• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Торгівля патентами та ліцензіями

Міжнародна торгівля ліцензіями є основним економічним меха­нізмом міжнародного технологічного обміну і наразі набула широко­го і швидкого поширення.

Зростання міжнародної торгівлі ліцензіями зумовлене рядом чинників, що стимулюють фірми продавати і купувати ліцензії на світовому ринку:

- комерційна зацікавленість у здійсненні технологічного транс­ферту як з боку ліцензіара (продаючи ліцензію, він за короткий термін окуповує витрати на НДДКР, дістає додатковий прибу­ток за рахунок швидкого освоєння винаходу і випуску на його основі нових видів продукції), так і з боку ліцензіата (купуючи ліцензію, він економить на НДДКР, має доступ до передових науково-технічних досягнень, одержує доходи від використан­ня новітніх технологій);

- посилення конкурентної боротьби на світовому ринку;

- прискорення випуску на ринок нової продукції;

- одержання доступу до додаткових ресурсів;

- проникнення і завоювання важкодоступних ринків у країнах, де широко використовуються тарифні і нетарифні бар'єри;

- одержання прибутку від продажу ліцензій на продукцію, що не відповідає новим стратегічним пріоритетам. Так, фірми з диверсифікованим виробництвом постійно коригують асорти­мент продукції, переключаючи ресурси на виробництво най­більш прибуткових виробів. При цьому «за бортом» можуть виявитися види продукції чи технології, які для самих фірм уже не мають інтересу, але можуть бути з вигодою передані за­кордонним підприємствам, зацікавленим у їхньому продажу;

- країни з обмеженими ресурсами науково-технічного розвитку, беручи участь у міжнародному технологічному обміні, мають можливість зайняти тверду позицію на світовому ринку без до­даткових витрат;

- за допомогою ліцензій створюється реклама вітчизняної про­дукції і завдяки цьому зростає попит на неї в інших країнах, а також вивчаються закордонні ринки;

- політичні і правові мотиви.

Появу операцій з купівлі-продажу патентів і ліцензій спричинило патентне право, тобто право виключного користування. Основними принципами функціонування національних патентних систем є:

· право на винахід, тобто можливість монопольного використання або розпорядження винаходом протягом дії патенту; патентний захист означає, що винахідник або володар патенту має право забороняти будь-кому іншому використовувати винахід, а також може притягати до відповідальності порушників своїх патентних прав; винаходи, зроблені винахідниками, що працюють на фірмі за наймом, називаються «службовими» винаходами та належать володарям фірми, звідси — різниця між поняттями «винахідник» і «патентоволодар»;

· патентоспроможність винаходу, тобто відповідність сукупності критеріїв патентоспроможності, таких як: технічне розв’я­зання задачі (створення нових і вдосконалення існуючих процесів, машин); новизна (технічне рішення визнається винаходом тільки тоді, коли воно невідоме в усіх країнах світу); винахідницький рівень (винахід повинен перевищувати рівень звичайного інженерного рішення); можливість практичного застосування (комерційна цінність);

· територіальна обмеженість патентних прав — дія патенту тільки на території країни, яка видає його; будь-хто за кордоном може використати цей винахід, зробивши відкриття вдруге (паралельно) або отримавши інформацію про нього неофіційними шляхами, а для запобігання цьому необхідно патентувати винаходи в країнах, в яких потенційно може бути повторено винахід або які зацікавлені в його використанні. Щоправда, останнім часом укладено серію міжнародних угод, що дають можливість отримувати патенти, які діють у кількох країнах одразу, а в країнах ЄС створена Європейська патентна система, що передбачає подання заяви на патент в одній країні і однією мовою, а отримання пакету патентів, що діють в усіх країнах — членах інтеграційного угруповання;

· сплата мита за отримання патенту та підтримання його дії (рівень ставок мита досить високий, що вимагає значної фінансової підтримки дії патенту, особливо у деяких зарубіжних країнах);

· обмежений термін володіння патентом (на винаходи видаються патенти, терміни дії яких у різних країнах становлять 15—20 років, а на промислові зразки — свідоцтва на патент з термінами дії від 3 до 15 років).

