• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

У професійній діяльності

Усне публічне і приватне мовлення

Український мовленнєвий етикет у професійній сфері

Риторичні основи професійної комунікації.

ТЕМА 3. Форми, види і жанри усного професійного мовлення.

Лекція 3

План

1. Усне публічне і приватне мовлення у професійній діяльності.

2. Невербальні засоби спілкування.

3. Риторичні вміння – запорука успішного усного професійного мовлення.

4. Український мовленнєвий етикет у професійній сфері.

Основні терміни і поняття: усне публічне монологічне мовлення, усне приватне діалогічне мовлення, невербальні засоби спілкування, риторичні вміння, мовленнєвий етикет.

Професійна діяльність людини нерозривно пов’язана з мовленнєвою діяльністю в різних сферах суспільного життя. Сьогодні надзвичайно розширилися сфери функціонування усного українського літературного мовлення – суспільно-політичне життя, виробнича, науково-освітня, військова, культурно-мистецька галузі, дипломатія тощо. Виникають нові функціональні різновиди і жанри усного мовлення, вдосконалюються засоби і технічні можливості усного мовного спілкування.

Серед функціональних стилів усної літературної мови дослідники виділяють такі, як діловий, ораторський, науковий і науково-популярний, дидактично-педагогічний, виробничо-професіональний, побутовий, художньо-естетичний[1].

З увагою на кількість мовців, що беруть участь у передаванні інформації, основними формами вираження усного мовлення є монолог та діалог (полілог), у межах яких відбувається жанрова диференціація усного літературного мовлення.

Монолог(від гр. monos – один і logos – слово, мова) – це особлива форма побудови усного (чи писемного) мовлення, яка становить розгорнуте висловлювання однієї особи, адресоване самому собі або іншим особам і не розраховане на безпосередню словесну реакцію слухача.

Усне монологічне мовлення – це індивідуальна мовленнєва діяльність, форма цілеспрямованого тривалого словесного акту, яка розрахована на слухове сприймання. Воно характеризується специфікою мовної організації, відзначається загальною структурною цілісністю і композиційною завершеністю, підпорядковується позамовним чинникам та узгоджується із загальними етичними вимогами спілкування.

Зважаючи на функціональні особливості, характер контакту мовця зі слухачами, види монологічного мовлення систематизують:

- за функціональними критеріями розрізняють монолог публіцистичний, судовий, виробничо-службовий, науковий, навчальний;

- за ситуаційними ознаками виділяють два загальних різновиди – безпосередньо контактний та опосередковано контактний (різні форми монологічного мовлення по радіо і телебаченню).

Особливим різновидом усного монологічного мовлення, своєрідним за своєю природою, місцем серед інших видів мовлення, а також якісними ознаками є публічне монологічне мовлення.

У ньому найповніше реалізується система мисленнєво-мовленнєвих дій – уміле використання форм людського мислення (логічного, образного) та мовних засобів їх вираження, а також застосування спеціальних засобів впливу на аудиторію (міміка, жести, поза, погляд, інтонація). Отже, усне публічне мовлення – це сукупність вербальних, візуальних та акустичних складників, які органічно поєднуються у процесі подання та сприймання інформації.

Визначальною для всіх жанрово-стильових різновидів усного публічного монологічного мовлення є вимога дотримуватися норм вимови та в цілому загальнолітературних норм, прагнути донести до слухача зміст повідомлюваного, переконати його у правдивості своїх думок.

У сучасних умовах відбувається видозміна естетичної природи усного публічного монологічного мовлення: піднесено-патетичний тон публічного виступу змінюється довірливими інтонаціями спілкування.

Різні ситуації усного публічного професійного спілкування вимагають відповідного стилю та жанру.

