• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Прийняття нормативних актів

Підготовка законодавчої пропозиції

Право законодавчої ініціа­тиви покладено в основному на Європейську Комісію як на незалежного захисника інтересів Співтовариства.

Римські угоди закріпили за Європейською Комісією виняткове право на висунення законодавчих пропозицій. Відтак для того щоб Рада змогла ухвалити той чи інший нормативний акт, вона повинна попередньо отрима­ти відповідний законопроект від Комісії, Здійснення цієї прерогативи підпо­рядковано двом суттєвим правилам, викладеним у ст, 250 Угоди ЄЕС/ЄС:

1)Рада може внести поправки до проекту Комісії тільки на базі одностайності (крім випадків, передбачених процедурою спільного рішення);

2)Комісія має право змінювати свою пропозицію протягом усього ходу законодавчої процедури.

Таким чином, перед Радою відкриваються дві можливості ухвалення законодавчих актів:

1)Рада приймає проект Комісії (ймовірно, видозміне­ний нею) одностайно або кваліфікованою більшістю у відповідності до чинних правил голосування;

2) вона ухвалює одноголосно нормат. акт, що йде всупереч позиції комісарів.

На практиці Єврокомісія неодно­разово вносить зміни до законопроекту для того, щоб заохотити держави-члени до пошуку компромісу або щоб врахувати поправки Європарламенту. Вона може теж зняти законодавчу пропозицію, якщо та втратила свою актуальність чи дієвість (з огляду на можливе компромісне рішення Ради).

Такі широкі повноваження Єврокомісії мають на меті:

- забезпечити ефек­тивність європейського законодавчого процесу;

- унеможливити, прийняття нормативних текстів, які б суперечили загальним інте­ресам Спільноти або ставили б під загрозу важливі інтереси держав-членів, що опинились у меншості.

Водночас угоди наклали на право законодавчої пропозиції Комісії низ­ку обмежень:

- монополія Комісії на законодавчу ініціативу не поширюється на II та III стовпи Євросоюзу, в межах яких держави-члени мають право також висувати законодавчі проекти;

- у певних сферах еко­номічного й валютного союзу Комісія розділяє право законодавчої ініціа­тиви з ЄЦБ (у багатьох випадках воно зводиться до формулю­вання рекомендацій);

- Маастрихтська угода надала Європарламенту право непрямої законодавчої ініціативи, згідно з яким той може більшістю голосів його членів просити Комісію про подання потрібної законодавчої пропозиції (ст. !92 Угоди ЄЕС/ЄС). Зі схожим проханням до Комісії може звернутись і Рада (ст. 208 Угоди ЄЕС/ЄС) або й окрема держава-член (у багатьох галузях ЕВС та в майбутньому в межах Розділу IV Угоди ЄЕС/ЄС).

Етапи вироблення законопроекту

Розробка законодавчого проекту Комісією має, як правило, два етапи:

1) стадію попередніх консультацій; 2) фазу редагування та ухвалення.

Як засвідчує статистика, лише незначну кількість законодавчих пропо­зицій Комісія висуває повністю з її власної ініціативи або без попередніх консультацій з державами-членами чи різними соціально-професійними групами.

Кожен законодавчий проект Комісії повинен відповідати двом умовам:

1) недо­статність дій держав-членів поодинці (критерій потреби);

2) більша ефективність нор­мативної дії на рівні Співтовариства (критерій порівняльної дієвості).

Для прикладу, у 1991 році, в час посиленої законодавчої активності Співтовариства, лише 6% пропозицій були власними ініціативами Комісії; 28%- було пов'язано з впроваджен­ням міжнародних угод; 21% - відповідали проханням Ради; 17% - змінювали існуючі нормативні акти або випливали з рішень Суду ЄС; 12% виходили з попереднього про­грамування ("білих" чи "зелених" книг, рамкових програм досліджень); 8% - випливали з положень угод; ще 8% - було підказано підприємствами.

Комісія щорічно представляє в Європейському Парламенті свою програму діяльності на наступний рік, яку затверджу­ють євродепутати.

Комісія часто публікує так звані "білі кни­ги", які пропонують на розгляд громадськості докладний аналіз можливих реформ у тій чи іншій галузі інтеграції (як, скажімо, Біла книга з реформи влади 2001 р.).

Окрім того, в результаті консультацій професійних кіл з'являються інші підготовчі дослідження - "зелені книги", присвячені більш технічним питанням (супутникове телебачення, вплив транспорту на дов­кілля тощо). На основі цих документів пізніше можна виробляти багаторічні програми реформ.

