Міжнародні відносини наприкінці війни. Сепаратний вихід Росії з війни. Поразка у війні Німеччини та її союзників.

Боротьба за союзників як провідна тенденція дипломатії в період війни.

План

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ НАПЕРЕДОДНІ ТА ПІД ЧАС ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

ТЕМА 1

1. Особливості міжнародних відносин останньої третини XIX - початку XX ст. Формування воєнно-політичних блоків. Локальні конфлікти в Європі.

2. Антивоєнні рухи напередодні війни.

3. Початок Першої світової війни. Загарбницькі плани воюючих блоків.

1. Особливості міжнародних відносин останньої третини XIX - початку XX ст. Формування воєнно-політичних блоків. Локальні конфлікти в Європі.Міжнародні відносини останньої третини XIX – початку XX ст. характеризувались напруженим станом. Це зумовлювалось стрімким поглибленням та нерівномірністю змін, які відбувались у світі від початку 1870-х рр. Менш ніж за 50 років світове індустріальне виробництво збільшилося майже в 5 разів, обсяг світової торгівлі зріс приблизно в 4 рази, населення світу збільшилося з 1,3 до 1,7 млрд. осіб. Услід за Великою Британією в стадію індустріального розвитку перейшли ряд держав Європи, а також Сполучені Штати і Японія. Це дозволило їм посісти провідне становище у світовому соціально-економічному і політичному розвитку, впливати суттєво на стан та розвиток інших країн.

Загальносвітовим чинником стає втягування до сфери капіталістичного виробництва не тільки передових, а й відсталих країн Азії, Африки, Латинської Америки. Промислові товари, що безмежно поширювались, розорювали неконкурентоспроможне доіндустріальне виробництво, вимагаючи при цьому пошуку нових ринків збуту і джерел сировини. Це, а також поширення експлуатації дешевої робочої сили, що дозволяло отримувати величезні прибутки від закордонних капіталовкладень (їх сума за період останньої третини XIX ст. зросла майже в 5 разів), зумовлювали особливий інтерес до нових територій з боку капіталістичних країн-виробників.

Прагнучи оволодіти новими джерелами сировини, ринками збуту і сферами прибуткових капіталовкладень, індустріальні держави, нерідко за допомогою зброї, встановлювали свій прямий і опосередкований контроль над більш слабкими країнами. За підрахунками сучасних фахівців, до початку Першої світової війни тільки 6 передових країн (Велика Британія, Росія, Франція, Німеччина, США, Японія) володіли колоніями у 65 млн. км² з населенням більше як 523 млн. осіб. Багато країн опинилось у напівколоніальному стані (Китай, Іран, Османська імперія) або перебували в тій чи іншій залежності від великих держав (балканські і деякі латиноамериканські країни, Португалія). Це породжувало низку гострих конфліктів залежних і напівзалежних країн (Османської імперії, Ірану, Сербії, Мексики, Венесуели, Куби, Китаю, Ефіопії, інших) з великими державами, що відносились до країн-метрополій.

Зі свого боку конфлікти виникали й між великими державами, що розвивались дуже нерівномірно і, претендуючи на ту чи іншу ступінь ваги у світі, часто-густо зіштовхувались своїми інтересами щодо впливів і територіальних володінь.

Велика Британія, що втратила промислову гегемонію та бувши відтиснутою (станом на 1914 р.) за обсягом промислового виробництва з першого місця на третє, продовжувала утримувати найбільшу у світі колоніальну імперію (її колоніальні володіння становили у 1914 р. 33,5 млн. км^{2 .}з населенням 393,5 млн осіб), а Лондон традиційно залишався найбільш важливим світовим фінансовим центром.

Німеччина, що після 70-х рр. XIX ст. розвивалась у 3 - 4 рази швидше, ніж Велика Британія і Франція, починає, зі свого боку, претендувати на гегемонію у Європі, сподіваючись поширити свої колонії як за рахунок володінь Великої Британії і Франції, так і за рахунок територій, що підпадали під юрисдикцію або політичні впливи Росії.

Франція, хоча й відставала в індустріальному розвиткові від Німеччини, за чотири передвоєнні десятиліття в 11 разів збільшила території своїх колоній і сподівалась, що реванш відносно Німеччини дозволить їй повернути панівне становище на європейському континенті.

Австро-Угорщина домагалась поширення своїх володінь на півдні та сході Європи, де встановлювала свої впливи Росія.

Італія прагнула поширити свій вплив у Середземноморському басейні як традиційній сфері впливів Франції і Австро-Угорщини та утворити колоніальну імперію в Африці.

Росія домагалась поширення впливів на Балканах, де прагнула ствердитись Австро-Угорщина, а також у Середній Азії та Далекому Сході, де зміцнювали свої сфери впливів Англія і зростаюча в індустріальному плані Японія.

США, досягнувши на початку XX ст. стану наймогутнішої у світі промислової держави та встановивши гегемонію на всьому американському континенті, почали проникати у Південно-Східну Азію, де майже монопольно панували Японія і Велика Британія.

