Правовий стан дітей, душевно хворих, жінок.

Найменший ступінь обмеження правового стану (capitis deminutio minima)супроводжувався зміною лише родинного стану, не порушуючи ні свободи, ні громадянства відповідної особи. Так бувало у випадках, коли самостійна особа і ставала підвладною (наприклад, при вступі жінки, вільної від patria potestas.у шлюб сит топи maritiабо при arrogatiq).

Capitis deminutio mediaзастосовувався у вигляді покарання, що накладалося державною владою. Тому майно capite minutusпереходило до інарбниці, а відносно обов'язків діяли правила, вже розглянуті відповідно до inpitis deminutio maxima.

Всиновлення.Всиновлення було способом встановлення patriapotestus над чужими дітьми, а самі його форми відрізнялися залежно від того, йшлося про всиновлення persona sui juris чи persona alieni juris.

Всиновлення person a sui jurisназивалося "arrogatio"і спершу проводилося публічно в народному зібранні (куди, як відомо, мали доступ лише чоловіки і у зв'язку з чим всиновлення жінкою чи всиновлення неповнолітнього було виключено). Оскільки "adoptio naturum imitatur"(всиновлення наслідує природу), то між тим, хто всиновлював, і тим, кого всиновлюють, обов'язкова 18-річна різниця у віці. Нарешті, всиновлювати мав право лише той, хто сам є persona sui juris,бо patria potestasмогла належати тільки йому. Arrogatio,затверджене законодавчим органом народним зібранням, завдяки цьому набувало публічно-правового забарвлення.

У подальшому згадана процедура здійснювалась приватним чином. Важливо лише, щоб про це було проголошено публічно. В імператорський період було скасовано заборону на всиновлення дітей, які не досягли повноліття, а саме всиновлення оформлювалося імператорським рескриптом.

Всиновлення persona alieni jurisназивалося "adoptio"і означало насправді зміну paterfamilias,якому підкорявся підвладний. Відповідно, воно тягло за собою розірвання кровних зв'язків з колишньою родиною і виникнення спорідненості із сім'єю всиновлювача. Відповідно до такого її призначення і сама процедура adaptioскладалася з двох етапів: на першому відбувалося звільнення підвладного від patria potestas,під якою він знаходився і досі, а на другому - його вступ під patria potestasусиновлювача.

Для звільнення підвладного сина від patria potestasнеобхідний був його трикратний фіктивний продаж з наступним звільненням фіктивним покупцем. У даному випадку мета полягала в тому, щоб підвладний лише виходив з-під patria potestas,не стаючи у той же час persona sui juris.Тому після того, як "продаж" сина вчинявся втретє, "покупець" не відпускав його "на свободу", а як відповідач позову vindicatio in patriam potestam,який відповідно досягнутій заздалегідь домовленості до нього подавав усиновлювач, є разом з підвладним до претора і там позитивно або шляхом мовчання визнавав позов, після чого претор оголошував підвладного таким, що перебував під pat ria potestasусиновителя.

Adoptio,будучи на відміну від arrogatioприватноправовим актом із самого початку, не містив обмежень для всиновлення повнолітніх і жінок (тим більше, що звільнення жінки від patria potestasнаставало вже після її однократного "продажу"). При Юстиніані двохстадійний процес adoptioбув замінений заявою перед судом. Крім того, всиновлений продовжував знаходитися під patriapotestas рідного батька, стаючи лише законним спадкоємцем усиновлювача.

Обмеження правового стану Види обмежень правового стану.

Обмеження правового стану (capitis ileminutio)виражалося у втраті одного зі статусів, які характеризували приватну правосуб’єктність (status libertatis, status civitatis, status familiae),і за своїм ступенем могло бути найбільшим (maxima),середнім (media)або найменшим(minima).

Найбільший ступінь обмеження правового стану (capitis deminutio maxima)наставав внаслідок втрати статусу свободи. Адже тільки вільна людина могла бути римським громадянином і членом римської родини. Отже, розлучаючись зі свободою, римлянин позбавлявся і свого становища громадянина, і власних сімейних зв'язків. Іншими словами, втрата статусу і-коболи призводила до втрати громадянського і родинного статусів. Ось чому вона вважалася capitis deminutio maxima.

