Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави

Громадянське суспільство — це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.

Ознаками громадянського суспільства є:· приватна власність, вільна праця, підприємництво; · існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян .на добровільній основі; · багатоманітність виховання, освіти, науки, культури; · наявність незалежної системи засобів масової інформації; · вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей; · переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного і суспільного життя на засадах свободи, незалежності та недоторканності. У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, себто така, в якій лише юридичними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави і особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів. До основних ознак правової держави слід віднести такі:· вона сприймається як об'єднаність, солідарність і корелятивність усіх людей; · у ній панує право як загальна міра свободи, рівності й справедливості в суспільстві, що й визначає зміст чинних законів, інших нормативних та індивідуальних правових актів; · вичерпне врегулювання правового статусу людини і громадянина та забезпечення його ефективної реалізації; · розвинена система чинного законодавства; · взаємна відповідальність особи і держави, її органів і посадових (службових) осіб; · провідна роль суду в розв'язанні спірних питань і конфліктних ситуацій;

· ефективна діяльність інших правоохоронних органів у забезпеченні законності й правопорядку; · високий рівень правосвідомості та правової культури громадян; професіоналізму працівників правоохоронних органів і т. ін

8. Система соціальних норм та місце І роль права в цій системіСоціальні норми - це загальні правила поведінки людей у суспільстві, зумовлені об'єктивними закономірностями, і є результатом свідомої вольової діяльності певної частини чи всього суспільства та забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.Залежно від способу їх утворення і забезпечення, соціальні норми класифікують на юридичні, моральні, корпоративні (громадських організацій, політичних партій, інших об'єднань громадян), звичаї чи традиції. Залежно від сфери соціальних відносин, що регулюються нормами, їх поділяють на економічні, політичні, сімейні, релігійні, етики та естетики, організаційні, соціально-технічні.Юридичні (правові) норми - це загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, встановлені (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах.Моральні норми - це правила поведінки, що базуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне, а забезпечуються, насамперед, внутрішнім переконанням та силою громадської думки.Корпоративні норми - це правила поведінки, що встановлюються й забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об'єднаннями людей.Звичаї чи традиції-це правила поведінки, що історично склались і увійшли (перетворилися) у звичку людей.

Аби показати, що право є особливим видом соціальних норм, слід порівняти ознаки правових та інших соціальних норм. Так, правові норми, що у своїй сукупності утворюють право;- виникають разом із виникненням держави;

- встановлюються чи санкціонуються державою;- виражають волю керівної частини суспільства;- утворюють внутрішньо узгоджену цілісність, єдність (систему права);- існують у суспільстві як одна система норм;

Отже, право як особливий вид соціальних норм відрізняється від інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напрямами впливу навідносини.

У процесі регулювання суспільних відносин уся сукупність соціальних норм взаємодіє. Розгляньмо деякі аспекти цього явища.

9. Право –система формально визначених норм, тобто таких, у яких чітко визначається воля держави. Право – це не просто сукупність норм, а визначена їхня система. Тільки в системі, у взаємозв’язку правові норми можуть виявити свої регулюючі властивості. Право – це система загальнообов’язкових, формально визначених норм, що встановлюються і забезпечуються державою та спрямовуються на врегулювання суспільних відносин .Ознаки:нормативність,формальна визначеність,системність,забезпеченість силою державного примусу. Функції права – це основні напрямки юридичного впливу на суспільні відносини. Виділяють загально - соціальні і власне юридичні функції права. Перші вказують, на які сфери громадського життя здійснюється юридичний вплив, а другі – яким чином цей вплив здійснюється. До власне юридичних функцій права відносяться регулятивна і охоронна. Регулятивна функція права – напрямок правового впливу, що виражається у встановленні визначених правил поведінки. У її рамках виділяють регулятивно-статичну і регулятивно-динамічну функції права. Перша здійснюється шляхом встановлення заборон, розпоряджень утримуватися від зазіхань на визначені суспільні відносини, поводитися пасивно. Друга здійснюється за допомогою розпоряджень, що зобов’язують робити визначені активні дії для забезпечення розвитку відповідних суспільних відносин. Вона виражається у встановленні юридичних обов’язків. Охоронна функція права – це напрям правового впливу, спрямований на охорону суспільних відносин, врегульованих правом. Розглянемо функції права, що належать до загально-соціальних:Гуманістична функціяхарактеризується тим, що право охороняє та захищає права і свободи людства, народу, людини. Організаторсько-управлінська функція – цеправо суб’єктів на вирішення певних економічних і соціальних проблем.Інформаційна (комунікативна) функція - право інформує людей про волю законодавця.Оцінно-оріентувальна функція - поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави, вказує на безконфліктні, соціально допустимі способи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки.Ідеологічно-виховна функція- право формує у людини певний світогляд,виховує в неї зразки правомірної поведінкиГносеологічна (пізнавальна) функція- право виступає джерелом знань. Принципи права- це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.. Розрізняють:.Загальнолюдські принципи правахарактеризують як юридичні засади, ідеали чи основи, що зумовлені певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації, втілюють у собі найкращі, прогресивні здобутки правової історії людства, визнані міжнародними нормами права.Типологічні принципивизначаються як керівні засади, ідеї, що властиві всім правовим системам певного історичного типу, відображають його соціальну сутність.Конкретно-історичні принципиправа визначають як основні засади, що відображають специфіку права певної держави у реальних соціальних умовах. До них відносять, наприклад, такі: принцип демократизму, принцип законності, принцип гуманізму.Галузеві й міжгалузевіпринципи характеризуються тим, що охоплюють лише одну чи кілька галузей права певної держави.Принципи інститутів права- це основні ідеї, що лежать в основі побудови певного інституту права: скажімо, принцип не сприйняття подвійного громадянства чи принцип охорони й захисту всіх форм власності.

