• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Психологічний аспект при складанні процесуальних документів.

У сучасній юридичній науці процесуальні документи розглядаються як засоби фіксації та засвідчення умов провадження і результатів окремих слідчих/судових дій, рішень органів дізнання, слідства, прокуратури, суду під час досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ, а також оформлення прав і обов’язків учасників кримінального процесу (підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого та ін.).

З позицій теорії доказування документ є важливим як зафіксована матеріальна форма повідомлення фактичних даних. Документ у кримінальному процесі може виступати як самостійний вид джерел доказів або як речовий доказ. Висновок експерта, протоколи слідчих і судових дій є самостійним джерелом доказів, оскільки в них підтверджуються обставини та факти, що мають значення для вирішення справи.

Серед правознавців відсутній єдиний погляд щодо розуміння понять “акт” і “документ”. Різноманітність поглядів на природу актів та документів призводить до значних розбіжностей відносно розуміння цих понять. У правовій літературі значного поширення набула думка, відповідно до якої акти розглядаються як акти-документи (С.С. Алексеєв, Ю.А. Тихомиров та ін.). Вчені, визначаючи акт як документ, ототожнюють його зміст з документальною формою.

У вчених-процесуалістів сьогодні також немає єдиної думки стосовно розуміння понять “акт”, “документ”, “кримінально-процесуальний акт”, “кримінально-процесуальний документ”. За “Энциклопедическим словарем” 1890 р. акт – це зібрання всіх письмових документів, що належать до одного й того ж предмета, що має юридичне значення. У Франції слово acte означало “документ”; у Росії актъ мав значення “засвідчений документ”; у римлян acta означало дію суддів, імператорів, тобто закони, розпорядження, а також письмові свідоцтва про вчинене й обговорене (акти Сенату, акти колегій, акти суду) [230, c. 313].

І в сучасній українській мові, і в сучасному праві під “актом” розуміють як прояв людської діяльності (дію, подію, вчинок), так і документ як словесне відображення цієї діяльності за допомогою писемного мовлення. Так, за “Новим тлумачним словником української мови” слово акт має такі значення: 1. Окремий прояв якої-небудь діяльності; дія, подія, вчинок. 2. Писаний указ, грамота, постанова державного, суспільного значення // Офіційний документ, протокол; запис про який-небудь факт [135, с. 30-31]. Термін акт за “Юридичною енциклопедією” – це дія, вчинок громадянина або посадової (службової) особи та документ, який видається державним органом, органом місцевого самоврядування, посадовою особою або громадською організацією у межах їх компетенції: закон, указ, постанова, наказ, розпорядження тощо. До актів належать протоколи й інші документи, що засвідчують юридичні факти [237, с. 74].

У теорії кримінального процесу поняття “кримінально-процесуальний акт”, “процесуальний акт” і в радянські, і в пострадянські часи трактуються неоднозначно. Під актом розуміють або рішення, або документ, або дію, або їх сукупність. У визначенні поняття помітні такі тенденції. В одних випадках під кримінально-процесуальними актами розуміють процесуальні документи, складені в результаті діяльності органів досудового слідства й суду (Д.С. Карєв, Ю.В. Манаєв); в інших – втілену в процесуальну форму дію учасника процесу, яка закріплена у відповідному документі (Н.Г. Муратова, А.Б. Муравін); а ще як процесуальні дії, так і процесуальні документи (А.Я. Дубинський, С.С. Тюхтенєв).

В.К. Лисиченко зазначає, що видові ознаки процесуального поняття документа визначаються функціями документів у кримінальному судочинстві. Одні їх види (протокол, постанова, ухвала тощо) є процесуальними актами, оскільки складені з дотриманням вимог КПК слідчим, суддею й іншими особами у межах їх компетенції у ході судочинства. Вчений вказує на те, що у кримінальному судочинстві документи поділяються на процесуальні акти й інші документи. Процесуальні акти фіксують і засвідчують дії слідчого, прокурора, судді по кримінальній справі [104, c. 15-16]; до інших документів належать різні за формою й призначенням письмові акти, складені до виникнення справи чи у зв’язку з її порушенням і розслідуванням, у яких викладені та засвідчені обставини і факти, що мають доказове значення [104, c. 25].