Жанри усного публічного монологічного професійного мовлення можна співвіднести з обставинами ділового спілкування: виступи на наукових конференціях, симпозіумах, з’їздах, семінарах, презентаціях нових наукових видань, засіданнях наукового гуртка, під час захисту курсових, дипломних, магістерських робіт тощо (науковий стиль) або виступи на виробничих нарадах чи зборах, конференціях чи засіданнях трудового колективу, виступи під час громадських слухань, звернення керівників держави до народу тощо (офіційно-діловий стиль). Жанри реалізації функціональних різновидів усного публічного монологічного професійного мовлення близькі до жанрів писемного літературного мовлення, тобто передбачають створення первинного письмового тексту і підготовку на його основі усного варіанту.

Залежно від змісту, призначення, способу проголошення й обставин спілкування виділяють такі жанри усного публічного монологічного мовлення у діловій сфері: доповідь (співдоповідь), промова, лекція, виступ, повідомлення.

Доповідь – це один із найпоширеніших форм публічного монологічного мовлення. Доповідь може бути політичною, діловою, звітною, науковою.

Політична доповідь – поширена формою донесення та роз’яснення суспільству питань внутрішньої і зовнішньої політики країни. Її виголошують здебільшого керівники держави, офіційні особи на масових зібраннях людей – з’їздах, сесіях, міжнародних форумах.

Ділова доповідь – виклад інформації і шляхів розв’язання різних практичних питань життя і діяльності певного колективу, організації.

Звітна доповідь – це своєрідним різновид ділової доповіді, у якій роблять повідомлення про результат усієї роботи за певний період, тобто повідомляють не про одну чи декілька ділянок роботи, а про висвітлюють усю діяльність установи, організації.

Наукова доповідь – узагальнює наукову інформацію, досягнення, відкриття чи результати наукових досліджень. Заслуховуються на різноманітних наукових зібраннях – конференціях, симпозіумах, семінарах тощо. Наукову доповідь, зроблену на основі критичного огляду і вивчення низки публікацій інших дослідників, називають рефератом.

Промова – публічний виступ перед публікою на мітингах, масових зборах, присвячений злободенній, суспільно значущій темі. Загальна мета – інформувати, надихнути, переконати, закликати до дії, привітати.

У системі усного публічного професійного мовлення виділяють промови інформаційні, агітаційні, вітальні.

Лекція– це основний жанр передачі і поширення знань у системі вищої школи. Залежно від тематики, навчально-інформаційного призначення виділяють різні види лекції: лекція-інформація, лекція-інструктаж, лекція-показ, лекція-бесіда, лекція-репортаж, лекція-спогад.

Лекція-інформація містить повідомлення про невідомі слухачам факти і є найбільш поширеним видом у роботі викладача вищого навчального закладу.

Лекція-інструктаж відзначається методичною спрямованістю, готує слухачів до виконання якоїсь роботи.

Лекція-показ передбачає розповідь про певні методи роботи і демонстрацію того, як цю роботу треба виконувати.

Лекція-бесіда має діалогічну спрямованість, оскільки лектор долучає до інтелектуальної співпраці аудиторію, чим значно активізує увагу слухачів та посилює інтерес до обговорюваних проблем.

Лекція-репортаж є розповіддю про побачене під час екскурсії, подорожі по історико-культурних місцях або враження від зустрічі з цікавою людиною тощо. Найчастіше використовують на заняттях у групах із журналістським профілем.

Лекція-спогад присвячена подіям історії, учасником або свідком яких був лектор. Вона відзначається емоційністю, довірливістю, яскраво показує духовно-інтелектуальний світ мовця, систему його цінностей.

У межах навчальної дисципліни можна формувати цикл лекцій: вступні, узагальнювальні, оглядові тощо. Цикли лекцій створюють на основі єдності предмета, проблеми обговорення. Вони є ефективними у викладі ґрунтовних науково-теоретичних проблем, складних за змістом, широких за обсягом, а також популярних тем, які відповідають потребам аудиторії.