Таким чином, патент на винахід — це документ, що видається компетентним урядовим органом винахіднику або організації та засвідчує монопольне право використання винаходу його володарем. Аналогічні монопольні права патентні законодавства країн надають володарям інших видів промислової власності (товарний знак, промисловий зразок, фірмова назва тощо). Патент надає володареві право власності на винахід, яке зазвичай ще закріплюється реєстрацією товарного знаку та промислового зразка. Володар патенту, користуючись правом на винахід, може використовувати його самостійно, продати патент (право на винахід) або дозволити на комерційних засадах іншій фірмі використовувати його винахід. У міжнародній практиці володарями патентів є здебільшого великі фірми і ТНК, які заінтересовані в самостійному використанні запатентованих винаходів шляхом виробництва та реалізації виробів, що продукуються із застосуванням їх результатів.

В умовах підвищеної активності міжнародного конкурентного середовища патент стає не тільки і не стільки засобом охорони виробничої та комерційної діяльності патентоволодаря, скільки самостійним предметом комерційних угод, особливо міжнародних. При здійсненні таких угод володар патенту повністю або частково передає свої права на предмет патенту іншій юридичній або фізичній особі. При продажу винаходу як товару патентоволодар за узгоджену винагороду повністю передає власність на винахід іншій особі, тобто надає всі права на використання його винаходу: можливість виробляти, продавати, рекламувати, експонувати на виставках, а також передавати всі права або їх частину стосовно запатентованого об’єкта. Продаж патентів здійснюють, як правило, малі і середні фірми та окремі винахідники, що не мають достатніх ресурсів для виробничого використання винаходу. Покупцями ж патентів виступають зазвичай крупні фірми, заінтересовані в збережені технологічного лідерства та зміцненні ринкових позицій.

Володар патенту може бути заінтересованим у збереженні права власності на винахід, але в той же час визнає комерційно доцільним дозволити на певний термін за встановлену винагороду використовувати права, обумовлені дією патенту. У даному разі йдеться про купівлю-продаж ліцензії (дозволу) на використання винаходу, яка здійснюється на основі ліцензійної угоди.
З економічної точки зору продаж ліцензій еквівалентний оренді винаходу як товару, оскільки володар науково-технічних знань передає права на користування ними тільки на певний час, зберігаючи при цьому право власності на них. Надання зарубіжним суб’єк­там ліцензій на використання технічних знань та досвіду, а також товарних знаків прийнято називати міжнародним ліцензуванням. Таким чином, ліцензія — це дозвіл на використання винаходу, промислового зразка, технології, товарного знаку тощо, який надається на основі ліцензійної угоди. Сторонами угоди є ліцензіар (продавець, експортер) та ліцензіат (покупець, імпортер).

Залежно від предметів ліцензійних угод, способів правової охорони предметів цих угод, розподілу прав на предмет ліцензії між ліцензіаром і ліцензіатом, зв’язку з товарним експортом і взаємозалежності сторін угоди ліцензії можна класифікувати за такими групами: за предметом ліцензування; за способом правової охорони; за обсягом прав, що передаються; за зв’язком з товарним експортом; за ступенем взаємозалежності сторін (рис. 2.8).

Рис. 2.8. Класифікація ліцензій у міжнародній торгівлі

У світовій практиці предметами ліцензійних угод в основному є винаходи, промислові зразки, товарні знаки, авторські права, ноу-хау та виключні права на використання зазначених предметів. Предметом ліцензії може бути: будь-яка розробка конструктивного, технологічного характеру; склад матеріалу, суміші або сплаву; речовини; метод лікування; методи пошуку та розробки корисних копалин; методики розрахунків (включаючи засоби математичного забезпечення та комп’ютерні програми); відомості організаційного, фінансового, управлінського характеру тощо, як ті, що містять винаходи, так і ті, що їх не мають, а також товарні знаки, промислові зразки, авторські права. При цьому предмет ліцензії повинен мати патентну чистоту, тобто юри­дичну властивість предмета, яка означає, що він може використовуватися в даній країні без порушення діючих на її території охоронних документів виключного права — патентів, що належать третім особам. Ліцензійні угоди, предметами яких є тільки винаходи, в міжнародній торгівлі зустрічаються доволі рідко внаслідок того, що придбання винаходу супроводжується, як пра­вило, необхідністю імпортувати також промислові зразки та ноу-хау. За ліцензійними угодами недостатньо отримати технічну документацію на винахід, ноу-хау та допомогу щодо їх освоєння, тому необхідно також придбати право на використання винаходів. Це зумовило певну багатопредметність ліцензій на винаходи, коли одночасно з останніми купується ноу-хау, науково-технічні та інші відомості, необхідні для його результативного використання.