Значна кількість правознавців терміни акт і документ вживають як синонімічні. Зокрема, в “Юридичній енциклопедії” зазначено, що акти судові – це види юридичних документів, які в письмовій формі, встановленій процесуальним законодавством, засвідчують той чи інший факт, що мав місце під час судового провадження. До них належать вирок, ухвала, постанова, касаційна скарга, протокол [127, c. 85]; акти слідчі поділяються на постанови, протоколи (процесуальний документ про слідчу та іншу процесуальну дію), подання слідчого, доручення про проведення окремих процесуальних дій [139, c. 84-85].

В.В. Рожнова, О.Ф. Штанько, Ю.І. Азаров зазначають, що постанова – це процесуальний документ…, протокол – це процесуальний документ…, ухвала – це процесуальний документ…, обвинувальний висновок – це підсумковий процесуальний документ…, вирок – це підсумковий процесуальний документ [170, с. 14, 18-23].

Інші процесуалісти вважають акти й документиєдиним цілим та дають таке визначення: процесуальний акт (документ) – це засіб, за допомогою якого різними способами закріплюється інформація про факти, події, явища об’єктивної дійсності та розумової діяльності посадових осіб при провадженні кримінальної справи; процесуальні акти (документи) є основними джерелами, носіями інформації про обставини вчиненого злочину [120, c. 8-9].

В.Н. Григор’єв, О.В. Побєдкін, В.Н. Яшин зазначають, що процесуальні документи, складені учасниками кримінального судочинства, називаються процесуальними актами [29, с. 266].

В.Т. Томін термін процесуальний документ розуміє у вузькому та широкому значеннях. У вузькому значенні термін охоплює ті документи, що складаються в ході розслідування, розгляду і вирішення кримінальної справи, яким за законом повинна бути надана процесуальна форма (протокол, постанова, вирок, ухвала, подання, повістка та ін.); у широкому значенні –всі документи, що складаються стосовно провадження кримінальної справи та в її межах [203, с. 3-4]. Слід зазначити, що такий підхід є продуктивним, проте формулювання поняття процесуального документа з використанням лише одних правових ознак є недостатнім.

Процесуальний акт, на думку М.І. Бажанова, є процесуальним документом, що виходить від державних органів, які ведуть кримінальний процес, та є результатом діяльності цих органів. Він складається чи виноситься у встановленій законом процесуальній формі та містить у собі певне рішення у справі (постанова, вирок, ухвала, обвинувальний висновок) чи відображає хід і порядок слідчих і судових дій [5, с. 6]. Інші автори дотримуються тотожних визначень [161, с. 11-12]. Проте визначення процесуального акта як документа, що виходить від державних органів, які ведуть кримінальний процес, є не зовсім доречним, тому що кримінальний процес складається не лише з процесуальних дій і документів державних органів, а й з процесуальних дій і документів інших учасників кримінального процесу: обвинуваченого, захисника, цивільного позивача, цивільного відповідача, їх представників тощо.

Певна розбіжність при розкритті поняття “процесуальний акт” простежується у П.А. Лупинської, яка визначає його як дію органу чи особи, що веде кримінальне судочинство, якій надана процесуальна форма, та яка закріплена в процесуальному документі [106, с. 4]. При цьому вона поділяє процесуальні акти на дві групи: протоколи слідчих/судових дій та процесуальні рішення, що можуть бути виражені у формі постанови, вироку, ухвали [188, с. 28]. В.Н. Шпілєв дотримується такого ж погляду [228, с. 130]. Вважаємо, що поділ процесуальних актів на протоколи і рішення не відповідає визначенню процесуальних актів як процесуальних дій. Протоколи слідчих і судових дій не можна називати “процесуальними діями”, адже вони є процесуальними документами, в яких відображається перебіг і результати слідчих й інших процесуальних дій, підстави, мотиви, зміст рішень, які приймаються в справі.

С.С. Тюхтенєв кримінально-процесуальними актами вважає як передбачені кримінально-процесуальним законодавством процесуальні дії, що здійснюються при розслідуванні кримінальної справи, так і передбачені кримінально-процесуальним законодавством процесуальні документи, у яких закріплюються вчинені у кримінально-процесуальних формах дії учасників кримінального процесу [204, с. 8].