Виступ – це короткотривале усне мовлення з приводу одного чи кількох питань (на зборах, нарадах, ділових засіданнях, конференціях, відкритих слуханнях, семінарах тощо). Поширеним є виступ за доповіддю (дебати). У такому виступі орієнтовно має бути вступна частина (вказівка на предмет обговорення), основна частина (виклад власних поглядів на певне питання), висновки (пропозиції, оцінка роботи).

Повідомлення – „невелика доповідь на якусь тему”. Якщо тема широка, пишуть доповідь, вузька – повідомлення.

У професійному спілкуванні нерідко трапляються ситуації, коли треба обирати форму діалогу. Першим, хто усвідомив важливість діалогу для прогресу пізнання, вважають Сократа. Відомі бесіди Сократа з друзями і недругами ввійшли до золотого фонду риторики.

Діалог(від гр. dialogos – розмова, бесіда) – форма мовлення, що передбачає мовленнєву взаємодію, обмін висловлюваннями (репліками) між мовцем і слухачем, які весь час міняються ролями. Кількість учасників мовленнєвого процесу – два, іноді кілька (полілог). Особливістю діалогічного мовлення є взаємозумовленість синтаксичної будови та змісту реплік співбесідників, що об’єднує діалог в єдине ціле. У структурі діалогічного тексту переважають неповні, односкладні речення, слова-речення, зміст яких доповнює ситуація мовлення і пряма зорієнтованість на конкретне висловлювання співрозмовника. За функціональними ознаками репліки можуть бути різними – репліка-запитання, репліка-відповідь на запитання, репліка-ствердження або заперечення, репліка-оцінка, репліка-імператив, репліка-запитання, репліка-привітання або відповідь на привітання, репліка, що вносить новий аспект розвитку теми або переводить діалог в іншу тематичну площину тощо[2].

Основними жанрамиусного діалогічного мовлення, зокрема у професійній сфері, є ділова бесіда, спілкування керівника з підлеглим, розмова під час прийому відвідувачів, телефонна розмова.

Ділова бесіда – це розмова, в якій бере участь небагато учасників. Мета ділової бесіди – отримання інформації, розв’язання важливих виробничих проблем, вирішення певних завдань. Як і будь-яка розмова, – це „будівля, яку зводять спільними зусиллями” (Андре Моруа). Відбувається обмін репліками, питаннями і відповідями, думками й оцінками.

Ділова бесіда – це процес спілкування, який охоплює певні психологічні елементи соціальної взаємодії, а саме: тривалість мовлення, тривалість зустрічі, темп спілкування, владність, інтимність стосунків, співробітництво і змагання, емоційний тон, мету і предмет зустрічі[3].

У діловій бесіді є конкретні правила дотримання комунікативної етики. Треба бути уважним і тактовним до співрозмовника, вміти слухати його думку, враховувати погляд і докази, висловлювати свої думки точно, логічно, переконливо, стежити за реакцією партнера і відповідно коригувати свої дії, стимулювати зацікавленість розмовою. Успіх ділової бесіди залежить від ступеня готовності до теми розмови, психологічно сприятливої атмосфери, коректної мовної поведінки співрозмовників.

Основні моменти будь-якої ділової бесіди: встановлення місця й часу зустрічі, спосіб вступу в контакт (початок розмови), визначення мети бесіди (проблема, яку треба розв’язати, конкретне завдання), обмін думками, пропозиціями (оцінка, ухвала), фіксування домовленості і вихід із контакту (підсумки бесіди, взаємні зобов’язання).

