ДЕРЖАВА - ГОЛОВНИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

Поняття "держава" вживається в широкому і вузькому розумінні. У першому значенні держава ототожнюється із суспільством і трактується як державно-організована співтовариство - союз людей, що проживають на даній території. В другому воно ніби відокремлюється від суспільства і розглядається як політична організація, що відрізняється від інших, скажімо, політичних партій певними ознаками.

Головна риса держави - суверенність, тобто верховна влада усередині країни і незалежність у відносинах з іншими країнами. Будучи суверенною, державна влада, по-перше, поширюється на все населення, на всі недержавні організації. По-друге, вона наділяється виключним правом видавати обов'язкові для всіх закони й інші нормативні акти, здійснювати правосуддя, встановлювати і стягувати податки і збори. По-третє, держава мас в розпорядженні особливі органи й установи, утому числі примусу (армія, поліція, в'язниці тощо).

Наявність монопольних пряв і могутніх організаційних, фінансових, військових важелів виливу на суспільство ставить державу в особливе становище. Вона виступає головним інститутом політичної системи.

Основні напрями діяльності держави з керівництва суспільством втілені в її функціях (подумайте, які суспільно значимі функції минулого притаманні державі на різних етапах суспільного розвитку. Як і чому вони видозмінювалися?).

Сьогодні до найбільш значимих функцій демократичних держав відносяться: забезпечення економічного розвитку, соціального захисту, охорони прав і свобод громадян, законності і правопорядку, народовладдя (внутрішні), а також оборона країни і взаємовигідне співробітництво з іншими країнами (зовнішні). Функції, як відомо, характеризують внутрішню економічну, соціальну, правову тощо) і зовнішню політику держави. Так, економічна функція виражається в регулюванні економічних процесів за допомогою податків, кредитів, створення стимулів економічного росту тощо; соціальна функція - у наданні соціальних гарантій молоді, людям похилого віку, інвалідам тощо.

Отже, мова йде зовсім не про грубе втручання держави в повсякденне життя людей, не про підпорядкування суспільства державі, що нерідко траплялося в історії різних країн (наведіть приклади). Навпаки, зазначені функції є своєрідними зобов'язаннями держави перед суспільством і знаходять висвітлення в структурі і діяльності державного апарату.

Державний апарат - це комплекс державних органів і установ, за допомогою яких здійснюється державна влада і державне управління.

До державних органів відносяться: законодавчі (представницькі), виконавчі, судові. Кожний наділений компетенцією (сукупністю прав і обов'язків), владними повноваженнями (правом діяти від імені держави в межах своїх повноважень) і вирішує конкретні завдання. Так, законодавчі органи (парламенти: Верховна Рада в Україні, Конгрес у СШЛ. Національні збори у Франції) розробляють і приймають закони, норми яких регулюють суспільні відносини і закріплюють державну політику. Наприклад, положення Конституції України закріпили основи економічної політики, орієнтованої на розвиток ринкового господарства. Наступні нормативні акти надали загальній Політичній лінії конкретний характер. Виконавчі органа (уряди) виконують закони. Судові органи здійснюють правосуддя (суд) і разом із прокуратурою, що веде нагляд за виконанням законів, входять до складу правоохоронних органів.

Підкреслимо, що повсякденна практична робота з перетворення вжиття законодавчих рішень належить виконавчим (управлінським) органам. Організацію виконання закону вони звичайно супроводжують мірами розпорядницького характеру. Наприклад, реалізуючи вимогу Закону України "Про конкуренцію і обмеження монополістичної діяльності". Урядом України були встановлені невигідні для монополістів податкові ставки, введені обмеження на виробництво окремих видів продукції тощо. Свої розпорядження виконавчі органи закріплюють у підзаконних нормативних актах і контролюють їхнє виконання. Крім того, спираючись на нотаріат, податкову поліцію, служби держбезпеки тощо, вони здійснюють ряд правоохоронних функцій: забезпечення правопорядку, законності, інтересів суспільства, прав і свобод громадян.

Виконавча влада в рамках своїх повноважень здійснює усі види діяльності державного апарата: прийняття рішень, організацію їхнього виконання, контроль за виконанням. Тому управлінські органи називаються державним апаратом у вузькому розумінні. При цьому підкреслюється їх адміністративний (виконавчо-розпорядницький) характер.

У даний час у всіх індустріально розвинутих країнах світу державно-адміністративний апарат являє собою могутню і розгалужену систему міністерств, відомств, служб управління державними підприємствами, спеціалізованих комітетів, комісій тощо. За існуючими даними, у ньому зайнято 8% населення - державних службовців. Серед них є посадові особи (керівники, начальники), які завдяки займаній посаді наділені більшими, ніж рядові співробітники, повноваженнями.

