Г.К.Вікселль: одностайність у рамках інституціональної симетрії

У. Маццола та його сучасники з континентальної Європи відкрили нову епоху у фінансовій науці. Розроблена ними концепція суспільних благ має багато схожого з поглядами Е.Сакса, який висунув ідею граничної корисності суспільних благ у теорії про державне господарство. (Завдяки своєму науковому інтересу до державних господарств він вважається пізнім послідовником камералістів). Використовуючи тезу про неподільність суспільних благ, відповідно до якої кожний громадянин споживає однакову її кількість, У.Маццола робить висновок про те, що сплачувані кожним індивідом за це ціни мають бути різними. Лише в такий спосіб можна досягти паритету цін і відповідної граничної корисності. При фіксуванні єдиної ціни (аналогічно ситуації на ринку) одні індивіди споживали би більше благ, а інші менше. У.Маццола визначався неабияким оптимізмом, оскільки був переконаний у тому, що диференціація цін нібито може здійснюватися без створення формального механізму прийняття рішень у цій сфері.

Це стало вихідною точкою фінансово-теоретичних досліджень К.Вікселля. Він щиро вірив у те, що індивіди будуть добровільно виказувати свої преференції при споживанні суспільних благ. У дійсності ж навпаки: кожний окремий індивід при колективному споживанні буде вуалювати свої преференції. Він буде прагнути того, щоб перекласти на інших тягар фінансування суспільного блага і поводитися, так би мовити, як “безквитковий пасажир”. Вікселль пояснює: “Якщо певний індивід має витратити свої засоби на приватні й суспільні блага таким чином, щоб досягти найбільш оптимального рівня особистого задоволення, то очевидно, що на суспільні цілі він не заплатить ані гроша. Це зумовлено значною мірою тим, що розмір його особистих платежів здійснює такий незначний вплив на обсяг пропозиції державних послуг, що він сам цього майже не відчуває. Безумовно, якби всі громадяни вибрали таку тактику, то у недалекому майбутньому держава взагалі припинила би своє існування. Таким чином корисність, або гранична корисність державних послуг для кожного індивіда максимально залежить від того, скільки за їх користування сплачують всі інші члени суспільства, проте майже не залежить від його особистих платежів”.

Якщо ж децентралізована система добровільних внесків неспроможна здійснювати необхідну координацію попиту, ці функції мають виконуватися централізовано. При цьому держава виступає в ролі координатора: вона гарантує, що прийняте рішення буде обов’язковим для виконання кожним окремим індивідом. Проте централізація процесу прийняття рішень не передбачає позбавлення децентралізованої системи добровільності або переходу до диктаторських методів прийняття рішень у сфері суспільних благ. Тоді були б підірвані всі досягнення, спрямовані на розширення діапазону індивідуальної свободи громадян.

Більше того, свобода передбачає одностайність при прийнятті централізованих рішень, а значить добровільність. Лише з добровільної згоди громадян можна зробити висновок про фактичну зацікавленість у наданні суспільного блага. У зв’язку з цим К.Вікселль говорить про “принцип інтересів”, або про “принцип рівності між податковими платежами індивідів і зустрічними послугами держави”, або, оперуючи сучасною термінологією, про принцип еквівалентності оподаткування. При цьому на задньому плані залишається принцип платоспроможності, наприклад, теорія “жертви” Дж.Мілля: “Індивід хоче і може приймати рішення тільки про розподіл податків, тоді як про абсолютні розміри сукупного (а значить індивідуального) податкового тягаря він не має ніяких відомостей”.

Умови одностайності спонукають учасників процесу ухвалення рішення так довго дискутувати про суспільний проект і настільки модифікувати інструменти його фінансування, щоб усі дали на нього свою згоду. Внаслідок цього можуть “виплисти “ такі рішення, про які навіть ніхто й гадки не мав перед початком обговорення. Звичайно, як показав К.Вікселль, з огляду на можливість стратегічної поведінки учасників голосування одностайність досягається не завжди. Тому неможливо уникнути порушень принципу повної одностайності. На практиці, як правило, обмежуються умовою часткової одностайності, наприклад, при досягненні 75, 80 або 90% голосів.