Винаходом у міжнародній практиці визнається технічне рішення, яке має 1) новизну та 2) суттєві відмінності, тобто практичний засіб задоволення певних потреб. Технічне рішення вважається новим, якщо його сутність раніше не була розкрита в даній країні або за кордоном настільки, що виникла можливість його здійснення. На практиці розкриття сутності технічного рішення може відбутися внаслідок оприлюднення інформації про дослідження, демонстрації на виставках, відкритого застосування або відповідних дій конкурентів. У результаті технічне рішення може виявитися доступним для копіювання, наслідком чого є втрата ним новизни. Технічне рішення визнається таким, що має суттєві відмінності, якщо йому властива нова сукупність ознак, що дає позитивний ефект. При цьому всі ознаки можуть бути новими; частина ознак новими, а частина — відомою; всі ознаки відомі, а їх поєднання — нове.

Схожі однорідні винаходи називаються аналогами, а найближчі з них до запропонованого нового технічного рішення — прототипом. Несуттєві відмінності в новому технічному рішенні не дають підстав вважати його винаходом.

Промисловим зразком у міжнародній практиці визнається нове художньо-конструкторське рішення виробу, що визначає його зовнішній вигляд та зовнішні ознаки. Він встановлює монополію фірми на форму (орнамент, поєднання кольорів і матеріалів) продуктів праці. На промислові зразки, як і на винаходи, видаються патенти.

Товарний знак — це зареєстроване в установленому порядку, в будь-якому кольорі або їх поєднанні, позначення, здатне відрізняти товари одних юридичних або фізичних осіб від однорідних товарів інших юридичних та фізичних осіб. Для ідентифікації послуг застосовуються знаки обслуговування. Як товарні знаки (знаки обслуговування) можуть бути зареєстровані слова, зображення, об’ємні та інші позначки та їх комбінації.

Авторське право — це виключне право автора твору на його зміст і використання. Воно означає, що без дозволу автора або його правонаступників ніхто не може ні в якому вигляді відтворювати або будь-яким іншим способом використовувати об’єкти авторського права. До останніх належать твори, незалежно від форми, призначення та художньої цінності (книги, картини, малюнки, плакати, фотографії, статті, брошури, доповіді, лекції тощо). Авторські права охороняються як національними законами країн, так і міжнародними угодами — Бернською конвенцією (1886 р.) та Всесвітньою конвенцією (1952 р.).

Ноу-хау (know-how) у перекладі з англійської означає «знаю як». Цей узагальнюючий термін вживається для позначення різних секретів виробництва, повністю або частково конфіденційних знань, відомостей технічного, економічного, адміністративного, фінансового характеру, використання яких забезпечує певні переваги особі або фірмі, що їх отримують. Єдиного визначення ноу-хау на сьогодні не існує. Тому фахівці встановлюють належність певних знань, результатів і досвіду до ноу-хау через відповідність системі критеріїв, що розкривають сутність ноу-хау в міжнародній практиці. Так, до ноу-хау належать технічні, управлінські, економічні та інші знання і досвід, пов’язані з розробкою, освоєнням, виробництвом, збутом, експлуатацією, обслуговуванням, ремонтом і вдосконаленням техніки і технології, які:

· мають конфіденційний (секретний) характер, відомі обмеженому колу осіб;

· використовуються або можуть бути використані (застосовані) в господарській діяльності;

· мають комерційну цінність;

· не отримують правової охорони ані на національному, ані на міжнародному рівнях;

· не регламентуються жодними законодавчими нормами;

· потребують спеціальних знань для використання;

· можуть бути передані письмово, усно або шляхом показу (демонстрації).

Прикладами ноу-хау в технічній сфері можуть бути конструкційні креслення, результати експериментів та їх протоколи, звіти про дослідження, статистичні розрахунки, формули, рецепти, методики, дані щодо якості матеріалів, інструкції з технології, документація на виготовлення, калькуляції тощо. В комерційній сфері це — картотеки клієнтів і постачальників, результати маркетингових досліджень, документація про форми та методи збуту продукції, методи просування товарів, фінансові розрахунки, програми та методи навчання персоналу і підвищення його кваліфікації тощо.

У багатьох випадках ноу-хау за новизною та рівнем не поступається винаходам, причому якщо останні публікуються, то ноу-хау зберігаються в таємниці. За сучасного рівня розвитку техніки та технології без знання ноу-хау неможливо використати придбані винаходи, відтворити нову техніку і технологію за патентами, зразками або доступною інформацією. Тому дуже часто фірми не патентують винаходи, що використовуються в виробницт­ві, якщо за розрахункові строки морального старіння продукції вона не може бути відтворена конкурентами без знання відповідного ноу-хау.

