• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Концептуальний підхід до управління прибутком підприємства.

Прибутки і збитки Грошовий потік

Рис. 5.5. Вплив амортизації на прибуток, грошовий потік і рух основного капіталу.

Прийнятий порядок відображення в звітності величини зносу з одного боку не дозволяє показувати в балансі такий важливий вид фінансових ресурсів, як амортизація; з іншого боку він спотворює дані про рух основного капіталу, збільшуючи обсяг вибуття і знижуючи обсяг введення нових об'єктів на суму нарахованого зносу. Для усунення цього недоліку дані про нараховану за рік амортизацію повинні виділятися окремим рядком як джерело приросту фінансових ресурсів. На цю ж суму варто збільшувати залишкову вартість основного капіталу.

Виникає потреба в створенні системи обліку, орієнтованої на більш повне і точне виявлення альтернативних витрат – системи управлінського обліку. Першою особливістю системи є розподіл всіх витрат підприємства на умовно-постійну і перемінну частини стосовно обсягу випуску (реалізації) продукції.

Планування й облік витрат у такому розрізі дозволяють більш тісно погоджувати їх з наслідками конкретних управлінських рішень, виключати можливість впливу на фінансові результати факторів, не пов'язаних з ним. Другою особливістю подібних систем є широке охоплення витрат підприємства інструментами нормування. Це дозволяє більш точно прогнозувати майбутні грошові надходження і відтоки.

Третя особливість систем управлінського обліку – персоніфікація інформації, ув'язування об'єктів обліку зі сферами відповідальності конкретних керівників, що дозволяє чіткіше відмежувати витрати, що залежать від конкретних рішень, від всіх інших, що не мають до нього відносин, витрат.

Перераховані особливості знайшли відображення в таких облікових системах, як нормативний метод обліку витрат на виробництво (система стандарт-кост), облік по перемінних витратах (директ-костинг), облік по центрах витрат, прибутку і відповідальності.

На вітчизняних підприємствах всі ці системи майже не знайшли практичного застосування, незважаючи на те, що впровадження нормативного методу обліку витрат, наприклад, продовжується вже понад 60 років. Вважається, що однією з причин такого стану є недооцінка керівництвом підприємств управлінських і фінансових функцій даних методів. Як і раніше вважається, що вони є лише різновидами загальної бухгалтерії і рішення виникаючих питань переадресовується обліковому персоналу підприємств. Для практичного бухгалтерського обліку розподіл витрат на перемінну і постійну частини має значно меншу важливість, ніж розподіл їх на прямі і непрямі витрати.

Інші, в порівнянні з фінансовим менеджментом задачі, бухгалтер по-іншому сприймає. Для нього новий метод обліку – це інший спосіб розподілу непрямих витрат між виробами (чи відмовлення від такого розподілу). Впровадження будь-якого нового методу управління пов’язано з додатковими витратами, які не можуть принести підприємству нічого, крім додаткових незручностей і зайвої роботи.

По ряду властивостей система обліку альтернативних витрат істотно відрізняється від традиційної бухгалтерії, тому що при її створенні враховувалися вимоги і потреби насамперед фінансового менеджменту.

На прикладі альтернативних витрат стає очевидним вплив, який можуть (і повинні) робити на перший погляд самі відвернені положення економічної теорії на результат роботи конкретних підприємств. Зневажливе відношення деяких фінансистів-практиків до теоретичних основ фінансового менеджменту характеризує не стільки багатство їх досвіду, скільки недостатню професійну компетентність. Зрештою підприємство понесе цілком відчутні, реальні фінансові втрати, обумовлені дією абстрактних категорій, про існування яких фінансові керівники не здогадувалися чи просто не хотіли знати.