Втратити свободу — означало стати рабом. Отже, capitis deminutio maximaнаставала, коли римлянин потрапляв у рабство. Це відбувалося, наприклад, внаслідок полону римського воїна. Ставши рабом за кордоном, він втрачав правосуб'єктність і у себе на батьківщині. Така втрата не була, однак, і безумовною, бо у випадку повернення він знову набував правосуб'єктності. Ця "реанімація" правового стану римлянина, який вирвався з військового полонуі знову опинився на території Риму, називалася "jus postliminii".

Суть jus postliminiiполягала в тому, що, повернувшись з полону, римлянин фінгірувався (фіктивно вважався) таким, який ніколи не знаходився в рабстві, і тому в його особі відроджувалися всі права народженого вільним римського громадянина без будь-яких обмежень, зумовлених переходом зі стану рабства у стан свободи.

Римлянин міг виявитися рабом за кордоном не тільки як полонений, але і при продажу в рабство (trans Tiberium).Така доля в давнину судилася боржнику, який не повернув гроші, злодію, зловленому на гарячому. У подібних «випадках, продаж у рабство носив характер покарання за протиправну поведінку, у зв'язку з чим jus postliminiiна згаданих осіб не поширювався.

Інколи римський громадянин міг перетворитися на раба і в межах своєї країни. Це стосувалося жінки, яка підтримувала зв'язок з рабом, незважаючи на заборону господаря; вільновідпущеника, підданого revocatio in servitutem propter nigra titudin em;осіб, засуджених за тяжкі злочини (servipoenae).

Усі перелічені особи після повернення у рабство не могли залишатися суб'єктами прав, які належали їм раніше, і тому виникало питання про їхню подальшу долю. Вона залежала, по-перше, від природи прав, і по-друге, від підстав втрати свободи.

Деякі права (наприклад, батьківська влада) невід'ємні від особистості їхнього носія, і, отже, з втратою їхнім носієм правосуб'єктності вони припинялися. Інші права могли переходити до інших осіб з передачею їм відповідного майна. Такий перехід мав місце і при втраті власником майнових прав своєї правосуб'єктності в результаті capitis deminutio maxima,а особи, до яких переходили майнові права capite minutis,визначалися з урахуванням підстав обернення в рабство.

Так, при захопленні римського громадянина в полон не виключене було його повернення, а отже і відновлення правосуб'єктності завдяки jus postliminii.Зважаючи на цю можливість, майно римлянина, який знаходився в полоні, нікому не передавалося, а довірялося опікуну, котрий був зобов'язаний стежити за ним і повернути власнику, тільки-но той знову здобуде свободу.

Якщо ж полонений римлянин помирав, залишаючись рабом, то його майно переходило до спадкоємців. Оскільки раб не міг мати ні власних прав, ні, відповідно, передавати їх у спадок, в подібних випадках було прийнято виходити з фіктивного припущення про те, що, розлучаючись зі свободою, воїн водночас розставався і з життям - "quasi tune decessive videtur, cum capitus est"(немов би померлим вважається той, кого полонили). За допомогою цієї фікції смерть, яка ніби наступила (може, через деякий час), штучно приурочувалася до моменту, коли римлянин був ще вільною людиною, після котрої можливе успадкування.

Майно особи, проданої в рабство за борги, переходило до кредитора. Майно жінки, відданої в рабство за зв'язок з рабом, ставало власністю рабовласника.

Проте громадянин, підданий capitis deminutio maxima,мав не тільки права, але і обов'язки. Згідно з jus civile,обов'язки припинялися, бо їхній носій припиняв існування. Але таким шляхом боржник звільнявся від виконання боргу, а це вже суперечило інтересам кредиторів, для забезпечення яких преторська практика допускала вчинення позову до правонаступників capite minutus.

Середній ступінь обмеження правового стану (capitis deminutio media)виражався при збереженні свободи у позбавленні статусу громадянства, а водночас і сімейного стану, оскільки лише римський громадянин міг бути членом римської родини. Він мав місце у випадках вигнання за межі Римської держави або заслання.

Особа, піддана capitis deminutio media,переставала бути суб'єктом jus civue, fciic "громадянська смерть", як при capitis deminutio maxima,тут не наставала: людина опинялася в становищі перегрина і на неї поширювався jus gentium.