Численні поради фахівців з ділової етики, соціоніки, психології стосуються правильного вибору години, дня тижня, часу для важливої ділової бесіди (найпродуктивніший працездатний період – з 9 до 14 і з 16 до 20 години), вибору місця зустрічі (власний кабінет, кабінет опонента, нейтральна територія), тривалості розмови тощо. Важливою і водночас найважчою частиною ділової бесіди, вважають вони, є початок. Розмову не варто починати з обговорення погоди. Початок бесіди – це встановлення контакту, побудова „мосту” між партнерами. Радять ставити запитання по суті, відповідати спокійно, виявляючи знання справи, аргументувати свою позицію, говорити докладно, але не багатослівно, створювати довірливу атмосферу, зацікавлювати співрозмовника, не втрачати у розмові ініціативи, уникати полеміки. „Ділова бесіда – це мистецтво, а починати потрібно з одягу та ерудиції”, – одна з порад. Ось, до прикладу, перелік того, чого не слід робити під час бесід: не нав’язувати розмови, не втручатися, не дорікати, не робити натяків, не зводити рахунки, не бути надто допитливим, не говорити про зв’язки, не давати порад про здоров’я, не дивитися впритул, не відводити очей убік. Н. Ботвина по-іншому узагальнює, яких саме помилок припускаються найчастіше співрозмовники під час ділової бесіди, як-от: виявляють авторитарність; не зважають на погляди інших; ігнорують стан співрозмовника; не враховують мотиви поведінки співрозмовника; не виявляють інтересу до проблем співрозмовник; перебивають мовців; говорять, не впевнившись, що їх слухають; говорять довго; обмежуються однією пропозицією[4]. О. Корніяка формулює правила, які діють у межах комунікативного кодексу ділового спілкування (кодексу кооперативності та партнерства), так: правило необхідності і достатності інформації, правило якості інформації, правило відповідності темі і правило дотримання стилю[5]. Звичайно, під час ділової бесіди потрібно виявляти вихованість, а це передбачає ввічливість, привітність, доброзичливість, тактовність, стриманість, повагу до співрозмовника. Лише тоді ділове спілкування буде діяльно-практичним і успішним.

Спілкування керівника з підлеглим може відбуватися з різних причин та в різних ситуаціях:

· керівник віддає розпорядження, вказівки, рекомендує, радить;

· керівник отримує зворотну інформацію про виконання завдання;

· керівник дає оцінку завданню, яке виконав підлеглий.

У ситуації „розпорядження” значною мірою вибір форми впливає на виконання. Щоб розпорядження виконували охоче, воно має відповідати внутрішнім переконанням підлеглого, тобто:

· зміст розпорядження не суперечить принциповим поглядам підлеглого;

· підлеглий особисто зацікавлений у розв’язанні поставленого питання.

Керівникові варто пам’ятати, що підлеглий легше сприйме його позицію за умови позитивного емоційного ставлення до своєї персони. Психологічними прийомами досягнення прихильності підлеглих може бути часте промовляння вголос імені та по батькові співрозмовника. Запам’ятати ім’я допоможе кількаразове повторення його з якогось приводу, напр.: Дуже приємно це чути, Маріє Іванівно! Якщо колектив для керівника новий, то він змушений вивчати імена підлеглих вдома. Не зайвим буде сказати підлеглому і заслужений комплімент, напр.: Знаю Вас як досвідченого фахівця. Однак не варто акцентувати на компліментарних фразах і після компліменту робити антикомплімент, напр.: Руки в тебе золоті, але язик – ворог твій! Керівник мусить бути терплячим та уважним слухачем, цікавитися позаслужбовими турботами, інтересами підлеглого і використовувати їх в інтересах виробництва. Ці прийоми більше впливають на сферу підсвідомого, ніж на свідомість людини.

Не завжди розмова керівника з підлеглим може бути приємною, наприклад, ситуація „покарання” чи „звільнення”. І навіть у цих випадках керівникові слід дотримуватися певних етичних правил і норм:

· підготувати емоційний фон для сприйняття негативної чи критичної інформації, який має бути самостійним і не пов’язаним із вчинком;

· засудити негідний вчинок (дії) підлеглого і висловити вердикт (оголосити догану, усне попередження тощо);

· закінчити розмову, якщо це можливо, на позитивній ноті, напр.: І надалі прошу мене звільнити від таких неприємних розмов.

