• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Поняття влади.

Влада є однією з першооснов існування людського суспільства. Від первіснообщинного до феодального ладу феномен влади інтерпретувався на основі міфологічних і релігійних уявлень про богів, природу, суспільство та людину.

Найбільш масштабні інтелектуальні результати в пізнанні феномену влади були досягнуті в 19-20 ст.

З усього різноманіття підходів в інтерпретації влади, найбільш універсальним є такий, що об’єднує багатоманіття концепцій і поділяє їх на два загальних напрямки – реляціоністські і системні концепції влади.

Реляціоністські– владні відносини інтерпретуються в них як відносини двох партнерів, що здійснюють вплив один на одного і в результаті виникають відносини влади, підпорядкування дій одного волі та інтересам іншого. В цьому підході ролі і ступінь впливу учасників владних відносин є нерівні.

В системних концепціях влади є орієнтація на те, що феномен влади необхідно розглядати не як властивість окремих індивідів або соціальних груп, а як особливу властивість соціальної і політичної систем. Влада сама по собі, без соціальної, і особливо політичної, системи не існує, якими б властивостями не володіли окремі індивіди.

3. Поняття політичної демократії.

Поняття демократії (від давньогрецького – демос – народ і краток – влада), яке позначало особливу форму організації державної влади та правління, сформувалося у філософських вченнях ще у Стародавній Греції.

У буквальному розумінні демократія – це «народовладдя». В порівнянні з іншими формами правління, за демократії політична влада належить не одній особі (монарху, тирану), не групі осіб (олігархії, аристократії), а всім вільним громадянам полісу, тобто народу.

Більшість античних філософів вважали демократію не найкращою формою правління.

Серед існуючих підходів до класифікації сучасних концепцій демократії найбільш вдалим є такий, що пропонує всю сукупність сучасних концепцій демократії поділяти на 3 основні групи:

- концепції ліберальної демократії;

- концепції елітарної демократії;

- концепції плюралістичної демократії.

Класична, ліберальна концепція демократії, виникла як ідеологія буржуазії, відображала соціально-економічні та соціально-політичні її інтереси і, в цілому, була реалізацією всесвітньої об’єктивно-історичної потреби становлення індустріального (промислового) суспільства.

Концепції елітарної демократії почали створюватись у політичній науці наприкінці 30-х років 20 ст. Тут демократія – це політичний процес, що забезпечує здійснення демократичних принципів добору, конкуренції і функціонування еліт, які виборюють підтримку різноманітних соціальних груп, а також можливості опозиційних груп оспорювати діяльність політичних інститутів.

Концепції демократичного плюралізму ґрунтувалися на критиці лібералізму та елітизму. Плюралісти сформулювали основний постулат теорії про те, що окремі індивіди беруть участь у політиці, реалізують себе як суб’єкти політики лише через групову діяльність та її інституційні утворення (партії, рухи тощо). Плюралісти розуміють демократію як політичний механізм, що регулює взаємодію між конфліктуючими інтересами соціальних груп, шляхом надання їм законного доступу до прийняття рішень, головним чином – шляхом виборів.

4. Держава, її сутність, походження та роль у життєдіяльності суспільства.

Виникнення держави пов’язано з соціальним розподілом діяльності, коли виникає необхідність у створенні спеціального апарату управління для організації владних відносин у суспільстві.

Держава – основний інститут політичної системи суспільства, що здійснює організацію, управління та контроль спільною діяльністю і відносинами між соціальними групами, класами, асоціаціями та окремими індивідами. Вона є центральним інститутом влади в суспільстві і концентрованим здійсненням цією владою політики.

Основні характерні ознаки держави:

1) організація влади за територіальним принципом, тобто наявність певної території, кордонів, що фіксують межі держави і її юрисдикцію, що поширюється на всіх, хто проживає на цій території;

2) поділ населення за ознаками території проживання, тобто громадянином держави може бути той, хто пов'язаний з її територією;

3) наявність публічної влади, (наявність державних чиновників);

4) публічна влада не виражає інтересів усієї маси населення, при цьому видаючи інтереси панівних верств за загальнонародні;

5) право і можливість здійснювати внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства, претензія на захист загального інтересу;

6) монопольне право на легальний примусовий вплив та застосування сили щодо населення в межах своєї території, застосування сили іншими інституціями чи індивідами суворо забороняється і переслідується державними органами;

7) виключне право на видання законів та впровадження правових нормобов’язкових для всього населення;

8) наявність особливої системи органів, установ та знарядь примусу населення до виконання розпоряджень держ. влади – армія, суд, тюрми, прокуратура, податкова служба і т.д.;

9) виключне право держави на збирання податків і зборів з населення, необхідних для формування держ. бюджету, утримання держ. апарату, здійснення функцій держ. влади в різних сферах;

10) наявність суверенітету, тобто верховенства держ. влади в межах її території, самостійність у міжнародних відносинах, проведенні зовнішньої політики.

