Таємниця людської екзистенції

Розмисли над таємницею людини тривають мабуть упродовж усього існування людства. Вони є стрижневою темою у найдавнішій з відомих книг – шумерсько-вавилонському «Епосі про Ґільґамеша»[31], датування якого у сучасній науці коливаються між 1000-1300[32] та 2100[33] рр. до н.е.; та у найдавнішій з відомих європейських книг – знаменитому «Дервенійському папірусі» (лат. – «Derveni Papyrus»)[34]; й відомих «Золотих таблицях орфіків»[35], що, як, доречи, й «Дервенійський папірус» є пам’ятками древньої й таємничої Орфічної традиції.

У текстах, що репрезентують Орфічну традицію, й традиційно возводиться до Орфея Фракійського, людина називається Астерієм – «дитям землі й зоряного неба»[36], рід якої – Небесний. Земне життя людини усвідомлюється як перебування у «багатостраждальному, важкому колі»[37]. Виходом з цього кола є смерть, яка, у свою чергу, для втаємничених у містерії є остаточним явленням Істини, тоді як для невтаємничених, непосвячених, тобто тих хто не розуміє, не проникає у таємниці, живе непосвяченим життям вона є просто охолодженням, забуттям (лат. – «oblivion»), сходженням на саме дно Аїду.

У орфічних містеріях (таїнствах), смерть посвяченого уподібнюється до падіння козеняти у молоко: «Я козля, що впало у молоко…»[38]. Скороминуще земне життя закінчене, втаємничений «ніби швидкими ногами здобув бажаний вінець»[39]. Цим вінцем є обожнення – «смертна людська природа (βροτόν) перетворилася на Божество (θεός)»[40], тобто відбулося повернення[41].

В орфічній традиції, це повернення мислиться як причастя втаємниченого до джерела Мнемозини[42], тобто самої пам’яті.

За орфічними уявленнями джерело Мнемозини – Пам’яті знаходиться праворуч від помешкання Аїду, тоді як ліворуч знаходиться «Oblivion» – джерело забуття. Можливо, це символічно відображає вірне, праве життя посвячених у містерії й невірне, ліве[43] життя непосвячених, невтаємничених.

Тобто, можна сказати, що вже у Орфічної традиції було досягнуте певне розуміння сутності людини й людської природи, яке й стало ґрунтом Орфічної містеріальної практики. За орфіками, людина виникає як результат поєднання землі й зоряного неба[44], проте, її рід й покликання – Небесні. Це покликання до життя у розумі – пам’яті, прямуванні правим шляхом. Тільки цей шлях дозволяє людині досягти своєї споконвічної мети, здійснити своє найпотаємніше, найінтимніше бажання – досягти вічного життя, стати «зі смертного Богом», перетворивши власну природу зі смертної на безсмертну[45]. Проте, це перетворення не мислиться інакше, як через смерть й проходження крізь ворота Аїду, за якими й має відбутися остаточний вибір[46] між джерелом забуття й джерелом пам’яті – втаємничений знав, що обрати…

Отже, за орфічними уявленнями, «міра людини» обмежена, з одного боку майже тваринним життям непосвячених, з іншого – Божественним безсмертям, як метою життя, до якої прагнуть втаємничені. Тобто, можна сказати, що вже орфіки усвідомили, що головною онтологічною ознакою людини є її межове положення. Це перебування на межі є триванням, втім, це тривання є нетривалим, скороминущім триванням «βροτόν», тобто смертної людської природи. Результатом цього тривання є або згасання, охолодження й відхід у забуття, або героїчний шлях перетворення на Божество (θεός).

Подібної думки дійшов й Аристотель у своїй «Топіці»: «…бути людиною саме-собою означає бути [істотою] смертної людської природи, й ставати людиною, означає ставати [істотою] смертної людської природи, й загибель людини є загибеллю [істоти] смертної людської природи»[47].

Проте, що саме означає ця «смертна людська природа»? Що означає бути «βροτόν», тобто істотою смертної людської природи?

Бути людиною означає бути свідомою, означає мислити, – говорить Р. Декарт: «Cogito ergo sum»[48] – «я мислю, а отже я є», або навіть інакше – «я мислю, й у такий спосіб існую». Ще раніше від Декарта, на цей факт звернув увагу бл. Августин, відповідаючи скептикам, що заперечували можливість певного доведення навіть власного існування, він каже: «Si enim fallor, sum»[49] – «Якщо ж помиляюся, то я є». Тобто, і бл. Августин, і Р. Декарт стверджують свідомий характер людського буття. Проте, як відомо, «бути свідомою – означає бути свідомою чогось» (Аристотель, Ф. Брентано, Е. Гуссерль).

А отже, можна зробити висновок, що головним атрибутом людини є її свідомість, проте, постає питання про зміст цієї свідомості – яким змістом має бути наповнена людська свідомість, свідомість чого вона є за перевагою?

Від Платона (а можливо навіть й раніше) й до наших часів, значна кількість філософів поділяють думку, що головним змістом суто людської свідомості є її відкритість на факт людської смертності. Ще у діалозі «Федон», Платон, устами Сократа, сказав, що філософія є «готування до смерті»[50]. «Людина з усіх боків оточена власною смертністю»[51], – скаже на початку V ст., у своїх «Сповідях», бл. Августин.