Слід погодитися з трактуванням кримінально-процесуального акта, запропонованого Н.Г. Муратовою. Зокрема, кримінально-процесуальним актом досудового розслідування вона пропонує вважати процесуальну дію прокурора, слідчого (начальника слідчого відділу) чи особи, яка провадить дізнання, що спрямована на здійснення завдань кримінального судочинства, та провадиться з дотриманням у встановленій законом процесуальній формі під час досудового слідства й дізнання, якій надано письмової форми процесуального документа [129, с. 100]. Таке тлумачення підкреслює єдність процесуальної дії та процесуального документа; вказує на співвідношення змісту і форми.

В.М. Тертишник вважає процесуальний документ невід’ємним атрибутом процесуальної дії чи рішення, органічною частиною процесуального акта. Процесуальний акт являє собою нерозривну єдність процесуальної дії чи рішення та його засвідчувальної частини – процесуального документа [198, с. 127-128]. Він, у свою чергу, є найважливішим елементом процесуальної форми, яка покликана, доводити до відома учасників процесу юридично значущі факти, закріплювати та засвідчувати отримані фактичні дані – докази; бути засобом реалізації учасниками процесу своїх прав і обов’язків; бути гарантією забезпечення законності [199, с. 24]. Кримінально-процесуальним документом вчений пропонує вважати письмовий документ, складений на підставі кримінально-процесуального закону уповноваженим на це суб’єктом у зв’язку зі здійсненням будь-яких процесуальних актів (виконанням процесуальних дій або прийняттям рішення), в якому засобами письмової мови зафіксовано інформацію про хід і результати діяльності учасників кримінального процесу [199, с. 376].

Акт може мати вербальну (усну) форму, форму письмового чи електронного документа, форму дії.

О.Р. Михайленко приходить до висновку, що немає принципової різниці між поняттями “письмовий процесуальний акт” і “процесуальний документ” [124, c. 7]. Він не дає визначення ні “кримінально-процесуального акта”, ні “процесуального документа”, а лише визначає “кримінально-процесуальне рішення”, до якого належать постанова, вирок, ухвала, тому що саме в цих актах повинні бути наведені чіткі відповіді на правові питання: що конкретно встановлено та як діяти далі для досягнення поставленої мети. Це відрізняє рішення від протоколів, у яких лише фіксуються факти, зміст і наслідки процесуальної дії. Проте таку різницю між названими актами вчений вважає умовною, оскільки при складанні протоколів, обвинувального висновку, вказівок, резолютивних актів прокурора чи суду (санкція, затвердження, згода), подання, скарги теж міститься вирішення правових питань. Кримінально-процесуальним рішенням, на його думку, є правовий акт особи, яка на законних підставах бере участь у кримінальному судочинстві (втілений у процесуальну форму), закріплений, як правило, у певному процесуальному документі, котрий спрямований на виконання завдань кримінального судочинства, охорону прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб [124, с. 8-9].

М.Ф. Селівон дає наступне визначення рішення: “рішення у соціально-психологічному плані є свідомим і вольовим актом особи, який передбачає вибір між альтернативними варіантами можливої поведінки у процесі досягнення певної мети; за юридичним змістом – це правові акти, які встановлюють нові, змінюють чи скасовують чинні правові норми”. Залежно від суб’єкта прийняття та його правового статусу рішення мають різну форму. Зокрема, рішення Президента України оформлюються указами і розпорядженнями, Верховної Ради – законами і постановами, судових органів – ухвалами, постановами, вироками тощо [181, c. 335].

Цілком обґрунтованою є думка П.А. Лупинської, яка підкреслює, що рішення повинно виражати переконаність, упевненість посадової особи в тому, що оцінка доказів проведена правильно, обставини, покладені в основу рішення, встановлені відповідно до вимог закону, обране рішення відповідає змісту норми права [107, c. 32]. Рішення є родовим поняттям, а постанова, вирок, ухвала, обвинувальний висновок є видами рішень у кримінальному судочинстві. Кримінально-процесуальне законодавство до рішень відносить вирок, ухвалу, постанову (пп. 12-14 ст. 32 КПК України). Процесуалісти до рішень посадових осіб у кримінальному процесі також відносять подання слідчого, касаційне подання прокурора, згоду та санкцію прокурора [107, c. 14].