Предметом міжнародного ліцензування може бути також право використовувати частково або повністю виключні права ліцензіара на винаходи, промислові зразки і товарні знаки. Необхідність придбання виключних прав виникає в основному в двох випадках. По-перше, при укладанні ліцензійних угод на виробництво нової техніки або застосування технології, в якій використані винаходи, що захищені патентами в країні ліцензіата та/або в країнах, визначених йому за ліцензійною угодою для експорту ліцензійної продукції. При цьому можливість використання виключних прав ліцензіара буде предметом ліцензійної угоди нарівні з винаходом. По-друге, при необхідності освоєння виробництва нової техніки (технології), в якій використані винаходи, що охороняються патентами в країні виробництва та/або в країнах планованого експорту, тобто коли розроблені машини, прилади, матеріали та методи їх виготовлення не мають патентної чистоти в зазначених країнах. У даному разі предметом ліцензійних угод буде тільки право на використання виключних прав володаря патенту на винахід, що був застосований у новій техніці (технології) і тільки в тих країнах, де ці вироби не мають патентної чистоти.

Предметом ліцензійних угод може бути також право на використання виключних прав володаря патенту (свідоцтва) на промисловий зразок та/або товарний знак. При цьому якщо самі винаходи та промислові зразки, право їх промислового та комерцій­ного використання можуть бути предметами ліцензійних угод, то предметами ліцензійних угод на товарні знаки є не самі товарні знаки, а тільки право їх використання.

Патенти на винаходи та промислові зразки, сертифікати реєст­рації товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань і зазначення походження або найменування місця поход­ження належать до промислової власності. Разом з авторськими правами остання утворює поняття інтелектуальної власності.

За правовою охороною ліцензії поділяються на патентні та безпатентні. До патентних ліцензій у широкому розумінні належать такі, предмет яких має правову охорону як у країні ліцензіара, так і в країні ліцензіата, а також у країнах визначеного за ліцензійною угодою експорту. До безпатентних належать ліцензії, які:

· мають правову охорону в країні ліцензіара, але не мають її в країні ліцензіата та в країнах, наданих для експорту за ліцензійною угодою;

· не мають правової охорони, ані в країні ліцензіара, ані в країні ліцензіата та країнах планованого експорту (ліцензії на ноу-хау завжди безпатентні).

Але визначення патентності або безпатентності ліцензії залежить і від законодавства країни як ліцензіата, так і ліцензіара. Наприклад, товарні знаки в більшості країн мають правовий захист, але з суттєвими розбіжностями. Так, згідно із законодавством Франції, Філіппін, Ірану, право на товарний знак виникає на підставі того, що володарю цього знаку належить пріоритет в його використанні. Тому реєстрація товарних знаків має декларативний характер, а заінтересовані треті особи можуть оспорити цей знак у будь-який час, посилаючись на пріоритет використання. Таким чином, експортери можуть ввозити в ці країни свої товари без попередньої реєстрації власних товарних знаків. Законодавство ж деяких інших країн вимагає обов’язкової реєстрації товарних знаків тільки певної категорії товарів (Греція, Турція — фармацевтичні препарати, Канада — дорогоцінні метали та вироби з них, Коста-Ріка — хімічні продукти та продовольство). Незважаючи на істотні відмінності в національних законодавствах щодо реєстрації товарних знаків, експортери прагнуть зареєструвати свої товарні знаки в усіх країнах їх експорту, оскільки це забезпечує їм найнадійнішу охорону своїх прав. Ознакою реєстрації товарного знаку є маленька латинська літера «R», що проставлена біля найменування товару або назви фірми.

У вузькому розумінні поняття «патентна» і «безпатентна ліцензія» застосовується тільки стосовно угод з винаходами, тобто коли предмет ліцензійної угоди за міжнародними нормами повинен мати саме патент, а не інший охоронний документ. Різновидом таких патентних ліцензій є примусові ліцензії, тобто ліцензії, які видані заінтересованим особам на підставі рішення суду (патентного відомства, відповідного державного органу тощо) на винаходи або промислові зразки, що охороняються патентами, всупереч волі володаря патенту. Так, в Японії, Великобританії, Франції, Австрії, Данії, Італії, Швеції, Норвегії, Мексиці та деяких інших країнах встановлено трирічний термін для організації використання винаходу. Якщо винахід, що запатентовано, не буде застосовуватися протягом трьох років з моменту видачі патенту, то після закінчення цього терміну будь-яка заінтересована особа може звернутися у відповідне відомство з проханням про видачу примусової ліцензії.