Розмова під час прийому відвідувачів – це приватне ділове мовлення, що є засобом повсякденного спілкування людей у процесі виконання службових обов’язків. Мовлення керівника, який приймає відвідувачів, перестає бути його приватною справою – це мовлення офіційне, від імені установи, яку він представляє.

Під час розмови з відвідувачами керівник має дотримуватись низки вимог щодо культури усного мовлення, зокрема:

· темп мовлення узгоджувати з тематикою і ситуацією розмови, індивідуальними рисами мовця. Він повинен бути неспішним, але не надто млявим і байдужим;

· тон розмови обирати спокійний, діловий, стриманий. Керівник має уважно слухати, чітко давати поради;

· намагатися не напружувати голос і до кінця фрази помітно його знижувати;

· робити порівняно невелику кількість пауз. Кожна пауза має увиразнювати сказане, створювати психологічний підтекст. Вона, звичайно, може бути викликана потребою знайти влучне потрібне слово;

· слова вимовляти виразно, але менш старанно, ніж при публічному мовленні. Окремі звуки можуть послаблюватися. Надмірну ретельність в артикуляції сприймають як вияв агресивності, нетерпимості, бажання якнайшвидше „виставити відвідувача за двері”;

· мовлення керівника має відзначатися багатством слів та виразів (можна використовувати крилаті вирази та фразеологізми). Перевагу слід надавати загальновживаній та стилістично нейтральній лексиці. Абсолютно відсутні образливі, просторічні слова, жаргонізми та діалектизми.

Важливими є й вимоги, які ставлять до мовлення та культури поведінки відвідувача. Людина, яка прийшла на прийом, має назвати себе (прізвище, рід занять, посаду) і коротко викласти суть справи, подякувати за пораду, допомогу. В кабінет керівника не прийнято заходити і сідати без дозволу чи запрошення, а керівникові не личить годинами „тримати відвідувача за дверима”, чи не запропонувати йому сісти, чи не провести в кінці розмови до дверей або хоча б подати руку, особливо якщо це літня людина.

Телефонна розмова – особливим видом усного ділового мовлення, найпростіший і найефективніший спосіб встановлення ділового контакту. Тут не працюють міміка, жести. Візуальний контакт між співрозмовниками відсутній, тому дуже важливими є інтонація та лексичне вираження. Обмеженість у часі, можливість технічних перешкод знижують ефективність цього виду мовлення. Однак суттєвими перевагами телефонної розмови над іншими способами є оперативність передавання інформації, швидкість реагування на інформацію, можливість дистанційного керування діями, зручність.

Успіх ділової розмови по телефону залежить від уміння дотримуватися певних правил поведінки – телефонного етикету. „Не випускайте з уваги тієї обставини, що телефонна розмова – це великою мірою ваша візитна картка,[6] – зауважують фахівці школи бізнесу. Уміння ділових людей вести телефонні розмови сприяє й авторитету фірми, установи, організації, яку вони представляють.

Службова телефонна бесіда має таку структуру:

· момент встановлення зв’язку (вітання, взаємне представлення);

· виклад суті справи (повідомлення мети дзвінка, ознайомлення з проблемою);

· обговорення ситуації, проблеми;

· закінчення розмови (резюме, прощання).

Важливими аспектами ведення ділової телефонної розмови є:

· Часові межі. Кожна телефонна розмова у середньому триває 3–5 хвилин. Із часом виробляється вміння розмовляти по телефону коротко, висловлюватися чітко і стисло. Цьому сприяє володіння інформацією, попередня підготовка до розмови. Якщо передбачається тривала розмова, потрібно запитати, чи має співрозмовник достатньо часу для бесіди. Час ділових регулярних розмов краще узгоджувати з партнером. Завжди треба намагатися телефонувати у зручний час: не телефонувати до дев’ятої години зранку та після десятої ввечері.

