Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Сучасні теорії фінансової науки

Нова класична макроекономіка.В літературі немає єдиної назви цієї важливої школи сучасної економічної думки. Вживаються такі назви: нова класична макроекономіка (Дж. Тобін), теорія макрораціональних очікувань (Ф. Модільяні), відгалуження монетаризму з раціональними очікуваннями (Б. Маккаллум), школа Лукаса – Сарджента – Уоллеса (К. Гувер) та ін. У цих назвах відображені різні ознаки школи – від її персонального складу (Р. Лукас, Т. Сарджент і Н. Уоллес – провідні представники) до гіпотези про раціональний характер очікувань ринкових суб'єктів.

«Словник сучасної економіки Макміллана» дає таке визначення «нової класичної макроекономіки» («new classical macroeconomics») та її відмінностей від інших сучасних теорій макроекономіки: по суті, це ортодоксальна класична економічна теорія у суворішій формі. Хоча справедливо вважають, що нова класична макроекономіка є розвитком монетаризму, «школа», безсумнівно, відхиляється від аргументів таких провідних монетаристів, як М. Фрідмен, який припускає, що політика управління попитом може викликати короткострокове відхилення обсягу виробництва і зайнятості від природного рівня. Щодо нормативного аспекту, то нова класична макроекономіка «намагається показати даремність кейнсіанської політики управління попитом і замість цього фокусує увагу на економіці пропозиції» (див. тему 6).

Таким чином, відмінність між монетаризмом і новою класичною макроекономікою така. Монетаристи наголошують у цій сфері на «необізнаності» суб’єктів ринку, а нові класики – на їх «знанні». У перших свої рішення суб'єкти ринку виводять із минулих спостережень, а у других – із прагнення наперед передбачити майбутні тенденції економічного розвитку і відобразити їх у своїх рішеннях, господарських контрактах тощо. Тим самим нібито суттєво обмежуються можливості держави у галузі перерозподілу доходів і послаблюється стимулюючий ефект економічної політики.

Теорія суспільного добробуту.Основні принципи теорії суспільного добробуту були сформульовані на початку століття англійським філософом Ієрамією Бентам. Він писав: “Найбільше щастя найбільшої кількості членів суспільства – ось єдина мета, до якої повинен прагнути уряд”. Ці дещо наївні постулати свого часу справляли велике враження на широкі верстви населення, а також на політичні партії соціально-демократичного спрямування.

Вперше основні положення теорії суспільного добробуту були розроблені італійським економістом Вільфредо Парето (1848-1923). Відповідно до його тверджень зміни або дії у сфері фінансів мають сенс лише тоді, коли матеріальне становище певних соціальних груп покращується без погіршення його для інших Згідно з ідеями Парето видатки бюджету можуть зростати за певними напрямками тільки за умови, що це не зашкодить іншим напрямкам.

Фінанси у системі Парето відіграють роль регулятора суспільного добробуту, механізму, за допомогою якого можна створити умови для поліпшення добробуту всіх. Парето стверджує, що коли існує великий розрив між багатими і бідними, то доцільно фінансовими методами здійснити перерозподіл на користь бідних верств населення. Мається на увазі, що при одних і тих же ресурсах можна збільшити добробут одних верств населення, не погіршуючи добробут інших.

З оптимуму Парето випливає декілька дуже важливих висновків, що мають для фінансової науки першорядне значення. Так, усілякі зміни або реформи в фінансовій сфері недоцільні, якщо вони не покращують життя населення, простіше кажучи, вони соціально безперспективні і не принесуть користі суспільству.

Інший висновок із концептуальних положень Парето стосується морально-етичних аспектів фінансової науки. Ця проблема розглядається вперше, її суть полягає в тому, що всі фінансові явища і процеси повинні мати хороше моральне підгрунтя, в іншому разі вони матимуть руйнівний характер. Всякі дії держави, підприємця, споживача повинні враховувати інтереси людини. Словом, одна особа не може шкодити іншій або жити за її рахунок. Моральний бік фінансової діяльності бідь-якого суб’єкта в сучасній фінансовій практиці набуває глибшого змісту, а в науці – всебічного дослідження.

Теорія добробуту витримала випробування часом і стала основною для формування принципів суспільних відносин, спрямованих на зближення влади й людини, обмеження впливу зовнішніх умов і випадковостей на рівень її життя. Теорія суспільного добробуту як наукова течія явище досить складне. Вона вміщує низку економічних, політичних, етичних, філософських понять. Її пізнавальний потенціал недостатньо вивчений. Так, досить складним є питання про те, як визначати ступінь соціального добробуту, як зіставити суспільний добробут із соціальною справедливістю, в чому полягає культура добробуту тощо.

Є підстави стверджувати, що словом “добробут” можна визначати все те, до чого прагнуть і чого бажають члени будь-якого суспільства, зокрема, що метою конкретної людини є досягнення особистого матеріального благополуччя. Водночас добробут не можна розглядати з погляду кількісної кінцевої мети, тобто точно визначеного остаточного стану, тому що за математичним трактуванням добробут є функцією, що прямує до нескінченності. Прагнення до добробуту та його вимір кількісних і предметних кордонів не мають – це дія без обмежень.