Найпоширенішими умовами видачі примусової ліцензії є такі:

¨ володар патенту у визначений термін або не організував виробництво продукції із застосуванням винаходу, або організував його в недостатньому обсязі таким чином, що попит на продукцію задовольняється переважно за рахунок імпорту. Щоправда, в окремих країнах (Японія, Бельгія, Греція та ін.) припускається не промислове, а номінальне використання винаходу (опублікування та розсилка заінтересованим особам пропозицій щодо придбання ліцензій);

¨ виробництво продукції з використанням нових винаходів не може бути організовано без застосування раніше запатентованого винаходу, який продано;

¨ володар патенту відмовляється укладати із заінтересованою особою ліцензійний контракт на прийнятних комерційних умовах.

Отримання примусової ліцензії як національними, так і зарубіжними ліцензіатами ще не гарантує комерційного успіху внаслідок того, що доволі часто промислове виробництво з використанням винаходу не може бути організовано без знання ноу-хау, яке володар патенту не зобов’язаний розкривати, незважаючи на видачу примусової ліцензії.

З точки зору обсягу прав, що передаються, у міжнародній торговельній практиці утворились такі види ліцензійних договорів: прості, виключні, повні та субліцензія.

За умовами простої ліцензії володар науково-технічних досягнень, виходів, ноу-хау, промислових зразків, товарних знаків і пов’язаних з ними різноманітних знань передає і дозволяє використовувати їх ліцензіату в межах узгодженої території та на певний термін, залишаючи за собою право використання предмета угоди в необхідному обсязі, а також право продажу аналогічних ліцензій на його використання третім особам. При укладанні контракту на умовах простої ліцензії між ліцензіаром і ліцензіатом не виключена конкуренція на ринках, наданих ліцензіату внаслідок того, що ліцензіар може продати аналогічні ліцензії третім особам, які з таким же конкуруючим ліцензійним товаром можуть вийти на ринки ліцензіата. Прості ліцензії найчастіше надаються на товари масового вжитку, коли ліцензіар не впевнений, що один ліцензіат зможе повністю задовольнити попит на такі товари. Оскільки ліцензіар заінтересований у максимально ефективному використанні предмета ліцензії, отриманні нормальних прибутків, то він змушений задовольняти попит самостійно або через іншого ліцензіата.

За умовами виключної ліцензії ліцензіар передає і дозволяє використовувати ліцензіату предмет ліцензії в межах визначених територій і на певний термін, але відмовляється від права продажу ліцензій третім особам, а також від права самому використовувати предмет угоди в тих же межах, що і ліцензіат. Тобто на відміну від умов простої ліцензії, конкуренція на ринках, наданих ліцензіату, між ним і ліцензіаром, а також іншими ліцензіатами цього ліцензіара виключена. Продаючи виключні ліцензії, ліцензіар залишає за собою право самостійно використовувати предмети угоди та продавати на них виключні і прості ліцензії третім особам, але за умови, що це не входить у протиріччя з першою укладеною ліцензійною угодою на умовах виключності. Теоретично можна продати виключні ліцензії такій кількості ліцензіата, скільки країн є у світі, якщо по кожній ліцензії надаватиметься для реалізації ліцензійного товару тільки національна територія ліцензіата. Виключні ліцензії мають найбільшу питому вагу в структурі ліцензійних угод порівняно з простими та повними ліцензіями. Це пояснюється тим, що механізм дії виключної ліцензії дозволяє ліцензіару здійснювати вплив на поділ ринків збуту і сфер впливу.

За умовами повної ліцензії володар предмета угоди передає і дозволяє використовувати його ліцензіату без будь-яких обмежень на термін дії ліцензійної угоди, а також повністю відмовляється від використання предмета контракту на той самий термін. Якщо термін дії ліцензійної угоди перевищує термін дії патенту або дорівнює йому, то такі ліцензійні угоди на винаходи, промислові зразки і товарні знаки майже рівноцінні продажу патенту. Але під час продажу патенту право власності на предмет договору переходить до покупця, а у разі продажу повної ліцензії це право залишається за ліцензіатом, тобто він — власник предмета угоди.

