• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Грошово-кредитне регулювання національної економіки

Таблиця 19.3. Державний борг України, % ВВП за 2000-2006 рр.

Таблиця11.1. Показники дефіциту Державного бюджету України

Рис. 19.1. Крива Лаффера

За сутністюфінансиє об’єктивною економічною категорією, яка пов’язана із розподілом та перерозподілом ВВП, а в окремих випадках й національного багатства країни з метою формування фінансових ресурсів та створення фондів грошових коштів і їхнього використання для забезпечення соціально-економічного розвитку суспільства.

Фінанси віддзеркалюють складну ієрархічну структуру із субординацією, взаємозалежністю категорій і понять, що їх виражають. Обслуговуючи відносини власності, систему економічних зв’язків як способу господарювання з характерними для нього відносинами, методами та формами впливу на виробництво, розподіл, обмін і споживання, фінанси є чинником і результатом економічних процесів як на національному (макро-, мікро-, субмікрорівні), так і на міжнародному рівнях.

У ціломуфінансові відносиниє такою формою суспільних відносин, яка виникає на основі руху вартості у її грошовому вираженні, безпосередньо пов’язана з існуванням грошей. Розподіл валового внутрішнього продукту за допомогою фінансових відносин здійснюється виключно у грошовій формі, внаслідок чого формуються та використовуються різноманітні цільові грошові фонди усіма суб’єктами цих відносин. Отже, однією з найважливіших ознак фінансів як об’єктивної економічної категорії є грошовий характер фінансових відносин, а гроші – необхідною умовою існування фінансів. На відміну від грошей, де субстанція не уособлена, фінанси як об’єктивна економічна категорія завжди пов’язані з відносинами володіння вартістю різними конкретними суб’єктами. Економічною основою функціонування фінансових відносин є не гроші самі собою, а рух вартості у її грошовій формі. Фінанси виконують роль інструменту розподілу, який дає можливість визначити частку кожного суб’єкта у виробленому валовому внутрішньому продукту.

Маючи багато спільних ознак, економічні категорії відрізняються суспільним призначенням. На відміну від грошей, кредиту, зарплати, цін, основною метою фінансових відносин є формування та використання фондів грошових коштів для забезпечення соціально-економічного розвитку суспільства.

У регулюванні національної економіки важливе значення належить такій економічній категорії як “фінанси”. Фінанси асоціюються з процесами розподілу певної вартості, який здійснюється у різних формах (розподіл доходів, сплата податків тощо) та обов’язково супроводжується рухом грошових коштів. У процесі такого розподілу спостерігається виокремлення різних за обсягом і цільовим характером частин вартості в одного власника, або передача частини вартості у грошовій формі одним власником іншому. Спільною для таких фінансових операцій є їхня основа – суспільні відносини, які за своїм характером в економічній науці називаються виробничими, або економічними, відносинами. За допомогою економічних відносин забезпечується розподіл валового внутрішнього продукту. При цьому однорідні економічні відносини представлені в узагальнюючому абстрактному вигляді, утворюють економічні категорії, такі як гроші, фінанси, кредит, ціна, зарплата тощо. Всі ці категорії є теоретичним відображенням, абстракцією суспільних відносин. Вони відображають реально існуючі у суспільстві економічні відносини, що мають об’єктивний характер та соціальне суспільне призначення.

Сьогодні державне регулювання надійно доповнює ринковий механізм і здійснюється через фінансово-бюджетну, грошово-кредитну та соціальну форми, які будуть з’ясовані у даному розділі.

Література до лекції № 10

1. Базилевич В.Д., Базилевич К.С., Баластрик Л.О. Макроекономіка: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. – 3-тє вид., випр. – К.: Знання, 2004. – С. 69–129.

2. Базилінська О.Я. Макроекономіка: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – С. 20–46.

3. Вініченко І.І., Гончаренко О.В., Дацій Н.В., Корецька С.О. Макроекономіка. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 16–27.

4. Круш П.В., Тульчинська С.О. Макроекономіка. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – С. 29–74.

5. Кулі шов . Мікро- макроекономіка. Підручник. – Львів: “Магнолія”, 2008. – С. 47–73.

6. Маньків, Грегорі Н. Макроекономіка / Пер. з англ.; Наук. р. пер. С. Панченко. – К.: Основи. – 2002. – С. 47–73.

7. Меньшова В.І., Климова Н.І. Макроекономіка. – Навч. посібник. – К.: В.Д. “Професіонал”, 2004. – С. 20–46.

8. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник/ Відп. ред. Г.Н. Климко. – К.: Знання – Прес, 2002. – С. 268–274.

9. Отрошко О.В. Основи економічної теорії: макроекономічний аспект: Навч. пос. – К.: Знання, 2006. – С. 66–89.

10. Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посібник. К.: Либідь, 2001. – С. 49–61.

11. Савченко А.Г., Пухтаєнко Г.О., Тітьонко О.М. Макроекономіка: Підручник. – К.: Либідь, 1999. – С. 29–49.

12. Чепінога В.Г. Основи економічної теорії. Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 249–262.

Світовий історичний досвід свідчить, що держава в усі часи тією чи іншою мірою втручалась в економічні процеси, проте її роль у різні періоди була неоднаковою: від повного невтручання в економічну діяльність до посилення або послаблення її впливу на економічні процеси. Держава з моменту її виникнення виконувала ряд суспільних функцій: забезпечувала правопорядок, створювала умови безпеки, тобто за висловом А. Сміта виконувала роль “нічного сторожа”. Роль держави посилюється в першій третині ХХ століття, що було пов’язано із І світовою економічною кризою 1929-1933рр., яка продемонструвала неспроможність ринкового механізму відновити втрачену рівновагу в економіці, тобто ринок не зміг усунути такі негативні явища як затяжний спад виробництва, високий рівень інфляції та безробіття. Разом з тим ринок не може забезпечити населення товарами колективного споживання (суспільними благами), не може долати такі негативні ефекти як диференціація доходів населення, нерівномірний розвиток регіонів, екологічні катастрофи. Все це обумовило втручання держави в ринкову економіку. Разом з тим, слід зауважити, що державне регулювання економіки – це суб’єктивний процес і тому важливо визначити межі втручання держави. Необхідно знайти таке поєднання ринкових важелів та державних інструментів регулювання, за якого ринковий механізм функціонував би з найвищою ефективністю. Надмірне втручання держави в економічні процеси у кінцевому результаті призведе до зниження ефективності національного виробництва.

