• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Теорії макрорівня.

Соціологічні теорії девіантної поведінки

Усі соціологічні теорії наголошують на відсутності чітко визначеної межі між злочинною і респектабельною поведінкою, а також на тому, що у формуванні злочинної поведінки дуже важливу роль відіграє контекст – соціальне навчання та соціальне оточення.

Теорії мікрорівня. Едвін Сазерланд пояснює девіантність за допомогою теорії, яка отримала назву теорія диференційної асоціації. Ця теорія відштовхується від ідеї про те, що у суспільстві існує багато субкультур. Деякі з субкультур заохочують протизаконні дії. Згідно з Сазерландом, індивіди стають злочинцями, засвоюючи норми і цінності злочинних соціальних груп до яких вони належать. Девіант засвоює не те, що потрібно суспільству, а те, чого навчає його найближче кримінальне оточення; виходячи із культури, індивід входить у субкультуру. Звичайно, стати злочинцем, засвоївши норми злочинних соціальних груп, може кожен, однак стають злочинцями зазвичай ті індивіди, які вступають у контакт із цими групами найчастіше. Чим раніше почнуться контакти індивіда з криміногенним оточенням і чим інтенсивнішими вони будуть, тим вищою є ймовірність того, що такий індивід також стане правопорушником. Ось чому діти із так званих неблагополучних сімей частіше за інших стають на шлях порушення законів.

Ральф Клоуворд виділяє три різновиди злочинної субкультури:

· кримінальна – крадіжки;

· конфліктна – застосування насильства для досягнення своєї мети;

· відступаюча – вживання наркотиків.

Теорія контролю. Уолтер Реклесс, відштовхнувшись від теорії диференційованої асоціації, зацікавився питанням: чому ж у районах із високим рівнем злочинності зустрічаємо молодих людей, які все-таки не стали на хибний шлях? На його думку, це стається через те, що вони виробили в собі власний позитивний образ, який допомагав їм відрізнитися від кримінального оточення. Справжньою ж причиною злочинної поведінки є брак внутрішнього контролю індивіда, а також пильного соціального контролю.

Дослідження, проведені російським соціологом А. Рубановим, показують, що згідно оцінки молодих людей, домінуючими факторами девіантної поведінки молоді у сучасних умовах є: заздрість; агресивність; прагнення гострих відчуттів; конфлікти з батьками; надлишок вільного часу і його погана організація; насильство у підлітковому середовищі.

Теорії соціальної солідарності. Соціологи, які спираються на теорію про соціальну солідарність, розроблену Е. Дюркгеймом, стверджують, що девіація взагалі і злочинність зокрема необхідні; вони несуть на собі особливе функціональне навантаження, оскільки об’єктивно сприяють посиленій соціальній інтеграції. Ця інтеграція виникає з більшого або меншого ступеня одностайності, з яким «нормальна» частина суспільства засуджує девіантні вчинки тих своїх членів, які порушують загальноприйняті норми. Відчуття єднання посилюється за допомогою загальноприйнятих ритуалів засудження.

Ще одна ідея Е. Дюркгейма послужила відправним пунктом для створення впливової соціологічної теорії девіації. Це ідея аномії. Цим поняттям описується соціальна ситуація, що характеризується занепадом норм, соціальної взаємодії. Дюркгейм стверджує, що досить часто девіації (до яких він відносить, зокрема, самогубства) відбуваються внаслідок відсутності чітких соціальних норм. У цьому випадку загальний стан дезорганізації, або аномії, посилюється тим, що пристрасті найменше згодні підкорятися дисципліні саме в той момент, коли це найпотрібніше.

Аномічна концепція девіації.Спираючись на ідею аномії, Роберт Мертон розробив аномічну концепцію девіації. Він стверджував, що базовою причиною будь-якої девіації є розрив між інституційними культурними цілями і доступністю соціально схвалюваних засобів для досягнення цих цілей. Серед безлічі елементів соціальної структури Р. Мертон виділив два особливо, на його думку, важливих. Перший – це визначені культурою даного суспільства наміри та інтереси, які виступають як «законні» цілі, прийнятні для всього суспільства або ж окремих його шарів, які соціально схвалюються. Дані наміри і інтереси називаються інституційними. Другий елемент визначає, регулює соціально схвалювані засоби (способи) досягнення цих цілей і контролює їх застосування. Поведінка, що відхиляється, може бути розглянута як симптом розузгодження між культурно вказаними прагненнями і соціально структурованими засобами їх реалізації.