11.Характеристика джерел права.До джерел права відносять:.Правовий звичай – це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного його застосування протягом тривалого часу, ніде в офіційних документах не записане, але визнане державою.Судовий прецедент – це рішення по конкретній справі, що є обов’язковим для судів тієї ж чи нижчої інстанції при вирішенні аналогічних справ або виступає зразком тлумачення закону (прецедент тлумачення).Адміністративний прецедент подібний до судового. Під ним розуміють рішення органів державної влади чи посадових осіб, що мало місце хоча б один раз і може служити зразком при аналогічних обставинах.Нормативний договір – це угода двох чи більше сторін, в результаті якої встановлюються, змінюються чи скасовуються норми права.Нормативно-правовий акт – це акт правотворчої діяльності компетентних державних органів, що встановлює, змінює чи скасовує норми права. Нормативно-правові акти поділяють на закони та підзаконні нормативно-правові акти. Закони – це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами (у нашій державі – Верховною Радою України), мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини. Закони зазвичай поділяються на конституційні та звичайні.

Підзаконні нормативно-правові акти – результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб) та уповноважених на те державою громадських об’єднань. Такі акти зазвичай розвивають чи деталізують окремі положення законів.

10.Поняття та загальна харак.системи права.Система права– це обумовлена характером суспільних відносин внутрішня будова (структура) права, що полягає в об’єднанні правових норм в інститути, підгалузі та галузі права.Первинним ланцюжком системи права є норма права – загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки, що відображає державно-владне веління нормативного характеру.Гіпотеза – частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься у диспозиції. Диспозиція – частина норми, що містить суб’єктивні права та юридичні обов’язки, тобто саме правило поведінки. Санкція – така частина норми права, в якій подано юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції.Диспозиції, гіпотези і санкції за складом поділяються на прості, складні та альтернативні, а за ступенем визначеності змісту – на абсолютно чи відносно визначені. Санкції можуть бути штрафними чи компенсаційними.Правові норми можна групувати залежно від підстав на різні види. Залежно від суб’єктів, які прийняли нормативно-правовий акт, норми права можуть бути уведені законодавчими, виконавчими, судовими, контрольно-наглядовими органами, громадськими об’єднаннями, трудовими колективами, всім населенням. Залежно від галузі права розрізняють конституційні, адміністративні, фінансові, цивільні, кримінальні та інші правові норми; за характером диспозиції – уповноважуючі, зобов’язальні, заборонні; за способом виразу правила в диспозиції – імперативні, диспозитивні; за функціями у правовому регулюванні – матеріальні та процесуальні (процедурні); за терміном дії в часі – такі, що діють постійно і тимчасово; за місцем дії у просторі – загальнодержавні та місцеві; за колом осіб, на яких норма поширює свою дію – загальні (що діють на всіх громадян), спеціальні (що діють на певне коло осіб), виняткові (усувають дію норм щодо певних суб’єктів). У юридичній літературі можна знайти й інші підстави для класифікації норм права.Правовий інститут – це сукупність правових норм, що становлять частину галузі права і регулюють окремий вид чи визначену сторону однорідних суспільних відносин.Підгалузь права – це відособлена частина галузі права, що регулює окремі великі сфери суспільних відносин, які входять до загального предмету правового регулювання галузі.Галузь права – це сукупність правових норм, що утворюють самостійну відособлену частину системи права, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин своїм особливим методом. Предмет правового регулювання – це визначена сфера суспільних відносин, яку врегульовує дана галузь. Метод правового регулювання – це сукупність прийомів, способів та засобів впливу права на визначену сферу суспільних відносин.

