Характеристика Вітчизняної нормативно-правова бази соціально-педагогічної роботи з неповнолітніми правопорушниками.

Вітчизняна нормативно-правова база соціально-педагогічної роботи з неповнолітніми правопорушниками на сьогодні представлена досить солідним за кількістю та обсягом порушених проблем арсеналом законів та підзаконних актів, основними з яких є: Конституція України (1996 р.), Про охорону дитинства (2001 р.), Про соціальну роботу з дітьми та молоддю (2001 р.), Кримінальний кодекс України (2001 р.), Кримінально-виконавчий кодекс України (2003 р., набув чинності з 2004 р.), Кримінально-процесуальний кодекс України (1960 р., із змінами), Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх (1995 р.), Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (2003 р.), Положення про психологічну службу установи виконання покарань (2000 р.), Положення про психолога установи виконання покарань та слідчого ізолятора (2007 р.), Положення про відділення соціально-психологічної служби установи виконання покарань (2000 р.), Положення про методично-виховну раду установи виконання покарань (2000 р.), Положення про відділення карантину, діагностики та розподілу засуджених установи виконання покарань (2000 р.),Норма належності речового майна для засуджених неповнолітніх, які відбувають покарання у виховно-трудових колоніях (2000 р.), Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів про права неповнолітніх (2004 р.), Положення про умови навчання та отримання базової та повної загальної середньої освіти особами, засудженими до позбавлення волі, у загальноосвітніх навчальних закладах при установах кримінально-виконавчої системи (2002 р.), Положення про педагогічну раду виховної колонії (2004 р.), Типове положення про батьківський комітет при виховній колонії (2004 р.), Положення про спостережні комісії та піклувальні ради при спеціальних виховних установах (2004 р.), Положення про порядок реалізації у виправних і виховних колоніях програм диференційованого виховного впливу на засуджених до позбавлення волі (2004),Порядок взаємодії суб’єктів соціальної роботи із сім’ями, які опинилися у складних життєвих обставинах (2006 р.), Порядок взаємодії органів і установ виконання покарань, територіальних органів внутрішніх справ та центрів зайнятості населення щодо надання особам, які звільнені від відбування покарання, допомоги в трудовому і побутовому влаштуванні, соціальній адаптації (2003 р.), Порядок взаємодії центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді і установ виконання покарань щодо забезпечення соціального обслуговування дітей та молоді, які звільняються з установ виконання покарань (2010 р.), Про соціальну адаптацію осіб, які відбувають чи відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк (2011 р.) та інші.

Основними нормативно-правовими документами, що є основою соціально-педагогічної роботи з неповнолітніми засудженими є тріада трьох кодексів – Кримінального, Кримінально-процесуального та Кримінально-виконавчого кодексів України. Розглянемо їх детальніше.

Кримінальний кодекс України(КК) був прийнятий 5 квітні 2001 року та набрав чинності з 1 вересня 2001 року [2]. Основним завданням Кримінального кодексу є визначати, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК України). За висновками експертів новий КК, порівняно з попередніми, має більш гуманний характер і відповідає міжнародним стандартам у галузі застосування покарання. На відміну від КК УССР від 1960 року у новому КК введено декілька нових покарань, альтернативних позбавленню волі, зокрема, громадські роботи.

Характеризуючи правове регулювання кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх, слід зазначити, що позиція законодавця відносно цієї категорії злочинців у ході розвитку кримінального законодавства була різною. Наприклад, радянське союзне та республіканське кримінальне законодавство (КК УРСР від 1960 р.) передбачало можливість звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності та покарання із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру; виключало можливість застосування смертної кари; установлювало занижений максимум позбавлення волі; вважало вчинення злочину неповнолітнім обставиною, яка пом’якшувала кримінальну відповідальність; встановлювало скорочені строки для застосування умовно-дострокового звільнення або заміни покарання більш м’яким. Але незважаючи на це, ні в Основах союзного кримінального законодавства та союзних республік 1958 р., ні в кримінальних кодексах союзних республік не було спеціальної глави, яка передбачала б особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. У Кримінальному кодексі 1960 р. містилися норми, які розрізняли правові наслідки за злочини, вчинені повнолітніми та неповнолітніми. Однак ці норми не були систематизовані і стосувалися лише окремих інститутів права, що не завжди сприяло врахуванню вікових особливостей неповнолітніх на практиці.