У багатьох країнах Заходу добробут як суспільна мета зафіксована офіційно в конституціях. Після Другої світової війни 45 держав змінили свої конституції, включивши до них положення про право людини, соціальну орієнтацію економіки та державної політики на досягнення добробуту. Декларація соціального прогресу й розвитку, що була затверджена ООН у 1969 році, проголошує: “…найперший обов’язок й абсолютна відповідальність кожного уряду – це забезпечення добробуту та соціального прогресу кожного громадянина”. Далі в декларації зазначено, що будь-яке прогресивне суспільство прагне до досягнення принаймні таких суспільних цілей: відродження, благополуччя, прогресу, відповідності реальним умовам. Таким чином, сукупність зазначених цілей можна вважати визначенням загальнолюдської цінності добробуту.

Не можна уявити суспільний добробут без справедливості, рівності та свободи як етичних принципів практичної соціальної політики. Ці ідеали ще не гарантують загального добробуту, але без високих моральних критеріїв будь-який добробут був би неможливим і нездійсненним. Згідно з класичною традицією єдність усіх етичних принципів сприймається як уже щось усталене й існуюче, а добробут – як багатомірна концепція, що охоплює усі вищезгадані принципи.

В ХХ ст. класичні принципи суспільного добробуту досить успішно розвивав Джон Гобсон, якого часто називають пророком держави добробуту. Він писав: “Будь-яке багатство і будь-який прибуток повинні оцінюватися з урахуванням людських витрат на їхнє виробництво й корисності їх споживання”. За допомогою цього твердження Д.Гобсон безпосередньо пов’язував суспільний добробут з оцінкою виробництва з погляду інтересів людини. Йдеться про забезпечення усім без винятку однакової вигоди від господарської діяльності.

Гобсон наголошував, що справедливою є та економічна система, в якій продукти втілюють найнижчі сукупні витрати і найвищу сукупну корисність. Отже, згідно з визначенням Гобсона, економіка добробуту – це колективні зусилля для максимального задоволення бажань, здійснення яких є можливим у даній економічній системі.

Не менш важливий висновок Гобсона про те, що здійснення принципів добробуту потребує від держави запровадження суспільного контролю над бізнесом, введення законів про мінімум заробітної плати, оподаткування прибутку, заохочення розвитку економіки, а також проведення антимонопольної політики. Досягти “хорошого життя” можна лише за допомогою державної політики суспільного добробуту.

У зв’язку з цим соціальні гарантії, передбачені законодавством держави, є тією основою, на якій грунтується уся подальша модель суспільного добробуту. Теорія суспільного добробуту передбачає реальність досягнення кінцевих результатів лише за наявності відповідного фінансового забезпечення. Фінанси відображають процес виробництва й споживання, розподілу та перерозподілу специфічних суспільних благ, фінансованих за рахунок коштів бюджету.

У справі фінансового забезпечення суспільного добробуту на перший план виходить механізм державних фінансів. Завдяки фінансам економіка добробуту трансформується в державу добробуту.

Коли принципи економіки добробуту поєднуються з соціально вмотивованими напрямками державної діяльності при використанні фінансів, то йдеться вже про процес створення держави добробуту.

На основі економічних досягнень держава добробуту бере на себе соціальний обов’язок захищати своїх економічно слабких громадян, піклуватися про повернення до повноцінного життя знедолених людей – малоімущих, безробітних, тих, хто потребує допомоги. У державі добробуту всім громадянам надаються рівні економічні можливості, але водночас усі громадяни мають брати участь у створенні всесуспільного добробуту відповідно до їхніх можливостей.

Держава загального добробуту є насамперед конституційною, в якій соціальні питання вирішуються відповідно до принципів легітимності та гарантованої соціальної справедливості. Це означає, що будь-який закон, який стосується перерозподілу доходів, приймається за допомогою демократичного рішення після всенародного обговорення.

Використання фінансів для забезпечення суспільного добробуту має свої раціональні межі. Підтвердженням цього є шведська модель держави суспільного добробуту. Аналіз “шведської моделі” дає підстави для розчарування з приводу використання фінансів для забезпечення суспільного добробуту. Багато зарубіжних вчених доходять висновку, що соціалізація розподілу, тобто перерозподіл через державний бюджет більшої частки валового внутрішнього продукту, багато в чому знівеліювала вплив панівного у виробництві приватного сектора. Порушилась рівновага між соціальною справедливістю й економічною ефективністю. Така модель значною мірою втратила стимули й джерела економічного зростання.

Традиційна “шведська модель”, на думку провідних західних економістів, вичерпала свої можливості, стала гальмом розвитку національної економіки. З огляду на історичний досвід Швеції з використанням його для майбутнього розвитку України можна дійти висновку щодо безперечного пріоритету вимог економічної ефективності над соціальними проблемами.

Таким чином ідеї суспільного добробуту дуже суперечливі, їхнє застосування можливе лише в гармонійному суспільстві, в якому ефективно вирішуються економічні й соціальні конфлікти, а контроль над ними здійснюється на основі загальнонаціональної згоди між усіма політичними силами.

Теорія суспільного вибору.Дуже важливим для сучасної фінансової науки є дослідження про функціонування фінансів в умовах демократичного середовища. Відомо, що в демократичному суспільстві прийняття управлінських рішень в галузі фінансів має свої проблеми. Їхня суть полягає в тому, що кожна юридична або фізична особа може впливати на ті чи інші процеси в галузі фінансів на всіх стадіях їх реалізації. На практиці трапляються непоодинокі випадки, коли в деяких демократичних державах питання податків або видатків можуть вирішуватися або вирішуються на всенародних референдумах.

Фінансові програми політичних партій або об’єднань суттєво впливають на результати виборів і розстановку політичних сил у державі. З огляду на це фінанси стають проміжним, але дуже впливовим інструментом між економікою та політикою, вони впливають на співвідношення центру, регіонів і місцевого самоврядування.