Сукупний сенс функції держави в суспільному житті виражає головна мета її існування – забезпечення цілісності та стабільності існування і розвитку суспільства.

5. Форми державного устрою та правління. Поняття політичного режиму. Демократія і тоталітаризм.

На основі визначення класової природи правлячих сил виділяють історичні типи держави: рабовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична.

Державний устрій має певну форму, яка характеризує організацію державної влади.

Форми державного правління. Під цим поняттям розуміють організацію верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємовідносин з населенням. Існують дві основні форми державного правління – монархічна та республіканська.

Примонархічній формі правління формальним джерелом влади є одна особа – монарх. Цей пост глави держави успадковується.

В рамках монархічної форми держ. правління можна виділити такі її види:

Ø абсолютна монархія (вся влада належить главі держави – Саудівська Аравія, Оман, Катар та ін.);

Ø конституційна монархія, (влада монарха обмежена і він виконує функції глави виконавської влади – Йорданія, Марокко, Кувейт чи лише представницькі функції символу нації та держави – більшість європейських монархій);

Ø теократична монархія(глава держави є одночасно і главою церкви – Ватикан).

При республіканській формі правління влада належить народу. Для цієї форми характерним є чіткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову. В межах республіканської форми правління виділяються:

Ø парламентська республіка (створення уряду вищим законодавчим органом влади – парламентом, контроль за діяльністю виконавчої влади з боку законодавчої);

Ø президентська республіка (наявність президента, який одночасно є главою держави та главою виконавчої влади. Президент наділений правом законодавчої ініціативи, розпуску парламенту, домінуючої ролі у формуванні уряду і призначення його глави.)

Ø У багатьох країнах існує змішана форма республіки, яка має назву президентсько-парламентської (Австрія, Португалія, Польща). Для такої форми характерним є прагнення поєднати парламентський контроль за діяльністю уряду з перевагами сильної президентської влади.

Територіально-організаційна структура держави, яка встановлює порядок поділу держави на частини та відносини між центральними та місцевими органами влади в науці має назву форми державного устрою. За цією ознакою держави мають такий поділ:

1) Унітарна держава. Це єдина, політично однорідна держава, адміністративно-територіальні одиниці якої не мають власної державної влади. Найважливіша ознака – в ній функціонують єдині для всієї держави системи права, організації та побудови органів влади, єдина конституція.

2) Федеративна держава. Це єдина союзна держава, в якій національні та територіальні державні утворення мають суверенітет і зберігають певну політичну самостійність в межах поділу повноважень між ними та союзними (федеральними) органами влади.

3) Конфедерація. Це союз суверенних держав, які, зберігаючи незалежність свого існування, об’єдналися для досягнення певних спільних цілей(зовнішньополітичних, військових), для координації своїх дій.

4) Імперія. Держава, що об’єднує кілька підпорядкованих центральній владі держав, або народів, примусово інтегрованих в єдину систему політичних, економічних, соціальних та духовних взаємозв’язків. Виникає внаслідок загарбання територій, колонізації.

Важливим для вияснення характеру організації держ. влади є поняття політичний режим. Під цим терміном розуміється сукупність способів і методів здійснення політичної влади, яка відображає характер взаємовідносин громадян і держави.

На характер політичного режиму впливає рівень стабільності суспільства, економічні, культурні, соціальні фактори та історичні традиції. Їх сукупність визначає типологію політичних режимів, серед яких виділяють демократичний, авторитарний та тоталітарний.

Демократія (грець. демос – народ та краток – правління) у буквальному розумінні – влада народу. У найбільш вживаному значенні – форма політичного, державного устрою, яка випливає з визнання народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади, його права брати участь у вирішенні державних справ, з визнанням принципів свободи, рівності та ін. прав людини.

Авторитаризм (лат. – вплив, наказ, цілковита влада) – характеризується зосередженням необмеженої влади в руках окремих осіб, обмеженням політичних прав та свобод громадян, незаперечним підпорядкуванням владі всіх соціальних структур.

Тоталітаризм (лат. тоталіс – цілий, повний) – тип політичного режиму, для якого найхарактернішою ознакою є повний (тотальний) контроль за всіма основними сферами життєдіяльності суспільства, монополізація всієї влади в руках однієї політичної партії, яка, в свою чергу, перебуває під повним контролем свого лідера (вождя, фюрера), фактична ліквідація конституційних прав та свобод, репресії проти опозиційних сил, монополія на інформацію, знищення громадянського суспільства.