12. Загальна характеристика правових відносин.Правове відношення — це передбачене юридичною нормою ідеологічне суспільне відношення, яке виражається у взаємних юридичних правах і обов'язках суб'єктів права.Соціальне призначення правовідносин — створювати суб'єктам права конкретні соціальні можливості для задоволення певних їхніх потреб або власними діями, або діями інших суб'єктів. Такі можливості й забезпечуються налагодженням суспільних зв'язків у вигляді взаємних юридичних прав і обов'язків відповідних суб'єктів.Види правовідносин:за галузевою ознакою — конституційні, цивільні, трудові, кооперативні, сімейні, кримінальні та ін.;залежно від визначеності кількості суб'єктів — загальні (кількість уповноважених або зобов'язаних суб'єктів не визначена), конкретні (кількість зазначених суб'єктів точно визначена); за кількісним складом суб'єктів — прості (правовідносини лише між двома суб'єктами), складні (правовідносини між трьома і більше суб'єктами);залежно від елемента юридичної норми (диспозиції або санкції), на основі якого виникають правовідносини,— регулятивні, охоронні;за характером поведінки зобов'язаного суб'єкта — активні (зобов'язаний суб'єкт мусить вчинити певні дії), пасивні (зобов'язаний суб'єкт повинен утриматися від вчинення тих чи інших дій);

залежно від розподілу прав та обов'язків між сторонами правовідношення — односторонні (кожна зі сторін має або права, або обов'язки), двосторонні (кожна зі сторін має як права, так і обов'язки).Суб'єкт правовідносин— це правоздатний суб'єкт суспільного життя, який є носієм юридичних прав і обов'язків.Юридичною передумовою набуття учасником суспільного життя статусу суб'єкта правовідносин є наявність у нього принаймні правоздатності, а щодо певних правовідносин — ще й дієздатності.Види суб'єктів правовідносин:

люди (фізичні особи) —громадяни даної держави, іноземці (громадяни інших держав), біпатриди (громадяни двох держав), апатриди (особи без громадянства будь-якої держави);об'єднання —державні (держава в цілому, її організації — органи держави, державні установи, підприємства), громадські (громадські організації, рухи, органи громадської самодіяльності, громадські підприємства й установи); Об'єкт правовідношення — це певне особисте або соціальне благо, для здобуття і використання якого встановлюються взаємні юридичні права та обов'язки суб'єктів.

14.Систематизація законодавства - це діяльність по вдосконалюванню законодавства, приведенню всіх діючих нормативно-правових актів даної держави в єдину, цілісну, внутрішньо й зовні погоджену, несуперечливу систему.Види систематизації:а) внутрішня систематизація;б) зовнішня систематизація.Ціль внутрішньої систематизації - внутрішня обробка нормативних актів, що сприяє досягненню внутрішньої єдності норм права, усуненню колізій, пробілів у праві.Ціль зовнішньої систематизації - зовнішня обробка нормативних актів, їхня класифікація.Функції систематизації:дозволяє оглянути весь масив чинного законодавства

виявляє й усуває непогодженості, протиріччя, пробіли правового регулювання (дефекти законодавства);підвищує ефективність законодавства;робить законодавство информационно більше доступним (більше зручним для користування, полегшує пошук необхідної норми);сприяє вивченню, дослідженню законодавства;сприяє правовому вихованню громадян (поліпшує пізнавальний процес формування їхньої правосвідомості).