· Дотримання мовного етикету. Обов’язково потрібно вживати формули вітання (на початку розмови, а також тоді, коли до слухавки підійшов інший співрозмовник), прощання (у кінці розмови), подяки, вибачення – відповідно до ситуації. Важливе значення має взаємне представлення на початку телефонної розмови: треба назвати прізвище, ім’я, по батькові, посаду й організацію, яку ви представляєте. Говорити без поспіху, розбірливо (щоб можна було записати). Прохання, запитання потрібно формулювати тактовно і люб’язно (з ким хочете розмовляти, з якого приводу телефонуєте, прохання занотувати, переказати інформацію та ін.). Для цього існує низка обов’язкових етикетних реплік, якими, неначе паролями, обмінюються обидві сторони спілкування, напр.: Чи не могли б ви запросити до телефону...? Будь ласка, покличте..; Чи можу я розмовляти з...?; Чи можу я зателефонувати пізніше?; Мені рекомендували звернутися до вас з питання... ; Зачекайте хвилинку, зараз я передам слухавку; Прошу зачекати; Зателефонуйте, будь ласка, пізніше, через двадцять хвилин, вона зараз дуже зайнята; Чи не могли б ви йому переказати...?; Перекажіть, будь ласка, інформацію та ін.

· Максимальна насиченість інформацією. Дотримання цієї вимоги характеризує співрозмовників як досвідчених ділових людей. Якщо це “вихідна” розмова, вона потребує продуманості й підготовки. Мати під рукою план розмови, порядок питань, документи, дати, цифри, прізвища, потрібні номери телефонів, ключові слова розмови – це означає подбати про те, щоб розмова була ефективною.

· Конструктивність розмови. Залежить від компетентності партнерів, уміння наголошувати на суттєвому, уникати непорозумінь, вести діалог, а не монолог, тобто уважно слухати співрозмовника. Якщо розмова довга, час від часу бажано підсумовувати досягнуті угоди, підтримувати розмову принагідними репліками. Варто записувати важливу інформацію, це допоможе дотримавати слова і виконати певні обіцянки чи домовленості. У разі виникнення складних питань можна запропонувати співрозмовникові зустрітися.

· Позитивне емоційне тло. Одне з найважливіших правил ділової телефонної розмови – бути доброзичливим, розмовляти привітно, звичним рівним голосом, спокійно, виразно, витримано, а не гучно й галасливо. Під час розмови варто називати співрозмовника на ім’я та по батькові, це завжди для нього приємно. Не перечити співрозмовникові, не перебивати, не виказувати свого невдоволення, не вдаватися до категорично-наказового тону, не погрожувати, уникати бурхливого вияву емоцій. Намагатися, щоб телефонна розмова не була монотонною. Важливими чинниками творення позитивного тону телефонної розмови є голос, інтонація, паузи, логічний наголос.

· Мова. Звичайно, лише літературна. Висловлюватися потрібно стисло, точно, стежити за логікою та послідовністю викладу думок, використовувати короткі, правильно побудовані речення. „Телефонну розмову не можна “переглянути” і стилістично виправити, – зауважує Н. Бабич, – у ній „не працюють” міміка, жести, але вона надзвичайно економна в одержанні інформації, для чого ефективно використовується лексичне й інтонаційне багатство мови”[7]. Важливість розмови вимагає добору потрібних слів, переконливих аргументів, збільшує вагу реплік. Стиль розмови залежить і від ступеня знайомства співрозмовників, їхнього віку, статі, посади тощо. Більша розкутість синтаксису, елементи гумору, веселий тон розмови мають бути доречними, тобто тільки допомагати, а не шкодити справі.

· Технічні моменти телефонної розмови. Виділяють декілька правил ділового спілкування по телефону:

1. Набирайте номер телефону тільки тоді, коли переконані у його правильності.

2. Слухавку намагайтеся підняти між другим та четвертим дзвінком, бо після п’ятого телефонного дзвінка спрацьовує автовідповідач.

