Політична реформа в Україні: пріоритети та перспективи.

6 червня 2003 року Тимчасова спеціальна комісія ВР України по опрацюванню проектів про внесеня змін до Конституції попередньо ухвалила проект власних конституційних змін, яким заперечила загрозливі для парламенту положення президентського законопроекту. Після цього, а також після обговорення президентського законопроекту в трудових колективах та після нищівної критики, Президент відмовився від двопалатного парламенту, зменшення кількості депутатів, прийняття законів референдумом.

Основні напрями реформування політичної системи були наступні (версія антипрезидентської опозиції):

1. Узаконення поняття парламентська більшість і визначення принципів її формуваня. Так ст. 81 Конституції України пропонується доповнити положенням про те, що вихід народного депутата України, обраного за партійним списком із відповідної фракції авоматично означатиме втрату депутатського мандату.

Парламентська більшість формується на основі партії чи виборчого блоку, який переміг на виборах, або на базі об’єднання політичних сил, які створили коаліцію вже після виборчої кампанії. Обрання керівництва парламенту та формування парламентських комітетів здійснюється на основі пропорційного представництва фракцій Верховної Ради.

Права парламентської меншості мають бути відображені у законі про регламент ВР. Причому в Конституції має бути зазначено, що парламентська меншість має очолювати три парламентські комітети – з питань бюджету, регламенту й свободи слова. Всі інші парламентські комітети, як і право формувати Уряд має належати парламентській більшості. Відповідно, й повну політичну відповідальність за політику уряду несе саме парламентська більшість.

2. Істотне розширення повноважень Верховної Ради як органу влади. Парламент надає згоду не лише при призначенні Премєр-міністра, а й при звільненні його з посади. Більше того згода Верховної Ради буде і при затвердженні всього персонального складу Кабінету Міністрів за поданням його глави. Також згода Верховної Ради буде потрібна Президенту, що б змінювати голову Служби безпеки України та голову Державного комітету охорони державного кордону. Сам же уряд без згоди Верховної Ради не зможе змінювати керівництво Державної митної служби та Державної податкової адміністрації. Щодо призначення Генерального прокурора України, то Верховна Рада призначатиме його за представленням Президента, а звільняти з посади зможе самостійно. (Нині Верховна Рада наділена повноваженнями давати згоду на призначення Генпрокурора та висловлювати йому недовіру).

3. Посилення впливу законодавчої влади на виконавчу. Передбачається, що Кабінет Міністрів буде відповідальним і підзвітним саме Верховній Раді, а не Президенту України, як це є нині. Показово, що Уряд складатиме свої повноваження саме перед новообраною Верховною Радою в день її першшого сесійного засідання, а не новообраним Президентом.

4. Посилення ролі Кабінету Міністрів. Зокрема персональний склад Кабінету Міністрів формується Прем’єр-міністром. Він же звертається з поданням до Президента про утворення, реорганізацію й ліквідацію міністерств. З огляду на специфіку реальної політичної системи України дуже важливою є запропонована норма про те, що голови місцевих державних адміністрацій призначаються і звільняються саме Кабінетом Міністрів за поданням Прем’єр-міністра, а не Президентом як це є на сьогодні.

5. Новий формат відносин між Президентом і Верховною Радою. Для подолання президентського вето пропонується не 300 депутатських голосів, як зараз, а лише 250. Спрощується й процедура імпічменту Президента: замість 3/4 голосів депутатського корпусу пропонується 2/3. Перелік підстав для проведення парламентом процедури імпічменту Президента розширюється.

6. Розширення повноважень голови Верховної Ради. Крім делегування права в окремих випадках підписувати закони, саме він, а не Прем’єр-міністр буде виконувати обов’язки Президента у разі його дострокового відсторонення від справ.

Таиким чином, перший шлях розробки законопроектів щодо конституційних змін – це законотворча робота Верховної Ради України. Вже за період діяльності Верховної Ради другого скликання до парламенту надійшло шість законопроектів щодо конституційних змін. Під час третього скликання було вже 11 таких законопроектів. З початку четвертого скликання – пять законопроектів.