13. Праврва поведінка та юридична відповідальність.Правова поведінка є різновидом соціальної поведінки людини. У суспільних науках є чимало визначень цього поняття. Не розглядаючи їх, зазначимо, що в теорії права вирізняють кілька аспектів, а саме: поведінка включає деякі особливості діяльності та спілкування; поведінка характеризує лише такі діяльність і спілкування, які зовні виявляють внутрішній стан людини; поведінка має бути соціально значущою; явище мусить бути виявлене зовні та зафіксоване органами відчуття інших суб'єктів; поведінка обов'язково повинна контролюватися волею людини. Правова поведінка поділяється на правомірну і протиправну. Правомірна поведінка -це суспільно необхідна, бажана і допустима під кутом зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, що виявляється у здійсненні норм права, гарантується та охороняється державою.До ознак правомірної поведінки різні автори відносять: об'єктивну можливість і необхідність; бажаність і допустимість; відповідність інтересам громадянського суспільства; гарантованість і охорону державою; відповідність поведінки нормам права. Правомірну поведінку суб'єктів можна диференціювати за різними критеріями, як-от: за складниками юридичних фактів-юридичні вчинки та індивідуальні акти; за формою реалізації права - додержання, виконання, використання, правозастосування; за змістом правовідносин - здійснення суб'єктивних прав, свобод, юридичних обов'язків, законних інтересів; за формою вияву назовні - дія та бездіяльність; за способом детермінації - активна і пасивна; за способом формулювання в нормативних актах - прямо і побічно передбачена правовими нормами. Отже, правомірна поведінка є бажаною поведінкою для усього суспільства. Особи, що діють у межах активної і позитивної правомірної поведінки заохочуються з боку суспільства і держави. Виховання правомірної поведінки у громадянському суспільстві є важливим завданням правової держави, її органів, посадових та службових осіб. Юридична відповідальність необхідна насамперед в ім'я справедливості, щоб «відповісти» належним чином на негативне (байдуже, безвідповідальне, зневажливе, а іноді навіть вороже) ставлення до людей, суспільства, держави, що виявилося у правопорушенні, щоб обмежити в чомусь, покарати правопорушника. При цьому покарання не має на меті завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність — так вимагає закон, зокрема ст. 50 Кримінального Кодексу України. Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну).

Позитивна юридична відповідальність - сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою.Ретроспективна юридична відповідальність - специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, покладанням на останнього обов'язку перетерпіти позбавлення і несприятливі наслідки особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення. Ознаки ретроспективної юридичної відповідальності: державно-правовий примус; негативна реакція держави на правопорушення і суб'єкта, що винний у його скоєнні; обов'язок правопорушника перетерпіти несприятливі наслідки за свою протиправну поведінку. Принципи юридичної відповідальності: відповідальність винної особи за діяння, а не за виявлення наміру; законність, невідворотність, доцільність і справедливість покладення юридичної відповідальності; гуманність і своєчасність юридичної відповідальності. Мета юридичної відповідальності - вияв її соціальної необхідності та ефективності.

15.Засади конституційного ладу - це система вихідних принципів організації державної влади в конституційній державі, взаємовідносин конституційної держави з людиною та інститутами громадянського суспільстваДо засад конституційного ладу Конституція України відносить: народовладдя (народний суверенітет); державний суверенітет і незалежність України;республіканську форму правління, яка відповідає вимогам демократії та поділу влад; унітарний устрій України;визнання людини як найвищої соціальної цінності, утвердження і забезпечення її прав і свобод;соціальний захист людини; статус української мови як державної;поділ влади; гарантованість місцевого самоврядування; політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність; вищу юридичну силу Конституції України і пряму дію її норм; рівність усіх суб'єктів права власності перед законом.Невід’ємним елементом суверенної держави є державні символи. Державні символи - це встановлені Конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, які відображають її суверенітет, а в деяких випадках сповнені й певного історичного або ідеологічного змісту. Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).Державний Гімн України - національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.Столиця України - місто Київ, який є адміністративно-політичним центром та місцем перебування вищих органів державної влади України. Статус міста Києва визначено Законом України від 15 січня 1999 р. “Про столицю України – місто - герой Київ”.

16. Конституційні права,свободи та обовязки громадянин.Свобода людини - вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані з самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації, 3 іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти в межах, установлених її правовим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їх природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За своїм обсягом поняття "свобода людини" повно відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному суспільстві. Слід пам'ятати, що поняття "свобода" може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого - конкретизується в можливості вчиняти ті або ті конкретні дії в межах, наданих людині мораллю і правом. Можливості такого ґатунку, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини. відповідно до Конституції України основне право громадянина - це його можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні.Громадянські права -- можливості людей, що характеризують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб Сюди відносять такі суб'єктивні права: на життя; на недоторканність особи, житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; Політичні права - можливості людини і громадянина брати участь у громадському та державному житті, вносити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх службових осіб та об'єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян Економічні права- можливості людини і громадянина, що характеризують їхню участь у виробництві матеріальних благ. До них відносять: право на приватну власність (індивідуальну і колективну); право на працю і вибір професії та роду трудової діяльності; можливість вибору роду занять і роботи за своїм покликанням; право на професійну підготовку і перепідготовку; право на справедливу оплату праці; право на страйк; право на відпочинок тощо.- Соціальні права - можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя. Це є: право на охорону здоров'я; право на житло; право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (харчування, одяг, житло). - Екологічні права - права людини і громадянина на безпечне екологічне середовище. Тобто це право: на безпечне для життя і здоров'я довкілля; на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди і т. ін. - Культурні права - можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства, це - право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності тощо. - Сімейні права - можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах. Це означає: право на невтручання в особисте й сімейне життя; на добровільне одруження, рівні права та обов'язки у шлюбі та сім'ї; право на державну охорону сім'ї, материнства, батьківства і дитинства; право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом.