Питання про співвідношення демократії і фінансів досліджують багато вчених-фінансистів, проте нині найяскравішим представником в цьому напрямку слід вважати американського вченого Дж.Б’юкенена. Його вважають автором теорії суспільного вибору. Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема: “Формула згоди” (1962р.), “Державні фінанси в демократичному процесі” (1967р.), “Попит та пропозиція суспільних благ”(1968р.), “Теорія суспільного вибору” (1972), “Свобода, ринок і держава” (1986р.). Дж.Б’юкенен досліджував передусім поведінку як окремих громадян, так і політичних груп і партій при прийнятті рішень щодо кількісних і якісних параметрів державних доходів і видатків. Так, наприклад, які податки за можливості вільного вибору можуть сплачувати платники. За цикл робіт із розробки теорії суспільного вибору та методів прийняття фінансових рішень Б’юкенену в 1986р. була присуджена Нобелівська премія.

Поява теорії була підготовлена працями К.Ерроу, А.Бергсона, Д.Блека. Сам Б’юкенен зазначав, що на формування його поглядів великий вплив мали праці Ф.Найта і особливо шведського економіста К.Вікселля, якого він називає “основоположником теорії суспільного вибору”.

В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б’юкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибір, у тім числі і в дослідженні політичних процесів.

Політику Б’юкенен трактує як обмін. “Політика, - писав він, - є складною системою обміну між індивідами, що в ній останні колективно намагаються досягти своєї приватної мети, оскільки не можуть реалізувати її з допомогою звичайного ринкового обміну”. Проте повної аналогії між політичною і ринковою системами провести не можна. У них різна структура. Якщо на ринку відбувається добровільний обмін товарами, то в політиці люди змушені платити податки в обмін на якісь суспільні блага. Споживачем цих благ є суспільство в цілому. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає і в тім, що його учасники мають різну мету. На ринку відбувається взаємовигідний обмін. У політиці існують різні погляди й переконання, а люди, котрі посідають державні посади, не завжди керуватимуться виключно міркуваннями суспільного блага, пошуками добра і справедливості. Як і звичайний споживач чи підприємець, вони будуть домагатися максимізації власної вигоди. Процес прийняття рішень схожий на різновид ринкової угоди: ви мені - я вам. Ви мені – голоси на виборах, я вам - вигідні закони, ліцензії тощо.

Отже, в політиці не існує взаємовигідного обміну. Прихильники теорії суспільного вибору роблять висновок про існування політичної нерівності, що зумовлена економічними причинами. Це – нерівність в одержанні інформації, її перекручення, прийняття чиновниками, парламентарями рішень, які допомогли б їм бути переобраними (популістських), або рішень, що сприятимуть інтересам організованих груп тиску (лобі), але є неефективними для суспільства в цілому.

Враховуючи ці суперечності, прихильники теорії суспільного вибору пропонують реформування політичної системи. Це реформування передбачає поширення ринкових відносин на політичну сферу. Політика, наголошували вони, може і мусить будуватися на таких саме взаємовигідних договірних умовах, як і ринковий обмін.

“Ефективність політичного обміну, підкреслював Б’юкенен, буде визначатися тим, наскільки повно втілюватиметься в життя принцип одностайності. “Одностайність, - писав він, - досягнута учасниками колективного вибору в політиці, є аналогічною добровільному обміну індивідуальних товарів на ринку.

Теорія суспільного добробуту і теорія суспільного вибору є базовими для інших сучасних теорій фінансової науки.

Теорія сфери поширення податків. У цій теорії досліджується, хто ж реально несе тягар оподаткування. Зокрема, досліджено проблему сфери поширення податків у межах моделі загальної рівноваги. Об'єктом цих досліджень став вплив ефектів доходу та заміщення при стягненні акцизів чи податків на фактори виробництва, а також сфера їх поширення.

Питання про те, хто реально несе тягар оподаткування, хвилювало багатьох економістів ще з часів Д.Рікардо та А.Маршалла. Тим часом лише в середині 60-х років удалося дослідити проблему поширення податків у рамках моделі загальної рівноваги. Здійснення цього рішучого кроку є заслугою А.Гарбергера (1962р.).

Індивіди часто нездатні в повному обсязі визначити реальний податковий тягар, розпорошений на великий спектр операцій. Тому вони можуть опинитися в полоні податкової ілюзії, тобто давати занижену оцінку реального податкового тягаря. Для політиків це дуже вигідно. Вони отримують державні доходи, на стягнення яких виборці ніколи не дали б своєї згоди, якби мали вірогідну інформацію про реальний розподіл податкового тягаря. Часто політикам вдається створити в платників помилкове уявлення про сферу поширення податків, у той час, як реальна картина відрізняється від зображеної ними. Першочергове завдання фінансової науки полягає у внесенні ясності в це питання. Поліпшення інформаційного забезпечення підвищить ефективність прийняття політичних рішень у сфері оподаткування.

Перекладення податкового тягаря від платника податків до реального носія цього тягаря може відбуватися за допомогою цін на товари і шляхом впливу на ціни факторів виробництва (зворотне перекладання).

Сфера поширення податків великою мірою визначається ринковими силами. За часткової рівноваги в умовах досконалої конкуренції інституціональні фактори на неї не впливають (організація процесу стягнення податку в бюджет – з покупця чи продавця).