У Загальній частини чинного Кримінального кодексу України вперше передбачений Розділ XV – “Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх”. Аналізуючи норми зазначеного розділу, слід зауважити, що у ньому йдеться лише про особливості видів покарання, його призначення та звільнення від відбування покарання.

Ми ж узагальнимо всі положення чинного КК України щодо кримінальної відповідальності неповнолітніх, що містяться в Загальній та Особливій частинах, а також у прикінцевих та перехідних положеннях.

Відповідно до чинного КК України кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до здійснення злочину виповнилося 16 років. Особи, що скоїли злочини і досягли 14 років, підлягають відповідальності за такі види злочинів: умисне вбивство, посягання на життя державного або громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави, умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, диверсія, бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників, зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, крадіжка, грабіж, розбій, вимагання, умисне знищення або пошкодження майна, пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів, угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна, незаконне заволодіння транспортними засобами і хуліганство. Знижуючи вік кримінальної відповідальності за перераховані види злочинів, законодавець врахував їхню суспільну небезпеку і можливість її сприйняття у більш ранньому віці.

Неповнолітні, які вперше скоїли злочини невеликої тяжкості, можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності, якщо їхнє виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітніх заходи виховного характеру. Крім того, звільнення від покарання неповнолітніх із застосуванням заходів примусового характеру можливе і при вчиненні злочинів середньої тяжкості, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент винесення вироку не потребує застосування покарання. Суд при звільненні від покарання може застосовувати такі примусові заходи виховного характеру: застереження, обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього, передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; покладання на неповнолітніх, що досягли 15-літнього віку і мають своє майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків; направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків для його виправлення на термін, що не перевищує 3 років. Суд може також призначити неповнолітньому вихователя в порядку, передбаченому законом. Однак до цих питань не можна підходити формально, тому що від вибору заходів виховного характеру буде залежати і процес виправлення неповнолітнього правопорушника.

У разі ухилення неповнолітнього, що винив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відповідальності.

До неповнолітнього можуть бути застосовані такі основні види покарань: штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк. До неповнолітнього можуть бути застосовані додаткові покарання у вигляді штрафу або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.

Позбавлення волі на певний строк неповнолітнім призначається в залежності від тяжкості скоєного злочину. За повторно скоєний злочин невеликої тяжкості особа позбавляється волі на строк не більше 2 років, за злочини середньої тяжкості – на строк не більше 4 років, за тяжкий злочин – на строк не більше 7 років, за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, - на строк до 15 років. Неповнолітні, засуджені до позбавлення волі, відбувають покарання в спеціальних виховних установах. Режим утримання засуджених залежить від тяжкості скоєного злочину і строку покарання, визначеного вироком суду.

При визначенні покарання неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання через позбавлення волі не може перевищувати 15 років.

До неповнолітнього засудженого може застосовуватися звільнення від відбування покарання з випробуванням, проте лише у разі засудження його до позбавлення волі. Випробний строк у такому випадку встановлюється тривалістю від одного до двох років. Крім того, суд може покласти на окрему особу обов’язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи.

До осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі за злочин, учинений у від до вісімнадцяти років, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання незалежно від тяжкості вчиненого злочину. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою та ставленням до праці та навчання довів своє виправлення.

Отже, на нашу думку, призначаючи покарання неповнолітньому, суд повинен враховувати більш широке коло обставин, ніж ті, які потрібно з’ясовувати відносно особи, яка вчинила злочин після досягнення повноліття. Чинний Кримінальний кодекс України до цих обставин відносить: 1) загальні засади призначення покарання, передбачені у ст. 65 КК України, у тому числі і обставини, які пом’якшують чи обтяжують покарання (стст. 66, 67 КК). Тобто, закон не диференціює обставини, які пом’якшують чи обтяжують покарання залежно від того, застосовуються вони до повнолітніх чи до неповнолітніх злочинців; 2) вікові психофізіологічні особливості неповнолітніх; 3) особливості призначення певних видів покарання, які передбачені у стст. 98 – 102 КК; 4) обставини, що зазначені законодавцем у ст. 103 КК – умови життя та виховання неповнолітніх, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.