Прикладом такої “відверненої” категорії є операційний (виробничий) ліверидж, що характеризує один з аспектів підприємницького ризику. Підприємницький (діловий) ризик полягає в тому, що підприємство може не одержати заплановану величину операційного прибутку (до сплати відсотків і податку на прибуток). Очевидно, що такому результату може сприяти безліч різних факторів: зниження попиту на продукцію, посилення конкуренції, ріст цін на сировину. Поряд з ними збільшенню операційного ризику сприяє висока частка постійних витрат підприємства в загальній структурі витрат. Чим вище ця частка, тим сильніша ймовірність того, що навіть незначне зниження обсягу продажів обернеться для підприємства збитками. З іншого боку, у визначених умовах навіть невелике збільшення обсягу продажів призведе до різкого зростання прибутку. Операційний ліверидж (ефект операційного важеля) показує ступінь зміни операційного прибутку у відповідь на зміну обсягу продажів.

Різниця полягає у структурі витрат на виробництво: у одного підприємства більш високі перемінні, але більш низькі постійні витрати, у іншого – навпаки. Не дивно, що в підприємства з більш високими фіксованими витратами графік беззбитковості спрямовується нагору.

Розрахуємо критичний обсяг реалізації:

для підприємства «А» ОП_кр= 1200/(100-30)=1743 виробу

для підприємства «Б» ОП_кр=500/(100-70) =16667иробів

Після проходження критичної точки, підприємства цілком покривають свої постійні витрати і починають отримувати операційний прибуток. Порівнюючи між собою кути, під якими перетинаються лінії повної собівартості і доходу від реалізації, можна помітити, що для підприємства з низькими фіксованими витратами цей кут більш гострий. Розширення зони прибутку відбувається в нього значно повільніше, ніж у підприємства з більш високими постійними витратами. В даній ситуації високий рівень фіксованих витрат є позитивним явищем: він як важіль підсилює вплив навіть невеликого приросту обсягу реалізації.

Однак, точно таке ж співвідношення існує і між кутами, які характеризують швидкість розширення галузі збитків при падінні обсягу продажів нижче критичної точки. З такою ж силою операційний важіль буде прискорювати і збільшення збитків, що буде значно інтенсивніше у підприємства з більш високими постійними витратами. Це свідчить, що підприємство «А» є більш ризикованим, тому що зміна операційного прибутку буде у нього непропорційно великою. Кути α і β відбивають ступінь інтенсивності зміни операційного прибутку у відповідь на зміну обсягу реалізації. В алгебраїчній формі це можна відобразити як відношення темпу приросту прибутку до темпу приросту доходу від реалізації:

, (5.1.)

де нижні індекси ₁ і ₀ означають відповідно звітний (плановий) і базисний періоди.

Більш зручна для обчислень формула:

, (5.2.)

де q – обсяг реалізації у натуральному вираженні, шт.;

Δq = q₁ – q₀; p – ціна за 1 виріб;

Q = q * p – доход від реалізації, тис. грн.;

v – перемінні витрати на 1 виріб;

V = v * q – перемінні витрати на весь обсяг реалізації;

m = p - v – маржинальний доход на 1 виріб;

M – маржинальний доход на весь обсяг реалізації;

F – фіксовані витрати;

ΔПриб = Приб₁ – Приб₀ = Δq * (p – v).

Для кількісного виміру ефекту операційного важеля досить розділити маржинальний доход на операційний прибуток за той самий період. В розглянутому вище прикладі при обсязі випуску 18 тис. виробів значення операційного лівериджу складе:

для підприємства «А»

для підприємства «Б» .

Тобто діловий ризик першого підприємства в півтора разу вище, ніж у другого. Зі зміною обсягу реалізації на 1%, зміна операційного прибутку у першого підприємства складе 21%, а у другого – тільки 13,5%. В обох випадках значення операційного лівериджа значні, однак у першого підприємства воно помітно вище. В міру видалення фактичного обсягу реалізації від критичної точки будуть зменшуватися як абсолютні значення операційного лівериджа, так і різниця в їх рівнях. При q = 25 тис. виробів, операційний ліверидж для першого підприємства складе 3,182, а для другого – 3. Це пояснюється зниженням частки постійних витрат у загальному виторзі від реалізації в міру її росту. Отже, найбільш істотний вплив операційного важеля на прибуток підприємства недалеко від критичної точки.

