Екологічні

Центристські

Ліві партії

Праві партії

Політичний спектр найвпливовіших партій України.

КУН — Конгрес українських націоналістів Всеукраїнське об'єднання "Свобода" НСНУ — Народний Союз "Наша Україна" НРУ — Народний рух України УНП — Українська народна партія ПРП — Партія " Реформи і порядок"

КПУ — Комуністична партія України СПУ — Соціалістична партія України СелПУ — Селянська партія України

ЄЦ — Єдиний центр

НДП — Народно-Демократична партія

ПР — Партія регіонов

ТУ — Трудова Україна

НПУ — Народна партія України

Батьківщина

СДПУ(о) — Соціал-демократична партія України (об'єднана)

ПЗУ — Партія зелених

4. Становлення інституту президентства.

У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності державотворчих процесів, політичної єдності в центрі та на місцях, Верховна Рада Законом від 5 липня 1991 року запровадила Інститут Президентства. Президент - (з лат. той, хто сидить попереду) глава держави з республіканською формою правління.

Інститут президентства в Україніформувався поетапно. Спочатку президент за статусом вважався найвищою посадовою особою в державі, потім главою держави і главою виконавчої влади, а нині, за чинною Конституцією, — главою держави. Характерним є співвідношення інституту президентства з демократичним принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Відповідно до законодавства Президент України прямо не зв'язаний з жодною з них, але одночасно відіграє важливу роль у їхньому функціонуванні.

Конституційні принципи порядку обрання Президента України встановлені Статтею 103 Конституції. Президент обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 5 років. Та ж сама особа не може бути обраною президентом більше, ніж два терміни поспіль.

При Президенті України функціонує Рада національної безпеки та оборони України, що координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони.

З часу проголошення незалежності громадяни України п'ять разів (у 1991, 1994, 1999, 2004 р., 2010 р.) обирали президента своєї держави.

Першим Президентом незалежної України 1 грудня 1991 р. був обраний Леонід Кравчук. На других виборах Президента України 26 червня 1994 р. перемогу здобув Леонід Кучма, який був переобраний у 1999 р. на цю посаду вдруге. 26 грудня 2004 р. Президентом України було обрано Віктора Ющенка. 7 лютого 2010 р. за результатами виборів Президентом України був обраний Віктор Янукович.

Складності становлення інституту президентства в Україні були пов'язані не лише з відсутністю вітчизняного досвіду існування такої системи, а й через невизначеність трансформації президентських інституцій та постійну боротьбу між президентом і парламентом за збільшення владних повноважень.

На початку 90-х років новообраний президент Л. Кравчук, відданий ідеалам незалежності, маючи великий управлінський досвід, організаторські здібності, талант знаходження компромісу, поступово перебрав на себе ініціативу державотворення. Водночас законодавчо питання взаємодії та розподілу повноважень між парламентом, президентом та урядом врегульовано не було. Державний устрій України поєднував риси парламентської республіки, президентського правління та радянської влади. У такому поєднанні було закладено протистояння і навіть глибокий конфлікт з непередбачуваними наслідками. Виважена політика Президента України, Голови Верховної Ради, Прем'єр-міністра, більшості обласних керівників до певного часу стримувала розлад у керівництві, але запобігти йому була не в змозі.

У березні 1992 р. Верховна Рада схвалила Закон про заснування посади представника президента. Це була найвища посадова особа виконавчої влади — глава місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядкування — Києві та Севастополі. Цей інститут зміцнив виконавчу вертикаль влади. Проте питання відносин між представниками президента і головами місцевих рад залишалося невирішеним. Це певною мірою ускладнювало управлінський процес. Проте зосередження значних повноважень у руках президента було виправданим у перші роки становлення держави. Згодом у практиці державотворення почав проявлятися дисбаланс у повноваженнях і відносинах між президентом, парламентом і урядом.

На початковому етапі державотворення (1991 — перша половина 1994 р.) в процесі розбудови та становлення владних структур визріла криза, яка проявилася у певних негативних тенденціях: протистоянні парламенту і президента, роздвоєності виконавчої гілки влади (президент — уряд), безвідповідальності дублюючих чиновницьких структур та ін.

За таких обставин невпинно наростало і досягло свого піку в червні 1993 р. невдоволення населення діяльністю президента та парламенту, яке завершилося достроковими (червень 1994 р.) президентськими виборами, на яких переміг Л. Кучма.

Після виборів було зроблено спробу перейти до прагматичної стадії перехідного періоду - стадії соціально-економічних реформ, оскільки запізнення з ними і було основною причиною загострення ситуації в країні. Зміна акцентів виявилася в тому, що новообраний президент переніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а Верховна Рада України активізувала свою законотворчу діяльність. Однак і на цьому етапі відчувалися значні суперечності між гілками влади, незбалансованість їх повноважень.

Боротьба за зростання впливу між новим президентом Л. Кучмою та депутатами призвела до підписання 8 червня 1995 р. договору, який суттєво розширив президентські повноваження, перетворивши Україну на президентську республіку. Це призвело до дублювання повноважень державних інститутів, зниження довіри до владних структур в цілому й інституту президентства зокрема і в результаті — до численних криз у державі через постійне перетягування на себе повноважень між основними гілками влади.

Хоча прийняття Конституції України надало главі держави надзвичайних повноважень, проте в Україні не припинилися спроби боротьби за їх розширення. В цей період як засіб посилення влади глави держави з'явилося і таке нове явище, як лобіювання його інтересів у Верховній Раді.

Починаючи з другої половини 1998 р., на політичне життя в Україні значною мірою вплинула підготовка до нових президентських виборів. Найбільшої гостроти політичне протистояння набуло в період з травня по листопад 1999 р.

У першому турі виборів необхідної більшості голосів (50%) не набрав жоден з кандидатів. У другий тур вийшли Л. Кучма і П. Симоненко. За результатами другого туру Леоніда Кучму вдруге було обрано на посаду Президента України. Проте радикальних змін в інституті президентства не відбулося. Л. Кучма намагався і надалі збільшувати свій вплив на прийняття стратегічно важливих державних рішень через зміну президентських повноважень та структури політичної системи країни. У цей період Україна вперше зіткнулась з таким явищем, як опозиція. В основі недовіри до інституту президентства і персонально до Л. Кучми було недотримання демократичного принципу реального розподілу влад, що призвело до політичної кризи 2004 р., яка збіглася з черговими президентськими виборами.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні політичні події кінця 1990-х — початку 2000-х рр.	\|	Виступи опозиції проти політики президента Л. Кучми

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.