Комісія проводить також велику кількість попередніх консультацій з представниками національних урядів та різноманітних лобі, присутніх у Брюсселі. (У Брюсселі представлено більш як 3 тисячі різних груп інтересів (професійних спілок, підприємств, асоціацій, представників регіонів), на які працюють близько 10 тисяч лобістів. Кожен комісар має у своєму розпорядженні кабінет із 7 особистих радників (переважно тієї ж національності, що й комісар), які слідкують за розвитком євробудівництва.)

Для цього Комісія спирається на розгалужену мережу консульта­тивних комітетів та груп експертів. Врешті-решт, Комісія використовує численні неформальні канали консультацій: організація слухань, "круглих столів", конференцій.

Ця відкритість дозволяє Колегії комісарів бути всесторонньо інформованою та компетентною у підготовці законопроекту. З іншого боку, прагнення заручитися підтримкою держав-членів та професій­них кіл інколи приводить Комісію до висунення законодавчих пропозицій, які втрачають їх дієвість та недостатньо враховують загальний інтерес Спільноти. Фаза консультацій з деяких законопроектів, яка три­ває в середньому 6-12 місяців, може надмірно затягнутися.

Після завершення підготовчого періоду відповідне головне управління (ГУ) редагує текст законопроекту. Підготовлена пропозиція проходить далі процедуру внутрішніх консультацій з іншими ГУ й перевіряється Гене­ральним секретаріатом та юридичним відділом.

На стадії колективного ухвалення пропозиціїїї спочатку обговорюють на нарадах галузевих рад­ників, а згодом голів кабінетів комісарів. Потім законопроект розгляда­ють самі комісари, які приймають його консенсусом або простою більшістю голосів.

Для уникнення надмірних перевантажень у своїй роботі Комісія вдається теж до механізмів, які відступають від правила колегіальності. Так, між зацікавленими комісарами можуть організовуватися спеціальні обговорення найбільш комплексних або спірних законопроектів, Натомість чимало менш вагомих законодавчих пропозицій ухвалюють згідно зі спрощеною пись­мовою процедурою: кожен комісар отримує проект пропозиції у письмовій формі, та якщо протягом певного часу від нього не отримано заперечень чи поправок, вона вважається ухваленою.

У цілому слід зазначити, що прагнення Комісії до відкритості та компро­місу є запорукою подальшого успішного ухвалення законопроекту Радою та Парламентом. Водночас Комісії часто нелегко захищати інтереси Співто­вариства, особливо коли держави-члени воліють за будь-яку ціну домог­тися консенсусу. Ефективності у роботі Комісії не сприяють також два інших чинники:

по-перше, занадто велика розпорошеність у її адміністра­тивній структурі значно ускладнює процедуру внутрішнього необхідного узгодження та колегіального прийняття рішень;

по-друге, попри їхню за­декларовану незалежність комісари та їхні кабінети часто схильні лобіювати інтереси національних урядів.

Протягом тривалого часу право ухвалення нормативних актів Співто­вариств (крім ЄОВС) належало до виключної компетенції Ради міністрів. З утворенням Євросоюзу у багатьох сферах інтеграції Рада поділяє зако­нодавчі повноваження з Європейським Парламентом.

У залежності від ролі, яку відіграє Європарламент, сьогодні розрізняють чотири процедури прий­няття нормативних рішень на рівні ЄС: консультації, співпраці, спільного рішення та згоди⁷³.

Законопроекти в Раді розгля­дають:

- спочатку на рівні робочих комітетів національних експертів,

- потім на рівні Комітету постійних представників (Корепер) і, врешті,

- на засідан­нях Рад міністрів, які приймають остаточну редакцію акта.

У свою чергу, основна законодавча робота в Європарламенті (обговорення та внесення поправок) відбувається в його постійних комісіях, тоді як саме ухвалення рішень грунтується на домовленостях, що укладають між собою фракції Європейської соціалістичної та Європейської народної партій.

Процедура консультації

Як випливає з її назви, процедура консультації відводить Європейсько­му Парламенту функцію простого дорадчого органу. Згідно з цією проце­дурою, законодавчий процес відбувається спрощено за такою схемою:

1) Комісія ухвалює проект нормативного акта та передає його до ЄП та Ради;

2)Парламент надає свій рекомендаційний висновок;

3) Комісія ймовірно вносить зміни до своєї пропозиції з урахуванням побажань Парламенту та Ради;

4)Рада ухвалює нормативний акт.