17. Загальна характеристика системи органів державної влади і місцевого самоврядування в Україні

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Президент України є главою держави і виступає від її імені. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципом територіальності і спеціалізації.

. Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні Верховна Рада України розглядає та вирішує питання державного і суспільного життя, що потребують урегулювання законами України, а також здійснює установчі та контрольні функції, передбачені Конституцією України. Вона приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією.Президент України - глава держави Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Новообраний Президент України вступає на пост не пізніш як через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.. Кабінет Міністрів України-- вищий орган у системі органів виконавчої влади - відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У своїй діяльності Кабінет Міністрів України керується Конституцією України і законами України, актами Президента України.До складу Кабінету Міністрів входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

Центральні та місцеві органи виконавчої влади вУкраїні Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади (комітети, управління) України здійснюють керівництво дорученими сферами суспільного життя, несуть відповідальність за їх розвиток і в межах своїх повноважень видають акти, організують і контролюють їх виконання. Вони видають накази, інструкції, директиви, настанови, статути, правила, рішення колегій. Судова влада в Україні. Місцеве самоврядуванняв Україні Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Воно може здійснюватися територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування; сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі комітети.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради.

18. Предмет, система та джерела трудового права Трудове право - галузь права, яка регулює відносини, що виникають у процесі реалізації особою права на працю.

Трудове право України - це самостійна галузь права, яка регулює трудові й тісно пов’язані з ними суспільні відносини.Предмет трудового права становлять: суспільні відносини з працевлаштування; трудові відносини; виробничі відносини, тобто відносини з організації роботодавцем праці працівників та управління спільним процесом праці; відносини з професійної підготовки та підвищення кваліфікації кадрів безпосередньо на виробництві; відносини виробничої демократії, тобто відносини з участі працівників, їх колективів та органів представництва в управлінні виробництвом, встановленні умов праці, захисті прав і законних інтересів працівників;Суб’єкти трудового права: працівникроботодавець;профспілка.Трудове право України, в першу чергу, поділяється на дві частини: загальну і особливу.

Загальна частина трудового права об'єднує в собі правові норми, які мають фундаментальне та універсальне значення, для регулювання відносин, що складають його предмет. До Загальної частини трудового права включаються:

 норми, які визначають завдання трудового права; норми, які визначають коло відносин, що їх регулює трудове право; норми, які визначають зміст трудової правосуб'єктності; норми, які визначають основні принципи трудового права; норми, які визначають форми організації роботодавцем праці працівників та управління спільним процесом праці; норми, які визначають форми участі працівників в організації праці та управлінні виробництвом;

 правовий інститут колективно-договірного регулювання трудових відносин.

Особливу частину трудового права становлять правові інститути або групи норм, які регулюють певні складові трудових відносин або інші відносини, які належать до предмету трудового права. До інститутів трудового права, які включаються до особливої частини, належать: трудовий договір;

 працевлаштування; робочий час і час відпочинку;

 нормування і оплата праці; дисципліна праці і дисциплінарна відповідальність працівників; матеріальна відповідальність сторін трудових відносин; охорона праці; праця жінок, молоді та осіб із зниженою працездатністю; трудові спори; нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства; діяльність профспілок та інших органів виробничої демократії.Основні джерела трудового права: Конституція України (ст. 43, 44, 45); Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р.; Закони України; підзаконні нормативні акти; локальні нормативні акти.