Новий Кримінально-процесуальний кодекс України (КПК) був прийнятий Верховною радою України 13.04.2012 за № 4641-VI, проте ще не набув чинності. Тому поки діє старий КПК, ухвалений ще 28 грудня 1960 року, хоча й з численними змінами. Призначенням КПК України є визначення порядку провадження у кримінальних справах; швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

У КПК також виділений окремий розділ щодо неповнолітніх правопорушників, – „Провадження в справах про злочини неповнолітніх”, у якому визначаються порядок провадження в справах про злочини неповнолітніх; обставини, що підлягають встановленню в справах неповнолітніх; затримання та взяття під варту неповнолітнього; віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи; порядок виклику неповнолітнього обвинуваченого; пред’явлення обвинувачення і допит неповнолітнього обвинуваченого; виділення справи про злочин неповнолітнього в окреме провадження; пред’явлення матеріалів справи неповнолітньому обвинуваченому; участь законного представника неповнолітнього в судовому розгляді; участь у судовому розгляді представників служби у справах дітей та кримінальної міліції у справах дітей; участь у судовому розгляді представників підприємств, установ і організацій; порядок застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру тощо [КПК, с. 180 - 185].

Проектом нового КПК передбачено пом’якшення процедури допитів та опитувань неповнолітніх жертв та свідків злочинів у досудовому слідстві та при розгляді справи у суді з метою наближення її до європейських стандартів у сфері захисту прав дітей. Зазначені зміни передбачають: застосування особливого порядку провадження у кримінальних справах щодо неповнолітніх свідків і потерпілих до досягнення ними 18-річного віку; встановлення норми щодо використання відеозапису первинного допиту неповнолітнього потерпілого, а також свідка замість подальших його допитів та можливість долучати до судової справи матеріали кримінальної справи без безпосередньої участі неповнолітніх у суді; проведення опитувань дитини, якщо такі дії викликані необхідністю, особливо за сексуальними злочинами проти дітей, у спеціально обладнаному або прилаштованому для цих цілей приміщенні; можливості супроводження дитини її законним представником або, де це доцільно дорослим, якого вона сама вибирає, якщо стосовно цієї особи не буде винесено мотивованого рішення; забезпечення обов’язкової участі під час допиту неповнолітніх психолога, а не педагога, проведення всіх опитувань дитини одними й тими самими особами; проведення опитувань дитини особою, спеціально підготовленою для цих цілей; визначення кількості і тривалості допитів неповнолітніх потерпілих і свідків; встановлення норм відповідно до яких у випадку, якщо через тяжкий психологічний стан чи недостатній розумовий розвиток обумовлений малолітством, потерпілий неповнолітній від злочину не може дати показання у справі, зупиняються досудове слідство у кримінальній справі та строків давності за вчиненими злочинами тощо.

Основним законом, який регулює порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, є Кримінально-виконавчий кодекс України(КВК), який був прийнятий у червні 2003 року та набув чинності з 1 січня 2004 року. Метою кримінально-виконавчого законодавства України є захист інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими (ст. 1 КВК України). КВК України складається із Загальної, Особливої частин та Прикінцевих положень. В Особливій частині виділена окрема глава 21 – „Особливості відбування покарання у виді позбавлення волі засудженими жінками і неповнолітніми”, у якій визначаються особливості відбування покарання неповнолітніми засудженими у виховних колоніях; заходи заохочення і стягнення, що застосовуються до засуджених неповнолітніх; посадові особи, які застосовують заходи заохочення і стягнення до засуджених неповнолітніх; умови залишення у виховних колоніях засуджених, які досягли вісімнадцятирічного віку; участь громадськості у виправленні і ресоціалізації неповнолітніх. Крім того, соціально-педагогічного значення для нас набувають глава 1, ст. 6 щодо виправлення і ресоціалізації засуджених та їх основні засоби, глава 3 – органи і установи виконання покарань, глава 19 – виховний вплив на засуджених до позбавлення волі, глава 20 – особливості відбування покарання в колоніях різних видів [5].