Як відомо, питання перекладання податків в умовах досконалої конкуренції на окремому ринку досліджував А.Маршалл. Ринкові сили можна виразити за допомогою цінової еластичності попиту чи пропозиції. Чим менше одна цінова еластичність порівняно з іншою, тим менше можливостей для адаптації оферента чи покупця до змін ринкових умов внаслідок стягнення податку, і тим більшою буде їхня частка у податкових платежах. Еластичність являє собою масштаб виміру “можливостей ухилення від оподаткування” учасників ринкових відносин. Можливості перекладання податку на покупця збільшуються із збільшенням співвідношення еластичності попиту до еластичності пропозиції. Від застосування тієї чи іншої комбінації еластичності попиту і еластичності пропозициї залежить сфера поширення податків:

1). Еластичність попиту дорівнює нулю, еластичність пропозиції представлена в абсолютній величині. Тягар податку в повному обсязі несе покупець.

2). Еластичність пропозиції дорівнює нулю, еластичність попиту представлена в абсолютній величині. Тягар податку в повному обсязі несе продавець.

3). Еластичність попиту дорівнює нескінченності, еластичність пропозиції представлена в абсолютній величині. Тягар податку в повному обсязі несе продавець.

4). Еластичність пропозиції дорівнює нескінченності, еластичність попиту представлена в абсолютній величині. Тягар податку в повному обсязі несе покупець.

Об’єктом досліджень А.Гарбергерабула проблематика впливу ефектів доходу та заміщення при стягненні акцизів чи податків на фактори виробництва, яка вирішувалася в рамках моделі загальної рівноваги.

Кількість альтернативних можливостей, або ринків, якими можуть скористуватися індивіди, настільки велика, що їх неможливо охопити навіть модельними рамками. Дослідження полегшується введенням ряду спрощень:

- національна економіка виробляє два продукти, існує два фактори виробництва;

- на всіх ринках панує досконала конкуренція;

- сукупна пропозиція факторів виробництва є стабільною;

- домогосподарствам властиві ідентичні і однорідні функції корисності обох товарів (граничний коефіцієнт заміщення не залежить від розміру доходів);

- досліджується сфера поширення податків на факторні доходи (у ході аналізу виходять з функціонального розподілу доходів, а не з персонального).

В умовах загальної рівноваги ринків оподаткування породжує цілий комплекс адаптаційних дій індивідів. В залежності від ставки оподаткування розглядаються наслідки їх стягнення. Так, застосування селективного податку на фактори виробництва в різних секторах економіки може вилитися в різний рівень оподаткування факторів “праця” і “капітал”. Схожі ефекти виникають при стягненні селективного податку на фактори виробництва в одному з розглянутих секторів.

Отримані вченим результати неодноразово піддавалися гострій критиці і переосмислювалися настільки, що його початковий аналіз актуальний сьогодні радше самими науковими підходами.

Податкова теорія економіки добробуту. Становлення системи оподаткування неминуче пов'язане з питанням про її вдосконалення, оптимізацію. Основні принципи оптимального оподаткування розроблені ще А. Смітом в його праці "Дослідження про природу та причини багатства народів". Це питання в умовах розвиненої ринкової економіки вивчали такі відомі сучасні економісти, як Р. Мардсен, Р. Стічліц, А. Лаффер та ін. Можна сформулювати такі принципи оптимального оподаткування.

1. Оподаткування не повинно бути надмірним. Якими б великими не були потреби у фінансових засобах держави, податки не повинні підривати зацікавленість їх платників у господарській діяльності та породжують такі явища, як приховування доходів від оподаткування.

2. Один доход не повинен оподатковуватися більше одного разу, тобто треба запобігати подвійному і багаторазовому оподаткуванню. Прикладами такого запобігання може бути перехід розвинених країн від податку з обороту до податку на додану вартість; впровадження диференційованого оподаткування розподіленої і нерозподіленої частин прибутку корпорацій.

3. Система і процедура сплати податків мають бути простими, зрозумілими і зручними для платників і економічними для установ, що збирають податки. Це означає, що оподаткування повинно здійснюватись з мінімальними адміністративними витратами.

4. Податкова система має бути гнучкою, легко адаптованою до зміни економічних і суспільно-політичних умов.

5. Податкова система повинна відповідати критерію фіскальної достатності, тобто залучати до державного бюджету доходи, достатні для задоволення розумних потреб держави.

6. Податкова система не повинна залишати сумніву у платника щодо неминучості сплати податку. Система штрафів і санкцій, громадська думка мають бути такими, щоб несплата або несвоєчасна сплата податків були менш вигідними, ніж своєчасне виконання обов'язків перед податковими органами.

7. Податкова система має відповідати критеріям справедливості. Однак справедливість в оподаткуванні тлумачиться по-різному. Одні вважають справедливим, коли всі платники, незалежно від рівня їхніх доходів, сплачують податки за однією ставкою (пропорційне оподаткування). Інші вбачають справедливість в тому, що платники, які отримують більші доходи, сплачують і більші податки (прогресивне оподаткування).

Важливе місце в теорії оптимального оподаткування належить дослідженню впливу загального рівня податків на економічний розвиток. Американський економіст А. Лаффер обгрунтував пряму залежність між прогресивністю оподаткування, національним виробництвом і доходами бюджету та відобразив цю залежність у так званій кривій Лаффера (рис. 7.3).

Рис. 7.3. Крива Лаффера

Згідно з теорією Лаффера, підвищення податків до певного рівня (точка N на рис. 7.3) сприяє зростанню доходів бюджету, оскільки воно не підриває стимулів до економічної діяльності та інвестиційної активності. За цією межею розпочинається так звана заборонена зона шкали оподаткування. Податкові ставки, що належать до цієї зони, не стимулюють підприємців до збільшення нагромаджень, інвестицій і обсягів виробництва. Отже, звужується податкова база і зменшуються податкові надходження до державного бюджету.

