Поняття процесуальних актів у кримінальному судочинстві, їх основні риси та значення

У виконанні органами дізнання і досудового слідства завдань, вказаних у ст. 2 КПК України – охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний, – важливе значення мають процесуальні акти кримінального судочинства.

Одним із обов’язкових елементів правової діяльності є фіксація (франц. fixation – закріплювання, установлення) інформації, оскільки отримувати, передавати на відстань, зберігати в часі її можна лише попередньо зафіксувавши. Зафіксована в документах інформація надійно зберігається. Матеріальними носіями зафіксованої інформації є документи як закономірний результат розвитку людського суспільства. Документи засвідчують юридичні факти та права на що-небудь, підтверджують різноманітні життєві події, містять певні свідоцтва, пояснення, показання тощо.

Г.М. Швецова-Водка називає документом єдність інформації (повідомлення) та матеріального носія, яка використовується в соціальному комунікаційно-інформаційному процесі як канал передачі інформації [224, с. 21]. Документ від інших каналів передачі інформації – радіо, телевізійного, телефонного чи усного – відрізняється передачею повідомлення у формі, зафіксованій на предметному носієві.

Документ як певний матеріальний об’єкт може сприйматися як сукупність знаків (літери; цифри; наукова символіка; діакритичні, стенографічні, пунктуаційні, топографічні, телеграфні знаки тощо), сигналів, які виражають волю, заборону, наказ, попередження, бажання, прохання і повинні перетворитися в знання та дії в свідомості людини, яка їх сприймає. Зафіксоване на предметному носієві документальне повідомлення не зникає і не змінюється з перебігом часу. Як судовий доказ документ може пережити свідків, тоді як людська пам’ять з часом може послабитись.

Запис інформації може бути виконаний будь-яким розробленим людиною способом: графічним, живописним, картографічним, нотним, образотворчим, писемним, словесним.

Справедливо зазначають А.В. Іщенко та М.Ю. Будзієвський, що важливою перевагою письма є те, що воно сприймається зорово. Письмові тексти допускають вибіркове читання, повернення до окремих місць за необхідності глибокого осмислення написаного, можливість перерви читання для обдумування, зіставлення з іншими частинами рукопису або іншими джерелами, що істотно ускладнюється при відтворенні звукозапису [59, с. 21-22].

Слово документ широко вживається в текстах нормативно-правових та індивідуальних актів. Документи вивчаються, засвідчуються, досліджуються, оглядаються, аналізуються, фіксуються, пред’являються, оголошуються. Вони можуть бути об’єктом злочинних дій, зберігати на собі сліди злочину. У той же час вони можуть бути засобами для розкриття злочинів, виявлення винних, виправдання осіб, яких помилково підозрювали.

На жаль, сьогодні серед вчених-правознавців і спеціалістів у сфері документознавства й архівознавства немає єдності в розумінні терміна “документ”. Разом із тим така дефініція необхідна для розвитку теорії права і документознавства, вдосконалення методики роботи з документами.

Оскільки в кримінально-процесуальному законодавстві немає загального визначення поняття “документ”, для його вироблення необхідно звернутися до вихідного поняття “документ”. Аналіз законів та інших нормативно-правових актів, наукової літератури, енциклопедичних і довідкових видань, які стосуються тлумачення поняття “документ”, дає підстави зазначити, що це поняття має багато особливостей і відтінків у зв’язку з використанням у багатьох галузях наукових знань. Визначення поняття не має нормативного характеру.

У різноманітних науках, у поглядах різних учених, у багатоманітних контекстах не існує узагальненого визначення цього поняття. Така ситуація склалася у зв’язку з різним тлумаченням терміна документ укожній галузі науки. Так, у словнику В. Даля поняття “документ” визначається як “будь-який важливий папір” [36, c. 459]. Укладачі “Энциклопедического словаря” 1893 р. під документом розуміли матеріальний знак, який служить доказом юридичних відносин і подій [231, с. 898].

“Большая Cоветская Энциклопедия” визначає документ як матеріальний об’єкт, який містить інформацію в зафіксованому вигляді, та спеціально призначений для її передачі в просторі і часі. Носієм інформації може бути папір, перфокарта, фотоплівка, магнітофонна стрічка і т.п. Документи можуть містити на природній чи формалізованій мові зображення, звукову інформацію тощо [15, с. 52].

У “Новому тлумачному словнику української мови” зафіксовано такі значення слова документ: 1. Діловий папір, що посвідчує певний юридичний факт, підтверджує право на що-небудь, служить доказом чого-небудь, акт, протокол; 2. Письмове свідоцтво, що офіційно підтверджує особу; 3. Письмовий твір, грамота, рисунок і т. ін. як свідчення про щось історичне, важливе [135, с. 805].

Термін документ походить від латинського слова documentum та має значення “взірець”, “посвідчення”, “доказ”, яке, в свою чергу, походить від слова doceо та має значення “вчу”, “доводжу” [184, с. 386].