В сучасний період ускладнюються економічні процеси, які вже не може відрегулювати ринок, тому цілий ряд функцій стали прерогативою держави. До них належать: визначення стратегії макроекономічного розвитку; правове регулювання ринкової економіки; соціальний захист громадян країни; антимонопольне регулювання, захист і стимулювання конкуренції; забезпечення громадян країни суспільними благами; зовнішньоекономічне регулювання.

Для реалізації означених функцій держава використовує цілий комплекс важелів (інструментів економічної політики), через які досягає поставлених цілей. Ці важелі поділяються на адміністративні та економічні. Перші ґрунтуються на приписах держави, а не на самостійному економічному виборі (закони, постанови, розпорядження, ліцензії, інструкції та ін.), а другі – застосовуються з метою створення передумов для вибору тих варіантів економічних рішень, які б відповідали цілям економічної політики держави (податки, норма обов’язкових резервів, облікова відсоткова ставка, пільги тощо). В сучасний період широкого поширення набули і інституційні важелі державного регулювання, до яких відносяться: інститути економічної інформації, економічні ради та спілки, економічні програми та прогнози, діяльність виконавчих структур державної влади тощо.

1.Фінансово-бюджетне регулювання і податкова політика

Процес розподілу і перерозподілу ВВП за допомогою фінансів супроводжується рухом грошових коштів, що набувають особливих різноманітних форм у вигляді доходів, нагромаджень, відрахувань, надходжень, що у сукупності становлять фінансові ресурси суспільства, які є матеріальними носіями фінансових відносин. Використання цих ресурсів здійснюється через фонди грошових коштів, які мають цільове призначення. Аналіз фінансових ресурсів, що використовуються у фондовій формі, як матеріальних носіїв фінансових відносин, дає можливість виокремити фінанси із загальної сукупності економічних категорій і виділити таку специфічну ознаку фінансів – фінансові відносини завжди пов’язані з формуванням фінансових ресурсів, утворенням і використанням грошових фондів цільового призначення.Взаємозв’язок сфер і ланок фінансових відносин, у процесі яких утворюються і використовуються фонди фінансових ресурсів, складає фінансову систему країни, через яку держава здійснює фінансово-бюджетне регулювання з метою досягнення макроекономічної стабільності.

На рівні держави фінанси забезпечують належний рівень виконання нею своїх конституційних функцій, що супроводжується зростанням обсягів державних видатків. З удосконаленням системи державного устрою різко збільшувались видатки на оборону, захист певних інтересів, соціальну сферу, охорону навколишнього середовища, а також на економіку тощо.

Значні розміри державних видатків зумовили збільшення дохідної частини бюджетів різних рівнів. Основним джерелом поповнення таких коштів стали податки – фінансова клітина, що виникла задовго до появи таких фінансових категорій, як бюджет, державний кредит, державний борг та ін.

Податки є не тільки джерелом наповнення бюджетів, а й інструментом регулювання тих чи інших соціально-економічних процесів. Використання податків для досягнення державою поставлених цілей відбувається в рамках податкової політики.

Податки – обов’язкові платежі, які сплачуються фізичними та юридичними особами до бюджетів усіх рівнів. Причиною виникнення податків є поява держави, товарно-грошових відносин та суспільного поділу праці. За економічним змістом податки поділяються на прямі та непрямі.

Прямі податки – це прямі вилучення грошових коштів із доходів суб’єктів економіки та власників майна. Такі податки мають конкретного платника (юридичну чи фізичну особу). До них слід віднести податок з доходів фізичних осіб, податок з прибутку підприємств, податок на майно та ін.

Непрямі податки – це державні надбавки до ціни. Вони не мають конкретного платника, а включені в ціну товару. Їх називають ще податками на споживання. До непрямих податків належать: ПДВ, податок з продажу, акцизний збір і мито. Обсяги непрямих податків залежать не від доходів, а від споживання. Окрім прямих та непрямих податків існують ще майнові податки та податки на соціальне страхування.

Податки на майно покликані забезпечити раціональне використання національного багатства, що належить приватним власникам. До таких податків відносять: податок на нерухомість, податок з власників транспортних засобів, земельний податок та інші.

Основним призначенням соціальних податків є здійснення соціальної політики. До них належать: відрахування до пенсійного фонду, фонду соціального страхування, фонду безробіття та інші цільові фонди. За рахунок цих платежів здійснюється індивідуальне страхове забезпечення тих, з кого такі податки стягуються та виплати соціальних трансфертів малозабезпеченим верствам населення.

Регулюючий вплив на економіку здійснюється, передусім, через податкові ставки, які поділяються на:

– пропорційні – ставка оподаткування є однаковою і не залежить від розміру доходу;

– прогресивні – ставка оподаткування зростає із збільшенням доходу;

– регресивні – податкова ставка знижується із збільшенням доходу.

Важливо зауважити, що такі податкові ставки застосовуються лише до прямих податків. До непрямих таке оподаткування не може бути застосоване.