Відповідно до цієї гіпотези Р. Мертон розглядає п’ять типів пристосування людей до соціально і культурно заданих цілей і засобів.

Конформність є, по суті, єдиним типом поведінки, який не є девіантним. Від ступеню поширеності його в суспільстві залежить соціальний порядок – стабільність і стійкість соціального розвитку. Більш того, сама орієнтація маси людей на культурні загальноприйнятні цінності може говорити про масу людей як про єдине суспільство.

Інновація – форма пристосування, що виникає унаслідок того, що індивід прийняв для себе загальновизнані культурні цінності як життєві цілі, поділяє їх. Проте він не вважає ті засоби досягнення цих цілей, які для нього доступні, ефективними, такими, що дозволяють досягти успіху. Цей вид девіації досить широко поширений у суспільствах з економікою, що динамічно розвивається, де зміни соціальних норм просто не встигають за стрімкою зміною економічної кон’юнктури, тим більш що у сфері підприємництва межі між законним і незаконним, етичним і аморальним часом бувають вельми розмитими.

Ритуалізм припускає залишення або пониження дуже високих культурних цілей і швидку соціальну мобільність там, де ці устремління можуть бути задоволені. Іншими словами, у тих випадках, коли зміст мети і можливості її досягнення для даного соціального чинника приходять у суперечність, індивід віддає перевагу безумовному дотриманню інституційних норм і відмовляється від мети. Це позиція надмірно обережної людини, яка характеризується, по-перше, прагненням будь-що уникнути небезпеки негативних соціальних санкцій, по-друге, бажанням уникнути небезпек, розчарувань і невдач, а по-третє, сильною прихильністю до рутинному розпорядку і інституційних норм, що склалися. Таким чином, цей тип девіації у чомусь протилежний інновації з її схильністю до ризику і готовністю обійти соціальні норми в тих випадках, коли вони стають перешкодою на шляху до бажаної мети.

Ретритізм – тип девіації, який можна охарактеризувати як прагнення до відходу від дійсності, неприйняття соціального світу. Члени суспільства, що мають таку орієнтацію, не приймають ні пануючих в свідомості більшості соціальних цілей, ні соціально схвалюваних засобів їх досягнення. Це люди не від миру сього – відлюдники, мрійники, поети. Чисто статистично число таких індивідів не може бути великим в будь-якому суспільстві: воно просто не в змозі вміщати в собі багато таких «дивних» людей.

Бунт як тип девіації найбільш поширений у суспільствах, що знаходяться в стані глибокої кризи, на межі соціальних переломів. Такі відхилення навряд чи можна віднести до форм «індивідуального пристосування до суспільства» у повному розумінні цього слова, оскільки бунт являє собою швидше активну відмову від пристосування до норм соціального життя, що діють. Бунт, за визначенням Р. Мертона, є перехідною реакцією, що виражається у прагненні інституціалізувати у всьому суспільстві, включаючи і тих його членів, які не поділяють бунтівну орієнтацію, нові цілі і нові способи поведінки. Бунт прагне знищити існуючі культурну і соціальну структури, а не пристосуватися до них.

Теорія навішування ярликів девіантну поведінку трактує не як продукт індивідуальної психології або генетичної спадковості, а як наслідки дії соціальної структури і соціального контролю.

Цю теорію розробляли такі вчені, як Едвін Лімерт, Ерік Еріксон, Говард Бекер. Її фундаментальним положенням є те, що жоден тип поведінки не є автоматично і внутрішньо девіаційним. Девіація вимагає дефініції. Тобто, треба визначити, що такий чи інший тип поведінки є ненормальним. Адже різні суспільства і різні суспільні групи визначають як девіантні різні типи поведінки. Наприклад, в одних суспільствах (Україна, Польща, США) девіацією є вживання наркотиків, а нормою є вживання алкоголю, а в інших (Іран, Афганістан, Саудівська Аравія) – девіацією є вживання алкоголю, зате допускається вживання деяких наркотиків.

