• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Підходи до управління розвитком

ПОНЯТТЯ УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ

Задача управління

• необхідно вносити зміни в структуру організації, удосконалювати систему управ­ління, вертикальні та горизонтальні зв'язки;

• відбуваються зміни в системі вищого порядку;

• керівник закладу сумнівається в існуючому напрямку розвитку та шляхах досягнення завдань організації;

• відбувається процес «тиску знизу» тощо.

У період оновлення системи освіти в Україні великого значення набувають пошуки принципово нових механізмів взаємодії всіх учасників навчально-виховного процесу. Одним із шляхів реформування управлінської ланки визначене Процеси перетворення в освітній установі«наукове обґрунтування нової системи управління освітою, відпрацювання інноваційних моделей управління» [10]. Такою новою моделлю управління можна вважати управління розвитком навчального закладу.

Технологія управління розвитком освітньої організації запозичена із виробни­чого та соціального менеджменту. 60 — 80-ті роки пов'язані із пошуком нових підходів до управління організацією за умов нестабільних, динамічно змінних факторів внутрішнього та зовнішнього середовища. Р. Берхад дав визначення розвитку організації як цілеспрямованої роботи, що здійснюється вищим керів­ництвом для збільшення ефективності і життєздатності організації засобами пла- [ нових змін у процесах, які протікають у ній, використовуючи при цьому знання | і методи науки про поведінку людей і науку управління. Провідна роль у розви­тку організації належить керівникові.

У середині 90-х років учені засвідчили той факт, що кризові явища в освіті спостерігаються не тільки в Росії та країнах колишнього Радянського Союзу: «...про кризу школи говорять у всіх цивілізованих країнах — США, Англії та ін., причому ознаки кризи повсюди більш чи менш однакові: зниження престижу знань, рівня успішності, значний відсоток функціональної неграмотності ті, невисока кваліфікація вчителів тощо». В.С. Лазарєв вказує на основні

недоліки традиційної школи: учнів не вчать учитись, більшість школярів прос­то не хоче вчитись, у них не формується ціннісне ставлення до свого розвитку, а відтак і до освіти. І пов'язує вчений ці фактори передусім із тим, чому і як навчають.

живий

Відомий російський вчений М. М. Поташник доводить, що школа організм, що постійно розвивається. Вона має свою індивідуальну поведінку, свої

манери реагування на різні події, зміни зовнішнього середовища; свої можли­вості; рівень компетентності та професіоналізму; свій темперамент, емоційний настрій; свою історію, біографію, долю; свою систему моральних цінностей; вона розвивається завдяки своїм особливостям, внутрішнім закономірностям. Тобто школа має свою філософію організації.

Розуміння навчального закладу та сутності змін — це основа для успішного розвитку. Підхід до аналізу навчального закладу ґрунтується на уявленні його як особливої соціальної організації, складної відкритої системи. Школа створюється суспільством (як і інші соціальні організації); покликана виконувати соціально визначені цілі та завдання; вона не може існувати без постійного зовнішнього притоку людей (учні, викладачі, технічні працівники); не може здійснювати свою діяльність без фінансування; не може не реагувати на зовнішню ситуацію (еконо­міка, політика, культура); не є єдиним фактором якості навчання та виховання школярів. У свою чергу, школа, як соціально-педагогічна система, впливає на освітню політику та суспільство в цілому.

Необхідно, по-перше, уточнити, як слід розуміти поняття «роз­виток навчального закладу», та, по-друге, пояснити сутність поняття «управлін­ня розвитком».

Змістовне обґрунтування цих понять здійснили такі вчені, як М. М. Поташ­ник, В. С. Лазарєв, І. М. Моїсєєв та ін. Вони доводять, що сучасні суспільні науки, до яких належать педагогіка та управління, під час аналізу явища і сут­ності розвитку виходять із учення Гегеля про діалектику. У ньому механізми і рушійні сили розвитку зумовлені законами боротьби та єдності протилежного, Процеси переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечуваного.

Процеси перетворень в освітній установі починаються, як правило, як пооди нокі, локальні, окремі, не пов'язані між собою. Це ж стосується і педагогічної творчості окремих педагогів. Згодом перетворення охоплюють певні навчальні блоки, ланки діяльності, групи педагогів, або в цілому всю навчально-виховну систему. Таким чином, дія закону переходу кількісних змін у якісні чітко прослідковується в закладах освіти, які розвиваються.