24.Поняття та види пенсій та соц.. допомог. пенсія—це платіж, що провадиться державою у грошовому вираженні. Існуюча сьогодні практика видачі пенсії товарами чи послугами є вимушеною тимчасовою акцією держави у перехідний період; Пенсії бувають трудові і соціальні. До трудових пенсій належать пенсії за віком, з інвалідності, у разі втрати годувальника та за вислугу років. Пенсії за віком – головний вид матеріального забезпечення непрацездатних громадян, що стосується життєво важливих інтересів мільйонів вітчизняних пенсіонерів. У загальній чисельності пенсіонерів (близько 14 млн. осіб) 10 млн. пенсіонери за віком. Право на пенсію на пенсію на пільгових умовах мають також батьки та дружини військовослужбовців, які не взяли повторного шлюбу, загиблих на фронті чи під час виконання іншого військового обов’язку, або померлих у період військової служби: чоловіки з досягненням 55-річного віку і стажем роботи не менш 25 років; жінки – з досягненням 50-річного віку і стажем роботи не менш 20 років. Право на пільгове пенсійне забезпечення за віком мають учасники та інваліди війни, а також сім’ї загиблих воїнів. Воно виникає з настанням таких умов: – досягнення віку (чоловіками – 55, жінками – 50 років); – стажу роботи (у чоловіків – 25, у жінок – 20 років) і наявності спеціальної юридичної підстави – участі у бойових діях, а далі інвалідів війни – поранення, контузії чи каліцтва, отриманих під час захисту Батьківщини чи виконання інших обов’язків військової служби, або внаслідок захворювання, пов’язаного з перебуванням на фронті чи виконанням іншого військового обов’язку. Соціальними пенсіями користується незначна кількість осіб. Так, наприклад трудові пенсії одержує більше 95% пенсіонерів, соціальні – менше 5%Соціальну пенсію можна визначити як щомісячні виплати з Пенсійного фонду, призначені непрацюючим, непрацездатним громадянам, які не мають права на трудову пенсію. Правовий режим надання соціальної пенсії вирізняється за суб’єктивною ознакою залежно від категорії одержувачів пенсії, а також за причиною відсутності права на трудову пенсію. До осіб, які мають право на соціальну пенсію, належать інваліди I та II груп, у тому числі інваліди з дитинства, а також інваліди III групи; особи, які не досягли 18-річного віку чи старші за цей вік, якщо вони стали інвалідами до виповнення їм 18 років, у разі втрати годувальника, діти – інваліди у віці до 16 років. Соціальна допомога — це грошова допомога й допомога в натуральній формі, що здебільшого фінансується з бюджету та добровільних пожертвувань і сплачуються людям, які перебувають у нужді, як на основі перевірки їхнього доходу та засобів існування, так і за певними критеріями без перевірки доходу. Завдання соціальної допомоги — полегшити матеріальний стан людей, які опинилися у скрутному матеріальному становищі, незалежно від їхньої трудової діяльності.

25. Поняття і система цивільного права.Цивільне право України- це система правових норм, які регулюють майнові й особисті немайнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленню і майновій самостійності їхніх учасників.Під майновими відносинамирозуміють відносини, які виникають між суб'єктами цивільного права з приводу різного роду матеріальних благ, тобто речей, робіт, послуг, іншого майна в широкому сенсі цього слова, у процесі їхнього виробництва, розподілу, обміну і споживання.Об’єктом особистих немайнових відносин є не речі (не майно), а блага, невіддільні від особистості учасників таких відносин (наприклад, їхня честь, гідність, ділова репутація й інші права громадян, передбачені розділом II Конституції України) чи результати їхньої творчої праці (літературний та художній твір, винахід тощо).Перший вид особистих немайнових відносин, тобто відносин, об'єктом яких є невіддільні від особистості їхніх учасників блага, зовсім позбавлені економічного змісту. Ні честь, ні гідність, ні ділова репутація не можуть виступати як товар. Вони позбавлені грошової оцінки і невідчужувані. Тому ці особисті немайнові відносини називаються особистими немайновими відносинами, не пов'язаними з майновими. Разом із тим, значення цих відносин досить велике, оскільки, як передбачено статтею 3 Конституції України, “людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні вищою соціальною цінністю”.Інший вид особистих немайнових відносин, хоча об'єктом їх також є нематеріальні блага, не позбавлений певного економічного змісту. За особами, які своєю творчою працею створили витвір науки, літератури чи мистецтва, зробили винахід тощо, визнається не тільки право на авторство створених ними зазначених творів, винаходів, а й право на їх реалізацію, внаслідок якої вони можуть придбати майно (гроші). За ними також визнаються права, які створюють економічну можливість використовувати особисто або через інших осіб результати своєї творчої праці в різних галузях культурного і господарського життя суспільства. Ці права називають інтелектуальною власністю, а в цілому - це особисті немайнові відносини, пов 'язані з майновими.Система цивільного права припускає об'єднання цивільно-правових норм в окремі інститути і поділ останніх на загальну й особливу частини.Загальну частину складають норми, що визначають завдання цивільного законодавства; коло регульованих ним відносин; підстави виникнення цивільних прав і обов'язків; способи захисту прав; правовий статус суб'єктів цивільного права; норми, що відносяться до операцій, представництва тощо.Особлива частина охоплює цивільно-правові інститути, норми яких регулюють окремі групи відносин, наприклад, право власності, зобов'язальне право, спадкове право тощо.

