Суспільний лад

На початках Литовсько-Руської держави не відбулося змін у соціально-політичному устрої українських земель. Але з кінця ХV ст. розпочався процес централізації Великого князівства Литовського. Давніх удільних князів з роду Рюриковичів замінили представники литовської великокнязівської династії. Волості підпорядковувалися удільним князям Гедиміновичам, вони здійснювали адміністративне, військове та судове управління. Князі становили вершину соціально-станової ієрархії. Сюди також належали магнати й “княжата”, які стали елементами реальної влади. Магнати мали велику земельну власність. Так, наприклад, рід Острозьких володів третиною всієї землі на Волині. Представники роду обіймали високі державні посади, вони були непідсудні провінційній адміністрації, підлягаючи суду Великого князя. Їхні посади іноді навіть передавались у спадок. Магнати Острозькі, Гольшанські, Вишневецькі, Чарторийські, Корецькі та інші мали своє військо і на вимогу Великого князя виводили його на війну. З усіх ополченців, яких мала виставляти Україна, 3/4 виступали під їхніми знаменами.

У майже такому ж становищі перебувала верхівка бояр, або панів. Вони відрізнялися давністю роду, вотчинним характером землеволодіння й певним імунітетом щодо удільних князів, не виконували повинностей, не сплачували податків, до них не застосовувалися тілесні й ганебні аморальні покарання.

До феодального стану належала переважно шляхта. Шляхтичі мешкали на землях Великого князя й магнатів, які надавались їм за військову службу (як і російському дворянству). Вони були переважно держателями, а не власниками землі. Шляхта становила більшість постійного війська, за що діставала різні привілеї (звільнення від податків, непідлеглість місцевій адміністрації та ін.). Вона мала привілейоване право обіймати державні посади.

Однак цей стан не був замкненою кастою. Титул шляхтича могли отримати від Великого князя й представники інших верств — міщан, духовенства, навіть заможні селяни. Шляхта мала право стягати з підлеглого населення податки, вимагати виконання повинностей.

Українська шляхта сформувалася лише в першій половині ХV ст. Привілеями короля Казимира IV на українських дрібних феодалів було поширено права та вольності шляхтичів. Загалом, шляхта у Литовсько-Руській державі протягом ХV–ХVI ст. стала досить впливовою і міцною верствою панівного класу. Шляхта поступово домоглася такого ж правового становища, яке мали князі чи пани-бояри, була основною опорою великокнязівської влади. Великокнязівський уряд надав шляхті права торгівлі, експорту сільськогосподарських продуктів, лісу, а також ввозу імпортних товарів без сплати мита. Феодали-шляхтичі влаштовували у власних маєтностях ремісничі майстерні, мануфактури, млини, розвивали промисли. Така протекціоністська політика держави щодо шляхти мала й негативні наслідки: гальмувався розвиток міст, натуральне господарство перешкоджало утворенню єдиного загальнодержавного внутрішнього ринку як основи політичної централізації.

До вищих верств населення в Литовсько-Руській державі належала верхівка духовенства. Литовсько-Руська держава підтримувала діяльність церкви. Князі та магнати надавали їй земельні пожалування, гроші, влаштовували при церквах школи, притулки для сиріт, шпиталі. У 1458 р. всупереч зростаючому впливові московського митрополита великим литовським князем була відновлена митрополія в Києві, яка підпорядковувалася безпосередньо константинопольському патріархові.

Міське населення України було організоване на західний кшталт. Міщани користувалися самоврядуванням на основі магдебурзького права. Але повну правоздатність мали тільки міщани-католики. Православні українці були зобов’язані проживати в передмісті або в межах певного району міста, позбавлялися можливості брати участь в діяльності органів міського самоврядування, обмежувались у правах на заняття ремеслами, ведення торгівлі тощо. Міщани виконували як загальнодержавні повинності (серебщина, подимний збір та ін.), так і встановлені міською владою. Боротьба українського міщанства за рівні права з католиками призводила до збройних виступів, наприклад, у Черкасах, Каневі, Винниці.

Міські жителі були зорганізовані за німецьким зразком у корпорації, серед яких привілейоване становище мало купецтво. Основні категорії міського населення об’єднувалися в цехи: будівельників, шевців, лікарів, зброярів, золотарів тощо. На вершині цехової ієрархії перебували цехмайстри, які стежили за якістю й кількістю продукції, розподіляли повинності й податки.

Справами у містах керував міський патриціат, до якого входила міська знать й багатії, а в національному відношенні — німці та поляки. Своєрідною українською общиною в містах були братства, які захищали православне міщанство, здійснювали просвітницьку діяльність. Рівень міського розвитку залежав від його статуту, тобто було воно великокнязівське, приватновласницьке чи самоврядне.

Селянство становило майже 80 відсотків населення Литовсько-Руської держави. Воно було антиподом шляхти: чим більше прав і привілеїв здобувала вона, тим відчутніше втрачали їх українські селяни.

Основою господарства українських сіл було “дворище”, воно об’єднувало кілька хат. Декілька дворищ утворювали сільську громаду (село), яка володіла колективною земельною власністю. Громада (“копа”) мала адміністрацію, обирала старосту, здійснювала судово-поліцейські функції, стежила за сплатою податків, утримувала церкву. Села об’єднувались у волості. На волосному віче громадою (копою) обиралися волосні отамани або старшини.

Існувало три категорії селянства: 1) вільні селяни — смерди; 2) напіввільні — закупи; 3) невільники — холопи, челядь. Особисто вільні селяни — це: а) “тяглі селяни”, які працювали на пана власною тягловою силою; б) “селяни-ремісники”, які займались кустарними промислами (ковалі, ткачі, каретники) та ”службові селяни” (бортники, рибалки, конюхи, ловчі); в) “чиншові селяне” або “данники”, що працювали на власній землі, сплачуючи данину натурою. Закупи, холопи, челядь мали такі ж права, як і за часів Київської Русі.

З поглибленням феодальних відносин наприкінці ХV ст. у Галичині, а у Великому князівстві Литовському на сто років пізніше, було запроваджено кріпацтво. Селяни втратили особисті й майнові права (право власності на землю, вільного переходу до іншого феодала та ін.).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Формування Литовсько-Руської держави. Польсько-Литовські унії	\|	Джерела та характерні риси права

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.