Теорія місцевих бюджетів.Наукове визначення місцевих фінансів як сукупності теоретичних положень і певної суми знань і вмінь остаточно сформувалося наприкінці XIX ст. Це явище об’єктивне й зумовлене розвитком демократичних засад у суспільстві. Так, у цей період завершилося становлення в більшості країн світу, насамперед, у Західній Європі, місцевого самоврядування, яке одержало законодавче закріплення в конституціях. Місцевими органами влади визначалися комуни, общини, муніципалітети, штати тощо. Вони наділялися правами й відповідальністю в загальній системі державного управління та відповідною фінансовою базою.

У науковій літературі з’явилися теоретичні розробки про економічну природу й сутність місцевих фінансів, їхнє призначення та роль. Слід зазначити, що саме визначення місцевих фінансів постійно змінювалося. Найпоширенішим є визначення місцевих фінансів як “сукупності матеріальних засобів”, які перебувають у розпорядженні цих одиниць для досягнення їхніх цілей. Є також визначення місцевих фінансів як “господарства місцевих спілок”.

Наукова думка у галузі місцевих фінансів досягла значних успіхів і розвивалася за кількома напрямками. Один із них - теорія “природних прав общин”. Вона має майже двохсотлітню історію. Суть цієї теорії полягає в тому, що община як самоврядний територіальний колектив є таким же суспільним утворенням, як і держава, причому община, на думку прихильників цієї теорії, є утвореннм, що передувало виникненню держави. Тому держава не може скасувати общині прав, які нею не надавалися.

З огляду на це органи місцевого самоврядування мають власну компетенцію, вони не підпорядковані державній владі й перебувають поза межами цієї влади. Кожен територіальний колектив має власні завдання, які він самостійно визначає. Держава може впливати на діяльність територіального колективу через законодавство. Але вона не може позбавити його природних прав.

В іншому напрямку розвивалася “державна теорія місцевого самоврядування”. Вона грунтується на твердженні, що органи місцевого самоврядування є органами державного управління. Ці органи створюються державою для реалізації державних функцій і завдань на місцевому рівні. За цією теорією місцеве самоврядування не має власних природних прав, а є представником державної влади на місцях, права і обов’язки яких визначаються центральною владою.

У ХХ ст. відбулися значні зміни та певна уніфікація органів місцевого самоврядування більшості європейських країн. У 1985 році було підписано Європейську Хартію про місцеве самоврядування, яка заклала загальноєвропейські принципи організації місцевого самоврядування. У листопаді 1996 року до Європейської Хартії про місцеве самоврядування приєдналася й Україна.

Загалом у теорії й практиці був напрацьований та поширився принцип доцільності, згідно з яким певна функція покладається на той рівень влади, який виконає її краще, економніше й ефективніше. Це відобразилося також в Європейській Хартії про місцеве самоврядування. Відповідно до закріплених за місцевим органом влади повноважень вони наділяються фінансовими ресурсами, тобто джерелами фінансових ресурсів, достатніми для здійснення вказаних повноважень.

Нині найдискусійнішим є питання щодо визначення повноважень місцевих органів самоврядування. Відповідно до їхніх обсягів будується структура місцевих фінансів. Розширення повноважень потребує збільшення фінансових ресурсів у розпорядженні органів місцевого самоврядування, що не завжди можна досягти за допомогою податків. У багатьох країнах місцевому самоврядуванню надаються субсидії.

В Європі поширилася концепція субсидарності, тобто передачі субсидій органам місцевого самоврядування відповідно до делегованих їм повноважень. Основний принцип субсидарності полягає в тому, аби розподіляти повноваження між органами влади таким чином, щоб вони виконувалися найближчим до місця подій рівнем влади.

Досягнуто певного прогресу щодо визначення функцій органів місцевого самоврядування. В більшості країн до компетенції місцевого самоврядування належить початкова й середня освіта, охорона здоров’я, шляхи місцевого значення, ветеринарна допомога, благоустрій, догляд за бідними та сиротами, житлово-комунальне господарство, житлове будівництво, водозабезпечення, теплове господарство, міські електричні мережі, економічна інфраструктура, працевлаштування безробітних, перепідготовка кадрів із метою працевлаштування, ритуальні послуги, збирання та утилізація сміття, екологічні проблеми, організація землекористування тощо.

Витрати, які закріплюються за місцевими органами влади в межах власної компетенції, в більшості країн поділяються на обов’язкові й факультативні. Обов’язкові витрати здійснюються місцевими органами влади в обов’язковому порядку, а факультативні – на основі рішень, прийнятих їхніми представницькими зборами.

Відповідно до обсягів повноважень місцевого самоврядування будується система місцевих фінансів, тобто визначається їх величина в загальнодержавних показниках, і насамперед у валовому внутрішньому продукті держави. Нині через місцеві фінанси перерозподіляються значні фінансові ресурси.

Теорія суспільних благ.У теорії суспільних благ значну увагу було приділено властивостямсуспільних благ і були запропоновані умови визначення оптимальногообсягу їх пропозиції. Пізніше був розроблений механізм реалізаціїпреференцій індивідами за рахунок співгромадян. Проте через негативнізовнішні ефекти вони змушені були сплачувати державі спеціальнийподаток. За таких обставин вже можна було не приховувати своїпреференції, хоча залишались інші проблеми, наприклад збалансованістьбюджету. Так, у стані рівноваги податкові надходження можутьперевищувати видатки.

