• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Усного професійного мовлення

Риторичні вміння – запорука успішного

Зважаючи на сугестивний характер усного живого слова, тобто здатність впливати на кого-небудь, викликати у когось певний настрій, почуття, усне публічне монологічне мовлення пов’язують з ораторським мистецтвом, співвідносять з поняттями „ораторський стиль”, „красномовство”, „риторика”[12]. Видатний російський письменник А. П. Чехов говорив: „Можливо, і ми колись дочекаємося, що наші юристи, професори і взагалі посадові особи, які за обов’язками служби мають говорити не лише вчено, але й зрозуміло і гарно, не виправдовуватимуться тим, що вони „не вміють” говорити. Адже в принципі для інтелігентної людини погано говорити повинно б вважатися непристойністю, як не вміти читати і писати, і у справі освіти й виховання навчання красномовства слід було б вважати неминучим”[13].

У сучасному світі є багато шкіл, центрів, факультетів і кафедр, які займаються проблемами риторики, ораторського мистецтва, ділової комунікації, мистецтва вести полеміку, дискусію тощо. Всесвітньо відомі імена Поля Сопера, Дейла Карнегі та їхніх послідовників, які формують риторичну культуру політиків, бізнесменів, юристів, рекламних агентів, учителів, акторів. Українську школу мистецтва публічного мовлення представляють сьогодні вчені Г. Сагач, Л. Мацько, Н. Бабич, Н. Чибісова та ін. Видатними українськими риторами минулого були Ф. Прокопович, Г. Кониський, Г. Сковорода.

Професор риторики Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович вважав риторику „царицею душ”, „княгинею мистецтв” і вказував на такі її функції, як соціально-організаційну (засіб агітації), культурно-освітню, а також одержання знань, збудження почуттів, формування громадської думки та ін. Прагматично-інформаційне ХХІ ст. зараховує риторику до соціально активних наук, що мають забезпечити ефективну передачу інформації через канал мови, формувати гуманістично орієнтовану мовну особистість, толерантний мовний клімат у суспільстві[14].

Поступове зростання демократичних тенденцій у суспільно-політичному житті сприяють виникненню потреби в яскравих особистостях (політичні діячі, педагоги, публіцисти), які вміють самостійно, сміливо, яскраво мислити, переконувати і спонукати до дії своїм словом. „Діяльність людини в умовах ринку, – зазначають автори посібників з ритори, – передбачає і змушує майже кожного бути оратором: переконливо та дохідливо виступати в різних аудиторіях, розумно говорити в різних ділових та життєвих ситуаціях, вести дебати, аналізувати та критично сприймати повідомлення ЗМІ тощо. Сучасні технології ЗМІ часто пригнічують риторично не підготовленого слухача. Тому тим, хто живе в сучасному світі, просто необхідно оволодіти знаннями та уміннями в сфері риторики”[15].

Своєрідність риторики як науки виявляється в її універсалізмі, тобто:

- риторика існує не заради риторики, а становить технологію, модель, каркас, який можна наповнити будь-яким предметним змістом (економічним, політичним, педагогічним тощо). Предмет мовлення лише виграє від того, що буде пропущений крізь призму риторики, побудований і донесений за її законами;

- знання риторики необхідне в будь-якій професії, бо уміння управляти своїм мисленням і мовленням дає можливість людині повніше реалізувати себе, свої здібності в обраній спеціальності, тобто ефективна мисленнєво-мовленнєва діяльність – основа професіоналізму;

- риторика закладає основи системної мисленнєво-мовленнєвої публічної діяльності, а всі інші науки поглиблюють ту чи іншу грань цієї діяльності. Внаслідок цього в людини формується системне бачення світу, відображеного у багатоманітності спеціальних предметів;

- риторика – наука, що перебуває у безпосередньому стосунку до категорії морального. Отже, навчання риторики повинно йти поряд з вихованням та самовихованням високо моральної, відповідальної особистості. Тільки-но мовець забуває про принцип „не зашкодь іншому” – зразу ж змінюється характер його дії на інший суб’єкт: з переконання дія перетворюється на маніпуляцію, і весь арсенал риторичних засобів спрямовується на руйнацію особистості – пригнічування, приниження, залякування, підкорення тощо.

Величезну силу слова мають лише люди, які сформували в собі основні якості мовної особистості: логос, етос, пафос.

Логос– творча ідея, думка, котру мовець пропонує іншим людям.

Етос – моральна позиція, моральний кодекс, морально-етична поведінка оратора. Феофан Прокопович подавав етос як види чеснот людини: мудрість, справедливість, хоробрість, поміркованість. Кожна з них має вести до вдосконалення моралі та етики поведінки особистості.

Пафос – емоційна сила слова, здатність його впливати на почуття людей, спонукати їх до дії.

Риторика розвиває в людині цілу низку особистісних якостей:

культуру мислення – самостійність, самокритичність, глибина, гнучкість, оперативність, відкритість;

культуру мовлення – правильність, виразність, ясність, точність, доцільність, логічність, оригінальність, краса;

культуру поведінки – ввічливість, тактовність, коректність, розкутість, серйозність;

культуру спілкування – повага до співрозмовника через вивчення його інтересів, управління поведінкою слухачів, згуртування однодумців, відповідальність за мовленнєвий вчинок.

