Економічна поведінка – сукупність дій соціальних суб’єктів, в яких виражається спосіб здійснення економічної діяльності.

Економічна діяльність – це виконання індивідами або групами соціальних ролей, що пов’язані з використанням, розподілом і придбанням економічних ресурсів.

Виконання економічних ролей починається вже на перших етапах соціалізації і триває протягом всього життя людини.

Економічна поведінка є одним з видів соціальної поведінки, мотивацією якої, перш за все, виступає бажання задовольнити матеріальні і духовні потреби індивіда, групи, суспільства. Це взаємодія індивідів і соціальних груп з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних та інших благ.

Параметри економічної поведінки залежать від різних факторів, насамперед від задіяних економічних ресурсів. Тому існує кілька її класифікацій. Однією з найпоширеніших є класифікація, в основі якої — різні фази відтворювального циклу, відповідно до яких виділяють дистрибутивну (розподільчу), виробничу, обмінну, споживчу економічну поведінку.

Основою соціальної поведінки економічного типу є система норм і правил, закріплених юридично на державному рівні, у різних угодах між людьми, у традиціях повсякденного життя. Ці норми і правила можуть бути закріплені спеціальними законодавчими актами, у звичаєвому, природному праві, традиціях, соціальних звичках, стереотипах.

Важливим чинником, що визначає економічну поведінку соціальних суб’єктів, виступає економічна культура.

Економічна культура – система цінностей, традицій, символів, що забезпечують регуляцію і мотивацію економічної діяльності. До складу цінностей, що мають суто економічну природу, належать, наприклад, такі: праця, власність, професіоналізм, підприємливість, практицизм тощо.

Регулятивні можливості економічної культури закладено у взаємодії інституціональної та особистісної складових економічної культури.

Інституціональний аспект економічної культури – це, по-перше, цінності та соціальні норми, що характеризують інститути, які функціонують усередині економіки (виробництво, споживання, розподіл, ринок, підприємництво та ін.); по-друге – цінності та норми, що утворюються не економічними, а іншими соціальними інститутами суспільства (право, мораль, політика, ідеологія, наука, сім'я, освіта, релігія та ін.). Хоч вони лежать за межами економіки, але безпосередньо взаємодіють із нею.

Особистісний аспект економічної культури фіксує цінності, норми, інтереси ті інші риси свідомості суб'єктів економіки. До них відносять два основні різновиди цінностей: 1)статусні цінності (вид роботи, посада, зарплата та ін.); 2) цінності самореалізації суб'єктів у економічній сфері (можливості кар'єри, професійне удосконалення, цінність володіння й розпорядження власністю, ресурсами, економічна самостійність та ін.).

З економічною поведінкою тісно пов’язана економічна свідомість, яка виступає в якості раціональної основи її суб’єктивних механізмів. Вона пов’язана також з економічною системою, являючи собою її суб’єктивний фундамент.

Традиційно виділяють три основні форми економічної свідомості : масову, групову та індивідуальну.

У першому вимірі економічна свідомість визначається як масова свідомість суспільства (або його частини) стосовно економічних питань, що мають важливе для багатьох значення та далекосяжні економічні наслідки. Масова економічна свідомість обумовлює найтиповіші масові варіанти економічної поведінки.

У другому вимірі економічна свідомість розглядається як групова, тобто як узагальнена свідомість краще організованих конкретних груп людей, наприклад, соціальних класів, певних прошарків населення. Групова економічна свідомість розглядається як сукупність думок та уявлень, які визначають основний зміст та напрямок економічної активності цієї групи.

У третьому індивідуальному вимірі економічна свідомість розглядається як особлива якість окремої особистості, здатної певним чином сприймати економічну ситуацію, більш або менш точно її оцінювати та відносно цілеспрямовано діяти.

До структури економічної свідомості належать економічні уявлення та економічне мислення. Економічні уявлення – це уявлення про те, як функціонує економіка, як створюється суб’єктивний економічний образ: здатність людини або соціальної групи відображати, розуміти економічні явища, пізнавати їх сутність, засвоювати та співставляти економічні поняття, категорії, теорії з вимогами економічних законів, з об’єктивною реальністю та на основі цього будувати власну економічну діяльність.

Економічне мислення, в свою чергу, є системою поглядів людини на закономірності економічного розвитку, сутність економічних явищ і процесів та причини їх виникнення.