У кримінальному процесі велика увага приділяється дослідженню процесуальних документів як джерел доказів. З позицій теорії доказів документ важливий як матеріально зафіксована форма повідомлення фактичних даних. Документ не буде мати доказового значення, якщо носій відомостей у ньому невідомий, відомості не засвідчені особами/органами, що видають документ, порушений порядок приєднання документа до кримінальної справи, зафіксовані в ньому відомості про факти не мають значення для справи.

У ст. 83 КПК України зазначено, що “документи є джерелом доказів, якщо в них викладені або засвідчені обставини, які мають значення для справи”. Автори коментаря до тексту чинного КПК України, аналізуючи ст. 83, зазначають, що документом як самостійним джерелом доказів є письмовий чи оформлений іншим способом акт, що містить в собі певну інформацію, зміст якої має значення для справи. Документами можуть бути визнані матеріали фото- і кінозйомки, аудіо- і відеозапису й інші носії інформації, отримані в установленому законом порядку [207, с. 270].

Документ визнається речовим доказом у випадку, якщо він є об’єктом злочинних дій, був знаряддям вчинення злочину (наявність підчисток, дописок, травлення, змивання, виправлень, заміна сторінок документа).

Л.В. Вороніна під документами як джерелами доказів розуміє спеціально виготовлені посадовими особами, громадянами (у тому числі учасниками процесу), матеріальні предмети, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи, незалежно від способу кодування цих відомостей [23, c. 7].

В.М. Іщенко розуміє під документом як джерелом доказів у кримінально-процесуальному смислі матеріальний об’єкт, який у зафіксованій формі безпосередньо відображає відомості про події та факти, що мають кримінально-процесуальне значення і викладені за допомогою знаків, що читаються людиною (власними силами або завдяки застосуванню технічних засобів), та дозволяють однозначно відтворювати у вигляді зображень або усної мови, передавати і тлумачити думку людини, складений певною особою, підприємством, установою, організацією; одержаний у встановленому порядку органами розслідування або судом і доданий до матеріалів кримінальної справи [61, с. 44].

Узагальнюючи погляди науковців, вважаємо за можливе запропонувати власне визначення понять “документ”, “документ у кримінально-процесуальній діяльності”та “кримінально-процесуальний документ”.

В узагальненому значенні документ – це будь-який предмет матеріального світу, на якому умовними знаками (буквенними, цифровими, стенографічними, телеграфними) зафіксована якась думка або, який містить зображення (графічне, умовне) об’єкта.

Документу кримінально-процесуальній діяльності – це письмовий акт, який встановлює, поновлює або зупиняє певні правові відносини і служить для фіксації, аналізу, систематизації, передачі та зберігання інформації.

Кримінально-процесуальним документом слід вважати документ, у якому відповідно до кримінально-процесуального закону засобами письмової мови зафіксована інформація, що безпосередньо відображає хід і результати діяльності суб’єктів кримінального судочинства, який містить правові висновки стосовно питань, що виникли під час досудового розслідування і судового слідства, і має певне правове значення.

Кримінально-процесуальний акт може мати форму письмового документа та форму дії. Процесуальні акти у письмовій формі фіксують і засвідчують дії слідчого, особи, що провадить дізнання, прокурора, судді з певної кримінальної справи.

Як відомо, акти досудового розслідування, прокурорської діяльності та судового провадження належать до актів правозастосування, які являють собою реальність права, фіксують та констатують волю правозастосовних державних органів, що здатна спричинити правовий ефект. Правознавці зазначають, що акт правозастосування має категоричний характер, його видання не залежить від волі тих, на кого він поширюється [17, c. 798]; звернений до конкретних осіб, його дія поширюється на конкретну юридичну ситуацію; має персоніфікований (індивідуальний, визначений) характер [119, c. 799]; є формально визначеним, тобто документом з нормативно встановленими атрибутами і формою [12, c. 33]; призначений для реалізації норм права, що існують, і тому не може утворювати нових правових приписів [229, с. 18]. Акти правозастосування виступають не лише як засіб виконання обов’язків посадових осіб і державних органів, але також як умова реалізації процесуальних прав, обов’язків учасників процесу.