Субліцензії є різновидом повних і виключних ліцензій. У міжнародній практиці субліцензією визнається така, яку продає не ліцензіар, що уклав першу (початкову) ліцензійну угоду, а його контрагент—ліцензіат, який володіє повною або виключною ліцензією. За угодою субліцензії такий володар передає і дозволяє використовувати субліцензіату предмет угоди в обумовленому обсязі і на певний термін у межах прав, що передаються йому відповідно до повної або виключної ліцензії. Можливість надання ліцензіатом субліцензії третім особам узгоджується з ліцензіаром під час укладання ліцензійної угоди. Крім того, укладання контракту на субліцензію має бути узгоджено з ліцензіаром, який залишається власником предмета ліцензійної угоди. Доцільність надання субліцензій полягає в тому, що ліцензіат отримує можливість за допомогою субліцензіата повністю задовольнити попит на ліцензійну продукцію, якщо з будь-яких причин він не в змозі зробити це самостійно. Як правило, обсяг прав, що передаються за субліцензією, значно менший обсягу прав ліцензіата — володаря повної або виключної ліцензії.

Укладання ліцензійних угод може бути пов’язано з товарним експортом. Виходячи з цього, розрізняють самостійні («чисті») або супутні («залежні») ліцензії. Так, необхідність передачі науково-технічних досягнень може виникнути при поставках комплектного обладнання, будівництві об’єктів «під ключ», зарубіжних інвестиціях, наданні послуг тощо. У цих випадках основним предметом контракту буде обладнання, готовий до експлуатації об’єкт, послуга тощо, а науково-технічні досягнення — супутніми до основного предмета. Останні надаються відповідно до супутньої ліцензії. Передача супутніх науково-технічних знань може бути передбачена в основному контракті, а може оформлятися самостійною ліцензійною угодою. Як правило, умови супутніх ліцензій включаються в контракт, стосовно якого вони є супутніми.

Самостійні, або «чисті», ліцензії — це угоди, в яких предметом контракту виступають винаходи, промислові зразки, ноу-хау, авторські права, права на виключні права ліцензіара, продаж-купівля яких не пов’язана безпосередньо з експортом-імпортом інших товарів і послуг.

За ступенем взаємозалежності сторін ліцензії поділяються на прості і перехресні (взаємозалежні). Сутність перехресної ліцензії полягає в тому, що винаходи, які передаються за цією ліцензійною угодою, обопільно доповнюють один одного та для промислового використання винаходу одного патентоволодаря необ­хідно використовувати винаходи іншого патентоволодаря, і навпаки. Тому в одній ліцензійній угоді патентоволодар є ліцензіаром, а в іншій — ліцензіатом; відповідно інший патентоволодар по першій угоді є ліцензіатом, а по другій — ліцензіаром. Така двостороння передача прав контрагентами може бути оформлена двома самостійними угодами або одним ліцензійним контрактом. Звичайні ліцензії, відповідно, не характеризуються техніко-техно­логічною взаємозалежністю сторін.

Ліцензійні угоди суттєво відрізняються від інших видів зовніш­ньоторговельних договорів. Ці особливості полягають у такому:

1. Предметом угод є нематеріальні об’єкти, що передаються письмово, усно або за допомогою демонстрації (показу), що зумовлює неможливість їх повернення ліцензіару ані після закінчення терміну угоди, ані при її достроковому припиненні. У разі дострокового розірвання ліцензійного договору ліцензіат не має права передавати отримані ним науково-технічні досягнення третім особам — він повинен повернути ліцензіару отриману раніше технічну документацію і зупинити використання технічних рішень, що були предметом ліцензійної угоди.

2. Власником предмета договору залишається ліцензіар (при товарному експорті право власності переходить від експортера до імпортера), який дозволяє ліцензіату в межах, встановлених в угоді, використовувати своє право або його частину. При цьому ліцензіар регламентує права ліцензіата щодо використання предмета ліцензійної угоди. Патентна охорона способу отримання продукту поширюється і на продукт, безпосередньо отриманий цим методом. Аналогічне право власності розповсюджується на зареєстровані промислові зразки та товарні знаки.

3. Права ліцензіата на використання предмета ліцензійної угоди обмежені територіальними умовами — йому дозволяється виробляти та збувати продукцію, виготовлену за ліцензією, тільки на визначеній ліцензіаром території; виробництво і збут продукції в країнах, не передбачених ліцензійною угодою, забороняються.

4. Ліцензійні угоди мають довгостроковий характер внаслідок того, що укладаються, як правило, на термін морального старіння предметів ліцензійних угод (практично такі угоди переходять у тривале науково-технічне співробітництво).

5. Обов’язковою умовою ліцензійних угод є домовленість щодо взаємообміну науково-технічними досягненнями з удосконалення предмета угоди між ліцензіаром і ліцензіатом. Такий взаємообмін дозволяє контрагентам економити на дослідженнях та досягати спільно додаткових конкурентних переваг.