6. Правова держава і громадянське суспільство.

Правова держава – заснована на верховенстві закону, поважання особи і непорушності її прав, свобод і законних інтересів, суверенна політично-територіальна організація публічної влади всього народу.

Основні ознаки правової держави:

1) поширення вимог конституції на всі громадські і політичні інститути;

2) визнання того, що вихідним пунктом правового регулювання є особа, визнання гідності особи;

3) взаємна відповідальність держави перед особою, а особи перед державою;

4) визнання громадянами авторитету закону та права;

5) незалежність суду;

6) можливість оскарження у правовому порядку неправомірних дій державних органів;

7) конституційний нагляд за дотриманням законів.

Громадянське суспільство – це сукупність існуючих у суспільстві відносин особистостей, сімейних, соціальних, економічних, культурних, релігійних та ін. структур, які розвиваються поза рамками директивного втручання та регулювання держави.

7. Громадські рухи та суспільно-політичні організації в політичному житті суспільства.

Громадські організації – це добровільні об’єднання громадян, що створюються жителями тієї чи іншої місцевості, країни чи декількох країн на основі спільних, в тому числі і політичних, інтересів та для реалізації спільних для членів цієї організації цілей.

За функціональними ознаками громадські організації розглядаються в двох аспектах.

1) з погляду тих функцій, які вони виконують щодо системи влади в державі (негативне чи позитивне ставлення);

2) з погляду тих функцій, які вони виконують щодо своїх членів (функції захисту, допомоги, моральної підтримки).

Громадські організації поділяються на неформальні (добровільна асоціація, група за інтересами тощо) та формальні (професіональна, бюрократична і т.п.).

Далеко не всі громадські організації є структурними елементами політичної системи суспільства, а лише ті, що мають серед свої цілей і політичні, тобто – громадсько-політичні організації.

Громадські рухи, на відміну від громадських організацій, створюються для досягнення певної стратегічної мети і після її реалізації або трансформуються в більш стійкі та складні форми організації, або розпадаються.

Специфічною відмітною рисою громадських рухів визнається те, що це форма колективних дій, яка має характер громадянської ініціативи, а також спосіб соціальної солідарності, соціальної мобілізації громадян, боротьби за утвердження певних соціальних цінностей в суспільстві через вплив на громадську думку.

8. Поняття політичної ідеології. Ідеологізація і деідеологізація.

Політична ідеологія – це вчення, що обґрунтовує претензію того або іншого класу, соціальної групи на владу (або її використання) і домагається у зв’язку з цими цілями підпорядкування суспільної думки її ідеям.

У її структурі виділяють кілька рівнів:

1. Концептуальний (теоретичний). Це філософське обґрунтування соціально-політичних цінностей і ідеалів бажаного типу суспільного ладу і способів соціальних перетворень, а також аргументацію на користь ствердження в житті тих або інших норм і принципів взаємовідносин між людьми.

2. Програмно-директивний. Становить конкретне втілення цінностей та ідеалів, обраних теоретиками в інтересах соціальної групи й обґрунтованих ними як істинні та справедливі, у програми, вимоги, гасла, що найбільш чітко виражені в базових документах політичних партій, рухів.

3. Актуалізований. Ця складова ідеології становить «ідею в дії». Це втілення програмних положень, вимог, цілей, гасел у свідомості людей, яке виявляється у формах і способах їх політичної поведінки.

Політична ідеологія має чимало суспільних функцій:

1) відбувається усвідомлення і теоретичне вираження основних інтересів соціальних груп;

2) інтегративна функція – відбувається об’єднання представників однієї соціальної групи в боротьбі за владу для задоволення цих інтересів;

3) забезпечує моделювання і прогнозування майбутніх соціально-політичних станів суспільства;

4) пізнавальна ф-ція;

5) виховна ф-ція.

Деідеологізація – це поняття, що об’єднало широко поширені в 50-х рр.. ХХ ст. у західному суспільствознавстві соціально-філософські концепції, що проголосили «кінець ідеології» у суспільстві та можливість побудови вільної, чистої від ідеологічних нашарувань науки.

9. Політичне лідерство. Феномен політичної еліти. Політична еліта і народ.

Термін «лідер» означає людину, яка завдяки своїм особливим якостям має переважний вплив на членів певної соціальної групи.