Як найбільш оптимальний варіант органа, що приймає одностайні рішення, К.Вікселль розглядає відкриті народні збори (при цьому передбачається, що в народних зборах представлені всі існуючі групи інтересів), або репрезентативний парламент. Лише за умови єдності інтересів користувачів державних послуг, носіїв рішень і платників податків відповідальні за прийняття рішень будуть об’єктивно зважувати всі за і проти. І тільки за даних обставин відсутня будь-яка третя сторона, що скористається від споживання блага, не несучи при цьому ніяких витрат на його виробництво. І тільки за подібних умов голосування взагалі має сенс. Узгодженість цілей і функцій учасників голосування визначається як інституціональна симетрія.

К.Вікселль у своїй книзі “Фінансово-теоретичні дослідження” (1896 р.) виходить із допущення недосконалої держави. Він піддає критиці практику “прийняття податково-політичних рішень проти волі більш-менш значної частини населення”. Податкова політика на його батьківщині, у Швеції (де у XIXст. виборче право становило прерогативу заможних громадян), була непропорційною. Для усунення цієї вади податкової системи Вікселль виступав за введення загального виборчого права. За інституціональної симетрії користувачі суспільних благ, носії рішень і платники податків урівнюються. Носіями рішень мають бути громадяни. Проте через неможливість особистої участі всіх громадян у голосуванні з питань оподаткування їхні інтереси в парламенті представляють всенародно обрані депутати. Інша теза Вікселля зводиться до необхідності відмови при голосуванні від принципу більшості та переходу до правила одностайності, оскільки лише в такий спосіб можна контролювати “тиранію випадкової більшості”.

Інституціональна симетрія і принцип одностайності запобігають ситуації, коли громадяни сплачують державі за послуги ціну більшу, ніж вони повинні вносити. Якщо при голосуванні індивіди керуватимуться своїми справжніми преференціями, то буде виконуватися принцип еквівалентності, тобто умова рівності податкових платежів і зустрічних послуг держави діятиме для всіх громадян. Цей принцип є рестриктивним (обмежуючим) правилом регулювання діяльності держави. За його дотримання практично унеможливлюється прийняття дискреційних податково-політичних рішень. Питання податкової політики більше не розв’язується авторитарним шляхом, а, навпаки, затверджується шляхом досягнення консенсусу під час голосування.

Якій структурі податків віддадуть свої переваги індивіди або їхні депутати? Консенсус буде досягнутий у тому випадку, якщо рівень оподаткування кожного індивіда відповідатиме рівню його граничної згоди на оплату суспільних благ.

Якщо держава пропонує блага, еластичність яких щодо доходу вища за цінову еластичність, то принципу еквівалентності й, отже, умовам одностайності відповідатиме прогресивний податок.

Якщо рівень еластичності доходу подібний до рівня еластичності податкової ціни, то одностайність реальна за пропорційного податку.

Якщо держава надає благо, еластичність якого за доходом нижча від еластичності податкової ціни (коли держава надає блага нижчої якості або благ, які зі зростанням доходів індивідів заміняються приватними субститутами), податкова ціна має бути регресивною щодо доходів.

Надзвичайно вагома спадщина К.Вікселля довго не досліджувалася, оскільки багато вчених обстоювали визначення держави як органічного утворення і не припускали, що її діяльність базується на індивідуалістичних засадах. І тільки по деякому часі, коли Р.Масгрейв уперше переніс ідеї К.Вікселля із Німеччини до США (1939р.), науковці знову повернулися до ідеї взаємозалежності між фіскальними заходами і правилами прийняття рішень.

Зараз гіпотеза інституціональної симетрії в більшості випадків не викликає належної уваги у фінансовій науці. Це часто призводить до хаосу. Так, у компетенції федерації є право на прийняття рішень щодо інтересів земель, а в компетенції земель – право прийняття рішень про інтереси общин; сучасне покоління уповноважене визначати рівень державного боргу майбутніх генерацій. Зрештою ніхто не знає точно, чий тягар несе. Для з’ясування такої ситуації за вихідну точку необхідно взяти саме принцип інституціональної симетрії. Базуючись на ньому, можна оцінити результати (усвідомлені чи неусвідомлені) асиметричного пошуку рішень.

Особливого практичного значення цей принцип набуває при неодностайному прийнятті рішень, оскільки сфера впливу колективних рішень обмежується їхніми уповноваженими носіями. Третя сторона, яка не бере участі у цьому процесі, не несе витрат із надання суспільних послуг.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Теорія оподаткування Д.Мілля. Неокласична фінансова школа	\|	Розвиток фінансової науки в Україні

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.