Раціональні очікування у фінансовій політиці

Англійський економіст Д. Лейдлер, розвиваючи теорію М. Фрідмена про природний рівень безробіття, зазначав, що рівновага на ринку праці залежить не тільки від макроекономічних факторів, таких як інфляція, обсяг грошової пропозиції, розмір відсоткової ставки або рівень заробітної плати. На зайнятість впливають майбутні очікування та вибір людей, зокрема між роботою та відпочинком або допомогою у зв’язку з безробіттям, надання переваг тому чи іншому виду діяльності тощо [Bordo, Piti, 2006, с. 16]. Вчений наголошував, що часто такі очікування майбутньої ситуації в економіці є помилковими, оскільки ринки та інститути не дають достатньо інформації для їх точного формування.

Невдовзі цю проблему розв’язали американські економісти Роберт Лукас (1937 р.), лауреат Нобелівською премією в галузі економіки за 1995 р. і Т. Сарджент, розробивши гіпотезу раціональних очікувань. З її допомогою вдалося розширити застосування кривої Філіпса для пояснення взаємозв’язку між рівнем безробіття та інфляцією. Крім того, стало зрозумілим, що для того, щоб уникнути систематичних помилок у майбутньому, потрібно використовувати всю наявну інформацію при формуванні очікувань.

“Адаптаційні очікування” спираються на колишній досвід: знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі “адаптивних очікувань” фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

“Раціональні очікування” базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Очікування раціональні, якщо вони збігаються з прогнозом, отриманим на підставі аналізу моделі.

Відповідно до запропонованої Р.Лукасом (1972р.) і Ч.Сарджентом (1973р.) теорії, за умови вільного ціноутворення і раціональних очікувань бюджетна політика держави, спрямована на стабілізацію кон’юнктурних коливань, не здійснює суттєвого впливу на загальну економічну ситуацію, оскільки за даних обставин дії політиків можна оцінити й попередити. Реально вплинути можуть лише несподівані кон’юнктурно-політичні заходи, до яких не здатен адаптуватися сам індивід.

На думку Лукаса, економічні агенти прогнозують наслідки будь-якого впливу на економіку, виходячи зі знання закономірностей її функціонування, і згідно з цим формують свою економічну поведінку. Вони прогнозують свою діяльність, і ці прогнози набагато досконаліші від тих, які можна отримати на підставі моделювання.

Наприклад, якщо люди знають, що бюджетний дефіцит зростає з метою стимулювання економіки, то вони чекають у найближчому майбутньому зміни цін та інфляції. За досконалої конкуренції і швидкої адаптації ринків очікування такого роду негайно нейтралізують будь-яку систематичну політику стабілізації.

Відтак Лукас робить висновок про принципову неефективність кейнсіанських аналітичних моделей та політики регулювання попиту. А у 1975р. Т.Сарджент та Н.Уоллес довели також і неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики, що підтверджують висновки школи про недоцільність кон’юнктурної політики.

Важливою тезою є те, що будь-яка економічна політика втручання, крім випадків, коли держава свідомо регулює структуру виробництва, або підтримує вільні ринкові відносини, завдає шкоди розвитку економіки. Це стосується і кейнсіанських , і монетаристських доктрин.

В теорії адаптивних очікувань Фрідмена враховувався лише колишній досвід і цілком відсутні суб’єктивні передбачення. Модель Фрідмена ігнорувала, наприклад, зміни економічної політики, котрі, проте, завжди позначаються на поведінці економічного суб’єкта.

Лукас будує модель, що в ній ураховує як вплив на очікування всієї наявної інформації, так і зворотний вплив очікувань на майбутні економічні події. Вона фактично формалізувала ідею про оптимальність економічної поведінки суб’єкта.

З теорії раціональних очікувань випливають два суттєвих висновки:

1) гроші є не просто нейтральними (по відношенню до реальних змінних, як то зайнятість, обсяги виробництва), а супернейтральними. Якщо монетаристи визнавали нейтральність грошей лише в довгостроковому періоді, то нові класики стверджують, що вони є нейтральними й в короткостроковому періоді;

2) раціональні очікування економічних суб’єктів нейтралізують, а тому роблять неефективним державне регулювання економіки у будь-яких формах – чи то бюджетне, чи то грошово-кредитне

Томас Сарджент і Кристофер Сімс на основі методів прогнозування здійснили перевірку теорії раціональних очікувань на практиці й були відмічені Нобелівською премією в галузі економіки за 2011 р.

Теорія раціональних очікувань заперечує політику державного регулювання з допомогою кількох аргументів. Один з них – недоцільність, оскільки будь-яке втручання нівелюється поведінкою економічних суб’єктів. Другий – це твердження, що така політика породжує (через раціональні очікування та адаптацію діяльності) результати, протилежні прогнозованим. Третій – державна політика стосується макроекономічного рівня, ігноруючи мікроекономічний, де саме і приймаються рішення про економічну поведінку в конкретній економічній ситуації. Нові класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб зміна грошових та фіскальних правил не зв’язувалась з тимчасовими потребами державного бюджету, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби агенти могли адаптувати і прогнозувати свої дії. Прямим наслідком цього стала б цілковита деполітизація важливих короткострокових процесів фіскального та грошового регулювання.