Згідно з підходом Парето, оптимальну пропозицію суспільних благ можна вивести, використовуючи дані про наявні в суспільстві преференції.

Р.Масгрейв (1959р.) і Р.Самуельсон (1954р.) у своїх дослідженнях приділили значну увагу охарактеризованим У.Маццолою і К.Вікселлем властивостям суспільних благ. Зокрема, вони запропонували умови визначення оптимального, за Парето, обсягу пропозиції суспільних благ.

Увідповідності з ними, на питання: “якої кількості суспільних благ потребує суспільство?” можна відповісти тільки при розгляді його в тісному взаємозв’язку з правилами прийняття колективних рішень. Використання різних правил веде до неоднакових результатів. Ці результати необхідно співставляти з оптимумом Парето, який можна визначити, абстрагуючись від суспільних інституцій. Але внаслідок існування великої кількості оптимумів Парето, виникають труднощі з вибором одного, рекомендованого варіанта. Цей метод економіки добробуту є суб’єктивним. (Якщо є диктатор, наділений владою для проведення в життя оптимуму Парето, то він повинен бути “доброзичливий”, а це – абстракція). Більш раціональним є співставлення комбінацій різних варіантів Парето-оптимуму з різними правилами прийняття колективних рішень. При використанні правила одноголосності, внаслідок ускладнення через переговорний процес, складно досягти граничного рівня добробуту. При використанні правила більшості складностей можна уникнути, однак тут втручаються політико-розподільчі відносини і меншість відчуває експлуатацію з боку більшості.

Базуючись на працях названих авторів, а також на ранніх дослідженнях Е.Ліндаля, Е.Мейлінза, Д.Дреце і Д.де ла Поузін (1971р.) спробували модифікувати умови оптимальної пропозиції суспільних благ. Їхня модель спирається на ідею центрального аукціонатора, що висуває пропозиції про ціну або кількість суспільного блага і збирає заявки індивідів. При цьому мова йде про застосування до суспільних благ концепції загальної рівноваги Л.Вальраса. При побудові такої динамічної моделі надзвичайно важливим є те, як аукціонатор організовує збір замовлень. Від цього залежить стратегія індивідів при поданні заявок на забезпечення суспільними благами. Проте проблема “безквиткового пасажира” при цьому не вирішується. Крім того, не можна бути впевненим у тому, що аукціонатор (уряд) буде прагнути досягти оптимуму Парето при алокації ресурсів.

Дещо пізніше Е.Кларк (1971р.) і Т.Гроувз (1973р.) розробили механізм, за допомогою якого індивіди можуть реалізувати свої преференції за рахунок співгромадян, проте через виникнення негативних зовнішніх ефектів вони мають сплачувати державі спеціальний податок. За даних обставин індивіди не зацікавлені приховувати свої преференції. Хоча залишаються інші проблеми, наприклад проблема збалансованості бюджету. Так, у стані рівноваги податкові надходження можуть перевищувати видатки.

Теорія державних підприємств.Надзвичайно близькою до розглядуваної вище є теорія державних підприємств. Вона базується частково на ідеях Вікселля (зокрема на принципі еквівалентності) і частково на неокласичній економіці добробуту. Ідеї Вікселля проявляються і в так званому правилі ціни за граничними витратами, згідно з якими ціни на продукцію державних підприємств мають прив’язуватися до граничних витрат. У даному випадку буде дотриманий критерій рівності між платежами індивідів та отримуваними ними зустрічними державними послугами, а отже діятиме принцип еквівалентності. У теорії державних підприємств значна увага приділяється також дослідженнювпливу на рівень добробуту відхилень від правила ціни за граничними витратами. Наслідки таких відхилень (через прояв зростання шкали економії і з політичних причин) мають лягати на державні підприємства (В.Баумоль, Д.Бредфорд, 1970р.). Знедавна актуальним є питання про те, наскільки відхилення від правила ціни за граничними витратами взагалі сумісні з умовами вільного вступу на ринок. У випадку негативної відповіді виникає питання про доцільність політики монопольного захисту державних підприємств, оскільки це може негативно вплинути на виробничу і алокаційну ефективність. Якщо такий захист може завдати шкоди і виникне необхідність стимулювання конкуренції, заснування нових державних підприємств може стати нераціональним. За даних обставин розвиток відбуватиметься в напрямку приватизації державних підприємств.

Державні підприємства розглядаються цією теорією як інструмент в руках політиків для досягнення ними вузькокорпораційних інтересів. Раніше метою державних підприємств було отримання прибутку. Сьогодні вони слугують гарантом політично бажаної цінової структури. В політиці спостерігається чітка тенденція до максимізації голосів виборців шляхом проведення внутрішнього субвенціонування політично чутливих благ за рахунок більш прибуткових.

Діапазон, у межах якого державні підприємства можуть проводити політику внутрішнього субвенціонування за умови покриття витрат, визначається: 1) бар’єрами вступу на ринок; 2) бар’єрами виходу з ринку; 3) зв’язаними витратами; 4) частковою монополізацією.

Політики зацікавлені у створенні бар’єрів і введенні регулювання, необхідного для їх збереження. Тільки так вони можуть проводити політику дискретного ціноутворення, орієнтовану на певну групу інтересів. З іншого боку, регулювання породжує витрати, тягар яких несуть групи прогресивних споживачів і виробників. Вони і здійснюють тиск на політиків з метою послаблення регулювання або проведення заходів по дерегулюванню.