Основним видом податку до державного бюджету є прогресивний податок. До 1 січня 2004 року в Україні існувало прогресивне оподаткування доходів фізичних осіб з урахуванням системи надання пільг з максимальною ставкою 40%. З 1 січня 2004 року Законом України “Про податок з доходів фізичних осіб” встановлена пропорційна ставка у розмірі 13%, а з 1 січня 2007 року діє ставка у розмірі 15%, яка є однією з найнижчих у світі. У всіх країнах цей вид податку справляється за прогресивною шкалою. При обгрунтуванні податкової політики необхідно чітко визначити межі оподаткування, основним принципом яких є спроможність юридичних та фізичних осіб здійснювати податкові платежі.

Проблеми визначення меж оподаткування завжди були в полі зору економістів. Одним з таких вчених є американський економіст А. Лаффер, автор теорії “економіки пропозиції”, який досліджував взаємозв’язок між ставками оподаткування та податковими надходженнями до бюджету. Даний взаємозв’язок представимо графічно у вигляді “кривої Лаффера”:

Крива показує, що надходження до бюджету будуть максимальними у точці М, за податкової ставки розміром близько 30-35 %. Надто низькі або надто високі податкові ставки зменшують ці надходження (у точках А і В надходження однакові, хоча податкові ставки різні).

Отже, дана залежність дозволяє констатувати той факт, що зниження надмірно високих податків стимулює розвиток підприємницької діяльності, забезпечує зростання інвестицій, зайнятості і в кінцевому результаті – доходної частини державного бюджету. Навпаки, високі ставки оподаткування здійснюють гальмівний вплив на економіку. Разом з тим, слід зауважити, що ефект Лаффера проявляється лише у випадку нормального функціонування вільних ринкових механізмів.

Роль податків як регулятора економіки зростає. Держава маніпулюючи податковими ставками і видами податків, має змогу стимулювати чи обмежувати розвиток окремих галузей або сфер економіки, підприємств чи корпорацій. Наприклад, звільняючи від оподаткування кошти, що спрямовуються на інновацію чи модернізацію, держава сприяє розвитку НТП. Через регулювання податками вона також може впливати на ефективність і стабільність економічного розвитку. Світовий досвід переконливо свідчить, що найвищими темпами розвивається економіка (10-15% на рік) при мінімальному оподаткуванні прибутку (ставка 10-12%). За ставки податку нижчої, ніж 12% утворюються заощадження, що уникають інвестицій. Тому податкові пільги не повинні бути значними та тривалими.

При встановленні податкових ставок необхідно враховувати дві обставини: з одного боку, надмірний податковий тиск на підприємства спотворює структуру цін, веде до згортання виробництва, а з іншого – зменшення податкових ставок сприяє посиленню ділової активності і економічному зростанню.

Держава так повинна будувати свою систему оподаткування, щоб охопити податками різні види доходів і ефективно впливати на їх формування. При цьому слід застосовувати принцип: однакові доходи обкладаються однаковими податками. Це дасть змогу реалізувати один із аспектів соціальної справедливості: хто одержує більші доходи, той віддає більше коштів на фінансування суспільних потреб. Отже, податки з одного боку є інструментом стабілізації, а з іншого – засобом нестабільності і економічного саморуйнування.

Податкові системи не однакові в різних країнах. Кожна з них має свої особливості, оскільки створювались і розвивались вони у різні історичні періоди в різних економічних умовах. Але є загальні показники, які характеризують податкові системи. Найбільш узагальнюючим з них є податковий тиск – відношення загальної суми податкових зборів до сукупного національного продукту; тобто податковий тиск показує, яка частина виробленого суспільством продукту перерозподіляється за допомогою бюджетних механізмів.

Відомий американський економіст Р. Масгрейв сформулював основні вимоги до функціонування податкової системи:

– розподіл податкового тиску має бути рівномірним;

– тиск на економічні рішення зробити мінімальним;

– якщо податкова політика має на меті стимулювання інвестицій, звести до мінімуму можливе порушення рівноваги між соціальною справедливістю та економічною ефективністю;

– сприяти стабілізації економіки та економічному зростанню;

– оподаткування має бути зрозумілим для платника податків, а управління ним – справедливим і таким, що грунтується на законах.

У період становлення ринкових відносин в Україні найактуальнішою залишається проблема побудови ефективної податкової системи, яка повинна бути оптимально справедливою та економічно виправданою. Ефективність податкової політики визначається наступними критеріями:

а) можливостями збільшувати джерела доходів (перегляд податкових ставок, запровадження нових податків);

б) здатністю визначати прийнятну податкову базу, яка може забезпечити значні податкові надходження за відносно низьких ставок оподаткування;

в) спрямованістю на мінімізацію витрат, пов’язаних із сталою сплатою податків.

Податкова політика у сучасній українській державі перебуває на стадії реформування. Основним завданням даного процесу є максимізація соціального добробуту громадян країни шляхом створення таких умов господарської діяльності, які б забезпечили стабільне економічне зростання з одночасним збереженням помірної інфляції та покращення платіжного балансу країни.

На макрорівні суми сплачених до державного бюджету податків для всіх податкоплатників повинні обов’язково відповідати сумі фінансованих державою суспільних благ і трансфертних платежів. Якщо коефіцієнт співвідношення суспільних благ і трансфертних платежів та податкових платежів не менший, ніж 80%, тоді високий рівень оподаткування є виправданим. У Швеції таке співвідношення дорівнює 86%. І хоча у цій країні рівень оподаткування є високим (податки складають 57% ВВП), він не спричиняє суттєвого впливу на темпи економічного розвитку та суспільний добробут громадян. В Україні співвідношення сягає лише 26%, тобто ефективність використання податкових надходжень в 3,3 рази нижча, ніж у Швеції.

Отже, враховуючи той факт, що перебудова податкової системи в Україні не може здійснюватись шляхом збільшення податків, слід підвищувати ефективність використання податкових надходжень.