Риторику образно можна уявити як риторичне дерево:

1. Корінь дерева прихований від очей аудиторії – причина, що спонукала оратора вийти до аудиторії (прагнення прославитися, фінансові інтереси, поглибити професіоналізм тощо).

2. Стовбур становить тема виступу, основна проблема ораторського мовлення.

3. Основні гілки – основні питання плану.

4. Дрібніші гілочки – підпитання, на які поділяється питання теми.

5. Крона дерева – листя, тобто слова, в які оратор одягає виступ.

6. Квіти – мовні засоби, які можуть зробити виступ виразним, своєрідні мовні прикраси. Цицерон називав їх „лефіком” (лефік – античний флакон витонченої роботи, в якому жінки того часу зберігали парфуми: трояндове масло тощо).

Сучасна оновлена риторика отримала назву неориторика. Вона стає дисципліною широкого діапазону, що стосується багатьох видів мовної комунікації:

- публічний виступ-монолог;

- участь у полеміці (наприклад, круглий стіл);

- різні види ділового спілкування;

- стислий виступ-репліка;

- виступ перед відкритим мікрофоном тощо.

Невід’ємними складниками риторичного діяння є оратор, промова і слухачі[16].

Значною мірою успіх публічного мовлення залежить від риторичної майстерності оратора (лектора, доповідача) доповідача. Батько риторики Цицерон зазначав: „Найкращий оратор є той, хто своїм голосом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження. Вчити – обов’язок оратора, давати насолоду – честь, яку віддають слухачеві, справляти сильне враження – необхідність”.

Риторичну майстерність оратора оцінюють за такими ознаками:

1. Компетентність – рівень знань про предмет мовлення.

2. Лінгвістичні знання мовної норми та її варіантів, багатство мовних засобів (бідність словника у мові публічних виступів є неприйнятною).

3. Володіння хорошою дикцією – правильна артикуляція, володіння різними типами інтонації, уміння змінювати темп мовлення, користуватися паузами.

4. Інтелігентність – тактовність, доброзичливість.

5. Вміння організовувати свої стосунки з аудиторією – дотримуватися принципів співробітництва, виявляти коректність у мовленні.

Отже, справжній ораторський талан виявляється у силі змісту, інтелектуальній могутності, волі, почуттях, нестандартному, часто критичному мисленні, пам’яті. Цьому треба наполегливо вчитися. Афоризм Цицерона „Поетами народжуються, ораторами стають” є підтвердженням цього. Хоча Цицерон не відкидав природних здібностей, обдарованості, хисту людини.

Виступ перед широким загалом – це дуже відповідальний акт, він вимагає від оратора (доповідача, лектора) не лише природних умінь, але й відповідних знань, досвіду, звички слухати, читати, писати. Отже, гарному ораторові треба багато про що почути, багато чого побачити, багато чого осмислити і засвоїти, а також багато чого прочитати.

Готуючись до публічного виступу (лекції, доповіді), промовець може обрати один із чотирьох варіантів. Досвід, уміння, темперамент людини допоможуть визначити найбільш прийнятний варіант підготовки до публічного виступу та виголошення тексту:

1. Написати весь текст виступу, а потім прочитати його слухачам.

2. Написати текст виступу, але виголошувати його з пам’яті, час від часу заглядаючи в рукопис.

3. Підготувати і використовувати лише коротенькі записи, тези виступу.

4. Виступати без будь-яких нотаток.

Передаючи свій досвід ораторської діяльності учням, Цицерон розкривав особливості процесу підготовки промови, наголошуючи на тому, що і в якій послідовності треба робити:

- по-перше, дібрати зміст для свої промови;

- по-друге, розташувати знайдене за порядком, зваживши та оцінивши кожен доказ;

- по-третє, одягти і прикрасити все це словами;

- по-четверте, зміцнити промову в пам’яті;

- по-п’яте, виголосити її достойно і приємно[17].

Ці класичні настанови античних часів цілковито узгоджуються із сучасним баченням системності мисленнєво-мовленнєвої діяльності оратора, спрямованої на підготовку та виголошення промови:

- винайдення задуму, ідеї, мети (інвенція);

- добір і розташування відповідного матеріалу (диспозиція);

- втілення змісту у мовні форми вираження (елокуція і елоквенція);

- тренування оперативної пам’яті, запам’ятовування (меморія);

- виступ, публічне виголошення промови (акція);

- самоаналіз власних успіхів та невдач (релаксація)[18].

Така системність та послідовність етапів підготовки, виголошення промови та одержання очікуваних результатів від неї у риториці є усталеною. Порушення її призводить до розгубленості і помилок під час виступу оратора.

Усне публічне професійне мовлення, особливо такі його жанри, як доповідь, промова, лекція, передбачає кілька етапів попередньої роботи:

Читайте також:

1. Аналіз основних систем трудового і професійного навчання: предметної, предметно-операційної, операційної, операційно-предметної, системи ЦІП, операційно-комплексної тощо.
2. Асиміляція приголосних у потоці мовлення
3. Аспекти роботи над зв'язним мовленням
4. Вибір слова – основа культури мовлення
5. Види і жанри публічного мовлення.
6. Види мовлення та їх характеристика
7. Види публічного мовлення
8. Види усного ділового мовлення
9. Види усного ділового спілкування
10. Види усного спілкування
11. Види, типи і форми професійного спілкування
12. Види, типи і форми професійного спілкування. Основні закони спілкування. Стратегії спілкування.

Переглядів: 1967