Економічна теорія конституції та правил прийняття рішень. Економічна теорія конституції з’явилася в результаті розробки такого важливого поняття, як провали держави. «Провали» (фіаско) держави (уряду) (government failure) – це випадки, коли держави (уряд) не в змозі забезпечити ефективний розподіл і використання суспільних ресурсів. Зазвичай до «провалів» держави відносять:

1. Обмеженість необхідної для прийняття рішень інформації. Подібно до того як на ринку можливе існування асиметричної інформації, так і урядові рішення можуть прийматися часто за відсутності надійної статистики, облік якої дозволив би прийняти більш правильне рішення. Більше того, наявність потужних груп з особливими інтересами, активного лобі, потужного бюрократичного апарату призводить до значного спотворення навіть наявної інформації.

2. Недосконалість політичного процесу. Нагадаємо лише основні моменти: раціональне невідання, лобізм, маніпулювання голосами внаслідок недосконалості регламенту, логроллінг (торгівля голосами), пошук політичної ренти, політико-економічний цикл тощо.

3. Обмеженість контролю над бюрократією. Стрімке зростання державного апарату створює все нові і нові проблеми в цій сфері.

4. Нездатність держави повністю передбачити і контролювати найближчі і віддалені наслідки прийнятих ним рішень. Справа в тому, що економічні агенти часто реагують аж ніяк не так, як припускав уряд. Їх дії сильно змінюють зміст і спрямованість зроблених урядом акцій (або законів, схвалених законодавчими зборами). Заходи, здійснювані державою, вливаючись в загальну структуру, часто призводять до відмінних від початкових цілей наслідків. Тому кінцеві результати дій держави залежать не тільки, а нерідко і не стільки від неї самої. Діяльність держави, спрямована на виправлення «провалів» ринку, сама виявляється далекою від досконалості. До фіаско ринку додається фіаско уряду. Тому необхідно строго стежити за наслідками його діяльності і коригувати її залежно від соціально-економічної та політичної кон'юнктури. Економічні методи повинні застосовуватися таким чином, щоб вони не підміняли дії ринкових сил. Використовуючи ті чи інші регулятори, уряд має суворо стежити за негативними ефектами і завчасно вживати заходів щодо ліквідації негативних наслідків.

Модель Конституції, запропонована ще Фрідріхом фон Хайєком, виходить з необхідності кардинального перетворення існуючих демократичних інститутів, тому що з плином часу представницьке зібрання (парламент) набуває не тільки вищої, а й необмеженої влади в суспільстві. «Якщо ті, хто приймає рішення з будь-яких питань, - пише Ф. Хайєк, - можуть видавати будь-який закон, то очевидно, що самі вони не підвладні закону" [Хайек, 1990, с. 52].

Це означає, що в суспільстві панує принцип парламентського суверенітету. Прийняття законів і контроль за їх виконанням – це різні функції. Якщо виборний орган матиме право змінювати самі закони, то він рано чи пізно зробить все можливе, щоб зміцнити і розширити свою владу. Безкоштовні роздачі громадських коштів окремим категоріям населення, поблажки різним групам з особливими інтересами стають умовою переобрання, засобом купівлі підтримки більшості, тобто політичною необхідністю. Збереження влади будь-якою ціною перетворюється на мету, розтрата суспільних благ – на засіб досягнення цієї мети. Така тенденція об'єктивно таїть у собі небезпеку переродження демократичного ідеалу. Тому Ф. Хайєк [1990, с. 52] вважає, що в справді демократичному суспільстві необхідні три представницькі органи:

- «Один – для заняття виключно конституцією (він буде збиратися з великими інтервалами, лише коли будуть потрібні зміни в конституції);

- інший – для постійного вдосконалення кодексу справедливості;

- третій – для поточного правління, тобто для розпорядження громадськими ресурсами».

Така структура, на думку Ф. Хайєка, дозволить уникнути збочення демократичного ідеалу, захистить від переродження закону в свавілля, створить межі для зростання адміністративної машини.

Економічну теорія правил прийняття рішень запропонували Дж.Б’юкенен і Г.Туллок (1962р.), які перенесли теорію одностайності К.Вікселля на економіко-політичний рівень. За вихідний пункт свого дослідження автори взяли переваги й труднощі, пов’язані з використанням наявних правил прийняття рішень, на базі чого запропонували використовувати дворівневий метод. Отож на конституційному рівні індивіди мають одностайно приймати рішення про правила, що регламентують процес прийняття ключових рішень на позаконституційному рівні. Дані правила можуть бути також правилами неодностайного прийняття рішень (з усіма їхніми перевагами й недоліками), які істотно відрізняються від правил одностайності. Це коло питань у своїх ранніх працях дослідив К.Ерроу (1951, 1963). Він стверджує, що правила неодностайності не можуть задовольнити навіть найменші умови індивідуалістичної логіки (теорема неможливого). Використання правил неодностайності може привести до неконсистентних колективних рішень, прийняття яких залежить значною мірою від послідовності подання проектів до їх розгляду (парадокс Ерроу).

Дж.Б’юкенен і Г.Туллок звертають увагу на те, що тільки одностайно прийнята конституція може претендувати на легітимність. Але в реальному світі неможливо досягти одностайності, тому процес прийняття конституції має бути максимально “прозорим”, а значить гарантувати можливість урахування максимальної кількості думок і поглядів. Відповідно до цього вибори депутатів до конституційних зборів, наприклад, могли б проходити за пропорційною системою. Ці збори приймали б одностайні рішення, які потім підтверджувалися би на референдумі.