Сукупним важелем фінансово-бюджетного регулювання виступає бюджетна політика держави, яка спрямована на ефективний розподіл фінансових ресурсів країни і реалізується через державний бюджет.

Основним джерелом формування бюджету держави є ВВП. Держава як учасник розподільних процесів організовує розподіл і перерозподіл ВВП в інтересах усіх членів суспільства та суб’єктів суспільного відтворення. З одного боку, держава як власник засобів виробництва має право на певну частку ВВП на стадії його первинного розподілу. З іншого – держава виконує суспільні функції (управлінську, соціальну, економічну), конституційно закріплені за нею, які без необхідного обсягу грошових коштів виконати неможливо. Тому держава організовує перерозподільні процеси з метою централізації частини ВВП у відповідному бюджетному фонді, що по суті є платою суспільства за виконання державою своїх функцій.

Особливості бюджету як економічної категорії відображаються і на функціях, які він виконує. Зміст функцій, сфера й об’єкт їх дії характеризуються відповідною специфікою. Так, зміст розподільної функції бюджету визначається процесами розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів між різними підрозділами суспільного виробництва. Жодна інша ланка фінансової системи не здійснює такого багатогранного (міжгалузевого, міжтериторіального та ін.) і багаторівневого (обласний, міський, районний та ін.) перерозподілу коштів, як бюджет. Специфіка розподільної функції заключається ще й у масштабності операцій, багатоканальності грошових коштів і великій різновидності цільових фондів, які утворюються. Розподіляючи майже половину всього валового внутрішнього продукту, бюджет формує численні фонди різноманітного цільового призначення. З бюджетом держави пов’язані всі підрозділи суспільного виробництва і сфери послуг. Таким чином, розподільна функція бюджету характеризується багатократністю розподілу, проявляється у всіх сферах суспільних відносин і використовується державою для регулювання економічного і соціального розвитку. Контрольна функція бюджету дає змогу регулювати і слідкувати, наскільки своєчасно і повно фінансові ресурси надходять у розпорядження держави, як фактично складаються пропорції в розподілі бюджетних коштів, чи ефективно вони використовуються.

Отже, бюджетні відносини охоплюють, з одного боку, процес формування основного централізованого фонду грошових коштів держави, а з іншого – процес використання коштів цього фонду. У першому випадку бюджетні відносини виступають у вигляді доходів, у другому – у вигляді видатків.

Доходи бюджету – частка централізованих ресурсів держави, які потрібні для виконання нею відповідних функцій. Вони виражають економічні відносини, що виникають у процесі формування основного централізованого фонду грошових коштів і надходять у розпорядження органів державної влади та управління. Доходи бюджету відображають економічні відносини держави з підприємствами, установами, організаціями, фізичними установами, які виникають у процесі стягнення бюджетних платежів. Вони є фінансовою базою діяльності держави. Їх склад, форми мобілізації залежать від системи і методів господарювання, а також від економічних завдань, які вирішує суспільство у певний період. Доходи бюджету утворюються за рахунок надходжень на безповоротній основі, справляння яких передбачене законодавством України.

Доходи бюджету доцільно розглядати як істотний фактор, що здійснює вплив на сукупне споживання та заощадження через рівень доходності різних видів економічної діяльності. Високий рівень вилучення коштів у підприємств і населення призводить до зниження підприємницької активності, сукупного попиту, що відповідно впливає на зменшення обсягів виготовленої продукції і, зрештою, призводить до зменшення обсягу новоствореної вартості та, відповідно, до зменшення надходжень до бюджетів. У дохідній частині бюджету зосереджується та частина вартості валового внутрішнього продукту, яка у процесі розподілу і перерозподілу доходів і нагромаджень може бути спрямована на розвиток економіки держави, соціальний захист населення, соціально-культурні заходи, потреби оборони, управління. Основним джерелом формування фінансових ресурсів, акумульованих у державному бюджеті, є податки, частка яких у більшості країн світу складає близько 90% доходної частини державного і 70% місцевого бюджетів.

Другим за значенням джерелом доходів бюджету є державні позики. Коли можливості отримання нових платежів і позик вичерпані, держава вдається до емісії паперових грошей. Цей метод є неефективним та непопулярним, позаяк він посилює інфляційні процеси. Економіка України в період 1991-1996 років стала наочним прикладом цих негативних явищ.

Другою складовою бюджету є його витратна частина. Видатки бюджету відіграють провідну роль у фінансовому забезпеченні потреб соціально-економічного розвитку суспільства. На обсяги, склад і структуру видатків впливають обсяги і характер функцій держави, адже в умовах товарно-грошових відносин будь-яка держава повноцінно зможе виконувати свої функції, маючи для цього необхідну суму бюджетних ресурсів.

У процесі розкриття сутності видатків доцільно виходити з позицій, що бюджетні видатки мають певний економічний зміст, зумовлений суспільним способом виробництва, природою та функціями держави, відіграють вирішальну роль у задоволенні потреб соціально-економічного розвитку країни.

Розподільні процеси, пов’язані з видатками бюджетів, характеризуються різноманітністю та взаємозв’язком. Вони охоплюють розмаїття відносин з приводу розподілу і використання коштів бюджетного фонду держави і відображають напрями розподілу бюджетних ресурсів держави. В основі такого розподілу лежать функції держави, їх обсяг і характер, визначені Конституцією України. Причому є тісний діалектичний взаємозв’язок між видатками бюджетів і функціями держави, який полягає у тому, що збільшення функцій зумовлює збільшення видатків, і навпаки. Функції держави є визначальним чинником, який впливає на обсяги видатків бюджетів та їх розподіл і використання, адже без достатнього рівня бюджетних ресурсів такі функції якісно виконати неможливо.