Яскравим проявом закону боротьби та єдності протилежного є процес впро­вадження нововведень, які руйнують старі норми, традиції та створюють нові, що викликає суперечливі почуття та дії майже в усіх учасників навчально-виховного процесу. З одного боку, наявне усвідомлення необхідності, доціль­ності змін, оновлення, а з іншого — не бажання щось змінювати у звичному режимі роботи, змісті навчального матеріалу, стосунках із колегами та студе­нтами тощо.

Закон заперечення заперечуваного реалізується передусім через удосконален­ня навчально-виховного процесу, під час якого нове формується, засвоюється, але на ґрунті старого.

Засвідчує проблеми розвитку освітньої установи дарвінівська тріада принци­пів: мінливості, спадковості та відбору.

Мінливість — це основа, джерело різних підходів до розвитку навчальноп закладу. Цей принцип стимулює руйнування попереднього одноманітного змісту форм, методів організації навчально-виховного процесу, низьковартісного управ ління закладом освіти.

Принцип спадковості знаходить прояв у «просіюванні» минулого, відборі цін ного, ефективного, що може працювати за нових умов. Збереження окремих прогресивних традицій, передового досвіду сприяє ефективному розвитку нового.

Фактор відбору змушує заклад освіти відмовлятися від неефективного, дозво­ляє адаптуватись до нового середовища чи замовлення на освіту, вимагає пості» но тримати в полі зору свій імідж та систему цінностей.

Найбільш ґрунтовно дослідили проблему розвитку освітнього закладу російські вчені, зокрема: В. С. Лазарєв, М. М. Поташник, О. М. Моісєєв, А. Є. Капто, В. І. Єрошин, О. І. Хомерікі, А. В. Лорєнсов та ін. Вивчення першоджерел дало нам можливість зробити висновок, що розвиток освітньої установи слід розуміти як закономірну, доцільну, еволюційну, керовану, позитивну зміну закладу (його цілей, змісту, методів, форм організації педагогічного процесу) та її кері­вної системи, яка приводить до досягнення якісно нових результатів освіти.

Тепер необхідно зіставити поняття «управління навчальним закладом» та «управління розвитком навчального закладу».

Управління навчальним закладом — це цілеспрямована, активна взаємодія керівника з іншими учасниками освітнього процесу з метою забезпечення координації зусиль щодо оптимального функціонування установи та переведення її на більш високий якісний рівень.

Управління розвитком освітнього закладу — це вид управлінської діяльності, який спрямований на переведення установи в режим розвитку та забезпечення якісно нових освітніх результатів.

Таким чином, управління функціонуванням навчального закладу покликане забезпечити використання наявного потенціалу. Його об'єктом виступає навчаль­но-виховний процес та інші системи, які його забезпечують: матеріально-технічна, кадрова, фінансова тощо. Управління розвитком повинно забезпечувати збільшення потенціальних можливостей закладу за рахунок засвоєння певних нововведень. Тому об'єктом управління розвитком виступають інноваційні процеси та процеси, що їх забезпечують. Управління функціонуванням орієнтоване на сьогоденні потреби, а управління розвитком — на майбутні.

З огляду на сказане, управління розвитком школи — це частка тієї діяльності керівника, під час якої засобами аналізу планування, організації, контролю та регулювання інноваційних процесів забезпечується цілеспрямованість та узго-ї дженість діяльності колективу освітньої установи щодо збільшення потенціалу та,як наслідок, отримання якісно нових результатів освіти.

Таким чином, розвиток закладу освіти неможливий без розвитку системи управ­ління ним.

4. Розвиток системи управління передбачає:

• розвиток, збагачення всіх характеристик системи;

• розвиток, оновлення функцій управління та конкретних управлінських дій; |

• розвиток, удосконалення організаційної системи управління;

• розвиток, оптимізація технологій, механізмів управління;

• розвиток (саморозвиток) керівників закладів освіти, оновлення їх професіона І лізму, особистісний розвиток.

Щоб управління розвитком закладу освіти було ефективним, система управ­ління повинна забезпечувати:

• високу поінформованість про потенційно можливі нововведення, про можливості розвитку установи;

• повноту вивчення актуальних проблем. Проблеми визначають розвиток закладу. Необхідно здійснювати їх аналіз, виходячи не тільки із орієнтації на сьогодніш­ній день закладу, але й прогнозу на майбутнє;

• раціональність вибору загальної та окремих цілей, інтерактивність цілей;

• реалістичність планів — забезпеченість ресурсами (матеріальними, фінансови­ми, кадровими, часу тощо), збалансованість, розподіл функцій, обов'язків, надання прав відповідно до мети розвитку;

• зацікавленість усіх учасників навчально-виховного процесу, удосконалення діяльності, підвищення професіоналізму педагогів, тобто мотивація усіх вико­навців програми розвитку освітньої установи;

• можливість здійснювати аналіз, контроль та корекцію впровадження новацій, реалізації програми розвитку закладу освіти.