У ХХ ст. М. Гайдеґґер скаже, що головною ознакою суто людського існування – людини як «Dasein» – є «буття до смерті»[52]. Екзистенціалісти будуть говорити про людину як певну межу, середину між буттям та ніщо. Ця межовість людського існування навіть знайшла відображення у назві книги Жана-Поля Сартра (21.06.1905-15.04.1980 рр.), що є, так би мовити, своєрідним «маніфестом» екзистенціалізму, вона так і називається: «L’Être et le Néant : Essai d’ontologie phénoménologique» (фр. – «Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології»)[53]. В екзистенціалізмі існування людини представляється як безрадісне й безпорадне, сповнене трагізму існування скінченої істоти, свідомої своєї скінченності, подібне до важкої й невдячної праці мітичного Сизифа, – ця аналогія належить іншому видатному представнику французького екзистенціалізму Альберту Камю (07.11.1913-04.01.1960 рр.).

Французький мислитель Блез Паскаль (19.06.1623-19.08.1662 рр.) говорить про людину як «Roseau pensant»[54] (фр. – «Мисляча тростина»), тобто надзвичайно тендітну живу істоту, що є свідомою факту власної смертності. В усвідомленні власної смертності, за Б. Паскалем, полягає вся гідність людини – тобто, саме усвідомлення власної нетривалості й скороминущості робить людину шляхетною, онтологічно виділяє й підносить її над рештою речей світу, та й самим світом, який нічого не знає й не усвідомлює.

Бути людиною, за Б. Паскалем, означає перебувати на межі, у пункті перетину: часу та простору, часу та вічності, скінченого та безкінечного. Людина – межова істота й її природний стан – межове положення, що має бути усвідомлений, й усвідомлюється нею з усією ясністю й визначеністю. Людина затиснута між безоднями й світами, нетривала, але свідома цього – отже, щоб бути людиною, у повному сенсі цього слова, не достатньо просто належати до людського роду, а потрібно мислити й мати сміливість бути людиною, сприймати світ у всій його безпосередній даності, повноцінно взаємодіяти з ним та іншими людьми.

Німецький філософ Артур Шопенгауер (22.02.1788-21.09.1860 р.) висвітлює цей фундаментальний аспект буття людиною – він розуміє людину як «Ich» (нім. – «я»), тобто суб’єкт, що являється у світі, тримається у ньому, триває у певний особливий спосіб – проявляючи «волю до життя»[55].

Фрідріх Ніцше (15.10.1844-25.08.1900 рр.) у своєму програмному творі «Also sprach Zarathustra» (нім. – «Так казав Заратустра»), проголошує, що «Людина, – це линва, напнута між звіром і надлюдиною, – линва над прірвою»[56], вважає, що «Людина – це те, що потрібно подолати»[57]. Це «долання» людини Ніцше бачить у перспективі «Надлюдини» – істоти, що долає умовності людського існування, пов’язані з традиціями й забобонами людського співжиття, соціальності, раціональності, тощо. Надлюдина, за Ніцше, є істотою, що здобуває граничний ступінь свободи, перетворюючи суто людську «волю до життя» у надлюдську «Волю до влади».

Такий погляд на людину, попри його, так би мовити, «бунтарську зовнішність» є радше традиційним. Ми вже бачили, що починаючи з самих ранніх часів, людина усвідомила, що гідна більшого, є більшим, ніж здається на перший погляд (що б там не казали різні Л. Фоєрбахи[58], К. Маркси, Ж.-П. Сартри, А. Камю та М. Онфреї[59]!), що доля її не вимірюється тільки тим коротким відрізком земного шляху – від народження до гробу, що ця історія мусить мати, й має своє продовження.

Таїнства орфіків й мужній аскетизм, що межує майже з нестямою, кращих представників людського філософського й релігійного духу, самозабутній героїзм християнських святих – у всьому цьому можна вбачити головну інтуїцію, що з усією ясністю й прозорістю відбилася у цьому, на перший погляд парадоксальному, вислові Ф. Ніцше: «Людина – це те, що потрібно подолати…».

Саме тому, у тутешньому вимірі людського буття, – цьому нетривалому триванні, цій, за висловом Ф. Ніцше, «линві між звіром та надлюдиною – линві над прірвою», яку у сучасній філософії радше прийнято називати німецьким «Dasein»[60] або латинським «Existentia»[61], – таку важливу роль відіграє усвідомлення скінченності й нетривалості цього тривання, цього переходу. Саме скінченність й нетривалість являють граничну цінність цього існування у часі, наповненості часом, що швидко спливає[62].

Й, зрештою, цей стан занурення, заглибленості у царину часу відкривається у філософії як поріг й запорука вічності – життя перетворюється на шлях, мету й смисл якого потрібно осягнути, подумки випереджаючи себе, долаючи царину часу та простору, ламаючи кордони й межі, проникаючи за обрій, переходячи увесь цей світ й самого себе.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Таємниця людської сутності	\|	Філософія: уявна й реальна

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.