Правильно зазначено правознавцями, що правові акти є тим засобом, на основі якого люди отримують уявлення про право, а також вони є важливим компонентом формування юридичної надбудови суспільства. Серед юридичних ознак правових актів вони виокремлюють: акти є юридичною формою діяльності державних органів і спеціально уповноважених посадових осіб; вони охороняються системою заходів примусу; служать однією з передумов виникнення правовідносин; викликають певні юридичні наслідки; внутрішньо пов’язані між собою; в основі системи правових актів лежить принцип законності [161, с. 6-8]. Акти правозастосування у формі дій можливі лише у випадках, передбачених законом (адміністративне затримання особи, огляд речей, вилучення речей і документів тощо) [119, с. 797].

Процесуальні акти кримінального судочинства як різновид правових актів мають загальні для цих актів ознаки (або риси): є правовою формою діяльності органів суду, прокуратури, дізнання, досудового слідства; носять офіційний характер; мають категоричний імператив і владний припис; породжують виникнення кримінально-процесуальних відносин, їх зміну чи зупинення; повинні бути винесені уповноваженими на це органами правозастосування та посадовими особами, які ведуть кримінальне судочинство (слідчим, начальником слідчого відділу, органом дізнання, особою, що провадить дізнання, прокурором, суддею, судом), у межах того кола питань, які входять до їх відання; владно викликають певні юридичні наслідки; покликані забезпечити права та законні інтереси суб’єктів кримінального процесу; розраховані на конкретизацію правового регулювання щодо окремого життєвого випадку (факту) та мають одноразову дію; повинні документально виражати зміст акта у визначеній законом формі; обов’язкові до виконання. Однією з особливостей процесуальних актів у кримінальному процесі є їх юридична сила, яка, як зазначає І.Я. Дюрягін, означає властивість правового акта діяти, владно породжувати певні юридичні наслідки [45, с. 112-114].

Значення процесуальних актів щодо охорони прав і законних інтересів громадян полягає в справедливому, об’єктивному і правильному вирішенні основного питання стосовно кримінальної справи – питання про визнання певної особи винуватою у вчиненні злочину, про кримінальну відповідальність, про покарання, про відшкодування заподіяних злочином збитків тощо.

Значення процесуальних актів також полягає в забезпеченні додержання процесуальної форми та законності розслідування злочинів і судового розгляду справ. За їх допомогою поновлюється законність у кримінальному судочинстві при допущенні незаконних процесуальних дій або при прийнятті незаконних рішень. Наприклад, у випадку безпідставної відмови в порушенні справи слідчим/органом дізнання прокурор скасовує постанову слідчого/органу дізнання та порушує справу (ч. 4 ст. 100 КПК України) або, якщо прокурор чи його заступник не згоден з обвинувальним висновком, він вправі скласти новий обвинувальний висновок (ст. 230 КПК України).

Зрозуміло, що процесуальні акти мають особливе значення у формуванні доказів кримінальної справи. Факти, які реально існують, без процесуального оформлення не зможуть стати доказами у кримінальній справі. Достовірність доказів також залежить від якості складеного й оформленого процесуального акта.

Найповніше значення процесуальних актів кримінального судочинства виявляється в їх функціях. У цілому всі процесуальні акти взаємозалежні й утворюють цілісну систему. Кожен акт виконує певні органічно пов’язані між собою процесуальні функції, а в сукупності вони забезпечують виконання всіх завдань кримінального судочинства. Таке поняття узгоджується із сучасним тлумаченням в українській мові функції як роботи кого-небудь, чого-небудь, обов’язку, кола діяльності когось, чогось [138, с. 707].

На наш погляд, функціями процесуальних актів кримінального судочинстваслід вважати:

а) загальні –когнітивну, інформаційну, комунікативну, організаційну, засвідчувальну, функцію фіксації відомостей, функцію контролю, запобіжну;

б) спеціальні (виражають ступінь призначення актів і носять приватний характер стосовно основних функцій цих актів) – функцію забезпечення права, правоохоронну, правонадільну, функцію процесуального джерела.

Когнітивна функціяобслуговує пізнавальну діяльність людини (осягнення розумом явищ об’єктивної дійсності, одержання істинного уявлення про кого-, що-небудь) та зводиться до опису й позначення дійсності, прогнозування розвитку певних процесів. Когнітивна функція полягає в накопиченні досвіду суспільства, є засобом мислення, формою існування думки. Метою цієї функції є передача інформації та суми знань про вимоги правового закону і про наслідки його невиконання. Когнітивна функція процесуальних актів виявляється у провадженні передбачених законом слідчих дій, вираженні та формуванні учасниками процесу своїх думок.

