, проте це смислове розмежування культури та цивілізації в подальшому не набуло загального визнання. У філософії і культурології ці терміни нерідко вживаються як синоніми.

Головний висновок, якого доходить О. Шпенглер, полягає в тому, що будь-яка культура смертна. Набувши зрілості, вона починає занепадати. Завершується цей занепад неминучою катастрофою культури й суспільства, до якого вона належить. Західна культура, на думку О. Шпенглера, вже пройшла точку свого найвищого розквіту і тепер перебуває на останній стадії свого занепаду. Отже, сучасна криза культури неминуче покладе край її історичному існуванню.

П. Сорокін, який вважав найважливішим фактором соціокультурної динаміки розклад тієї чи іншої домінантної культурної суперсистеми (ідеаціональної чи сенситивної), також підкреслював, що західна культура сьогодні переживає серйозну кризу. Вона має, на думку вченого, не звичайний, а екстраординарний характер, оскільки водночас охоплює культуру і суспільство в цілому, всі головні інститути їх: мистецтво, науку, філософію, релігію, право, мораль, стиль життя, соціальні, політичні та економічні організації, шлюб і сім’ю. Це криза майже всього життя західного суспільства, його стилю мислення і поведінки. Сутність цієї кризи, за П.Сорокіним, полягає у розкладі основоположних форм західної культури та суспільства останніх чотирьох століть.

На відміну від О. Шпенглера, П. Сорокін вважав цю всеохопну кризу культури не кінцем її історичного існування, а провісником її майбутнього розквіту. Ми живемо і діємо, зазначав учений, в один з поворотних моментів людської історії, коли сенситивна (чуттєва) форма культури та суспільства зникає, а інша форма (ідеаціональна) народжується. Водночас цей перехідний період, підсумовує П. Сорокін, зовсім не означає повного зникнення західної культури і суспільства, навпаки, він провіщає одну з найзначніших революцій у нашому культурному і соціальному житті, пов’язану з настанням у майбутньому ідеаціональної епохи.

Це передбачення було зроблено у 30-х роках XX ст. На жаль, сьогодні слід констатувати, що цивілізаційна криза наприкінці століття все ще триває і навіть поширюється з розвинених країн та регіонів на периферію. У таких країнах, як наша, ситуація ускладнюється тим, що на цивілізаційну кризу накладаються кризи локально-трансформаційного типу: економічна, політична, технологічна, екологічна, ідеологічна, психологічна тощо.

Сьогодні мало хто сумнівається в тому, що людське суспільство останньої чверті XX ст. вступило в черговий перехідний період свого існування – від індустріальної до постіндустріальної цивілізації. Про це свідчать головні параметри історичної динаміки: швидкість змін, їхні глибина та географічна масштабність. Те, що вчора здавалося непорушним, сьогодні радикально змінюється за характером і спрямуванням; зрушення, що відбуваються, торкаються всіх суспільних сфер і страт; у світі, певно, немає жодної країни, яка тепер не була б утягнута у процес цивілізаційних перетворень.

На думку фахівців, тепер відбувається зміна культурно-цивілізаційних циклів, яка визначає зміст, тривалість та підсумок сучасної кризи. За змістом перехідний період характеризується змішаним типом технологічних, економічних та соціально-політичних структур і процесів, які зберігають ознаки попередньої (індустріальної) і нової (постіндустріальної) цивілізацій. Цей період, вважають фахівці, триватиме близько півстоліття. У результаті індустріальна цивілізація поступиться місцем постіндустріальній, яка розвиватиметься відтепер на власній основі.

Динаміка культури має циклічний характер. Так, починаючи із середини XVII ст. можна виокремити кілька культурних циклів:

1651–1790 рр. – період поширення й утвердження культури індустріального суспільства на ґрунті засвоєння і модифікації досягнень епохи Відродження (140 років);

1871–1930 рр. – період загострення суперечностей індустріального суспільства, початок його кризи (60 років);

1931–1985 рр. – період гострої кризи та розпаду індустріальної культури, виникнення її крайніх тоталітарних форм та подолання їх (55 років);

1986–2025 рр. – перехідний період до культури постіндустріальної цивілізації, відродження гуманізму, синтезу високої культури і високої технології (40 років).

Як бачимо, ми є свідками перехідного періоду в розвитку культури – від культури індустріального суспільства до культури постіндустріальної цивілізації. Надзвичайно важливою тенденцією цього періоду є відродження гуманізму, культурної самобутності, творчості, мистецтва, духовного життя людини. Гуманізм взагалі є стрижневим принципом наступної постіндустріальної цивілізації, духовного світу людей XXI століття.

Своєрідність світових і локальних цивілізацій, взаємодія різних культурних епох і циклів, ідей і тенденцій сприяють формуванню й утвердженню культурного релятивізму. Сутність його полягає у відмові визнати будь-яку культуру як норму, аби з її допомогою оцінювати стан інших культур. З цього погляду немає культур «вищих» чи «нижчих», «кращих» чи «гірших», є лише різні культури. У такій інтерпретації принцип культурного релятивізму є противагою проявам етноцентризму й нетолерантності, які нерідко ще спостерігаються в сучасному світі.

Разом з тим будь-яке суспільство, будь-яка культура попри всю свою своєрідність можуть бути оцінені крізь призму вироблених світовим співтовариством універсальних стандартів, які дають змогу встановити рівень цивілізаційного розвитку конкретного суспільства або культури. Так, визначаються розвинені та слаборозвинені країни і регіони світу. При цьому факт існування традиційних інститутів і цінностей не є перешкодою модернізації слаборозвинених країн та регіонів. Навпаки, головний наголос при реалізації універсальних стандартів і завдань розвитку робиться на національну, самобутню форму здійснення їх. Іншими словами, впровадження досягнень цивілізації має спиратися на самобутні культури, а не руйнувати їх. Лише в цьому разі принципи культурного релятивізму та цивілізаційного універсалізму не суперечать, а взаємно доповнюють один одного.

Питання для самоконтролю

1.Дайте визначення поняття «культура».

2.У чому специфіка соціологічного підходу до аналізу культури?

3.Які ви знаєте типи, види і форми культури?

4.Розкрийте зміст понять «культурний релятивізм» и «етноцентризм».

5.Чим пояснюється наявність культурних універсалій. Наведіть приклади.

6.Що таке культурний шок?

7.Назвіть основні структурні елементи культури.

8.У чому ви бачите функції культури у сучасному суспільстві?

9. Як ви розумієте вираз «культурна епоха»?

10. У чому полягає сутність динаміки культури?

Читайте також:

1. ABC-XYZ аналіз
2. II. Багатофакторний дискримінантний аналіз.
3. SWOT-аналіз у туризмі
4. SWOT-аналіз.
5. Tема 4. Фації та формації в історико-геологічному аналізі
6. V. Нюховий аналізатор
7. АВС (XYZ)-аналіз
8. Автомати­зовані інформаційні систе­ми для техніч­ного аналізу товар­них, фондових та валют­них ринків.
9. Алгоритм однофакторного дисперсійного аналізу за Фішером. Приклад
10. Альтернативна вартість та її використання у проектному аналізі
11. Аналіз активів банку
12. Аналіз альтернативних рішень

Переглядів: 2267