На осі абсцис цього графіка показаний накопичений приріст (зменшення) продажів від критичної точки (прийнята за 0). По осі ординат відкладені відповідні значення приросту (зменшення) прибутку у відсотках. Нарощення реалізації як праворуч, так і ліворуч від критичної точки вироблялося з тим самим темпом – 10%. Як видно з графіка, максимальна зміна прибутку (як нагору, так і вниз) була отримана при відхиленні обсягу продажів від критичної точки на перші 10%: зростання прибутку склало майже 100%, а зниження – близько 90%. Потім інтенсивність реагування прибутку різко знижувалася.

Таким чином, підприємства, обсяги продажів яких значно перевищують критичну точку, менш сприйнятливі до впливу операційного важеля. Найбільшу небезпеку він представляє для тих підприємств, які ще недостатньо стабільно функціонують на ринку. Як правило, це невеликі чи недавно створені підприємства.

В той же час будь-яке підприємство, незалежно від масштабу його діяльності, може зіткнутися з кризою продажів. У цьому випадку навіть великим підприємствам варто пам'ятати про виникаючу додаткову небезпеку втрат внаслідок операційного лівериджа.

Приймаючи до уваги, що в складі постійних витрат значну питому вагу займає амортизація основних фондів, нарахування якої не спричиняє грошових відтоків, при розрахунку критичної точки обсягу продажів і ефекту операційного важеля сума фіксованих витрат може бути зменшена на величину нарахованого зносу. У цьому випадку мова йде про грошову критичну точку обсягу реалізації, що розраховується за формулою:

. (5.3)

Відповідні зміни вносяться у формулу визначення впливу операційного важеля (5.2). Дане перетворення дозволяє уточнити причину виникнення високої питомої ваги постійних витрат. Якщо в їх складі переважають амортизаційні відрахування, то операційний ліверидж обумовлений високою фондоємкістю виробництва, наявністю дорогого устаткування в складі основних фондів. Це характерно для високотехнологічних галузей - машинобудування, електроніки, авіатранспорту. Однак, на багатьох вітчизняних підприємствах причина виникнення високого лівериджа інша: непропорційно великі витрати по утриманню апарата управління. Розподіл загальної суми цих витрат між окремими виробами в процесі калькулювання повної собівартості продукції деякою мірою маскує їх економічну природу. Тільки використання концепції альтернативних витрат дозволяє приймати обґрунтоване фінансове рішення в ході планування витрат підприємства.

5.4. Значення і зміст дивідендної політики підприємства.

В управлінні розподілом прибутку важливу роль відіграє дивідендна політика підприємства. Під дивідендною політикою слід розуміти принципи і методи визначення частки прибутку, що спрямовується акціонерам підприємства, пропорційно до їхнього вкладення у власний (статутний) капітал.

Дивідендна політика підприємства впливає на ціну акцій підприємства. Дивіденди являють собою грошовий доход власників акцій. Розмір дивідендів і своєчасність їх виплат свідчать про стабільність роботи підприємства.

Розподіл прибутку звітного періоду можна розділити на два етапи:

- на першому етапі визначається сума прибутку, що необхідна для виплати дивідендів, розраховується розмір дивідендів по кожній акції;

- на другому етапі визначається розмір прибутку, який залишився в розпорядженні підприємства, який доцільніше реінвестувати в активи.

Реінвестована частина прибутку є внутрішнім джерелом фінансування діяльності підприємства. Оскільки дивідендна політика безпосереднім чином впливає на розмір реінвестованого прибутку, то вона дозволяє визначити розмір приваблюваних підприємством зовнішніх джерел фінансування.

Реінвестування прибутку - більш прийнятна і відносно дешева форма фінансування діяльності підприємства. Переваги даної форми фінансування такі: ця форма фінансування дозволяє уникнути додаткових витрат, зв'язаних із процесом випуску акцій.

У зв'язку з тим, що кількість акціонерів міняється, то немає необхідності змінювати систему контролю, яка склалася на підприємстві на даний момент.

Дивідендну політику підприємства визначають такі фактори.

1. Законодавчі акти, які регулюють даний вид діяльності.

Власний капітал підприємства складається з трьох частин: акціонерний капітал, емісійний доход і нерозподілений прибуток.

