Міжнародний договір купівлі-продажу.

Окремо слід зазначити, що у разі, коли приймання виконання за зовнішньоекономічним договором здійснюється у третій країні, до уваги береться право місця проведення такого приймання, оскільки сторони не погодили інше.

Основу правового регулювання міжнародної купівлі-продажу становить Віденська конвенція про договір міжнародної купівлі-продажу товарів.

Конвенція містить докладні правила зі всіх основних питань договорів міжнародної купівлі-продажу товарів. Вона складається з чотирьох частин: "Сфера вживання і загальні положения" "Укладення договору" "Купля-продаж товарів" і "Заключні положення" і містить 101 статтю.

Основні правила за Віденською конвенцією:

1. Положення Конвенції є юридично обов'язковими для всіх осіб, що знаходяться під юрисдикцією держави — участника Конвенції (у тому числі і Росії), за умови, що договір купівлі-продажу укладений із стороною, що знаходиться під юрисдикцією іншої держави-учасника.

2. Разом з тим Конвенція носить диспозитивний характер. Диспозитивність виявляється на двох рівнях

А). по-перше, відповідно до ст. 92 держава при приєднанні до Конвенції має право зробити обмовку про те, що воно не буде зв'язано або ч. II «Укладення договору», або ч. III «Купівля-продаж товарів». Наприклад, Данія, Норвегія, Фінляндія, Швеція зробили обмовку про невживання ч. II Конвенції. Отже, на території даних держав вона діє в урізаному вигляді, і якщо український суб’єкт господарювання укладає договір з підприємцями з цих країн, то він не зобов'язаний керуватися положеннями ч. II Конвенції.

Б). по-друге, диспозитивність віденської конвенції звернена і до самих сторін договору МКП. Згідно ст. 6 сторони можуть виключити вживання Конвенції повністю. Наприклад, в тексті договору МКП сторони прямо вкажуть, що положення Конвенції не застосовні для регулювання відносин сторін за даним договором. Сторони можуть відступити від будь-якого конкретного положення Конвенції або змінити його дію. При цьому, проте, зроблено одне виключення: сторони не мають права відступити від ст. 12 або змінити її дію (про обов'язковість письмової форми договору МКП).

3. Віденська конвенція розуміє «товар», який є предметом купівлі-продажу, як певну матеріальну річ, а не право. Ці речі можуть мати як родові ознаки, так і індивідуальні. Товари можуть існувати у момент укладення договору або повинні бути проведені в майбутньому. Тобто, Конвенція не стосується права інтелектуальної власності.

Порядок укладення договору купівлі-продажу розглядається в другій частині віденської конвенції. Вона встановлює перелік необхідних умов дійсності оферти (пропозиція укласти договір), а саме: найменування товару і ціна —определенная або визначна. Крім того, оферту повинна бути адресована конкретній особі. Але якщо в оферті не вказана ціна товару і не вказаний порядок її визначення, то ст. 55 передбачає можливість укладення контракту без вказівки ціни.

В цьому випадку вважається, що сторони припускали посилання на ціну, яка у момент укладення договору стягувалася за такі товари на подібних умовах. Оферту набуває чинності з моменту отримання її адресатом і може бути відзивною і безвідзивною. Не можна відкликати оферту, якщо в ній указується певний термін для акцепту (згода укласти договір) або адресат оферти розглядав її як безвідзивну. Після розгляду оферти адресат повинен її акцептувати, зробивши певну заяву, або вчинити певні дії, що свідчать про згоду з офертой. Мовчання або бездіяльність саме по собі акцептом не є.

Акцепт повинен містити лише згоду з офертой і не вносити які-небудь зустрічні пропозиції, інакше це вважатиметься відхиленням оферти. Згода на укладення договору, в якому пропонуються нові умови, не є акцептом, а розглядається як нова оферту. Договір вважається укладеним в мить, коли акцепт оферти набуває чинності, тобто з моменту отримання акцепту оферентом за адресою комерційного підприємства або по його місцю проживання.

Третя частина віденської конвенції є найобширнішою і складається з п'яти глав. В ній вводиться поняття істотне порушення договору і дається його визначення. Порушення договору однієї із сторін признається істотним, якщо внаслідок цього інша сторона в значній мірі позбавляється того, на що могла б розраховувати на підставі договору. Саме на цій підставі одна сторона може заявити іншій стороні за допомогою сповіщення про розірвання договору. Конвенція не передбачає автоматичного розірвання договору через самий факт його істотного порушення (ipso facto avoidance), як це мало місце в гаагській конвенції 1964 г. (ст. 26, 30), оскільки така можливість вела б до невизначеності в розумінні сторонами факту існування дійсного договору.

Також дана частина містить норми, що регулюють права та обов’язки Сторін, їх відповідальність, момент перехоту права власності тощо.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття зобов’язального статуту.	\|	Обов’язки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.