Відповідно до ст. 19 КВК неповнолітні відбувають покарання у виді позбавлення волі на певний строк у виховних колоніях. На відміну від ст. 18 Виправно-трудового кодексу України від 23 грудня 1970 р., у якому передбачався поділ виховно-виправних колоній на колонії з загальним та посиленим режимом, чинний КВК України поділяє колонії на дільниці: карантину і діагностики, соціальної реабілітації та ресоціалізації. Згідно зі ст. 147 КВК України, засуджені, які досягли вісімнадцятирічного віку, переводяться із виховної колонії для подальшого відбування покарання до виправної колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами. З метою закріплення результатів виправлення, завершення загальноосвітнього або професійно-технічного навчання засуджені, які досягли вісімнадцятирічного віку, можуть бути залишені у виховній колонії до закінчення строку покарання, але не довше, ніж до досягнення ними двадцяти двох років (ст. 148 КВК України). У ст. 143 КВК України передбачено: “при сумлінній поведінці і ставленні до праці та навчання, після відбуття не менше однієї чверті частини строку покарання, засуджений неповнолітній може додатково одержувати один раз на три місяці короткострокове побачення, яке за постановою начальника виховної колонії, може проходити за межами виховної колонії”.

Як і для повнолітніх злочинців метою виконання і відбування покарання неповнолітнім засудженим є виправлення і ресоціалізація.

Виправлення – це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Ресоціалізація – свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві. Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання і відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив (ст. 6 КВК України).

Соціально-виховна робота – цілеспрямована діяльність персоналу органів і установ виконання покарань та інших соціальних інституцій для досягнення мети виправлення і ресоціалізації засуджених. У колоніях проводиться моральне, правове, трудове, естетичне, фізичне, санітарно-гігієнічне виховання засуджених, а також інші його види, що сприяють становленню їх на життєву позицію, яка відповідає правовим нормам і вимогам суспільно корисної діяльності. Соціально-виховна роботи із засудженими організовується в індивідуальних, групових і масових формах на основі психолого-педагогічних принципів і методів.

У виховних колоніях відповідно до законів України „Про освіту”, „Про загальну середню освіту”, „Про професійно-технічну освіту” для засуджених забезпечується доступність і безоплатність здобуття повної загальної та професійно-технічної освіти. Педагогічні працівники загальноосвітніх і професійно-технічних навчальних закладів надають допомогу адміністрації колонії в соціально-виховній роботі із засудженими.

У колоніях створюються також самодіяльні організації засуджених з метою розвитку у засуджених корисної ініціативи, соціальної активності, здорових між особових взаємовідносин, участі у вирішенні питань організації праці, навчання, відпочинку, побуту, впливу на виправлення засуджених, розвитку корисних соціальних зв’язків. Із числа засуджених, які зарекомендували себе позитивно, створюються ради колективів колоній і відділень соціально-психологічної служби.

За проханням засуджених або зверненням релігійної організації в колоніях проводяться богослужіння та релігійні обряди. Засуджені мають право на придбання і користування релігійною літературою (ст.ст. 123 – 128 КВК України).

Для надання допомоги адміністрації виховної колонії в організації навчально-виховного процесу, вирішення питань соціального захисту неповнолітніх засуджених, трудового і побутового влаштування осіб, які звільняються, при виховних колоніях створюється піклувальна рада з представників органів державної влади, місцевого самоврядування. Громадських організацій. З метою підвищення ефективності виховного впливу на засуджених при відділеннях соціально-психологічної служби можуть створюватися батьківські комітети (ст. 149 КВК України).

Взагалі, соціально-педагогічна робота з неповнолітніми засудженими здійснюється соціальними педагогами / соціальними працівниками в межах відділень соціально-педагогічної служби колоній, що підпорядковуються Управлінню соціально-виховної та психологічної роботи Державного департаменту з питань виконання покарань, яке складається з відділу організації соціально-виховної роботи, відділу організації психологічної роботи, відділу організації діяльності виховних колоній і регламентується наказами та постановами Державного департаменту з питань виконання покарань, затвердженими сумісно з іншими міністерствами.