Досліджуючи походження цього терміна, Г.М. Швецова-Водка зауважує, що, на думку А. Сускі, корені слова “документ” сягають в індоєвропейську прамову (існувала приблизно 2 тисячі років до н.е.), де слово dek означало жест протягнутих рук, пов’язаний із передаванням, прийманням і одержанням чого-небудь; М.А. Комаров вказував, що при обміні відомостями про будь-які події люди передавали як підтвердження предмети або речі із записами про ці події, явища, факти; такі предмети почали називати документами і вважалося, що вони виконують функції підтвердження і засвідчення; Г. Арнтц зазначав, що від кореня dek/dec (“вчу”, “навчаю”) походить слово documentum,яке мало значення “те, що вчить, є повчальним прикладом, доказом”; однокорінними до слова “документ” є слова doctrina – “вчення” та doctor – “вчений”. З початку свого використання слово documentum вживається саме в такому значенні, а згодом набуває юридичного відтінку і позначає “писемний доказ”, “доказ, почерпнутий із книг, записів, офіційних актів” [224, с. 6-7].

У Давній Русі документи були звичним елементом суспільних відносин, про що свідчать ст. 92, 107, 110 “Руської Правди”. Письмові документи в епоху “Руської Правди”, за допомогою яких укладалися угоди, спочатку не мали процесуального значення, а складалися лише для будь-яких відомостей (звідси назви записи, пам’яті). Згодом вони почали складатися на випадок спорів і набули значення судового доказу. “Письмові документи називали також грамотами, кабалами. Спочатку вони не мали сили повного доказу; для їх підкріплення часто були потрібні показання свідків” [232, с. 706-708].

Починаючи з середніх віків слово “документ” позначає папери, які підтверджували чиїсь права, законність володіння чимось, законність певних дій.

У сучасному використанні термін документ має декілька значень: 1) письмовий акт, який посвідчує факт, що має юридичне значення або підтверджує право на будь-що (заповіт, договір, диплом про освіту); 2) офіційне посвідчення особи (паспорт, трудова книжка тощо); 3) історично достовірне письмове джерело [184, с. 386].

Документ вживається як у загальному, так і спеціальному термінологічному значеннях. Найбільш загальним вважається визначення документа як матеріального об’єкта із зафіксованою на ньому інформацією у вигляді тексту, звукозапису чи зображення, призначеного для передавання в часі й просторі для збереження і використання суспільством.

Визначення документа у пострадянські часи дістало правове закріплення у ст. 27 Закону України “Про інформацію”, де зазначено, що документом є передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві [46].

У кримінальному праві документ виступає як предмет учинення конкретних злочинів (напр., викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження (ст. 357 КК України); підроблення документів, печаток, штампів і бланків, їх збут, використання (ст. 358 КК України); внесення службовою особою до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей (ст. 366 КК України) тощо) [83, с. 156].

У криміналістиці документ сприймається як об’єкт криміналістичного дослідження щодо встановлення способу та часу його виготовлення, наявності внесених до нього змін, відновлення первинного змісту документа й інших обставин.

У публікаціях вітчизняних криміналістів зустрічається декілька підходів до визначення поняття “документ”.

В.Ю. Шепітько документом вважає матеріальний об’єкт, у якому зафіксовані відомості про які-небудь факти, що відбулися чи передбачувані [90, с. 126].

Також увага приділяється справжності документа і його змістовому аспекту, тобто тому, яка саме інформація закладена в знаки природної мови (слова, речення, мікротексти, тексти), символи, графічні зображення. Так, В.К. Лисиченко визначає документ як письмовий акт або спеціально виготовлений предмет, на якому за допомогою письма чи інших знакових систем зафіксовані (засвідчені) відомості про обставини, що належать до справи, які підлягають спеціальним дослідженням з метою з’ясування їх доказового значення [104, с. 15-16].

А.В. Іщенко та Н.О. Кривова у криміналістиці вважають документом носії текстової або графічної інформації. При цьому має значення спосіб, за допомогою якого ця інформація фіксується на носієві, систематизується, аналізується, передається або зберігається, а також методика, знання, предмети, часовий проміжок та матеріал, що служили для утворення конкретного документа [60, с. 153].

Укримінальному процесі пропонували вважати документом матеріальний об’єкт, на якому офіційна особа чи громадянин загальнозрозумілим чи прийнятим для документа спеціального виду способом зафіксували відомості про обставини, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи [197, с. 664].

В.М. Тертишник розуміє документ як “діловий папір, який підтверджує право на що-небудь, або підтверджує певний юридичний факт, або служить доказом яких-небудь фактів” [200, с. 380].

С.М. Стахівський документом у кримінальному судочинстві вважає письмовий акт чи інший матеріальний об’єкт, який містить відомості про факти, що мають значення для справи, надходить від посадової особи чи громадянина і одержаний органом розслідування чи судової влади в установленому законом порядку [193, c. 253].

Правильно вироблене поняття кримінально-процесуальних документів є запорукою наукового пізнання їх сутності і призначення в системі правозастосування.

Поняття “документ” широко вжито у тексті чинного КПК України.Зокрема, одна з норм КПК України – ст. 83 – називається “Документи”; у ч. 3 ст. 19 зазначено, що“слідчі і судові документи вручаються обвинуваченому…”; у ч. 1 ст. 187 вказано, що арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку може бути застосовано лише за наявності достатніх підстав вважати, що в кореспонденції…містяться документи і предмети, що мають доказове значення; відповідно до ч. 2. ст. 305 свідкові надається право “зачитувати документи, які стосуються даного ним показання”. Документи можуть бути предметом видачі, огляду, виїмки, вилучення при проведенні обшуку,огляду, виїмки (ст. 178, 179, 183, 184, 186, 187-1, 190, 191 КПК України), якщо вони мають значення для справи.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Психологічний аспект при складанні процесуальних документів.	\|	Психологічний аспект при складанні процесуальних документів.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.