6. Ціни на предмети ліцензійних угод формуються, виходячи з очікуваних результатів використання ліцензії, а не на основі суспільно необхідних витрат, як це відбувається при ціноутворенні на товари (послуги), тобто, на відміну від цін на матеріальні товари, ціни на предмети ліцензійних угод не визначаються їх вартістю.

На визначення рівня цін на предмети ліцензійних угод та вибір способу розрахунку за надану (отриману) ліцензію впливає сукупність чинників:

· техніко-технологічні — стадія розробленості (готовності) предмета ліцензії до комерціалізації; технічна новизна і цінність; галузь застосування; необхідність поставки сировини, деталей, вузлів ліцензіаром для виробництва продукції у ліцензіата; прогнозований життєвий цикл товару; ризик розкриття технічного або іншого досягнення конкурентами;

· комерційні — очікуваний прибуток ліцензіата; витрати на науково-технічні дослідження, що передували отриманню досягнення; розміри капіталовкладень для виробництва ліцензійної продукції і джерела фінансування; можливий обсяг виробництва ліцензійної продукції та ціни її реалізації в країні ліцензіара і країні планованого експорту; наявність ринків збуту ліцензійної продукції, що охороняються патентами ліцензіара, а також їх місткість і тенденції розвитку; можливість використання збутового апарату ліцензіара для збуту продукції ліцензіатом; наявність конкурентних пропозицій інших фірм на купівлю (продаж) ліцензій на аналогічні або взаємозамінні об’єкти; валюта платежу;

· правові — вид ліцензійної угоди та обсяг прав, що передаються; надійність патентного захисту; термін угоди; інструменти державного регулювання ліцензійної торгівлі в країні ліцензіара та особливості законодавства країни ліцензіата; умови ліцензійних угод, що можуть викликати додаткові витрати у ліцензіата та ліцензіара.

Ціна на ліцензію повинна забезпечувати ліцензіату можливість отримання прибутку, що перевищує прибуток від реалізації продукції, виготовленої за аналогічними технологіями. Найпоширенішими методами визначення цін на ліцензії є:

¨ за витратами ліцензіара на розробку винаходу або ноу-хау до стадії, на якій пропонується їх придбання;

¨ за мінімально припустимою ціною для розробників, нижче якої продаж ліцензії недоцільний;

¨ за оцінкою витрат покупця на альтернативні рішення для досягнення таких само результатів, які можуть бути отримані в разі придбання ліцензії;

¨ за прецедентами раніше укладених ліцензійних угод на близькі за характером винаходи та ноу-хау.

Ліцензійні угоди можуть передбачати різні способи виплати винагороди(форми розрахунків за користування ліцензією):

n паушальний платіж;

n роялті;

n участь у прибутку;

n передача цінних паперів;

n передача технічної документації.

Паушальний платіж — це виплата твердої фіксованої суми ліцензійної винагороди ліцензіару за право користування предметом ліцензійної угоди, що здійснюється ліцензіатом одночасно або в кілька прийомів до отримання економічного ефекту (прибутку) від використання ліцензії. Тож паушальний платіж являє собою фактичну ціну ліцензії. Винагорода у вигляді паушального платежу є капіталізацією роялті, тобто його достроковою одноразовою виплатою, що може розраховуватися за формулою:

,

де П — розмір паушального платежу;

— дисконтована вартість можливих (планованих) роялті у рік t;

n — термін дії ліцензійної угоди;

R_s — ставка роялті у % від вартості чистих продажів;

S_t — річна вартість чистих продажів;

V — ставка дисконту.

Ціна ліцензії може визначатися і за спрощеною формулою:

,

де C_p — ціна ліцензії;

V_i — обсяг випуску ліцензійної продукції в і-му році;

Z_i — ціна ліцензійної продукції в і-му році;

P_i — розмір роялті в і-му році;

T — розрахунковий термін дії угоди без урахування періоду освоєння ліцензії.

Паушальний платіж практикується при передачі супутніх ліцензій разом з поставками технологічного обладнання, при продажу ліцензії маловідомій фірмі, небажанні ліцензіата допустити контроль над виробництвом ліцензійної продукції, в умовах невідпрацьованості системи переказів прибутку тощо. В сплаті пау­шального платежу, як правило, більше заінтересований ліцензіар.

Роялті — періодичні відрахування продавцю (ліцензіару) за право користування предметом ліцензійного договору, які встановлюються у вигляді фіксованих ставок, що виплачуються ліцензіатом через узгоджені з ліцензіаром періоди протягом дії ліцензійної угоди. У ліцензійних угодах ставка роялті встановлюється у відсотках від вартості чистих продажів ліцензійної продукції, обсягів виробництва, собівартості продукції або в розрахунку на одиницю продукції, що виробляється (роялті — відсоткова ставка з ціни виробленої та реалізованої продукції).