Державні службовці працюють на постійній і професійній основі. На відміну від посадових осіб вищого рангу (президентів, депутатів, міністрів), вони не залежать від виборів і урядових криз, тому складають стабільний кістяк державного апарату. Від професійних якостей держслужбовців, дотримання ними дисципліни, правових і етичних норм залежить як розробка, так і реалізація політичних рішень, ефективність державного управління. Тому сьогодні в багатьох країнах світу проводиться досить твердий конкурсний добір людей на державну службу.

Підкреслимо, що держава, будучи головним інститутом політичної системи, покликана виражати і захищати інтереси не вузького кола осіб (політичної еліти), а загальнозначущі соціальні інтереси і потреби громадян.

ПОЛІТИЧНІ НОРМИ

Діяльність політичної системи здійснюється на основі певних норм -правових, політичних, моральних цінностей, звичаїв і традицій. Вони взаємозалежні і є правилами політичної поведінки і впливу на суспільство.

Про моральні норми в політиці вам багато чого відомо (подумайте, при вирішенні яких суспільно значимих питань професійні політики стають перед проблемою морального вибору. Як її рішення відбивається на житті суспільства?).

Правові норми закріплюються в законах і підзаконних актах: указах президента, постановах уряду, розпорядженнях, наказах міністерств, відомств і інших виконавчих органів.

Політичні норми містяться в Конституції, законах, що регулюють політичні відносини, політичних документах держави і партій, міжнародних документах.

Поділ норм на правові і політичні є умовним, тому що правові документи більшою чи меншою мірою закріплюють як політику, так і правила політичної діяльності. Політико-правові норми представлені публічним правом (конституційним, частиною адміністративного, фінансового, карного і міжнародного) при провідній ролі конституції. Конституційні принципи, що закріплюють основи державного і суспільного ладу, є одночасно основними базовими цінностями країни. Наприклад, в економічній сфері - це рівноправність приватної і іншої форм власності, створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини; у соціальної соціальне забезпечення; у духовній - ідеологічну багатогранність тощо. У політичній сфері до базових цінностей демократичного суспільства відносяться правова держава, права і свободи людини, парламентаризм, багатопартійність тощо. Будучи закріпленими на державному рівні, політичні цінності включаються в нормативний компонент політичної системи і визначають комплекс органів державної влади, порядок їхнього утворення і повноваження.

Оскільки законодавчі органи займають особливе місце в державному апараті, публічним правом установлюються певні правила проведення виборчих кампаній. Велика увага також приділяється регулюванню діяльності виконавчих органів. Громадянин звичайно має справу не з міністрами чи депутатами парламенту, а з державними службовцями податкових органів, працівниками відділень міліції тощо. Щоб відгородити людей від можливої сваволі, політичними нормами визначаються межі припустимої поведінки представників влади.

Крім того, нормами публічного права регулюються взаємини усередині державного апарата, наприклад, між міністерствами і відомствами, посадовими особами і державними службовцями.

Політико-правові норми доповнюються звичаями і традиціями (з лат. traditio - передача, переказ). Вони є тією частиною політичного досвіду людей, який передається з покоління в покоління і набуває сили загальноприйнятих неписаних правил поведінки. Так, лейбористи у Великобританії вже більш дев'яноста років (партія існує з 1906 р.) будують свою програму, спираючись на освячену століттями традицію робітничого руху - бути легальною опозицією партії консерваторів. При цьому відносини між партіями не носять характеру непримиренної боротьби добра і зла, а будуються на взаємному визнанні пряв і законності програмних установок кожної зі сторін.

КУЛЬТУРНО-ІДЕОЛОГІЧНИЙ І КОМУНІКАТИВНИЙ ЕЛЕМЕНТИ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

Суб'єкти політики - індивіди, соціальні групи, політичні еліти, політичні лідери - приносять у неї свої політичні пристрасті, симпатії й антипатії, свої уявлення про кращий державний устрій, своє ставлення до політичних норм і політичної дійсності, шляхів її удосконалення. Усе це знаходить висвітлення в політичних ідеологіях і партійних програмах, політичних рішеннях і вимогах, у політичній поведінці і характеризує в цілому культурно-ідеологічний компонент політичної системи.

У демократичних країнах жодна з ідеологій не закріплюється як державна (Поясніть чому. Згадайте, які функції політичних ідеологій і тенденції їхнього розвитку в сучасному суспільстві. Як і чому політичні ідеології впливають на політичну соціалізацію, політичну свідомість і поведінку громадян, соціальних груп, суспільства?).

Політична свідомість і поведінка взаємозалежні і складають суть політичної культури, що має надзвичайно важливе значення. Від того, наскільки політичні уявлення особистості відповідають політичним реаліям, які політичні і моральні принципи (ціннісні орієнтації) вона обирає у своїй практичній діяльності, залежить ефективність політики, а виходить, і прогрес суспільства.