3. Теорія «економіки пропозиції»

Критика новими неокласиками інфляційної кредитно-грошової політики “вмонтованих стабілізаторів” була доповнена критикою державної фіскальної політики з боку авторів теорії “економіки пропозиції.

Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, а індивідуума – індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які функціонують з певною метою. Тому державне регулювання ринку має бути спрямоване на підвищення прибутковості, дохідності, на розвиток виробництва, а не виходити з проблем бюджету та вирішування їх за допомогою оподаткування.

А.Лаффер та Р.Мандель вважали, що економіка пропозиції формується на підставі вирішення проблем нагромадження капіталу та державних фінансів.

Вони поставили під сумнів висновок Кейнса, що заощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економічної діяльності і, отже, зайнятості, а тому його рекомендації щодо стимулювання попиту за рахунок маніпулювання податками визнали за недоцільні.

Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.

Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту державного бюджету) є заощадження, адже не можна інвестувати те, чого нема.

Високі податки знижують прибутковість виробництва, скорочують розміри доходів, а відтак заощаджень підприємця.

Збільшення граничних ставок прибуткового податку є згубним для економічного зростання, оскільки зменшує обсяг пропозиції інвестицій. Інвестиційні фонди спустошуються податками незалежно від того, чи збалансовано бюджет.

Крім негативного впливу на інвестиції, високі прогресивні ставки податків скорочують обсяг пропозиції праці, оскільки трудові зусилля перестають окупатися. Стимулювання пропозиції праці прямо зв’язане з розмірами заробітної плати, витрати на яку становлять значну частку сукупних витрат. Зменшення податків позитивно відбиватиметься на розмірі заробітної плати, збереже її певний реальний рівень, а це позитивно позначатиметься на доходах підприємця.

Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, вестиме до зростання обсягів та зменшення витрат виробництва, що є основою збільшення пропозиції і, зрештою, забезпечить зростання національного доходу, що, у свою чергу, не тільки не зменшить надходження до державного бюджету, не спричинятиме бюджетного дефіциту, а навпаки, збільшить податкову базу.

Цей причинно-наслідковий зв’язок промоделював Лаффер, показавши, як фіскальна політика впливає на сукупну пропозицію.

Він зазначив, що вплив податків на попит відчувається швидше. У короткостроковому періоді зниження податків однозначно спричиняє зростання сукупного попиту та зменшення обсягів податкових надходжень. Для того, щоб став відчутним вплив змін в оподаткуванні на пропозицію, потрібен більш тривалий час, оскільки це зв’язано з процесом виробництва, але позитивний ефект від цих змін є також досить тривалим.

Лаффер указав на необхідність визначення оптимальної ставки податку, яка, на його думку, залежить від економічної ситуації, розмірів та структури виробничої сфери, національних, культурних, психологічних та інших чинників.

Основним в теорії “економіки пропозиції” було заперечення маніпулятивної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування, як такої, що негативно впливає на ділову активність, оскільки не стимулює заощаджень та інвестицій, зумовлює нераціональний розподіл факторів виробництва, перерозподіл національного доходу між виробництвом та споживанням на користь останнього і стає причиною приховування доходів, що, у кінцевому підсумку, призводить до виникнення тіньової економіки, бартерного обміну, скритої зайнятості.

Мандель указував, що за допомогою податкової політики можна також здешевити розширення виробництва, а тим самим сприяти підвищенню зайнятості, не стимулюючи інфляції.

Прихильники цієї теорії стверджували, що можливе одночасне зниження інфляції і зростання виробництва та зайнятості за умови зменшення прибуткового податку.

Високі податки, на їхній погляд, є причиною перерозподілу ресурсів з приватного сектора в державний, що призводить до спадання продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. Їх зниження сприяло б скороченню витрат виробництва, зростанню прибутків, стимулювало б ефективний попит. Бюджетний дефіцит зумовлено не обсягами надходжень, а розмірами видатків, котрі й породжують інфляцію. Якщо скоротити видатки, зникне необхідність у збільшенні надходжень, не потрібне буде збільшення маси грошей для покриття дефіциту.

Звідси випливає висновок, що будь-які намагання держави зрівняти соціальне становище членів суспільства за рахунок державних витрат перешкоджають стабільному розвитку економіки, побудованої на принципі реалізації індивідуальних інтересів. Держава має забезпечувати однакові можливості для розвитку підприємництва, захищаючи ринкові механізми, та будувати соціальну сферу, залучаючи до участі в цьому будівництві через систему державного страхування якнарширші маси населення.

Представники школи “економіки пропозиції”, захищаючи принципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної економічної політики, обгрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами подальшого розвитку економіки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основи теорії та фінансові засади монетаризму	\|	Фінансової системи

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.