В сучасних розвинутих країнах з точки зору предметної спрямованості державного бюджету виділяють такі види витрат: на національну оборону, фінансування економіки, на утримання державного апарату, соціальні цілі та обслуговування державного боргу (виплата процентів). При цьому військові витрати складають від 20 до 40% загальної суми витрат державного бюджету. Вкладення коштів в економіку включають в себе затрати на НДДКР, на підтримку сільського господарства, забезпечення зайнятості, стимулювання експорту, проведення природоохоронних заходів тощо. Затрати на соціальні цілі – це фінансування освіти, охорони здоров’я, соціального страхування і соціального забезпечення. Також із держбюджету здійснюються наступні виплати:

– субсидії – вид державної грошової допомоги, яка надається населенню;

– субвенції – державна грошова допомога місцевим органам влади на досягнення конкретної мети;

– дотації – вид державної грошової допомоги організаціям, підприємствам для покриття збитків з метою підтримки.

За допомогою видатків бюджетів держава має можливість:

– регулювати розподіл грошових коштів між виробничою сферою і сферою суспільних послуг;

– впливати на вартісну структуру виробництва;

– стимулювати розвиток пріоритетних, нових галузей та виробництв, суттєво впливаючи на зміцнення своєї економічної могутності.

Бюджетна політика держави може бути дієвим інструментом для вдосконалення структури національної економіки. Після розпаду Радянського Союзу Україна одержала у спадщину викривлену структуру економіки, яка і нині ще залишається недосконалою. Пріоритетною ціллю сучасної державної політики в Україні має стати перехід до інноваційної моделі розвитку, яка є основою забезпечення динамічного зростання економіки. Реалізація даного завдання потребує використання цілого ряду фінансових важелів, а саме:

– безпосереднє фінансування утворення нових галузей, наукоємних виробництв за рахунок коштів державного бюджету, зокрема, на державних підприємствах;

– державне замовлення на інноваційні продукти;

– дотації державного бюджету для визначених галузей, виробництв чи технологій;

– зниження ставок податку на прибуток підприємств, які займаються інноваційною діяльністю;

– зменшення суми прибутку до оподаткування шляхом виключення з нього вартості досліджень чи освоєння нової технології.

Одним із важелів фінансово-бюджетного регулювання є амортизаційна політика. Для подолання низькотехнологічної структури української промисловості інноваційним підприємствам дозволяється прискорена амортизація основних засобів і встановлюється щорічна двадцятивідсоткова норма прискореної амортизації. Такою політикою держава збільшує норми списання основного капіталу, створюючи підприємствам можливості швидше оновлювати виробничі потужності, а також – стимули для підприємств, що проводять активну політику технічних нововведень. Грошові надходження, отримані за умови прискореної амортизації, стають додатковим фінансовим джерелом для активної інноваційної діяльності.

Структура державних витрат визначається роллю та важливістю виконуваних державою функцій, які змінюються відповідно до поставлених цілей. Визначаючи видаткову частину бюджету, слід пам’ятати, що особливістю економічних ресурсів є їх обмеженість, і тому потрібно прагнути, щоб доходи бюджету покривали його витрати. Ще А. Сміт стверджував: “Єдиним хорошим бюджетом є збалансований бюджет” (1776 р.). Однак, це є ідеальним варіантом, а на практиці, як правило, відбуваються відхилення.

Держбюджет вважають збалансованим, якщо його витратна частина дорівнює доходній; дефіцитним, якщо видатки держбюджету перевищують доходи; профіцитним, якщо доходи перевищують видатки. Відношення суми дефіциту державного бюджету до обсягу ВВП, виражене у відсотках, називають рівнем дефіцитності бюджету. Якщо цей рівень складає 2-3%, то така ситуація є прийнятною. У противному випадку, він негативно відбивається на функціонуванні грошової, кредитної систем і підриває підвалини стабільності всієї економіки.

Переважна більшість теоретиків і практиків світу схиляються до думки, що бюджетний дефіцит є свідченням марнотратства уряду, чинником макрофінансової нестабільності та підвищення ризику економічної діяльності держави. Зростання бюджетного дефіциту спричиняє посилення інфляційних процесів у суспільстві, кризу державних фінансів, грошової системи, зростання диференціації в доходах. Дефіцит бюджету є причиною зниження ефективності податкової системи, послаблення стимулів до праці, підриву впевненості членів суспільства у майбутньому.

У більшості країн світу, у тому числі в Україні, бюджетні дефіцити набули хронічного характеру, що сприяло поглибленню фінансової нестабільності. Вони дають поштовх інфляційним процесам і відволікають значні обсяги фінансових ресурсів з приватного сектору економіки. Неконтрольованість і зняття питання про бюджетне обмеження дефіциту є причиною погіршення фінансової дисципліни у країні та поглиблення фінансової безвідповідальності урядів. Якщо додатково збільшувати за рахунок бюджетного дефіциту платоспроможний попит населення, то в умовах відкритої економіки це призведе не до пожвавлення національного виробництва, а до зростання внутрішніх цін і до імпорту товарів, а бюджетне субсидіювання вітчизняних підприємств однаково сприятиме як внутрішньому інвестуванню, так і вивезенню капіталу за кордон.

Наявність хронічних бюджетних дефіцитів у світовій практиці свідчить про існування певного причинно-наслідкового механізму. У першу чергу бюджетний дефіцит впливає на скорочення обсягу заощаджень у загальнонаціональному масштабі, яке зумовлює зростання відсоткової ставки, меншу доступність кредитних ресурсів для приватного сектору. У результаті підвищується обмінний курс національної валюти, що спричиняє зменшення обсягів інвестицій та експорту, збільшення імпорту. Такий стан зумовлює дефіцит зовнішньоторгового балансу, внаслідок чого виникає дефіцит платіжного балансу. Ці негативні наслідки мають поточний характер і виявляються протягом бюджетного року.