Інформаційна функція містить відомості про предмети, явища, події навколишнього світу. Правова норма, що виражає законодавчу соціальну волю, одночасно несе в собі певні відомості про цю волю, повідомляє відому інформацію про неї. Основне призначення інформаційної функції процесуальних актів: збір та узагальнення матеріалів, певних даних, що мають відношення до кримінальної справи, інформування про зміст справи осіб, причетних до неї. Інформаційна функція актів полягає в забезпеченні слідчим, особою, яка провадить дізнання, суддею та прокурором відповідності акта тим вимогам, які свідчать про точність, логічність, змістовність, грамотність актів кримінального судочинства.

Комунікативна функція як засіб спілкування є засобом встановлення контактів, порозуміння, об’єднання учасників процесу. Вона полягає в підтриманні інформаційного зв’язку між суб’єктами кримінального процесу і між стадіями процесу, адже на кожній стадії необхідні раніше отримані у певній справі відомості. КПК України передбачає випадки передавання кримінальної справи від одного органу/посадової особи, що веде процес, іншому органу/особі. Зокрема, прокурор вилучає від органу дізнання і передає слідчому будь-яку справу, передає справу від одного органу досудового слідства іншому, а також від одного слідчого іншому (п. 9 ч. 1 ст. 227 КПК України); справа може бути передана з одного районного (міського), міжрайонного (окружного) суду до іншого (ч. 3 ст. 38 КПК України).

Однією з важливих функцій процесуальних актів є організаційна.Багаточисельні правовідносини виникають між усіма особами досудового і судового слідства: між підозрюваним і слідчим; потерпілим, прокурором і слідчим; прокурором і слідчим; обвинуваченим, захисником, прокурором і суддею. Зокрема, одночасно з порушенням кримінальної справи може бути прийнято рішення про створення слідчої групи, давання вказівок начальником слідчого відділу слідчому про провадження досудового слідства, кваліфікацію злочину, провадження окремих слідчих дій, передачу справи від одного слідчого іншому, доручення декільком слідчим розслідувати справу тощо.

Організаційне значення мають процесуальні дії, що здійснюються при завершенні досудового розслідування, провадження якого закінчується складанням: обвинувального висновку, постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру, постанови про закриття справи.

Засвідчувальна функція процесуальних актів полягає в закріпленні інформації про час, місце, учасників, перебіг і результати слідчих/судових дій. Вона пов’язана з письмовим характером кримінального судочинства. Характеризуючи зовнішню сторону акта, ця функція, виражається у фіксації умов/ходу/результатів процесуальних дій, прийнятих рішень у процесуальному акті, у підтвердженні чи засвідченні інших відомостей, які можуть мати значення при розслідуванні кримінальної справи.

Засвідчувальна функція виражається в забезпеченні дотримання законних прав та інтересів громадян. Закон зобов’язує суд, прокурора, слідчого, особу, яка провадить дізнання забезпечити роз’яснення процесуальних прав підозрюваному, обвинуваченому, потерпілому, іншим учасникам процесу (ст. 53 КПК України). Процесуальні акти, в яких фіксується роз’яснення прав підозрюваному (протокол затримання – ч. 3 ст. 106 КПК України), потерпілому (постанова про визнання потерпілим – ст. 122 КПК України), обвинуваченому (постанова про пред’явлення обвинувачення – ст. 142 КПК України) тощо, свідчать про реальне виконання прав учасників процесу.

Функція фіксації відомостей як одна з найважливіших функцій процесуальних актів закріплює здійснені правозастосовні дії, отримані результати, засвідчує певні юридичні факти, що містяться у відповідних актах. Процесуальні акти повинні сприяти отриманню необхідної для справи інформації, що має бути належним чином зафіксована. Процесуальні акти реалізують вимоги КПК України відносно умов, ходу, порядку і результатів процесуальної дії чи рішення, а також стосовно їх письмової фіксації.