В ролі capitis deminutio minimaрозглядався також і перехід підвладного з однієї родини в іншу (наприклад, при вступі у шлюб cum manu maritiжінки, колишньої persona alienijuris,або при adoptio,коли всиновлювалася особа, яка перебувала під patria potestas).У подібних ситуаціях жодного додаткового обмеження правосуб'єктності не відбувалося. Але оскільки відповідні акти оформлювалися процедурою, що нагадувала продаж у рабство, вони оголошу валися capitis deminutio.

З цих причин під поняття capitis deminutio minimaпідводили і припинення patria potestasз волі paterfamiliasшляхом емансипації, хоча насправді тут і постерігалося розширення правосуб'єктності.

Майнові права самостійної особи, яка зробилася підвладною, ставали правами paterfamilias.Що ж стосується обов'язків, то претор на догоду кредиторам виходив з того, ніби обмеження правосуб'єктності зовсім не було (ас sі capite deminutus non esset),і на підставі цієї фікції дозволяв їм учиняти позов до підвладного, a paterfamiliasбув змушений розраховуватися з боргами. В іншому випадку претор зобов'язував його надати кредиторам отримане від підвладного майно в натурі для реалізації з метою погашення боргів.

Обмеження правосуб'єктності не завжди, однак, виражалося у втраті одного її статусів. Якщо, наприклад, особа, яка засвідчила укладання договору, відмовлялася підтвердити його на суді, то вона наражалася на intestabilita тобто позбавлялася права виступати свідком у подальшому і, крім того, їй заборонялося звертатися до інших осіб з проханням бути свідками договорів, які нею особисто здійснювалися. Тим самим jus commercii даної особи практично зводилася нанівець в умовах, коли присутність свідків оголошувалася необхідною передумовою укладання скільки-небудь важливих договорів.

Обмеження правосуб'єктності було пов'язане з infamilia (безчестям), що наставало у випадках:

1) звільнення з армії з ганьбою;

2) укладання другого шлюбу при нерозірваному першому;

3) програшу судового процесу, пов'язаного зі звинуваченням у несумлінності (притягнення до відповідальності за крадіжку, нечесність при виконанні договорів доручення, зберігання). Таким особам заборонялося приймати на себе обов'язки опікуна та деякі інші.

Нарешті, негативним чином на громадянський стан впливали і безпутний промисел (проституція, звідництво). Ті, хто ними займався, проголошувалися turpitude (покритими ганьбою) і, зокрема, обмежувалися у спадкових правах.

Як уже зазначалося, приватна правосуб'єктність римських громадян охоплювала jus connubii (яке давало можливість потупати в римський шлюб) та jus commercii (яке дозволяло укладати договори). Але самостійне укладання договорів вимагало зрілої волі і і тверезого розуму, а це з'являється лише з часом. Відповідно, якщо спроможність мати права і обов'язки (названа нині правоздатністю) виникає з моменту народження, то спроможність самостійно набувати і здійснювати права настає з досягненням певного віку. Нині така спроможність називається дієздатністю. Римське право не знало понять, які позначали право- та дієздатність, алеї спроможність до самостійного укладання договорів пов'язувало з віковими критеріями. З цієї точки зору всі особи поділялися на повнолітніх (puberes) і неповнолітніх (impuberes). Кожна з цих груп у свою чергу знову ділилася.

Так, діти до 7 років (Infantes) взагалі не могли укладати жодних договорів, оскільки, користуючись сучасною термінологією, їх можна було назвати недієздатними. Необхідні юридичні акти за них вчиняв paterfamilias або, за його відсутності, опікун. Хлопчики 7-14 років і дівчатка 7-12 років (infantiae majores) мали право укладати договори, спрямовані лише на збільшення кількості їхнього майна, і для цього не потребували нічиєї згоди. Інші договори (наприклад, пов'язані з відчуженням майна, що належить infantiae majores), укладалися ними не інакше, як за схваленням paterfamilias або опікуна (auctorias tutoris). За нинішніми поняттями, ці особи вважалися частково дієздатними.