Ця базова процедура, встановлена Римською угодою, не дозволяє Раді ухвалювати законодавчий акт без отримання попереднього рекоменда­ційного висновку ЄП.При цьому ані Комісія, ані Рада юри­дично не зобов'язані його дотримуватися. У відповідності до Римської угоди, процедура консультації поширювалась здебільшого на акти, що вимагали одностайного схвалення Радою. Нині Європарламент діє як до­радчий орган у сферах ЕВС, ССП, зближення законодавства, гармонізації податкових систем держав-членів тощо.

Парламент домагався того, щоб Комісія змінювала свою законодавчу пропозицію згідно з його рекомендаціями. З огляду на це Ко­місія зобов'язалася пояснювати в усній (з 1973 р.), а пізніше (з 1978 р.) у письмовій формі причини, які їй не дозволили повністю врахувати реко­мендації Парламенту.

У свою чергу, Радатеж зобов'язана інформувати Парламент щодо мотивів, які змусили її ухилитися від думки парламен­таріїв.

Парламент отримав право бути повторно консультованим у тому разі, коли остаточна редакція законодавчого акта суттєво відрізняється від тексту, щодо якого він попередньо висловив свою думку.

Окрім випадків обов'язкової консультації, передбачених угодами, Рада звертається до Європарламенту за власною ініціативою (процедура не­обов'язкової консультації).

Як до­радчі органи у процесі прийняття рішень ЄС беруть участь Соціально-економічний Комі­тет і Комітет регіонів, ЦЄБ, Економіч­ний та фінансовий комітети (ст. 114 Угоди ЄЕС/ЄС) та Рахункова палата.

Процедура співпраці

Процедуру співпраці було введено Єдиним європейським актом 1986р. в контексті переходу до єдиного внутрішнього ринку. Потрібно відзна­чити такі етапи її застосування (ст. 252 Угоди ЄЕС/ЄС):

1) Рада ухвалює спільну позицію кваліфікованою більшістю голосів на основі законодавчої пропозиції Комісії та після отримання висновків від Європейського Парламенту. Спільна позиція Ради передається на розгляд до Парламенту;

2.1) Якщо протягом трьох наступних місяців Європарламент схвалює у другому читанні цю спільну позицію або не висловлює своєї думки, Рада остаточно приймає цей акт;

Таким чином, процедура співпраці збільшила вплив Парламенту на законодавчий процес, надавши йому право другого читання деяких законопроектів. Вона надає Європарламенту можливість відхилити і в другому читанні законопроект, якщо не враховано його пропозиції що ставить Раду перед необхід­ністю його одноголосного прийняття. Ця загроза змушує Раду та Комісію уважніше прислухатися до думки Парламенту.

Договір про ЄС поширив застосування процедури співпраці на 14 галузей політики, але Амстердамський договір фактично скасував нововведення на користь процедури спільного ухвалювання рішень, яка надає Парламентові значно більше законодавчої влади.

Нині процедуру співпраці фактично не використовують. Вона суттєво вплинула на розвиток Європарламенту на початку 1990-х, а окремі її елементи увійшли до процедури спільного ухвалювання рішень

Процедура спільного рішення

Процедуру спільного рішення (ПСР) було запроваджено Маастрихт­ською угодою та частково видозмінено Амстердамською угодою. Вона ознаменувала собою вінець законодавчої еволюції Європарламенту, оскіль­ки надає йому право ухвалювати нормативні акти нарівні з Радою.

Основна мета – наблизити законотворчий процес в ЄС до норм європейської демократії, згідно з якими закони ухвалює безпосередньо обраний народом і підзвітний йому орган (парламент). У рамках цієї процедури ЄП має змогу накласти вето на законопроект, щодо якого він не досяг згоди із Радою.