Ця теорія заснована, по суті, на двох положеннях. Перше полягає в тому, що девіантним іменується не просто порушення норми, а фактично будь-яка поведінка, яка з успіхом визначається як така, якщо на неї можна навісити ярлик, що відносить до категорії девіантних. Девіація міститься не стільки в самій дії, скільки в реакції інших на цю дію. Друге положення стверджує, що навішування ярликів продукує або поширює девіацію. Всі люди на своєму життєвому шляху час від часу припускаються вчинків, які окреслюються їхнім суспільством як девіантні, так звана первинна девіація. Проте не всі ці діяння трактуються суспільством однаково. Іноді первинна девіація залишається суспільством просто не поміченою, але буває й таке, що після проступку на людину «навішують ярлик», людину ніби «призначають» девіантом. Тоді ми маємо справу із «вторинною девіацією», коли індивід «приймає ярлик» і всі, включно з ним самим, починають сприймати його як девіанта. Наприклад, діти обірвали яблука у чужому саду; можна потрактувати це як дитячі пустощі, а можна «навісити» на цих дітей «ярлик» неповнолітніх злочинців.

Відповідь девіанта на соціальну реакцію веде до повторної девіації, завдяки якій девіант приходить до ухвалення самоіміджу або визначення як людини, яка перманентно поміщена в рамки девіантності своєї ролі. Особливість підходу полягає в тому, що він привертає увагу до девіації як до результату соціальних звинувачень і прояву контролю з боку суспільства за вчинками своїх членів.

У контексті теорії ярликів американський соціолог Ервін Гофман (1922–1982) розробив теорію стигматів (стигма – тавро, штамп). Стигма – це соціальна ознака, що дискредитує індивіда або навіть цілу групу. При першому сприйнятті виникає певне уявлення про людину, її оцінка. Це і є стигмат – те, що відрізняє певну людину від нас, і те, що ми у ній не сприймаємо. У ньому відображено різницю між оціночною і реальною ідентичністю, стереотипом і суттю. Є три види стигматів:

- фізичні недоліки;

- недоліки характеру – слабка воля, неприродні захоплення, примітивні переконання, психічні захворювання, алкоголізм та ін.;

- расові, національні, релігійні, які переносяться на всіх членів цих соціальних груп.

Іншими словами, девіація – це свого роду клеймо, яке соціальні групи, що володіють владою, ставлять на поведінку інших, менш захищених груп.

3.Зусилля суспільства, направлені на запобігання девіантній поведінці, покарання і виправлення девіантів описуються поняттям «соціальний контроль». Це сукупність норм і цінностей суспільства, а також санкції, вживані в цілях їх здійснення.

Сам термін «соціальний контроль» був введений у науковий обіг французьким соціологом і соціальним психологом Габріелем Тардом. Він розглядав його як найважливіший засіб виправлення кримінальної поведінки і повернення злочинця в «нормальне» суспільство. Надалі Г. Тард розширив розуміння соціального контролю як до одного з найважливіших чинників соціалізації. Слід зазначити, що і в роботах цілого ряду західних соціологів проблема соціального контролю розроблялася в тісному зв’язку з рішенням задачі забезпечення контролю над девіантною поведінкою і, особливо, над агресивними формами її прояву.

Найбільш розгорнену теорію соціального контролю розробили американські соціологи Е. Росс і Р. Парк. Е. Росс намагався знайти і вивчити способи досягнення рівноваги між забезпеченням соціальної стабільності, з одного боку, і індивідуальної свободи – з іншою. Він вважав необхідним перш за все внутрішній етичний і соціальний контроль, заснований на інтерналізації суспільних цінностей. Проте одночасно він визнавав і все зростаюче значення зовнішнього політичного контролю, що спирається на цілеспрямоване виховання, релігію, громадську думку, соціальні і правові санкції.

Роберт Парк, один із засновників Чикагської школи, автор «класичної» соціально-екологічної теорії, вважав, що суспільство – це і є контроль і згода. Він розумів соціальний контроль як особливий засіб, що забезпечує певне співвідношення між людською природою і соціальними силами. При цьому Р. Парк виділяв три форми соціального контролю:

1) елементарні, в основному примусові, санкції;

2) громадська думка;

3) діяльність соціальних інститутів.

Толкотт Парсонс у своїй роботі «Соціальна система» визначав соціальний контроль як процес, за допомогою якого через накладання санкцій нейтралізується девіантна поведінка і тим самим підтримується соціальна стабільність. Він проаналізував три основні методи здійснення соціального контролю:

1) ізоляція, суть якої полягає в тому, щоб поставити непрохідні перегородки між девіантом і рештою всього суспільства без яких-небудь спроб виправлення або перевиховання його.