Інша проблема, порушена в їх дослідженнях, пов’язана з небезпекою вихолощування конституційного договору. Ця небезпека йде від затверджених для виконавчої влади правил неодностайності. Щоправда, ці правила застосовуються тільки при прийнятті рішень, належних до компетенції виконавчої влади. Проте у відповідної більшості існують стимули для того, щоб використовувати ці правила при прийнятті рішень, які є компетенцією правової держави, наприклад, у галузі основних прав. Безумовно, судова влада має стежити за тим, щоб не траплялося такого роду зазіхань із боку виконавчої влади на компетенцію правової держави і щоб зміни до конституційного договору вносилися лише з дотриманням затвердженого для реформування конституції порядку. Але в умовах політичного вакууму суд також не діє. Отже, відсутня будь-яка можливість захистити конституцію. Таким чином, конституція не може закріпити обстоюваний Дж.Б’юкененом і Г.Туллоком жорсткий порядок, у рамках якого індивіди могли б максимізувати власну вигоду. Більше того, набагато ефективнішими від передбачених у конституції заходів є ті сили, що здатні привести до змін у конституції в процесі еволюційного розвитку. Цей аргумент став вихідною точкою для виникнення альтернативних теорій суспільного вибору, які повною мірою враховують актуальні трансформаційні процеси в суспільстві.

Економічна теорія демократії.У повоєнний період соціал-демократичні партії Скандинавії та Німеччини активно розробляють концепцію економічної (промислової) демократії. Економічна демократія розвивається як на мікрорівні — через безпосередню участь трудящих в управлінні підприємствами (приватними й державними), так і на макрорівні в межах суспільної економіки загалом. Останнє передбачає наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного самоврядування (Франція).

Економічна демократія, на думку соціал-демократів, полягає в гарантованому розподілі національного продукту в інтересах усього суспільства. Це припускає активне державне регулювання економіки, різноманіття форм власності, широкий розвиток соціальних інститутів.

Основним методом реалізації економічної демократії є реформа. Реформування має спиратися на ідеологію та політику соціального партнерства – найефективнішої форми боротьби трудящих за свої права, яка відбувається не у формі страйків і демонстрацій, а за столом переговорів між представниками підприємств і профспілок, у процесі укладання контракту, який полягає у взаємних зобов'язаннях цих сторін.

Останніми роками можна спостерігати нові тенденції в розвитку теорії та практики соціал-демократії – зрушення праворуч. Нині у своїх економічних гаслах соціал-демократи близькі до лібералів. Девізом економічної політики соціал-демократів є не перерозподіл доходів, а збільшення та ефективність виробництва.

Прикладом успіхів і здобутків ідейно-політичної платформи соціал-демократії може служити діяльність Соціал-демократичної робітничої партії Швеції. Шведський демократичний соціалізм одержав назву «функціонального». Його суть полягає в тому, щоб замість «одномоментного» перетворення приватногосподарських одиниць на державну власність (насильницькою експропріацією чи поетапною націоналізацією) передбачити тривалий термін поступового обмеження прав повноважень власника.

Теоретичною основою такого підходу стала теза, вперше висунута шведським соціал-демократом О. Унденом, згідно з якою власність не є неподільною, навпаки – сутність власності розкривається через різноманітні функції діяльності багатьох її суб'єктів. Тобто реформування відносин власності може відбуватися без передачі її цілком, а з допомогою перерозподілу функцій з утримання, володіння, використання власності. Такий перерозподіл зберігає власника номінальне, фактично ж він своїми правами й доходами ділиться з державою та суспільством. Цей процес відбувається в такий спосіб, що остаточне рішення у сфері виробництва й розподілу виносить на мікрорівні трудовий колектив, на макрорівні — суспільство в цілому. Робітники одержують право участі в управлінні виробництвом як співвласники підприємств.

У 1975 р. шведський економіст Р. Мейднер запропонував створення фондів трудящих, згодом було прийнято відповідний закон. Метою діяльності таких фондів є поступовий, розрахований на тривалий період, процес викупу трудящими у приватних власників їхніх підприємств. Для цього утворюються соціальні фонди на підприємствах (де зайнято не менш як 500 осіб). Фонди формуються з відрахувань 1% від заробітної плати кожного робітника, а також із надприбутків самого підприємства. Накопичені кошти перетворюються в акції, що поступово концентруються в руках трудящих. Використовувати фонди трудящих можуть спеціальні комісії, в яких є представники професійних спілок і держави.

Переваги таких відносин прихильники цієї концепції вбачають передусім у тому, що вони дають змогу без ускладнень здійснити процес поступового й раціонального усуспільнення. Для реалізації цієї ідеї не потрібно створювати громіздких і незграбних структур, зберігається ринкова основа економіки, яка дозволяє їй своєчасно реагувати на запити споживачів. Концепція «функціонального соціалізму» вплинула на своєрідне розуміння шведськими соціал-демократами «змішаної» економіки, оскільки воно істотно відрізняється від уявлень, яких дотримуються соціал-демократи інших країн Заходу. Згідно з цими уявленнями, «змішана» економіка — це суто механічне об'єднання приватної та державної власності, причому що більшим стає державний сектор, то нібито більше соціалізму. На думку ж ідеологів шведської соціал-демократії, поєднання приватного й суспільного, державного в економіці має відбуватися на принципово новій основі. Вони стверджують: співвідношення різних економічних секторів може змінюватись і з часом перетворити власника на суто номінального господаря.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Еволюція теорій фінансової науки	\|	Штучний інтелект

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.