М. М. Поташник довів, що управління розвитком закладу освіти може здійснюватися на основі різних підходів:

1.За суб'єктами управління розвитком:

а) адміністративний підхід — якщо у виборі інновацій (нововведень), розробці планів та програм розвитку, у виробленні рішень домінуюча роль належить членам адміністрації;

б) партисипативний (брати участь) — якщо у виборі інновацій, розробці пла­нів, програм тощо домінуюча роль належить педагогічному колективу.

2. За орієнтацією:

а) на процес — керівник передбачає, що будуть позитивні результати, але в чому конкретно вони знайдуть прояв і як їх оцінити — не розуміє. Для нього важли­вий сам процес засвоєння нововведень;

б) на результат (цільове управління) — визначається результат, критерії його оцінки:

• критерії якості;

• критерії економічності (ефективності);

. критерії мотивації до навчання, роботи.

3. За інтегрованістю управління:

а) системне — розробка проекту майбутньої установи програми розвитку; б) несистемне — відсутність чіткої програми освоєння інновацій, розвитку закладу освіти.

4. За типом реагування на зміни:

а) реактивне управління — тип управління, що характеризується реагуванням на фактичний стан справ, на певні збої;

б) випереджальне управління — тип управління, що характеризується своєча­сним передбаченням. Досягається, перш за все, детальними планами. Таким чином, оптимальне поєднання підходів щодо управління розвитком школи дає підстави стверджувати, що управління повинно бути: партисипативним, цільовим, системним, випереджальним.

Запропонована класифікація підходів до управління дає можливість проаналізувати, який підхід доцільно реалізувати в певній установі. Для цього необхідно оцінити:

• У якій мірі і як саме педагогічний колектив може впливати на виконання, що стосуються цілей та планів закладу?

• Ким є педагоги, студенти: ті, що схвалюють та впроваджують виконання та проекти, чи ті, що беруть участь у розробці та можуть впливати на процес впровадження?

• Чи існує прогноз змін та вимоги до діяльності закладу в майбутньому?

• Чи є чітко розроблена система цілей розвитку освітнього закладу (в цілому та його систем)?

• Чи існують детальні плани реалізації кожного нововведення, які були б ско­ординовані між собою за строками та місцем, цілями та виконавцями?

• Чи існує в закладі система інформації про реальний стан справ, про результа-1 ти контролю за впровадженням інновацій?

Відповіді на ці питання дають можливість визначитись із доцільністю вибору підходу до управління розвитком закладу освіти. Доречно звернути увагу на те, що жоден із підходів до управління розвитком не є найкращим чи найгіршим. Залежно від умов ефективними можуть бути різні управлінські технології.

Так, партисипативне (колегіальне, демократичне) управління далеко не завжди приводить до кращих результатів, ніж адміністративне. Крім того, коли існує ліміт часу на планування, то адміністративний підхід — більш ефективний. Системний підхід потребує високої кваліфікації керівників. Якщо ситуація від­носно стабільна, то реактивне управління може давати ті ж результати, що і випереджальне.

Вибір того чи іншого підходу повинен базуватися на врахуванні реальних умов, Проте чим ближче управління за своїми властивостями до системно-цільового, тим більшими потенційними можливостями воно володіє для забезпечення своєї ефективності.

Вирішальним у модернізації управлінської діяльності є розуміння різниці між змінами взагалі і розвитком.

Читайте також:

1. ERP і управління можливостями бізнесу
2. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
3. III. КОНТРОЛЬ і УПРАВЛІННЯ РЕКЛАМУВАННЯМ
4. Oracle Управління преміальними
5. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
6. А. Видання прав актів управління
7. АВТОМАТИЗОВАНІ СИСТЕМИ ДИСПЕТЧЕРСЬКОГО УПРАВЛІННЯ
8. АВТОМАТИЗОВАНІ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ДОРОЖНІМ РУХОМ
9. Адаптивні організаційні структури управління.
10. Адміністративне право і державне управління.
11. Адміністративний устрій і управління в українських землях під час татаро-монгольського панування.
12. Адміністративні методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.

Переглядів: 1768