2) відособлення – обмеження контактів девіанта з іншими людьми, але не повна ізоляція від суспільства; такий підхід допускає виправлення девіантів і повернення їх до суспільства, коли вони будуть готові знов виконувати загальноприйняті норми.

3) реабілітація, що розглядається як процес, у ході якого девіанти можуть підготуватися до повернення у нормальне життя і правильного виконання своїх ролей у суспільстві.

Можна також виділити два види соціального контролю:

1) неформальний – такий, що передбачає соціальні винагороду, покарання, переконання, переоцінку норм;

2) формальний – такий, що включає кримінальне і цивільне право, органи внутрішніх справ, суди і т. ін.

Неформальний контроль ґрунтується на схваленні або засудженні дій людини з боку її родичів, друзів, колег, знайомих, а також з боку громадської думки, яке висловлюється через звичаї і традиції, або через засоби масової інформації.

У традиційному суспільстві існувало дуже мало усталених норм. Більшість аспектів життя членів традиційних сільських спільнот контролювалися неформально. Суворе дотримання ритуалів і церемоній, пов’язаних із традиційними святами й обрядами, виховувало повагу до соціальних норм, розуміння їх необхідності.

Неформальний контроль обмежений невеликою групою, у великій групі він неефективний. Агентами неформального контролю є родичі, друзі, сусіди, знайомі.

Формальний контроль ґрунтується на схваленні або засудженні дій людини з боку офіційних органів влади й адміністрації. У складному сучасному суспільстві, яке налічує багато тисяч чи навіть мільйонів людей, підтримувати порядок засобами неформального контролю неможливо. У сучасному суспільстві контроль за порядком здійснюють спеціальні соціальні інститути, такі як суди, освітні заклади, армія, церква, засоби масової інформації, підприємства та ін. Відповідно, агентами формального контролю виступають працівники цих установ.

Таким чином, суть соціального контролю полягає в прагненні суспільства і різних спільнот укріплювати конформізм своїх членів, культивувати «соціально бажані» форми поведінки, перешкоджати девіантній поведінці, а також повертати девіанта в русло дотримання соціальних норм.

Якщо індивід виходить за межі суспільних норм, а його поведінка не відповідає соціальним очікуванням, він неодмінно стикається з санкціями, тобто з емоційною реакцією людей на нормативно врегульовану поведінку.

Санкції – це покарання і винагороди, які застосовуються суспільною групою до індивіда.

Оскільки соціальний контроль буває формальним або неформальним, то виділяють чотири головних типи санкцій: формальні позитивні, формальні негативні, неформальні позитивні і неформальні негативні.

Формальні позитивні санкції – це публічне схвалення з боку офіційних організацій: грамоти, премії, титули і звання, державні нагороди і високі посади. Вони тісно пов’язані з наявністю приписів, які окреслюють, як повинен себе поводити індивід і які передбачені нагороди за дотримання ним нормативних приписів.

Формальні негативні санкції – це покарання, передбачені юридичними законами, урядовими постановами, адміністративними інструкціями і розпорядженнями: позбавлення громадянських прав, ув’язнення, арешт, звільнення з роботи, штраф, службове стягнення, догана, смертна кара та ін. Вони пов’язані з наявністю приписів, які регулюють поведінку індивіда і вказують яка кара призначена за недотримання цих норм.

Неформальні позитивні санкції – це публічне схвалення з боку неофіційних осіб та організацій: публічна похвала, комплімент, мовчазне схвалення, аплодисменти, слава, посмішка тощо.

Неформальні негативні санкції – це покарання, непередбачені офіційними інстанціями, такі як зауваження, висміювання, злий жарт, зневага, недоброзичливий відгук, наклеп тощо.

Типологія санкцій залежить від вибраної нами системоутворювальної ознаки.

З огляду на спосіб застосування санкцій виділяють актуальні та перспективні санкції.

Актуальні санкції – це ті, які фактично застосовуються у певній спільноті. Кожен може бути певен, що якщо він вийде за межі існуючих суспільних норм, то буде покараний або нагороджений, відповідно до наявних приписів.

Перспективні санкції пов’язані з обіцянками застосування до індивіда покарання чи нагороди у випадку виходу за межі нормативних приписів. Дуже часто сама тільки погроза карою (обіцянка нагороди) є достатньою для того, щоб утримати індивіда в нормативних рамках.

Ще один критерій поділу санкцій пов’язаний із часом їх застосування.