26. Суб’єкти та об’єкти цивільних правовідносинУчасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.Правове становище фізичних осіб або їх цивільно-правовий статус визначається визнаною за ними законом правоздатністю і дієздатністю.Цивільна правоздатність фізичної особи – це здатність мати цивільні права та обов'язки. Вона виникає у момент народження. людини. У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. Ім'я фізичній особі надається відповідно до законуМісцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна. Фізична особа може мати кілька місць проживання.Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку.Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна.Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до Цивільного кодексу.Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи. Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом

30 Право власності та інші речові праваПраво власності – це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.Право володіння – це заснована на законі можливість фактичного утримання конкретною особою конкретної речі (майна) у своєму господарстві та здійснення безпосереднього впливу на неї.Право користування - це заснована на законі можливість власника використовувати корисні властивості конкретних речей (майна), які дають можливість задовольняти відповідні потреби та інтереси.Право розпорядження -заснована на законі можливість визначати фактичну або юридичну долю речей (майна) шляхом її безпосередньої реалізації (споживання), відчуження (продажу, дарування, міни тощо) або здійснення інших правочинів чи договорів з приводу речей (майна).Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.. Суб’єкти права власностіє Український народ та інші учасники цивільних відносин.Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.Добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.Власник земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель має право на компенсацію у зв'язку із зниженням цінності цих об'єктів у результаті діяльності, що призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей землі.Підстави виникнення та припинення права власностіПраво власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.поділили на первісні і похідні.За первісних фактів право власності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх власників, за похідних - право власності виникає у суб'єкта внаслідок волевиявлення попереднього власника.Похідними способами набуття права власності визнаються численні цивільні угоди, а також спадкування за законом і заповітом.Підстави припинення права власності поділяють на такі, що залежать, і такі, що не залежать від волі власника.Права на чуже майно та їх видиВиди речових прав на чуже майно:1) право володіння;2) право користування (сервітут);3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна.Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.Право володіння припиняється у разі:1) відмови володільця від володіння майном;2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;3) знищення майна.Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі - землекористувач)

27. Поняття та види правочинівПравочиномє дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язківВиди правочинів:

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила.Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину:1. Зміст правочину не може суперечити цьому Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.У письмовій формі належить вчиняти:1) правочини між юридичними особами;2) правочини між фізичною та юридичною особою;3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів;4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

28. ПРЕДСТАВНИЦТВО В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Основним правом представника є повноваження діяти від імені і за рахунок особи, яку він представляє. Але повноваження не лише надає представнику можливість діяти від імені особи, яку він представляє, а й визначає зміст і межі таких дій, виступаючи як вид і міра можливої поведінки — немайнове цивільне право. Основний елемент цього складного за структурою права — повноваження на власні позитивні дії, тобто можливість представника діяти певним чином від імені особи, яку він представляє. Але, як і кожне суб'єктивне право, повноваження також включає можливість вимоги, у даному випадку — право вимагати від того, кого представляють, прийняття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження.Носієм повноваження є представник, тому захист цього права шляхом скарги, подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, що його порушують, здійснюється і представником від свого імені і не вимагає окремого або особливого повноваження. У відносинах представництва прийнято розрізняти три суб'єкти - що представляється (представлюваний), представника і третю особу, з яким у того, що представляється виникає правовий зв'язок завдяки діям представника.Представлюваними можуть бути фізичні та юридичні особи. Однак стосовно випадків представництва фізичної особи має значення та обставина, про яке представництво йдеться: добровільне — основане на волевиявленні представлюваного, чи таке, що ґрунтується на приписах закону. Види представництва:Представництво за закономХарактерною особливістю даного виду представництва є його спрямованість на захист прав і законних інтересів недієздатних осіб, які внаслідок малоліття, недоумства або душевної хвороби не можуть піклуватися про себе самі. У зв'язку з цим воля таких осіб для вирішення питання про необхідність представництва їхніх інтересів зовні не має значення. Оскільки воля того, кого представляють, не має значення для обрання представника і визначення його повноважень, то така особа не може впливати на діяльність представника. Комерційне представництвоКомерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.Особливістю суб'єктного складу відносин комерційного представництва є те, що комерційними представниками можуть бути юридичні особи — суб'єкти підприємництва, які засновані у встановленому законом порядку, та фізичні особи — суб'єкти підприємництва Представництво за довіреністюОскільки договір про представництво визначає права і обов'язки представника та особи, яку представляють, у випадку укладення його в письмовій формі, він також може слугувати документом, який підтверджує повноваження представника.