Не зважаючи на прогресивність зазначених вище нормативних документів, нового КВК України порівняно з Виправно-трудовим кодексом України від 1970 року, проблема адаптації неповнолітніх засуджених як до умов ізоляції, так і після звільнення з колонії все ж таки залишається найскладнішою. За думкою окремих вітчизняних вчених (Т. Гончар, О. Бандурка, В. Трубников, А. Яровий та ін.), до неповнолітніх, що вперше вчинили злочин, потрібно розширити застосування покарань, не пов’язаних із позбавленням волі. Дослідження, проведені цими вченими підтверджують думку про те, що чим більше часу проводить засуджений в умовах ізоляції від суспільства (а ці умови різко відрізняються від нормальних умов життя на волі), тим з більшими труднощами стикається він у процесі соціальної адаптації після звільнення від покарання. Адже невиправдано тривалі строки ізоляції можуть і випадкового злочинця зробити рецидивістом. Зазначені вчені бачать наступні напрями вирішення цієї проблеми: розширити коло осіб, до яких може бути застосоване умовно-дострокове звільнення; ввести щорічні відпустки для неповнолітніх, засуджених до позбавлення волі, тривалістю 10–15 діб; умови відбування покарання, суспільно корисна праця, виховна робота, загальноосвітнє і професійне навчання повинні бути позбавлені карального нахилу, щоб не обмежувати внутрішнє і зовнішнє стимулювання до ресоціалізації засудженого неповнолітнього. Змінивши назву кодексу (Виправно-трудового на Кримінально-виконавчий), законодавець тим самим підкреслив, що виправити тільки залученням до праці неможливо, слід змінювати систему пенітенціарних установ. Перші кроки у цьому напрямку вже зроблені. Так, Концепція реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, що схвалена Указом Президента України від 25 квітня 2008 рок № 401/2008 безпосередньо визначає нагальність питання розроблення нових моделей установ виконання покарань для засуджених неповнолітніх, зокрема ювенального виправного центру Державної кримінально-виконавчої служби України. Це свідчить про те, що норми чинного законодавства поступово зближуються із міжнародним нормами. Наприклад, у Мінімальних стандартних правилах ООН, що стосуються виконання правосуддя щодо неповнолітніх, у ст. 60 передбачено, що умови, які створюються у відповідних закладах (виховних колоніях) повинні мати на меті зводити до мінімуму ті розходження між життям у в’язниці і життям на волі, які зменшують у засуджених почуття відповідальності і свідомості людської гідності.

Безпосередньо соціально-педагогічна робота з неповнолітніми засудженими здійснюється соціальними педагогами в межах відділів соціально-виховної та психологічної роботи виховних колоній, основною ланкою яких є відділення соціально-психологічної служби, і регламентується наказами та постановами Державної пенітенціарної служби України (реорганізованої у 2010 році з Державного департаменту з питань виконання покарань), затвердженими сумісно з іншими міністерствам: Про затвердження Порядку взаємодії суб'єктів соціальної роботи із сім'ями, які опинилися у складних життєвих обставинах (2006 р.); Про затвердження Порядку взаємодії центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді і установ виконання покарань у проведенні соціальної роботи з неповнолітніми та молоддю, які відбувають покарання в цих установах і звільняються з них (2005 р.), Про затвердження Положення про педагогічну раду виховної колонії та Типового положення про батьківський комітет при виховній колонії (2004 р.), Положення про психологічну службу установи виконання покарань (2000 р.), Положення про відділення соціально-психологічної служби установи виконання покарань (2000 р.), Положення про методично-виховну раду установи виконання покарань (2000 р.), Положення про відділення карантину, діагностики та розподілу засуджених установи виконання покарань (2000 р.), Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі на певний термін (2003 р.), Про затвердження Порядку взаємодії органів і установ виконання покарань, територіальних органів внутрішніх справ, органів праці та соціального захисту населення, центрів зайнятості щодо надання особам, які можуть бути звільнені від відбування покарання та відбули покарання, допомоги в трудовому і побутовому влаштуванні, соціальній адаптації (2009 р.), Про затвердження Положення про реалізацію в установах виконання покарань програм диференційованого виховного впливу на засуджених (2004 р.) та інші.

Зіставлення змісту міжнародних документів щодо захисту неповнолітніх засуджених з вітчизняними дало нам змогу дійти висновку, що чинне законодавство України максимально наближене та відповідає міжнародним стандартам у галузі призначення і відбування покарань неповнолітніми та соціальної роботи з ними. Проте організаційні умови функціонування спеціальних виховних установ Державної кримінально-виконавчої служби поки ще не дозволяють забезпечити буквальне виконання всіх норм, визначених чинним законодавством.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Міжнародні нормативно-правові документи, що лежать в основі українського законодавства щодо неповнолітніх засуджених.	\|	Аналітичні реакції та вимоги, яким вони повинні відповідати.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.