У країнах, де в політичній практиці затвердилися демократичні цінності і зразки поведінки, де вони передаються з покоління в покоління і закріплюються в політичних звичаях та традиціях, панує демократичний тип політичної культури.

Політична культура найбільш яскраво виявляється в політичних комунікаціях - зв'язках, спілкуванні, що виникають усередині політичної системи (міждержавними органами, державними органами і політичними партіями тощо), а також між політичною системою і суспільством (державними установами і громадянами, державними органами і громадськими організаціями тощо). Політичні комунікації характеризують зміст і характер діяльності політичної системи як безупинний процес вироблення, прийняття і реалізації рішень. Наприклад, при розробці актуальних питань політики уряди звичайно спираються на матеріали, отримані в ході консультацій і дискусій, у яких беруть участь представники різних суспільних об'єднань і союзів (зацікавлені групи), підприємців, діячів культури, вчених тощо. Вони, володіючи інформацією про стан справ у тій чи іншій сфері, сприяють формуванню збалансованих рішень (якщо не переслідують вузько корпоративних цілей і не роблять прямого тиску на державну владу). Таким способом суспільні об'єднання громадян побічно впливають на політичний процес.

Політичні рішення через різні канали зв'язку, насамперед засоби масової інформації (газети, радіо, телебачення), доводяться до відома населення. Якщо вони недостатньо продумані чи не відповідають потребам і очікуванням громадян, то в суспільстві може виникнути реакція відторгнення, можуть посилитися дестабілізуючі процеси. При певних соціальних умовах невдоволення людей набуває часом форми непокори владі, вуличних безладь. Політична система, у якій розвинуті традиції неприйняття крайніх засобів і методів боротьби, прагне не допустити цього. Одержавши першу негативну інформацію, скажімо, про страйки чи мітинги протесту, її структури починають зусилля для мирного врегулювання конфліктів. З цією метою ведуться переговори, у ході яких представники державної влади разом із представниками опозиційних партій, суспільно-політичних рухів, інших зацікавлених груп і осіб намагаються знайти компромісні рішення (з лат. consensus - угода, досягнута шляхом взаємних поступок). Установка на пошук компромісів приводить звичайно до консенсусу (лат. consensus - згода, єдність). У підсумку можуть бути прийняті закони, наприклад, про освіту, про прожитковий мінімум, посилені урядові соціальні програми за рахунок перекидання частини ресурсів на їхнє здійснення.

Таким чином, політична система в процесі реалізації влади і управління забезпечує безупинний зв'язок і координацію діяльності різних суб'єктів, нерідко досягаючи взаєморозуміння і згоди учасників політики.

ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ І ТИПИ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

Взаємодія всіх компонентів політичної системи, включаючи методи здійснення влади, створює певний політичний режим. Відомі демократичні, авторитарні і тоталітарні режими.

Демократичний режим визнається най прогресивнішим, тому що дозволяє створити умови для справжньої свободи особи. Він характеризується наступними ознаками: виборність в органи державної влади; правова держава; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову; широкий спектр прав і свобод громадян, їхньої гарантії і захист; діяльність недержавних суспільно-політичних організацій як рівноправних партнерів держави; політичний плюралізм; повна гласність; парламентаризм; широкі можливості особистості впливати на процес прийняття і здійснення політичних рішень, демократична політична культура.

Авторитарний режим (з лат. auctoritas - влада, вплив) означає зосередження влади в руках якого-небудь політичного лідера чи угруповання. В умовах такого режиму панує виконавча влада. Парламент існує як дорадча установа при главі держави, що займає, як правило, усі ключові державні посади. Основними методами державної діяльності стають накази і команди. В умовах авторитарного режиму особистість перебуває в підпорядкуванні в пануючого угруповання.

Тоталітарний режим (з лат. totalis - весь, повний, цілий) являє собою політичне панування групи осіб, очолюваних лідером (фюрером, дуче, вождем). Основні ознаки цього режиму: усебічний контроль за життям суспільства; відсутність реальних прав і свобод, демократичних організацій; придушення опозиції; репресії; мілітаризація життя суспільства; панування єдиної загальнообов'язкової ідеології. Особистість втрачає здатність до самостійності суджень і дій, сліпо підкоряючись авторитету.

Відповідно до режимів виділяють типи політичних систем: демократична, авторитарна, тоталітарна.

Узагальнимо сказане. Політична система є сукупністю політичних організацій, політичних норм, політичної культури і політичних комунікацій. У процесі взаємодії цих елементів реалізується політична влада і управління, досягається стабільність і розвиток суспільства, складається певний політичний режим.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політичне лідерство: еліта в Україні	\|	РЕЧОВИН І МАТЕРІАЛІВ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.