Причинами дефіциту держбюджету є:

· падіння доходів в умовах кризового стану економіки;

· зменшення приросту національного доходу;

· зменшення акцизних податків, які надходять до державного бюджету;

· збільшення бюджетних видатків.

Дефіцит (профіцит) державного бюджету України за 2000-2005рр. представлено в таблиці 19.1.

за 2000 – 2006 рр.

За умов дефіцитного бюджету необхідно шукати джерела його покриття. Світовий досвід демонструє основні способи вирішення проблеми бюджетного дефіциту:

1) підвищення податків;

2) скорочення бюджетних видатків;

3) емісія (випуск) незабезпечених товарною масою грошей з метою фінансування державних витрат;

4) позика грошей у банків, господарських організацій, громадян країни, інших держав, іноземних та міжнародних фінансових організацій.

Розглядаючи вищезазначені способи збалансування бюджету, відзначимо, що підвищення податків має свої межі. На перший погляд здається, що чим більші податкові ставки, тим більші надходження грошових коштів до державного бюджету. Однак, частина економістів заперечує даний взаємазв’язок, наголошуючи на важливості низьких ставок оподаткування для досягнення високих економічних результатів (див. криву “Лаффера”). Отже, підвищення податків як метод збалансування державного бюджету є обмеженим.

Другим методом збалансування бюджету є скорочення бюджетних видатків. Цей спосіб є досить ефективним. Адже можна мати значні надходження, але нераціонально їх розподіляти. Ще у свій час Д. Рікардо, яскравий представник класичної школи політекономії, писав, що розподіл ресурсів є предметом дослідження економічної науки. Тому, здійснюючи видатки, слід чітко визначити ті напрямки, які тимчасово можна пригальмувати. Наприклад, дослідження космосу або проведення наукових розробок проблем теоретичного характеру можна тимчасово призупинити з метою зменшення видатків із державного бюджету, але ні в якому разі не можна скорочувати видатки на соціальні цілі (пенсії, різного роду допомоги, фінансування охорони здоров’я, освіти і ін.).

Третім методом покриття дефіциту бюджету є випуск грошей. Цей метод використовується тоді, коли за наявності дефіциту держава має великий зовнішній борг, внаслідок якого залучення зовнішніх позик неможливе, а всі внутрішні джерела вичерпані. Цей метод є вимушеним і вважається доцільним, коли всі офіційні валютні резерви центрального банку використані, у зв’язку з чим врегулювання платіжного балансу залишається першочерговим завданням, причому передбачається, що економіка витримає високу інфляцію. За ініціативою центрального банку запускається механізм друкування нічим не забезпечених грошей, що вирішує проблему дефіциту бюджетних ресурсів. Цей метод покриття покриття дефіциту, незважаючи на простоту, приховує велику небезпеку, оскільки додаткова емісія збільшує пропозицію грошей в обігу і порушує пропорції, описані рівнянням Фішера:

,

де М – пропозиція грошей;

V – швидкість обороту грошей;

P – середні ціни;

Q – пропозиція продукту.

У короткостроковому періоді ні швидкість обороту грошей, ні динаміка продукту не можуть компенсувати приріст грошової маси. Тому найоперативніше у цьому випадку реагують ціни, зростання яких відвернути неможливо. Так запускається механізм інфляції. Уряд певний час матиме зиск з цього (сеньйораж), якщо друкуватиме гроші швидше, ніж на це сподіваються громадяни. Але в міру того, як населення позбуватиметься готівки, щоб “втекти” від інфляції, грошова маса збільшується до критичного рівня, а інфляція досягне гіперрозмірів. Отже, додаткова емісія грошових коштів має великий недолік – викликає високий рівень інфляції. В 1993 році в Україні цей метод збалансування поряд з іншими причинами призвів до збільшення загального рівня цін на 10247%, тобто – до гіперінфляції, яка справила руйнівний вплив на українську економіку. Ця обставина змусила більшість країн, включаючи й Україну, на законодавчому рівні заборонити емісію як джерело фінансування бюджетного дефіциту.

Найчастіше для приведення у відповідність доходів бюджету з видатками застосовують позику. Для її отримання уряд країни випускає і продає державні цінні папери на відкритому ринку (цей процес детально описано у питанні “Грошово-кредитне регулювання і монетарна політика”). Цей метод не викликає інфляції, але призводить до виникнення державного боргу. Нині у багатьох країнах від 10 до 15% видатків державного бюджету спрямовується на обслуговування державного боргу.

Державний борг поділяється на внутрішній і зовнішній.

Внутрішній борг – це заборгованість держави домашнім господарствам та підприємствам даної країни.

Зовнішній борг – заборгованість держави іноземним громадянам, фірмам, урядам та міжнародним фінансовим організаціям.

У національній економіці існує пряма залежність між розмірами державного боргу і дефіциту бюджету. З одного боку, дефіцит бюджету збільшує державний борг, з іншого – зростання державного боргу потребує додаткових видатків з бюджету на його обслуговування, що збільшує дефіцит бюджету. Державний борг має довгострокові наслідки, позаяк сповільнює економічне зростання та знижує рівень життя майбутніх поколінь.

Зовнішній борг виникає внаслідок того, що для покриття дефіциту платіжного балансу країна змушена брати позики за кордоном. Міжнародні запозичення дають змогу країні інвестувати і споживати значно більше, ніж виробляє національна економіка.

Абсолютні та відносні показники заборгованості України станом на 31. 12. 2006 р. представлені в таблиці 19.2.

Таблиця11.2. Державний прямий та гарантований борг України станом на 30.04. 2008 р. (за ознакою умовності)

Як видно з таблиці 19.2 у структурі державного боргу істотно переважає зовнішній прямий та гарантований борг, який становить 79,2 %.