Якщо економічна свідомість пов´язана з пізнанням функціонування і розвитку соціально-економічних законів, то економічне мислення — із включенням людини в соціально-економічну практику. Це дає змогу розглядати економічне мислення як форму економічної свідомості в конкретній суспільній ситуації. Відповідно відсталість і нерозвиненість економічної свідомості зумовлює суперечливість економічного мислення, яке сприймає динаміку економічних відносин переважно емоційно.

3. Економіка є ядром розвитку всієї соціальної структури суспільства. Економічні відносини визначають положення соціальних груп, закріплюють їхні глибинні зв'язки, визначають характер взаємодії.

Економічна сфера – це підсистема суспільства, яка займається виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ і послуг, необхідних для життєдіяльності людей. Економіка є одним з найважливіших соціальних інститутів. Вона активно взаємодіє з іншими сферами суспільства: політикою, культурою, сферою освіти. Взаємодія відбувається через зв'язок функцій, які вони виконують, через взаємозалежність їх інститутів, через взаємодію організацій.

Для соціальних інститутів є характерним чітке розмежування функцій і повноважень кожного із суб'єктів соціальної взаємодії, узгодженість їх дій, високий рівень регуляції і контролю за цією взаємодією.

Економічні соціальні інститути належать до головних інститутів суспільства і є носіями родових ознак соціального інституту, маючи при цьому специфічні видові характеристики, зумовлені спрямованістю їхніх функцій.

Економічні соціальні інститути – комплекси статусів, ролей, норм, цінностей і санкцій, що регулюють відносини виробництва, обміну, розподілу та споживання товарів і послуг.

Спираючись на подані в соціологічних джерелах підходи щодо структури економічних інститутів, доречно включати до неї такі:

¾ інститут власності;

¾ інститут виробництва;

¾ інститут ринку.

Основні економічні інститути	Об’єкти регуляції	Соціальні ролі	Норми, правила (приклади)	Соціальні організації (приклади)	Санкції (приклади)
Інститут власності	Відношення користування, володіння і розпорядження матеріал-ми та інтелектуал-ими об’єктами.	Власник, інвестор, боржник, кредитор, орендар, орендодавець тощо	Цивільний кодекс, договори, нотаріальні акти.	Банки, інвестиційні фонди, ломбарди.	Юридична відповід-сть, моральний осуд
Інститут ринку	Відношення товарно-грошового конкурентного обміну.	Продавець - покупець, виробник - посередник	Антимонопольне законодавство, договори між діловими партнерами	Торгові підприємства, біржі	Юридична відповід-сть за монопол. зговір, фінансові стягнення за порушення термінів поставок, репутаційні втрати підприємств
Інститут виробництва	Відношення в процесі виробництва товарів і послуг.	Роботодавець, робітник, керівник, підлеглий,	Статут підприємства, трудове законодавство, трудові договори тощо.	Заводи, фабрики, аграрні підприємстві, транспортні підприємства	Штрафи, догани, премії, заохочення, позбавлення ліцензій

Саме у взаємодії названих інститутів здійснюється задоволення матеріальних потреб людей шляхом вироблення, розподілу, обміну та споживання в умовах певного соціального порядку. При цьому економічні інститути включені у цей соціальний порядок через взаємодію з іншими соціальними інститутами владою, культурою, сім'єю, освітою, релігією та ін.

Власність – це соціальний інститут, що являє собою сукупність норм і цінностей, санкцій та установок, які регулюють відношення між людьми з приводу отримання і реалізації прав на об’єкти привласнення.

Власність як інститут виконує економічні та соціальні функції. З економічного погляду ефективність форм власності оцінюється, виходячи з того, наскільки вони забезпечують власнику можливість організовувати вільне використання ресурсів, що йому належать. Щодо цього кожна форма власності повинна забезпечити відповідне співвідношення між вільною конкуренцією та державним регулюванням при використанні економічних та інших ресурсів. Показниками ефективності реалізації економічної функції є: можливість акумулювати необхідні капітали, раціональне використання економічних ресурсів, рівень стимулювання різними формами власності активності суб'єктів економічного процесу, піднесення підприємницького духу та збільшення можливостей у цій сфері діяльності.