Метою фіксації відомостей про подію, що розслідується, та про слідчу дію є зберігання і передача матеріалів справи до адресатів доказування інформації, яка має значення стосовно кримінальної справи. Питання фіксації доказової інформації є однією з головних проблем, пов’язаних з вивченням і використанням закономірностей збирання доказів.

Функція контролю полягаєв можливості перевірки, контролю і нагляду за якістю процесуальних актів досудового розслідування, за виконанням завдань кримінального судочинства органами досудового слідства. Ця функція зобов’язує слідчих й осіб, що провадять дізнання, вказувати у процесуальному акті підстави затримання, арешту, обшуку, інших заходів кримінально-процесуального примусу.

Процесуальні акти сприяють здійсненню різних контрольних функцій:прокурора стосовно здійснення нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства (п. 1-4, 6-11 ч. 1 ст. 227, ст. 228 КПК України); начальника слідчого відділу за своєчасністю дій слідчих стосовно розкриття злочинів, всебічного/повного/об’єктивного провадження досудового слідства (ч. 1-2 ст. 114-1 КПК України); судових інстанцій вищого рівня щодо кримінальних справ, стосовно яких винесено судове рішення тощо.

Зміст запобіжної функціїпроцесуальних актів при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи полягає: у виявленні процесуальними засобами причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, прийнятті заходів щодо їх усунення; у попередженні завідомо неправдивих показань свідка/потерпілого, які найчастіше виражаються в зміні початкових правдивих показань, що відповідають дійсності, на неправдиві. Здійснюючи розслідування обставин справи, органи дізнання і досудового слідства прагнуть попередити у майбутньому вчинення злочинних дій зі сторони обвинуваченого, підозрюваного, інших громадян.

Функція забезпечення праваполягаєу фактичній поведінці учасників правовідносин та виявляється в процесуальних актах, направлених на прийняття заходів процесуального примусу. Кримінально-процесуальний примус пов’язаний із певними правовими обмеженнями, до яких належать: затримання, привід, зобов’язання про явку, грошові стягнення, обшук, виїмка, запобіжний захід, поміщення до медичного закладу для обстеження, відсторонення обвинуваченого від займаної посади на період розслідування, накладення арешту на майно/кореспонденцію.

Правоохоронна функціяпроцесуальних актів полягає в охороні суспільних відносин від злочинних посягань, в охороні правових норм, які можуть бути порушені при провадженні досудового слідства і дізнання, в охороні відносин, встановлених державою у сфері реалізації юридичної відповідальності. Процесуальні акти направлені на поновлення порушеного порядку провадження у справі: участь прокурора в провадженні дізнання і досудового слідства, порушення кримінальної справи/відмова в порушенні кримінальної справи прокурором, провадження прокурором окремих слідчих дій тощо.

Правонадільна функція процесуальних актів пов’язана з наділенням учасників правовідносин конкретними суб’єктивними правами й обов’язками. Правонадільне значення має: визнання особи потерпілою (ст. 122 КПК України), цивільним позивачем (ст. 123 КПК України), цивільним відповідачем (ст. 124 КПК України), притягнення особи як обвинуваченого (ст. 131 КПК України), винесення постанови про притягнення як обвинуваченого (ст. 132 КПК України), пред’явлення обвинувачення (ч. 2, 3 ст. 140 КПК України), набуття особою статусу обвинуваченого (ст. 142 КПК України).

Функція процесуального джерела доказів є однією з важливих. У ст. 82 КПК України зазначено, що протоколи слідчих дій, складені й оформлені в порядку, передбаченому процесуальним законом, є джерелами доказів, оскільки в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи. Протоколи слідчих дій закріплюють і засвідчують у передбаченій КПК України письмовій формі зміст, умови, перебіг і результати цих дій. До таких слідчих дій слід віднести обшук, виїмку, огляд тощо.

Проаналізувавши розглянуті функції, можна констатувати, що багато процесуальних актів одночасно виконують декілька органічно пов’язаних між собою функцій, напр., протокол допиту свідка сполучає в собі такі функції: фіксації відомостей, комунікативну, інформаційну; обвинувальний висновок – фіксації відомостей, когнітивну, комунікативну, інформаційну, засвідчувальну, організаційну; вирок – правоохоронну, інформаційну, комунікативну. Викладена функціональна характеристика процесуальних актів дає загальне уявлення про їх зміст і значення, оскільки усередині кожного класифікаційного поділу можливе і більш конкретне групування функцій щодо відповідних актів застосування норм права.