Якщо борг тієї чи іншої країни досягає великих розмірів, то значними є виплати відсотків на обслуговування боргу з державного бюджету. Така ситуація є несприятливою, позаяк скорочуються кошти на таку важливу статтю державного бюджету, як фінансування соціальних потреб.

Якщо запозичені кошти інвестуються в економічні проекти, вони приносять значну вигоду і забезпечують приріст ВВП. За умов використання цих коштів на погашення боргів уряду, небезпека такої заборгованості є високою. Отже, якщо виплати на обслуговування боргу перевищують приріст ВВП, то в країні відбувається посилення боргового тягара.

Одним із показників заборгованості країни є відношення суми державного боргу до ВВП (критичним рівнем цього показника є діапазон від 60% до 80-100%. В Україні на кінець 2006 року цей показник перебував у межах 15%. Відношення суми зовнішнього боргу до ВВП відповідно склало 9,2%. Нинішня ситуація в Україні характеризується суттєвим зменшенням відносних (до ВВП) розмірів державного боргу, про що засвідчать дані таблиці 19.3.

Як бачимо, параметри державного боргу України не є критичними і не викликають особливої небезпеки. Аналіз динаміки державного прямого і гарантованого боргу України дозволяє констатувати, що упродовж 2000-2006 рр. показник державного боргу до ВВП мав тенденцію до постійного зменшення з 43,5% у 2000 р. до 9,2 % на кінець 2006 р.

Зазначене зменшення є наслідком поміркованої політики управління державним боргом, головною особливістю якої було зниження ризиків запозичень шляхом збільшення строків та зменшення вартості обслуговування, що проводилось в умовах жорсткого контролю за обсягом боргу та витратами на його обслуговування.

Як будь-який економічний інструмент, державний борг може здійснювати як позитивний, так і негативний вплив на економіку. Залучення зовнішніх позик означає надходження додаткових ресурсів, що можуть дати поштовх економічному зростанню, а зовнішня заборгованість дає можливість країні здійснювати більші сукупні витрати, ніж вироблений національний дохід та фінансувати інвестиції, що не забезпечуються внутрішніми заощадженнями. Проте поруч із надмірними державними витратами, незбалансованістю бюджету, неефективною податковою політикою, помилками у валютній політиці, зовнішній борг може спровокувати надзвичайно важкі фінансові кризи, обмежити інвестиційну активність у державі. Таким чином, державний борг може виступати як засіб забезпечення безпеки або, навпаки, як фактор посилення загроз і ризиків. Тому лише застосування ефективної стратегії управління державним боргом сприятиме ефективному використанню запозичень і створить необхідні умови для оптимізації боргового навантаження.

Якщо у попередньому параграфі, розглядаючи регуляторну політику сучасної держави, з’ясовувалась її фінансово-бюджетна форма, то тепер предметом аналізу стає грошово-кредитна форма державного регулювання національної економіки. Не ставлячи під сумнів органічної єдності її структурних елементів, варто виділити принаймі два аспекти грошово-кредитної форми регулювання національної економіки. Один із них пов’язаний із монетарною політикою.

Другий спосіб грошово-кредитного регулювання пов’язується із кредитною політикою.

Виділення цих двох аспектів грошово-кредитного регулювання детермінує і логіку розгляду питання. Аналіз варто розпочати із з’ясування теоретичних основ та конкретизації мети грошово-кредитного регулювання. Це слугуватиме науковим підґрунтям наступного розгляду конкретних форм регуляторної політики на підставі використання спочатку кредитних, а згодом грошових інструментів державного впливу для забезпечення сталого, динамічного розвитку макроекономічної системи.

Звертає на себе увагу та обставина, що грошові і кредитні аспекти макроекономічного регулювання розглядаються у органічній єдності. І це не випадково. З одного боку, сучасна грошова система, в основному, є системою кредитних грошей, а з іншого – пануючою формою сучасного кредиту є грошова форма. Але, які б конкретні способи грошово-кредитного регулювання ми не розглядали, усі вони мають сенс лише у тому випадку, коли не порушують вимог загальної економічної рівноваги товарної і грошової маси.

Ця рівновага фіксується рівнянням обміну, відомим ще як рівняння Фішера1:

, де

· M – статична характеристика кількості грошей, вона відбиває пропозицію готівки та тих активів, що виконують грошові функції, наприклад, чеків чи векселів (фактично йдеться про грошовий агрегат M₁);

· V–швидкість обороту грошової одиниці (вона показує, скільки разів ця одиниця використовується на придбання кінцевих товарів іпослуг протягом року);

· P – рівень цін (він приймається як середнє зважене значення цін кінцевих товарів і послуг, взяте відносно базового річного показника, що дорівнює 1,0, тобто йдеться про річний індекс цін);

· Q – реальне значення валового національного доходу(розраховується на основі номінального національного доходу із застосуванням дефлятора, тобто індекса цін).

Добуток рівня цін і реального національного доходу (права частина рівняння – PQ) показує номінальний (фактичний) національний дохід. Відповідно, швидкість обороту грошей може бути репрезентована відношенням номінального значення валового національного доходу до обсягу грошової маси:

.

Що дає орієнтація на рівняння обміну?

Це рівняння є основою моделювання ситуації макроекономічної рівноваги товарної і грошової мас.

Якщо рівновага порушується на користь ВНД (PQ>MV), то виникає потреба у додаткових грошових коштах в обігу. Але ця потреба, що випливає зі змісту рівняння Фішера, може бути реалізована без застосування примітивних і ризикованих способів нарощення абсолютної маси готівкових грошей. Більше того, “ефект верстата” (друкування додаткових паперових грошей) за умов розвинутої ринкової економіки є вкрай низьким, зважаючи на незначну частку готівки у загальній грошовій масі в країнах з розвинутою ринковою економікою.