В політиці за характером та масштабом діяльності виділяють:

1. Лідер малої групи осіб;

2. Лідер громадського руху – особа, з якою певні соціальні верстви асоціюють можливість задоволення своїх інтересів;

3. Лідер, який діє в системі владних відносин, в якій політичне лідерство представлене у вигляді соціального інституту.

Лідер здійснює функції впливу, організації, мобілізації, цементування чи роз’єднання (в разі необхідності) в групі, впливаючи на її членів переважно засобами морального впливу, апелюючи до громадської думки.

За стилем реалізації лідерства політичних лідерів поділяютьна авторитарних, які прагнуть до одноособового керівного впливу, погрожуючи застосуванням сили у крайніх випадках, та демократичних, які дозволяють членам групи брати участь у формуванні та досягненні цілей і в управлінні її діяльністю.

За сферою впливу політичних лідерів поділяютьна світових, загальнонаціональних, регіональних та місцевих.

Процес реалізації лідером своїх функцій називається політичним лідерством.

Еліта (франц. – найкращий, вибраний) – це найвідоміші, найкращі представники колективу, частини суспільства, соціальної групи, верстви чи прошарку, політичного чи соціального руху, група людей, що володіє такими якостями, які виділяють їх зі свого середовища і роблять вибраними.

Для позначення частини суспільства, що володіє виключними якостями в управлінні політичним життям суспільства, використовується поняття політична еліта.

Політична еліта не є особливим класом. Як правило, це частина панівних соціальних прошарків, верств, класів. Вона має навички професійної політичної діяльності та безпосередньо здійснює державне управління.

В широкому розумінні політична еліта – це складова меншість суспільства, достатньо самостійна, вища, відносно привілейована група, що деякою мірою має видатні психологічні, соціальні й політичні якості і бере участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади чи впливом на неї.

До структури еліти включають такі елементи:

Ø правляча еліта (ті, хто реально володіє держ. владою);

Ø опозиційна еліта (контр еліта, ті, хто бореться за здобуття держ. влади);

Ø адміністративна еліта (бюрократія або управлінські кадри);

Ø комунікативна еліта (інформаційні служби держ. влади);

Ø ідеологічна еліта.

Для демократичного суспільства характерним є наявність відкритих еліт, які характеризуються відкритістю, конкурентністю відбору, особистим професіоналізмом.

В умовах авторитарних і тоталітарних політичних режимівдомінуючим є закритий тип політичних еліт, де діє селективний відбір кадрів на основі принципів безумовної відданості керівництву та еліті, жорстка виконавська дисципліна, безумовна підлеглість і т.п.

Народ– спільність, що включає різноманітні соціальні прошарки і класи й об’єктивно є основою громадського життя і рушійної сили історичного процесу.

10. Сучасні проблеми формування незалежної української правової держави. Права і свободи громадян України.

24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила незалежність Української держави.

Проблеми становлення незалежної правової української держави зумовлені цілим рядом факторів.

Тривалий період бездержавності привів до того, що український народ втратив свою політичну еліту.

Радянська система залишила в спадок незалежній Україні нешанобливе ставлення до законів.

Права людини – це невід’ємні свободи та права особистості, які індивід отримує з огляду на сам факт свого народження, основне поняття природного і взагалі всякого права взагалі.

Права– це забезпечені людині як соціальній істоті суспільством і закріплені в законодавстві можливості мати, користуватися і розпоряджатися матеріальними, політичними, культурними та іншими соціальними благами і цінностями, користуватися свободами в межах, визначених законом.

Свободи– це демократичні політичні і правові норми, які визначають становище людини в державі, забезпечують громадянам держави реальну можливість безперешкодно користуватись матеріальними та духовними благами, всебічно задовольняти особисті та суспільні інтереси.

Найважливіші проблеми формування незалежної української держави:

ü проблема формування повноцінної структури державної влади;

ü проблема формування національної політичної еліти;

ü проблема наповнення реальним змістом проголошеного правового характеру української держави;

ü проблема формування повноцінного городянського суспільства;

ü реальне забезпечення прав людини, громадянських, соціальних, економічних та культурних прав та політичних свобод усіх громадян України при чіткому виконанні ними своїх обов’язків.

Читайте також:

1. II. Поняття соціального процесу.
2. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
3. А/. Поняття про судовий процес.
4. Автономна Республіка Крим, регіональні та місцеві органи державної влади.
5. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
6. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
7. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.
8. Аналіз ступеня вільності механізму. Наведемо визначення механізму, враховуючи нові поняття.
9. Апарат державного управління як система органів виконавчої влади.
10. АРХІВНЕ ОПИСУВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ
11. Аудиторські докази: поняття та процедури отримання
12. Базове поняття земле оціночної діяльності.

Переглядів: 912