У 14 років для чоловіків і у 12 для жінок наставало повноліття, і вони могли самостійно укладати будь-які договори і вступати у шлюб. Проте, зважаючи на

недосвідченість таких осіб, претор на їхнє прохання міг застосувати restitutio in

legrum, якщо договір було укладено на явно невигідних для юного громадянина умовах або якщо останній був обманутий своїм контрагентом. Але

така практика вносила елемент невизначеності у відносини з участю подібних осіб, бо їхні контрагенти не мали твердої впевненості у тому, що виконаний договір у подальшому не буде розірваний. Тому дехто боявся укладати договори з громадянами, які ледь досягли повноліття, і практична реалізація останніми jus іішітегсіі істотно ускладнювалася. Для того, щоб, з одного боку, гарантувати свої інтереси, а з іншого, усунути можливі сумніви контрагентів у тривалості правовідносин, згадані особи стали звертатися по допомогу до попечителів (сuratores), які, апробувавши договір, надавали йому безповоротного характеру.

Оскільки йдеться про осіб, які досягли повноліття, попечителі їм призначалися

тільки на їхнє прохання. З часом таке попечительство настільки поширилося, що набуло характеру звички, а означені особи стали називатися puberes minores.

Таке попечительство діяло до досягнення підопічним 25-річного віку. Тобто, лише у 25 років відпадали останні обмеження дієздатності, і особа ставала puberes у повному розумінні слова.

У той же час дефекти волі та розуму, що виключають самостійне укладання договорів, іноді бувають зумовлені не лише віком, але і станом здоров'я. Особи, які страждали на психічні захворювання, жодних договорів укладати не могли. Зважаючи на це, над ними встановлювалося попечительство. Якщо ж приступи душевної хвороби чергувалися зі "світлими проміжками" (lucida intervalla), коли особа цілком розуміла значення власних дій і могла керувати ними, то у цей період душевнохворий мав право укладати договори самостійно.

Неспроможними розумно вести свої справи внаслідок слабкої волі визнавалися марнотратники, тобто особи, котрі нерозумним витрачанням майна ставили себе і родину під загрозу розорення. Над ними також встановлювалося попечительство, а їм самим заборонялося без дозволу розпоряджатись майном (спочатку тим, яке успадковувалося, а після цього — будь-яким, незалежно від джерел придбання). Тільки договори, які тягли за собою збільшення майна, марнотратник міг укладати самостійно.

Крім того, протягом тривалого періоду римської історії можливості самостійно укладати договори були позбавлені жінки, які перебували у зв'язку з цим під опікою. Пояснення такої позиції римського права знаходиться головним чином серед історичних чинників. У глибокій давнині, коли здійснення і захист прав вважалися винятково приватною справою його володаря, суперечки про право нерідко вирішувалися за допомогою зброї. І, відповідно, лише той, хто був здатний діяти зброєю, визнавався здатним до набуття прав. Ось чому жінка, за найдавнішими переконаннями, потребувала опіки з боку особи, яка могла забезпечити їй збройний захист.

Але вже у класичний період функції опікуна вичерпуються згодою на укладання деяких договорів (пов'язаних з відчуженням майна або з прийняттям жінкою зобов'язань), причому відмова опікуна могла бути оскаржена магістратом, а всі імлі договори жінка укладала цілком самостійно.

Після цього немовби властива жінці від природи легковажність (levitas animi) полегшувала введення її в оману. Внаслідок цього жінка оголошувалася неспроможною: 1) брати на себе відповідальність за чужий борг;

2) бути опікуном (виняток робився тільки для матері у відношенні до дітей і для бабусі у відношенні до онука);

3) складати заповіт. Останнє пояснювалося (крім усього іншого) тим, що у найдавніший час заповіт оформлювався у народному зібранні куди доступ жінкам було закрито, а в подальшому, коли порядок укладання заповіту було змінено, заборона ця зберігалася вже з огляду на традиції.

З іншого боку, жінкам (як і воїнам та особам, яким не виповнилося 25 років), як виняток із загального правила про те, що ніхто не може виправдовуватися незнанням закону, дозволялося за певних умов скористатися посиланням на незнання закону як на обставину, яка позбавляє відповідальності.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Сімейний стан	\|	Опіка і піклування

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.