Репресивні санкції застосовуються після виконання індивідом певної дії. Величина кари чи винагороди визначається суспільним переконанням стосовно шкідливості чи корисності його дії.

Превентивні санкції застосовуються ще перед скоєнням індивідом певної дії. Превентивні санкції застосовуються з метою схиляння індивіда до такого типу поведінки, який є потрібним суспільству.

Сьогодні у більшості цивілізованих країн переважає переконання про «кризу покарання», кризу державного і поліційного контролю. Усе більше поширюється рух за скасування не тільки смертної кари, але й тюремного ув’язнення і за перехід до альтернативних заходів покарання і відновлення прав потерпілих.

Прогресивнішою і перспективнішою у світовій кримінології і соціології девіації вважається ідея превентивності.

Теоретично про можливість попередження злочинності відомо давно. Шарль Монтеск’є у своїй праці «Про дух законів» зазначав, що «добрий законодавець не так турбується про покарання за злочин, як про попередження злочину: він намагатиметься не стільки карати, скільки покращувати мораль». Превентивні санкції покращують соціальні умови, створюють більш сприятливу атмосферу і зменшують антигуманні дії. Вони здатні захистити конкретну людину, потенційну жертву від можливих посягань.

Проте існує й інша точка зору. Погоджуючись із тим, що попередження злочинності (а також інших форм девіантної поведінки) є демократичнішим, ліберальнішим і прогресивнішим, аніж репресії, деякі соціологи (Т. Матіссен, Б. Андерсен та ін.) ставлять під сумнів реалістичність і ефективність превентивних заходів. Їхні аргументи такі.

Оскільки девіантність є певним умовним конструктом, продуктом суспільних домовленостей (чому, наприклад, в одному суспільстві алкоголь дозволений, а в іншому його вживання вважається девіацією?), то вирішує що є правопорушенням законодавець. Чи не перетвориться профілактика у спосіб зміцнення становища можновладців?

Превентивність передбачає вплив на причини девіантної поведінки. А хто з певністю може сказати, що він знає ці причини? Відомо десятки теорій, які пояснюють причини девіацій. Які ж із них можна взяти за основу і застосовувати на практиці?

Превентивність – це завжди втручання в особисте життя людини. Тому існує небезпека порушення прав людини через впровадження превентивних заходів (наприклад, порушення прав гомосексуалістів у СРСР).

Жорсткість санкцій залежить від:

· міри формалізованості ролі. Військові, міліціонери, медики контролюються вельми жорстко, як формально, так і з боку громадськості, а, скажімо, дружба реалізується через неформалізовані соціальні ролі, тому санкції тут є досить умовними;

· престижності статусу: ролі, пов’язані із престижними статусами, піддаються суворішому зовнішньому контролю і самоконтролю;

· згуртованості групи, в межах якої відбувається рольова поведінка, а отже, і сили групового контролю;

· авторитетності групи для носія певної суспільної ролі.

Питання для самоконтролю

1. Яку поведінку називають девіантною?

2. У чому полягає відносність девіації?

3. Яку поведінку називають делінквентною?

4. Чим відрізняється делінквентна та девіантна поведінка?

5.Назвіть види і форми девіантної поведінки.

6. Охарактеризуйте біологічні та психологічні теорії девіантної поведінки.

7. Охарактеризуйте соціологічні теорії девіантної поведінки .

8. Які функції виконує система соціального контролю?

9. Що таке санкції? Які є типи санкцій?

10. Яка різниця існує між формальними та неформальними санкціями?

11.Назвіть відмінності між репресивними та превентивними санкціями.

Читайте також:

1. А .Маршалл - основоположник неокласичної теорії.
2. Аксіоматичний метод у математиці та суть аксіоматичної побудови теорії.
3. Альтернативні теорії вартості
4. Альтернативні теорії капіталу
5. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання
6. Альтернативні теорії максимізації
7. Альтернативні уявлення щодо макроекономічного регулювання: теорії раціональних сподівань та економіка пропозиції. Крива Лафера.
8. Базові поняття теорії і методики фізичного виховання.
9. Більш повну практику ціноутворення в сучасних умовах у розвинутих країнах світу допоможе з’ясувати короткий виклад розвитку теорії ціни.
10. Біологічні і психологічні теорії.
11. Взаємозв’язок психодинамічної теорії АСПН з іншими теоріями
12. Види і теорії сну. Повільний і швидкий сон. Механізм виникнення сну.

Переглядів: 1174