З іншого боку, якщо рівновага порушується на користь грошової маси (MV>PQ), то зовсім не обов’язково вдаватися до брутальних форм вилучення зайвих грошей з обігу (обміну купюр, нуліфікації, конфіскаційної грошової реформи), як це практикувалося за умов командної економіки. У рівнянні обміну закладена можливість утримання рівноваги без ризикованих операцій з масою грошей, тобто залученням до обігу або вилученням з нього певної кількості грошей. Проблема лише у тому, щоб навчитись керувати “напруженістю” грошових потоків.

Грошовий обіг можна уявити замкнутою системою труб, по яких циркулює рідина (грошові потоки). По трубах можна пропустити більшу кількість рідини, збільшуючи швидкість її циркуляції через підвищення внутрішнього тиску у системі, що вимагає зовнішнього впливу – підключення потужного насоса.

Так само і в економіці. Питання лише в тому, щоб знати, де, у який момент і з якою силою має спрацювати “грошова помпа”.

Отже, проблема у тому, щоб вдало обрати важелі і міру їх впливу на товарно-грошові потоки, забезпечуючи їх макроекономічну рівновагу. У цьому і полягає “квінтесенція” рівняння обміну І. Фішера.

Що ж є метою грошово-кредитного регулювання економіки за умов розвиненої ринкової системи господарювання?

Для обґрунтування цієї мети спробуємо знову спертись на рівняння обміну. Якщо рівняння І. Фішера продиференціювати, або, іншими словами, подати у вигляді одиниць прирощення його компонентів, то отримаємо таку рівність:

, де

· відношення показує темп приросту грошової маси (підкреслимо саме ту обставину, що йдеться не про зміну загальної кількості грошей, а про інтенсивність зміни грошових потоків);

· відношення характеризує темп приросту цін, тобто відбиває річний темп інфляції;

· відношення репрезентує річний темп приросту реального ВНД; у безпосередній залежності від останнього параметра знаходиться і рівень зайнятості, тому відношення характеризує не тільки динаміку обсягу валового національного доходу, але й зміни на ринку робочої сили;

· параметр відбиває темп прискорення обігу грошей за період, який аналізується (як правило, за рік).

Отже, напрошується висновок, що рівняння обміну Фішера пов’язує в єдине ціле усі ці показники і служить інструментом моделювання макроекономічної рівноваги.

Звичайно, поточна грошово-кредитна (монетарна) політика орієнтується на більш конкретні та кількісно виражені цілі, тобто йдеться про завдання тактичного і проміжного характеру. Наприклад, коли економіка країни знаходиться в ситуації “перегріву” ринкової кон’юнктури (високий попит викликає зростання цін і доходів, розширення виробництва загрожує втратою рівноваги з високою інфляцією) і на порядок денний висуваються завдання рестриктивного (обмежувального) характеру, то вмикаються одні важелі грошово-кредитного механізму, а коли виникає проблема подолання спаду виробництва і кволої ринкової кон’юнктури – вмикаються інші, експансіоністські (спрямовані на розширення) важелі грошового і кредитного регулювання.

Важливим аспектом теоретичного обґрунтування логіки грошово-кредитного регулювання є орієнтація на модель макроекономічної рівноваги IS-LM (Investment, Saving – Liquidity, Money)1, відому ще як “хрест Гікса”.

Якщо орієнтація на рівняння І. Фішера забезпечує теоретичне обґрунтування методів і форм грошово-кредитного регулювання через утримання необхідної маси грошей та швидкості обороту грошової одиниці, то орієнтація на модель IS-LM, слугує методологічною основою розуміння конкретних форм грошово-кредитного регулювання через коливання процентних ставок на ринку кредитних ресурсів. В цій моделі IS віддзеркалює можливі варіанти стану часткової рівноваги на інвестиційному ринку та умови перетворення заощаджень у реальні інвестиції. В свою чергу, LM відбиває можливі варіанти стану часткової рівноваги на грошовому ринку, коли попит на кредитні ресурси збалансовується з їх пропозицією. Модель базується на тому, що при здійсненні експансіоністської або рестрикційної економічної політики щодо обсягів суспільного виробництва (Y), використовується чинник доступності кредитних ресурсів. Доступність чи недоступність сприймається продуцентами суспільного продукту через коливання процентних ставок за кредит (R'). При зростанні процентної ставки інвестиційна активність виробників згасає. Схильність до перетворення заощаджень в інвестиції послаблюється. Саме тому пряма IS на графіку (див. рис.11.2) має від’ємний нахил, що показує обернений характер залежності обсягів інвестування та перетворення заощаджень в інвестиції від коливань процентної ставки. Одномоментно, із зростанням процентної ставки активність грошового ринку, в аспекті пропозиції кредитних ресурсів, пожвавлюється.

Читайте також:

1. Аварії з викидом (загрозою викиду) сильнодіючих отруйних речовин на об'єктах економіки.
2. Авоматизація водорозподілу регулювання за нижнім б'єфом з обмеженням рівнів верхнього б'єфі
3. Автоматизація водорозподілу з комбінованим регулюванням
4. Автоматизація водорозподілу регулювання зі сталими перепадами
5. Автоматизація водорозподілу регулюванням з перетікаючими об’ємами
6. Автоматизація водорозподілу регулюванням за верхнім б'єфом
7. Автоматизація водорозподілу регулюванням за нижнім б'єфом
8. Автоматичне регулювання витрати помпових станцій
9. Автоматичне регулювання.
10. Аграрний комплекс національної економіки.
11. Адміністративні (прямі) методи регулювання.
12. Адміністративно-правове регулювання державної реєстрації актів цивільного стану, державної виконавчої служби, нотаріату та адвокатури.

Переглядів: 927