29. Позовна давність - це строк для захисту права за позовом особи, право якої порушене. Іншими словами, це строк протягом якого особа, право якої порушено, може вимагати захисту чи примусового здійснення свого права через суд.Строки позовної давності мають загальний характер. Вони поширюються на всі правовідносини, крім випадків, передбачених законодавством. Норми, в яких містяться правила щодо позовної давності, складають самостійний цивільно-правовий інститут, який є однією із складових загальної частини цивільного права.Строки позовної давності належать до строків, що встановлюються законом, але сторони за домовленістю можуть збільшувати їх. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін (ст. 259 ЦК).При порушенні суб´єктивного цивільного права особа може звернутися з позовом до суду за захистом. Необхідно розрізняти право на позов у матеріальному розумінні і право на позов у процесуальному розумінні.У матеріальному розумінні право на позов - це право вимагати від суду винесення рішення про захист порушеного суб´єктивного права і право отримати такий захист. Закінчення строку позовної давності позбавляє сторону можливості вимагати примусового здійснення права через суд, але не позбавляє права звернутися за захистом до суду взагалі, оскільки для подачі позовної заяви до суду про захист порушеного суб´єктивного права законодавець ніяких строків не встановлює.Право на позов у процесуальному розумінні - це право на подачу позовної заяви з метою захисту порушеного права, не обмежене строками позовної давності. Вимоги щодо захисту порушеного права розглядаються судом незалежно від строку позовної давності, але закінчення строку позовної давності є підставою для відмови в задоволенні позову.Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин. Скорочені строки позовної давності тривалістю в один рік поширюються на вимоги:1) про стягнення неустойки (пені, штрафу);2) про спростування недостовірної інформації, надрукованої у засобах масової інформації;3) про недоліки проданих речей;4) про переведення на співвласника прав та обов´язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;5) про розірвання договору дарування;6) до позовів, що випливають з перевезення вантажу, пошти і багажу;7) про оскарження дій виконавця заповіту.Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винятками, передбаченими безпосередньо в ст. 268 ЦК України.

20. Трудовий договір- це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки та відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.Трудовий договір укладається з 16 років, як виняток – з 15 років, а з учнями – з 14 років (лише у випадку, якщо трудова діяльність не завдає шкоди здоров’ю, не заважає навчанню, а також є відповідний дозвіл одного із батьків).Умови трудового договору поділяються на основні (місце роботи, трудова функція (спеціальність, кваліфікація, посада), розмір заробітної плати) та додаткові (будь-які інші, з приводу яких сторони дійдуть згоди).Трудовий договір може бути:безстроковим, що укладається на невизначений строк;на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;таким, що укладається на час виконання певної роботи.Залежно від службової ролі, яку виконує трудовий договір, ці угоди поділяються на наступні різновиди :• договір про основну роботу; • договір про роботу за сумісництвом; • договір про суміщення професій чи посад; • договір про надомну роботу; • договір про роботу на умовах неповного робочого часу.Трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі (хоча законодавство допускає також і укладення усного трудового договору.При укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, – також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров’я та інші документи.При укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну і національну приналежність, походження, прописку та документи, подання яких не передбачено законодавством.При укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Умова про випробування повинна бути застережена в наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу. В період випробування на працівників поширюється законодавство про працю.Строк випробування не повинен перевищувати 3 місяців, як виняток він може становити 6 місяців. Для робітників строк випробування становить не більше ніж 1 місяць.Коли строк випробування закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким, що витримав випробування, і наступне розірвання трудового договору допускається лише на загальних підставах.Якщо протягом строку випробування встановлено невідповідність працівника роботі, на яку його прийнято, власник або уповноважений ним орган протягом цього строку вправі розірвати трудовий договір.

21. Підстави припинення трудового договору: угода сторін; закінчення строку, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення; призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу; розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу; переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;

 відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці; набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків умовного засудження і відстрочки виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем роботи або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи; підстави, передбачені контрактом.

Ключові підстави для припинення трудового договору:- угода сторін;- ініціатива працівника;- ініціатива власника.Власник або уповноважений ним орган зобов’язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок.У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов’язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника. Трудова книжкає основним документом про трудову діяльність працівника. Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п’ять днів. Трудові книжки ведуться також на позаштатних працівників при умові, якщо вони підлягають державному соціальному страхуванню.Трудова книжка є основним документом, що підтверджує стаж роботи особи.Працівникам, що стають на роботу вперше, трудова книжка оформляється не пізніше п’яти днів після прийняття на роботу.До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, в установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться.

19. Колективні договори та угоди.Колективний договір- це локальний нормативно-правовий акт, який містить правила поведінки та зобов'язання сторін щодо регулювання трудових, виробничих та соціально-економічних відносин і узгодження інтересів працівників з інтересами роботодавця.Колективний договір - це угода, що укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов’язань.Колективний договір укладається між власником або уповноваженим

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Характеристика внутрішніх і зовнішніх функцій держави.	\|	Лекція 1. Основи інформаційно-аналітичної діяльності.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.036 сек.