3. Якщо вам зателефонували у той час, коли ви вирішуєте термінову справу, попросіть вибачення і пообіцяйте сконтактуватися з тим, хто телефонує, пізніше. Обов’язково дотримайте слова. Можна попросити партнера, щоб він сам зателефонував пізніше.

4. Якщо співробітника, якого просять до телефону, немає на місці, а питання, яке порушує адресант може вирішити інший співробітник, потрібно запросити його або дати відповідний номер телефону.

5. Якщо сталося роз’єднання з технічних причин, відновлює зв’язок той, хто телефонував.

6. Закінчує розмову той, хто її почав. Якщо співрозмовник жінка, то ініціативу варто віддати їй.

7. Ніколи не кладіть несподівано слухавки.

8. На помилковий дзвінок реагуйте ввічливо, за власний помилковий дзвінок просіть вибачення.

9. Пам’ятайте, що службовий телефон – для службового користування.

Отже, основні вимоги до мовця, що говорить по телефону, такі: 1) чіткість, чистота артикуляції, правильність дикції; 2) середній за силою голос мовлення; 3) лаконізм висловлювання (лексичний і синтаксичний), чіткість, виразність побудови фрази; 4) темп мовлення – середній; 5) тон мовлення – спокійний, ввічливий[8].

Культура ведення ділової телефонної розмови – ознака загальної культури людини. Вироблення певних принципів поведінки у телефонному спілкуванні, дотримання соціально-психологічних вимог телефонного етикету не тільки характеризує людину як ділову, енергійну, цілеспрямовану, а й реально допомагає у веденні справи.

При обговоренні проблеми часто доводиться обстоювати свою думку, захищати свою позицію, тобто вести різні види спору – дискусію, полеміку.

Дискусія (з лат. discussio – дослідження, розгляд, розбір) – найшляхетнішим вид спору, який ведуть з метою з’ясувати позиції сторін, зіставити погляди, знайти істину. Учасники спору з повагою ставляться один до одного, логічно обґрунтовують думки, наводять переконливі аргументи. У дискусії немає переможців, оскільки у процесі пошуку істини виграють усі.

Полеміка(з давньогрец. polemikos – войовничий, ворожий) – вид спору, мета якого – захистити свою думку і спростувати думку опонента. Перемогу в полеміці можна здобути, вдаючись до переконання опонента або використовуючи заборонені прийоми (хитрощі, маніпуляції фактами тощо). Спір, розрахований на перемогу будь-якою ціною, називають еристикою.

Культура ведення спору вимагає від учасників дотримання певних принципів, зокрема[9]:

1. Попередня підготовка.

2. Толерантне ставлення до опонентів.

3. Послідовний аналіз альтернатив.

4. Коректність.

5. Відстороненість.

6. Подолання психологічних бар’єрів.

7. Поетапне наближення до істини.

Принцип попередньої підготовки.

На етапі попередньої підготовки до ведення спору учасники продумують стратегію, основний напрям, головну мету, збирають і осмислюють потрібну інформацію, передбачають варіанти аргументації опонента.

Читайте також:

1. II. Мотивація навчальної діяльності. Визначення теми і мети уроку
2. IІI. Формулювання мети і завдань уроку. Мотивація учбової діяльності
3. V. Питання туристично-спортивної діяльності
4. Абсолютні та відності показники результатів діяльності підприємства.
5. Автоматизація банківської діяльності в Україні
6. Автоматизація метрологічної діяльності
7. АДАПТАЦІЯ ОБМІНУ РЕЧОВИН ДО М'ЯЗОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
8. Аксіоми безпеки життєдіяльності.
9. Аксіоми безпеки життєдіяльності.
10. Активізація пізнавальної діяльності учнів на уроках фізики.
11. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
12. Актуальність і завдання курсу безпека життєдіяльності. 1.1. Проблема безпеки людини в сучасних умовах.

Переглядів: 2359