Для правильного прийняття кримінально-процесуальних рішень, їх оформлення у вигляді відповідних правових актів істотне значення має психологічна сторона діяльності компетентних органів і службових осіб.

Щодо цього розроблена самостійна психологічна теорія рішень — "система мотивованих тверджень про те, як люди вирішують завдання, що вимагають прийняття рішень", (Козелецький Ю. Психологическая теория решений. — М., 1979).

Виконання вимог кримінально-процесуального законодавства обумовлює активне начало у поведінці відповідних осіб, яке виявляється як в зовнішній стороні діяльності, так і в розумово-вольовій, психологічній, що має свою специфіку.

Якщо говорити про кримінальний процес, то в цьому плані вихідними є психологія слідчого, особи, яка проводить дізнання, прокурора, судді, інших компетентних осіб, їх вольові й інтелектуальні якості, котрі полягають в умінні пізнати об'єктивні обставини, здатності переносити психічні навантаження, наполегливості, принциповості, силі волі, уважності, активності, стійкості, мужності, непідкупності, справедливості, впевненості, без яких належне виконання професійних завдань є неможливим.

При прийнятті рішень об'єктом аналізу є поведінка людей. Такий аналіз, як правило, здійснюються від загального до часткового. При цьому доводиться долати складні ситуації, усувати перешкоди, які виникають, що вимагає вольового напруження, активної розумової діяльності.

На прийняття рішення може впливати і суспільно-психологічна атмосфера: настійні прохання і навіть вимоги деяких службових осіб, їх тиск, залякування, навіювання, обурення, збудженість прохачів, підвищена зацікавленість справою, чутки, повідомлення преси, радіо, телебачення, будь-які клопотання і т.п.

Важливим вихідним началом у прийнятті компетентною особою кримінально-процесуальних рішень є також внутрішня впевненість, яка повинна ґрунтуватися на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи у їх сукупності, на законі (ст. 67 КПК України).

Вільна оцінка доказів за внутрішньою переконаністю тісно пов'язана з вибором рішення відповідно до конкретних обставин. Такий вибір не має нічого спільного з так званим "розсудом судді", який може знаходитися за межами закону.

Однією з умов зовнішнього вияву внутрішньої переконаності є емоційне забарвлення. Без людських емоцій неможливий пошук істини. Через переконання здійснюється "вихід" знань на практику, зворотній вплив мислення на буття. В той же час не можна підміняти фактичні дані емоціями, почуттями, бажаннями. В противному разі неминучими стають помилки, порушення законності. Внутрішня переконаність має бути станом "твердої впевненості у вірності своїх висновків, рішучості зафіксувати їх у процесуальних документах, висловити ... прилюдно готовність відстоювати їх у відповідних (процесуальних та інших) інстанціях, нести за них відповідальність”

Діяльність, пов'язана з прийняттям рішень, складається з певних стадій: загальної підготовки (формування мети, плану), реалізації запланованих дій, психологічної підготовки для прийняття рішення, закріплення його письмово у вигляді процесуального акта (документа)².

Без письмових процесуальних документів судочинство Е неможливим, оскільки письмові процесуальні акти становлять матеріалізовану частину процесуальної форми.

Завдяки письму розумова, вольова, психологічна діяльність об'єктивізується мовними, словниковими і граматичними засобами. Це, в свою чергу дає можливість не тільки зафіксувати прийняте рішення, а й заощадити час, передати на відстань, довести, якщо це потрібно, до відома необмеженого кола осіб.

Читайте також:

1. Адміністративний примус застосовують на основі адміністративно-процесуальних норм.
2. Антропічний аспект
3. Антропічні аспекти
4. Антропічні аспекти
5. Антропічні аспекти. Забруднення та самоочищення геосистем
6. Антропологічний матеріалізм та психологічний аналіз сутності релігії Л.Фейєрбаха
7. АРХІВОЗНАВЧІ АСПЕКТИ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ
8. Аспекти вибору системи складування
9. Аспекти незалежності аудиторської професії
10. Аспекти незалежності аудиторської професії.
11. Аспекти організаційного порядку
12. Аспекти роботи над зв'язним мовленням

Переглядів: 805