У деяких країнах на виплату дивідендів використовується:

або тільки прибуток, який складається з прибутку звітного періоду і нерозподіленого прибутку минулих періодів;

або прибуток і емісійний доход.

Іншим обмеженням можна вважати такий момент у виплаті дивідендів. Якщо підприємство неплатоспроможне чи оголошене банкрутом, виплата дивідендів у грошовій формі, як правило, заборонена.

У зв'язку з тим, що обкладаються податком дивіденди, отримані акціонерами, а відкладені до виплати дивіденди фактично являють собою нерозподілений прибуток, то для того, щоб уникнути сплати податку підприємство не виплачує дивіденди.

Відповідно до законодавства України процедура оголошення дивіденду проводиться в 2 етапи: визначається фіксований розмір проміжного дивіденду, що виноситься на затвердження Раді директорів.

Дивіденд затверджується зборами акціонерів за результатами діяльності за рік з урахуванням виплати проміжних дивідендів. Розмір остаточного дивіденду Рада директорів виносить на затвердження зборам акціонерів. Він (розмір дивіденду) не може бути вище рекомендованого директорами значення, але може бути при необхідності зменшений.

Фіксований відсоток по привілейованих акціях і облігаціях установлюється при їх випуску.

2. Обмеження контрактного характеру.

У закордонних країнах підприємства, що бажають отримати довгострокову позичку, зобов'язані укласти спеціальний контракт, який регулює величину виплачуваних дивідендів. У такому контракті обговорюється або мінімальний розмір нерозподіленого прибутку, або мінімальний відсоток прибутку , що реінвестується. Подібний контракт складають з метою забезпечення обслуговування такого боргу. У нашій державі такої практики немає. Прикладом такого контракту виступає зобов'язання підприємства формувати резервний фонд у розмірі не менш 10% статутного капіталу.

3. Недолік ліквідних активів.

Дивіденди в грошовій формі можуть бути виплачені підприємством у тому випадку, якщо у підприємства є кошти на розрахунковому рахунку чи грошові еквіваленти, конвертовані в гроші. Теоретично для виплати дивідендів підприємство може взяти кредит, але це зв'язано з додатковими витратами.

4. Стрімке зростання виробництва чи розширення діяльності.

Багато підприємств, особливо молоді, у період становлення зустрічаються з недоліком додаткових джерел фінансування для розширення виробничих потужностей. У таких випадках використовується обмеження дивідендних виплат, а в установчих документах обговорюється мінімальна частка поточного прибутку, обов'язкова до реінвестування.

5. Інтереси акціонерів.

Визначаючи оптимальний розмір дивідендів, Рада директорів і акціонери повинні оцінити, як уплине величина дивіденду на ціну підприємства в цілому. Ціна підприємства визначається ринковою ціною акцій, яка залежить від загального фінансового становища підприємства на ринку товарів і послуг, розміру дивідендів, темпів їх росту.

6. Реклама фінансово - господарської діяльності фірми.

В умовах конкурентної боротьби за потенційного інвестора інформація про дивідендну політику компаній ретельно відслідковується й аналізується. Відстрочки у виплаті дивідендів, будь-які небажані зміни в сформованій практиці можуть призвести до зниження ринкової вартості акцій компанії. Тому підприємству необхідно підтримувати дивідендну політику на високому рівні, незважаючи на зміни кон’юнктури ринку. Стабільна дивідендна політика свідчить про успішну діяльність підприємства.

Теоретично вибір дивідендної політики припускає рішення двох основних проблем:

- чи впливає величина дивідендів на зміну сукупного доходу акціонерів;

- яким повинен бути оптимальний розмір дивідендів.

Існує два підходи в теорії дивідендної політики. Перший називають "Теорія нарахування дивідендів по залишковому принципу" (Residual theory of Dividends). Відповідно до цієї теорії величина виплачуваних дивідендів не впливає на сукупний доход власників акцій. Дивіденди виплачуються тільки в тому випадку, коли проаналізовані і профінансовані всі прийнятні інвестиційні проекти. У тому випадку, коли весь прибуток доцільно використовувати для реінвестування, дивіденди не виплачуються взагалі, а якщо у підприємств немає привабливих інвестиційних проектів, то прибуток у повному обсязі використовується на виплату дивідендів.