Найпоширенішим методом є визначення ставки роялті у відсотках від вартості продажів продукції:

,

де R_s — ставка роялті;

R — річна сума роялті;

S — річна вартість чистих продажів без урахування непрямих податків, зборів і мита.

За сучасних умов майже 90 % ліцензійних угод укладається з використанням роялті як форми розрахунку за користування ліцензією. Ставка роялті, як правило, перебуває в межах 2—19 %, найчастіше застосовуються ставки в 3—5 %. Для деяких галузей економіки існує емпірична шкала ставок роялті, які називаються справедливими. Показники таких шкал отримуються шляхом статистичної обробки великого масиву ліцензійних угод для тих галузей, в яких ліцензійна торгівля набула найбільшої популярності. Так, для виключної ліцензії у фармацевтичній промисловості рівень справедливих ставок роялті становить 10—15 %, в хімічній — 2—5 %, а при виробництві товарів широкого вжитку — 2—3 %. Ставки роялті можуть знижуватися за домовленістю сторін у разі зростання обсягів виробництва та реалізації ліцензованої продукції.

Участь ліцензіара в прибутку як форма ліцензійної винагороди передбачає відрахування на його користь певної частки прибутку, що отримує ліцензіат на основі використання придбаної ліцензії. Ця частка становить при наданні виключної ліцензії у середньому 20—30 %, а простої — до 10 %.

Передача цінних паперів (акцій та облігацій) як форма ліцензійної винагороди, за оцінками фахівців, зустрічається у чистому вигляді або в комбінації з іншими формами розрахунків приблизно в 15 % ліцензійних угод. При цьому ліцензіар отримує найчастіше від 5 до 20 % цінних паперів ліцензіата, хоча в деяких випадках ця частка може бути і значно більшою.

Передача технічної документації передбачає взаємне надання ліцензій (перехресне ліцензування) і в більшості випадків застосовується в поєднанні з іншими видами винагороди. Ця форма розрахунків за ліцензії широко застосовується японськими підприємцями.

У міжнародній торгівлі інтенсивний патенто-ліцензійний обмін відбувається насамперед між крупними фірмами основних індустріальних держав, що пов’язані участю у капіталі, коопераційними та іншими довгостроковими відносинами. Домінуючі позиції мають корпорації США, Японії, Німеччини, Великобританії та Франції. Такий обмін зумовлений прямими зарубіжними інвестиціями корпорацій цих країн, а також інтенсивними науково-технічними дослідженнями. В 90-ті роки більше ніж 90 % світового патентно-ліцензійного обміну припадало на 11 країн: США, Японію, Німеччину, Великобританію, Францію, Італію, Нідерланди, Бельгію, Люксембург, Швецію та Австралію. При цьому лідером в експорті ліцензій виступають Сполучені Штати Америки, які є єдиною великою країною світу, що має позитивне сальдо патентно-ліцензійного обміну. Крім того, вартість експорту ліцензій у США більше ніж у 5 разів перевищує аналогічні показники найближчих конкурентів — Японії, Великобританії, Італії. Визнаним лідером з імпорту ліцензій в останні десятиріччя є Японія. Обсяги закупівлі науково-технічних досягнень цією країною є не тільки найбільшими, а й такими, що перевищують обсяги імпорту технічних досягнень таких індустріально розвинутих країн, як США, Великобританія, Італія, Франція у 3—4 рази.

Читайте також:

1. Internet- торгівля , бізнес- портали, аукціон, Internet-банкінг
2. Біржова валютна торгівля та ступінь валютного регулювання і контролю
3. В яких формах здійснюється торгівля?
4. Економічний розвиток України на рубежі ХIХ-ХХ століть: промисловий переворот, індустріалізація, аграрні реформи, торгівля, фінанси і кредит
5. Економічний розвиток України на рубежі ХIХ-ХХ століть: промисловий переворот, індустріалізація, аграрні реформи, торгівля, фінанси і кредит
6. Міжнародна торгівля і теорії обґрунтування її необхідності.
7. Міжнародна торгівля ліцензіями
8. Міжнародна торгівля послугами
9. Міжнародна торгівля та її форми
10. Міжнародна торгівля технологіями
11. Міжнародна торгівля товарами в умовах глобалізації
12. Світова торгівля

Переглядів: 1550