Цей розподіл законодавчих повноважень між Парламентом та Радою випливає з багатоетапної процедури, описаної в ст. 251 Угоди ЄЕС/ЄС. Спрощено вона виглядає так:

§ Комісія подає на розгляд ЄП та Ради свою законодавчу пропозицію;

§ ЄП, абсолют. більшістю голосів, висловлює Раді своє ставлення до неї;

§ якщо ЄП не пропонує змін, Рада ухвалює рішення кваліфік. більшістю;

§ якщо ЄП відхиляє пропозицію, вона не стає законом;

§ якщо ЄП пропонує зміни, Рада й Комісія їх розглядають;

§ якщо Комісія погоджується з ними, Рада може їх затвердити кваліфікованою більшістю;

§ якщо Комісія відхиляє запропоновані ЄП зміни, Рада може ухвалити їх одностайно;

§ якщо Рада також не погоджується на зміни, створюють узгоджувальний комітет з представників Ради та ЄП за участю Комісії;

§ якщо узгоджувальний комітет не дійде згоди, пропозицію знімають;

§ якщо узгоджувальний комітет виробляє компромісний варіант тексту, його мають ухвалити Рада (кваліфікованою більшістю) та ЄП.

Процедура спільного рішення дозволяє урівноважити законодавчі пов­новаження Парламенту та Ради через запровадження двох важливих еле­ментів:

1) можливості скликання паритетного комітету узгодження між Радою та Парламентом;

2) права вето Парламенту на текст законопроекту в другому читанні.

Отже, на відміну від процедури співпраці, Рада не може нав'язати Парламенту свою волю одностайним рішенням держав-членів. У свою чергу, на стадії комітету узгодження Єврокомісія не має права ані зняти свою законодавчу пропозицію, ані змусити Раду голосувати одно­стайно при несхваленні внесених поправок.

Таким чином, у даній схемі прийняття рішень Парламент та Рада взаємодіють на зразок двох палат бікамерального парламенту, тоді як Комісії відводиться в основному роль посередникаміж цими двома законодавчими інституціями.

Відповідно до Маастрихтської угоди, ПСР застосовують у межах внут­рішнього ринку, а також у сферах освіти, культури, здоров'я, захисту прав споживача, довкілля, наукових досліджень, транс'європейських мереж. Ам­стердамська та Ніццька угоди розширили вживання ПСР на чимало інших галузей: соціальна політика, транспорт, митна співпраця, професійна під­готовка, соціальне й економічне згуртування, промислова політика, перемі­щення осіб тощо. Попри наполегливі вимоги Європарламенту, процедуру спільного рішення не охоплюють, однак, до сьогодні такі вагомі спільні політики, як сільськогосподарська, торговельна, гармонізація оподаткування.

Процедура згоди

Процедура згоди, яку було введено ЄЄА, є спрощеною версією спільно­го ухвалення рішеньРадою та Парламентом. Згідно з нею, Рада не може прийняти рішення без відповідної згоди Парламенту. Іншими словами, процедура згоди дозволяє Парламенту накласти вето на нормативний текст без можливості внесення до нього змін.

Йдеться, передусім, про схвален­ня Парламентом вагомих міжнародних угод Спільноти: договорів про при­єднання, асоціацію, партнерство та співробітництво, угод з колишніми колоніями держав-членів тощо. Маастрихтська угода поширила застосу­вання цієї процедури на низку інших питань: зміна статуту ЄСЦБ; визна­чення цілей та організація структурних фондів; ухвалення єдиної проце­дури виборів до Європарламенту. Парламент покликаний теж підтвердити наявність суттєвих порушень основних прав і свобод громадян ч боку держави-члена (Амстердамська угода) або ризик такого, порушення (Ніццька угода). Зрештою, Парламент надає свою згоду для встановлення тіснішо­го співробітництва в галузях, які підлягають процедурі спільного рішення (Ніццька угода). У більшості цих випадків для висловлення згоди Євро­парламенту вимагається абсолютна більшість голосів його членів, що бра­ли участь у голосуванні. Абсолютна більшість голосів від загального чис­ла членів Парламенту потрібна, проте, для схвалення угод про приєднан­ня до Євросоюзу.

Читайте також:

1. III. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу
2. IV. Прийняття рішень у полі четвертої інформаційної ситуації
3. IV. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу
4. V. Прийняття рішень у полі п’ятої інформаційної ситуації
5. VI. Прийняття рішень у полі шостої інформаційної ситуації
6. А. Видання прав актів управління
7. Адміністративно-правове регулювання державної реєстрації актів цивільного стану, державної виконавчої служби, нотаріату та адвокатури.
8. Алгоритм прийняття рішення при прийманні сигналів з випадковою початковою фазою
9. Аналіз для прийняття рішень стосовно залучення інвестицій
10. Аналітичні методи та інструменти підтримки прийняття управлінських рішень.
11. Багатоаспектний підхід до прийняття управлінськихрішень
12. Вибір місця розташування підприємства як проблема прийняття рішень.

Переглядів: 1585