Основні розробки в межах цієї теорії були виконані Франко Модильяні і Мертоном Міллером у 1961 р. По цій теорії визначається так званий "Ефект клієнтури" (Clientele Effect), згідно з яким акціонери віддають перевагу стабільності в дивідендній політиці, чим одержання яких - або понад - доходів.

Представником другої теорії є Майкл Гордон, який вважає, що дивідендна політика самим безпосереднім чином впливає на сукупний доход акціонерів. Основним аргументом цієї теорії є те, що акціонери віддають перевагу поточним, а не можливим майбутнім дивідендам, навіть якщо вони будуть набагато більше, як і можливому приросту акціонерного капіталу. Своєчасні дивідендні виплати зменшують невизначеність інвестора щодо доцільності і вигідності інвестицій у дане підприємство, тим самим його задовольняє низька норма доходу на інвестований капітал. Відповідно до цієї теорії кожне підприємство повинне самостійно вибирати напрямок дивідендної політики, виходячи з властивих йому особливостей.

Дивідендна політика покликана вирішити такі задачі:

- максимізувати сукупний доход акціонерів;

- забезпечити достатній рівень фінансування діяльності підприємства.

Прийнятна величина доходу встановлюється інвестором на основі ряду факторів:

- виходячи з розміру процентної ставки по банківських депозитах;

- виходячи з відсотку, виплачуваного банком вкладнику за збереження засобів (Nб) плюс надбавка за ризик інвестування в даний проект (Nр)

(5.4.)

- виходячи з відсотку, виплачуваного по урядових облігаціях (Nо) плюс надбавка за ризик (Nр).

(5.5)

Механізм нарахування доходів по цінних паперах залежить від властивостей цінного папера.

У залежності від форми представлення капіталу і способу виплати доходу цінні папери поділяються на боргові і пайові.

Боргові цінні папери (купонні облігації, сертифікати, векселі) мають фіксовану процентну ставку і є зобов'язанням виплатити повну суму боргу з відсотками на визначену дату в майбутньому.

Пайові цінні папери (акції) являють собою безпосередню частку власника в реальній власності і забезпечують одержання прибутку в необмежений час.

Всі інші види цінних паперів є похідними від боргових або пайових цінних паперів і закріплюють право власника на покупку чи продаж акцій і боргових зобов'язань. Це опціони, ф'ючерсні контракти, приватизаційні чеки.

При операціях з облігаціями джерелом доходу є фіксовані відсотки (у випадку купонних облігацій), а також різниця між ціною, по якій облігації здобуваються і ціною, по якій облігації купуються.

Викупна ціна облігаціїзвичайно збігається з її номіналом.

Номінальна (загальна) ціна облігаціїнадрукована на самій облігації і використовується як база для нарахування відсотків.

При розрахунку доходу по облігаціях використовується поняття курсу облігації

(5.6.),

де Рп - ціна покупки облігації;

РN - номінальна ціна облігації.

Доход по облігаціях розраховується за формулою:

, (5.7.),

де R - процентна ставка;

n – період, за який нараховуються відсотки.

Читайте також:

1. ERP і управління можливостями бізнесу
2. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
3. III етап. Системний підхід
4. III. КОНТРОЛЬ і УПРАВЛІННЯ РЕКЛАМУВАННЯМ
5. IV етап. Ситуаційний підхід
6. L2.T4/1.Переміщення твердих речовин по території хімічного підприємства.
7. Oracle Управління преміальними
8. А. Видання прав актів управління
9. Абсолютні та відності показники результатів діяльності підприємства.
10. АВТОМАТИЗОВАНІ СИСТЕМИ ДИСПЕТЧЕРСЬКОГО УПРАВЛІННЯ
11. АВТОМАТИЗОВАНІ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ДОРОЖНІМ РУХОМ
12. Адаптивні організаційні структури управління.

Переглядів: 813