Соціальні функції власності визначаються її роллю в формуванні соціальної структури суспільства й відносин нерівності між соціальними групами та спільностями. Показниками соціальної ефективності власності є: можливість вільного розвитку особи та окремих соціальних спільнот; ступінь соціальної нерівності; можливість соціальної мобільності; адекватне реагування та врегулювання конфліктів; охорона природного середовища та забезпечення екологічної безпеки населення і т.ін.

Власність забезпечує певний соціальний статус, владу та престиж у суспільстві. Володіння певними економічними ресурсами означає не тільки отримання більш високих доходів, але й приносить людям незалежність та свободу. Зміни у формах власності й перерозподілу власності детермінують зміни соціальної структури суспільства.

Інститут власності є таким, що спирається практично на всі групи залученого у сферу економіки населення, члени яких у тій чи іншій формі є суб'єктами відносин власності.

Для соціологів власність – це, по-перше, сукупність соціальних норм, що санкціонують ті чи інші економічні дії. Причому ці норми зовсім не обов'язково фіксуються в законах чи контрактах. До того ж, правове закріплення аж ніяк не скасовує необхідності соціального визнання норм.

Суспільна система функціонує й розвивається за допомогою обміну результатів діяльності різноманітних форм суспільного виробництва, а ринокє інститутом, що створює правила та регулює відносини між суб'єктами обміну. Соціологія досліджує ринок як соціальний інститут, що інтегрує дії людей у всіх сферах суспільства: виробничій, побутовій, освітній, духовній та інших - і перетворює їх у ринкову поведінку економічних суб'єктів.

Ринок виникає як результат поділу праці, внаслідок якого відособлюються різні виробники і створюється потреба в обміні вироблених ними продуктів. Відособлення виробників має не тільки технологічний та економічний вимір. Соціологічна структура ринкових суб'єктів визначає комплексний характер обмінних процесів, що містять різнорідні - економічні, політичні, соціальні, культурні й психологічні - компоненти.

Ринок функціонує як соціальна система за допомогою взаємодії трьох підсистем: споживчого попиту, торговельних організацій, товарних фондів.

Споживчий попит є складним соціально-економічним процесом, що інтегрує економічні можливості споживачів з їх культурними, моральними та психічними якостями. В основу споживчого попиту покладено потреби людей, що перетворюються в мотив участі в ринкових відносинах за умови підкріплення необхідними економічними ресурсами (платоспроможністю).

Споживчий попит формує соціальні параметри ринку. Вони розширюються або звужуються залежно від соціальних позицій споживачів, а отже, і від обсягу та рівня їх потреб.

Критерії соціологічного виміру споживчого попиту ґрунтуються на ієрархії потреб, споживчому стилі й ринкових стереотипах.

Соціальний інститут виробництва – це комплекс статусів, ролей, норм, цінностей та організацій, що регулюють відносини у процесі створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб суспільства.

Інститут виробництва здійснює організацію праці та управління трудовою діяльністю, спираючись на систему соціальних організацій (фабрики, заводи тощо).

Інституту виробництва притаманна також система стимулів та санкцій як щодо учасників виробничого процесу, так і тих, хто здійснює інституалізаційні функції.

Інститут виробництва реалізує потреби як всього населення - у продуктах, товарах та послугах, так і значних соціальних груп, залучених до процесу виробництва. Останні мають різні соціальні статуси і відповідні соціальні ролі: робітники і роботодавці, управлінці і виконавці, підприємці, службовці, спеціалісти та ін.

Інститут виробництва має за мету забезпечення матеріальних ресурсів для задоволення життєвих потреб людей у продуктах харчування, предметах ужитку та засобах виробництва.

Ще однією важливою функцією інституту виробництва є його соціалізаційна функція в процесі праці. На відміну від економістів, які розуміють працю як цілеспрямовану діяльність людини щодо пристосування природи до її потреб, є ще й інший соціологічний аспект праці, де вона виступає як процес соціалізації. Трудовий процес стає організаційною рамкою, за допомогою якої відбувається входження людини в колектив, що характеризується своїми групами інтересів і відносно закритими коаліціями, особливими ритуалами і стратегіями взаємодії. Тут людина прилучається до встановленого порядку і стає об'єктом спостереження, контролю і дисциплінарного впливу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Економіка як соціальне явище – це система взаємодій соціальних суб’єктів з приводу власності, виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг.	\|	Аудит захищеності інформаційних систем

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.