Пересування на лижах

Совість - одна з провідних категорій етики, найбільш складне структурно – функціональне утворення моральної самосвідомості особистості, інструмент суспільної оцінки і самооцінки моральної особистості.

Питання 3 Совість та сором

Достатньо складним питанням в етиці завжди було питання про природу совісті, її виникнення, різноманітність її проявів, адже совість регулює такі дії людини, про які відомо тільки їй самій, тільки совість виявляється єдиним моральним суддею людини, безособовою, але нещадною силою само загнуздання і самоконтролю особистості.

На думку Сократа совість – це є моральне судження людини, її самопізнання; Аристотель відмічав, що совість є правдивий суд доброї людини. І.Кант підкреслював, що людина скільки завгодно може хитрувати, однак вона ніколи не примусить замовкнути такого наглядача, як совість.

Поняття совісті як і осмислення категорії «совість» історично змінювалося. У загальному вигляді слід підкреслити, що совість – специфічна форма відбиття об’єктивного світу. Об’єктивне джерело її формування і розвитку – у встановлених суспільством нормах моралі, які врешті-решт відбивають економічний лад суспільства. На основі встановлених, прийнятих у суспільстві норм моралі та загального світогляду людина виробляє власні моральні переконання і керується не тільки усталеними вимогами і нормами, а й своїми внутрішніми переконаннями, під впливом яких і виробляється оцінка вчинків, думок, почуттів, тобто діє совість. Засвоєні особистістю уявлення про добро справедливість, відповідальність, обов’язок тільки тоді стають внутрішньою підвалиною совісті, коли перетворюються на переконання. Якщо людина не впевнена у своєму обов’язку творити добро, то не відчуває потреби чинити справедливо, тобто не володіє совістю.

Совість структурно і функціонально виступає як ядро моральної самосвідомості, а моральні переконання – серцевина совісті. За цим сенсом совість служить суб’єктивним вираженням моральної сутності особистості , показником рівня її соціальної моральної зрілості.

У совісті як моральному явищі слід відділити три складових елементи: раціональний, почуттєвий, вольовий. Раціональна частина совісті: розумне усвідомлення морального значення скоєних дій, яке носить характер засудження чи схвалення. Характерно, що суд совісті, як внутрішня активність самосвідомості відбувається незалежно від поінформованості інших людей про предмет совісті.

Розумному судженню морального значення здійснених дій сприяє відповідне почуття, завдяки якому емоційних характер совісті виявляється у вигляді почуття морального задоволення чи не задоволення собою. Почуття морального задоволення називають самоповагою. Почуття незадоволення собою набуває форму каяття, докорів совісті, почуття сорому, які є одними з найсильніших людських емоцій. У совісті неодмінно присутній і вольовий момент. Совість велить, змушує чинити певним чином і тим самим надає цінність усякому судженню і почуттю. Цей елемент совісті характеризує загальний напрям усієї поведінки в особливих, суперечливих людських ситуаціях, ту силу душевного напруження особистості, яка відкривається в ній у процесі внутрішньої боротьби між добрим і злими намірами, мотивами, цілями.

Совість не виникає раптово і не зникає безслідно, а поступово формується в процесі моральної діяльності особистості, прогресуючи чи деградуючи залежно від багатьох об’єктивних і суб’єктивних причин. Вона постійно присутня у самосвідомості морально зрілої особистості як потенційна здатність чи реальний процес.Отже, совість – це категорія етики, що характеризує здатність особистості здійснювати самоконтроль, усвідомлювати і виробляти самооцінку здійснення вчинків,це один із проявів моральної самосвідомості особистості.Совість означає усвідомлення моральної відповідальності індивіда за свою поведінку, що включає моральну самооцінку, вольовий самоконтроль з точки зору моралі всього суспільства.

Совість – це голос Бога; прислів’я «Бог правду бачить», «Всі під Богом ходимо».

Однією з найменш досліджених категорій в етиці є сором.

Сором -це форма моральної самосвідомості, в якій людина виражає осудження (в більшості - оцінку) своїх дій, мотивів і моральних якостей. На думку відомого російського філософа Володимира Соловйова, сором є першоосновою всієї людської моральності. Моральне почуття сорому супроводжує людину з давніх часів. Однак питання про природу сорому вирішується водночас в кількох аспектах.Один з них – теологічного характеру. Так, у Книзі Старого Завіту розповідається про Адама та Єву. Вони порушили заборону Бога і зірвали плід – яблуко із дерева пізнання – і відкрилося перед ними знання про добро і зло.Це проявилося в усвідомленні власної наготи, що, буквально, викликало сором. Саме тому вони й сховалися від Бога та «зшили вони фігове листя» (Книга Буття 2.3)

Почуття сорому найбільш пов’язане із сексуальною сферою і, до речі, найбільше воно проявляється саме в ній (від Адама і Єви статеві зносини все більше набували інтимної форми, а сьогодні навпаки – одностатеві шлюби, геї, лесбіянки, і тому подібне «ні стида ні сорому»).

Сьогодні сором набув і дещо соціального змісту. Адже буває соромно за безпорадність. інертність у діях, тобто за те, що «не прикрашає сучасну людину»; за власні негідні, аморальні вчинки та дії своїх близьких; за невміння слідкувати за своєю зовнішністю тощо.

Тобто, сором:

1. Це моральне почуття, що виконує критичну функцію, тобто за допомогою сорому людина критично оцінює власні дії, що супроводжуються певними переживаннями, виникають особливі відчуття – «болючі».

2. Це відчуття індивідуальне його не можна обмежити зовнішніми факторами.

3. Водночас воно закладається в процесі виховання, а оточення є орієнтиром для власної критики; при цьому орієнтиром стають чужі люди, оскільки очевидно, що люди люблячі, все пробачають.

4. Сором оберігає почуття гідності та честі: якщо людина не вміє захистити власну честь і гідність, вона переживає сором.

Таким чином, у змісті сорому своєрідно відображається особиста моральна самосвідомість. Те чого соромиться або стидається дана особистість, визначається її уявленнями про добро, зло справедливість тощо. Хворобливе переживання сорому призначено для того, щоб утримати особистість від падіння у ту форму зла, яка являє собою слабкість, нікчемність, нездатність відповідати суспільним вимогам, одним словом, від підлості. Безсоромність являє собою відсутність страху перед моральним падінням, відповідно, готовність до будь-якої підлості. Отже, здатність зазнавати сорому є унікальною людською властивістю, хоча її інтенсивність залежить від індивідуальних психологічних особливостей.

Лекцію складено

Демченком О.А.

Розглянуто та схвалено на засіданні

предметної (циклової) комісії

викладачів фізичного виховання.

Протокол № від __ ___ 2013р.

Голова комісії: ________ Ткаченко С.В.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Питання 2. Гідність і честь	\|	Методи навчання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.