Отже, наявність або відсутність колоніальних володінь стала чи не найважливішим чинником боротьби промислово розвинутих країн за економічне й політичне панування у світі. Економічні інтереси слід розглядати в цьому плані як головну передумову загострення міжнародних відносин, виникнення міжнародних конфліктів й врешті-решт розв'язання світової війни. До цього слід додати й соціально-політичні передумови як прагнення правлячих кіл імперіалістичних держав через розв'язання війни зміцнити свої політичні позиції, придушити революційний рух, відволікти пролетаріат, демократичні сили від внутрішніх соціальних проблем. Так, на початку XX ст. дуже гострими були політичні кризи в самих капіталістичних країнах. У Великій Британії, Німеччині, Італії, Росії відбувалися страйки як економічного, так і політичного характеру. Посилився національно-визвольний рух: пригноблених народів Росії – проти царського поневолення; ірландців – проти англійського гніту; чехів, слов'янських народів – проти австро-угорського панування; поляків, ельзасців – проти насильницького понімечення.

Провідником зростаючих намірів великих держав щодо поширення економічних і політичних впливів, використання збройної сили задля поділу і переділу світу стала фінансова олігархія, яка монополізувала виробництво, ринки, банки, джерела сировини. Вона лобіювала свої експансіоністські плани у парламентах, підтримувала й стимулювала гонку озброєнь. Ідеологи правлячих класів розпалювали шовінізм, ворожнечу, виправдовували поневолення або навіть насилля. Різноманітні угоди та домовленості між державами, спрямовані на врегулювання суперечностей та подолання конфліктів не змогли упередити світову війну і навіть виявились певною сходинкою до неї.

Показником визрівання передумов світової війни стало формування воєнно-політичних блоків. Так, дипломатичні відносини великих держав останньої третини XIX ст. увійшли в історію як шлях від Союзу трьох імператорів до Троїстого союзу.

Поява у 1871 р. Німецької імперії, що продемонструвала свою силу перемогою над Францією, очевидне послаблення останньої та активізація об'єднаної Італії суттєво змінили ситуацію в Європі. Прагнучи гегемонії, німецький канцлер Отто фон Бісмарк продовжував здійснювати тиск на послаблену Францію та прагнув позбавити її можливих союзників, погрожуючи новим вторгненням. О. фон Бісмарк вважав водночас ресурси і стійкість Росії невичерпаними, а війну з нею, тим паче одночасно з Францією, катастрофічною для Німеччини. Тому насамперед він прагнув виключити можливість франко-російського союзу.

Росія, яка підтримувала відносно Німеччини доброзичливий нейтралітет, після поразки Франції вже не додержувалась нав'язаних Кримською війною обмежень та почала готуватись до нової сутички з Османською імперією, не припиняючи, небажаного для Великої Британії, утвердження в Середній Азії. Російський уряд був зацікавлений у доброзичливому ставленні Німеччини та не виключав можливості встановлення нейтралітету з Австро-Угорщиною. Уряд Габсбургів (Австро-Угорщина), у свою чергу, не знайшовши підтримки своїм балканським планам у Лондоні, вимушений був за сприяння Бісмарка домовитися з Росією щодо підтримки на Балканах свого статус-кво. Це зумовило зближення трьох країн та окреслило можливості укладання союзу між ними.

Внаслідок низки зустрічей імператорів Олександра II, Вільгельма II та Франца-Йосифа, а головне – переговорів між канцлерами А. Горчаковим, О. Бісмарком і міністром Д. Андраши восени 1873 р. було досягнуто угоду, що дістала назву «Союз трьох імператорів». Вона передбачала залагодження можливих конфліктів між ними, а також проведення єдиної лінії поведінки на випадок загрози війни.

Союз трьох імператорів формально протримався до 1887 р., але не виправдав надій його учасників. Спроби Німеччини нанести превентивні удари по Франції у 1875 і 1887 рр. з метою її остаточного розгрому зустріли протидію, причому не тільки з боку Великої Британії, а й Росії. Ці держави зіштовхувались інтересами відносно посилення своїх впливів у Середній Азії, Афганістані, Персії, Китаї, однак, в той же час, не підтримували тенденції на встановлення в Європі гегемонії Німеччини та послаблення її супротивника – Франції.

Суперечки між Німеччиною і Росією доповнювались суперечками між Росією і Австро-Угорщиною, і насамперед через намагання обох цих держав зберегти за собою протекторат над балканськими народами. Зближення Німеччини і Австро-Угорщини, у свою чергу, привело до підписання ними у 1879 р. секретного договору щодо спільної оборони в разі нападу на одну з них Росії та щодо доброзичливого нейтралітету в разі нападу однієї з них на Росію. Цей договір поклав початок Троїстому союзу як одній з двох коаліцій, які зіштовхнулись у 1914р. Остаточно Троїстий союз сформувався у 1882 р., коли до союзу двох держав приєдналась підтримувана Німеччиною і Австро-Угорщиною щодо її експансіоністських намірів Італія. Новий договір передбачав, що у разі нападу Франції на Італію або Німеччину вони зобов'язувались підтримати одна одну, а Австро-Угорщина обіцяла нейтралітет. Крім того, усі три держави обіцяли одна одній доброзичливий нейтралітет у разі війни з будь-якою великою державою, крім Франції, та воєнну допомогу, якщо одна з учасниць союзу зазнає нападу одразу двох великих держав. Так було зміцнено й поширено утворений Німеччиною блок, який, незважаючи на проблематичні позиції в ньому Італії, проіснував до 1915 р.

Формування Троїстого союзу визначило певний баланс інтересів Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, і насамперед в їхньому протистоянні Росії і Франції. Це, а також суперництво Франції і Росії з Великою Британією відносно колоніальної політики, заклало підвалини франко-російському співробітництву. Дане співробітництво було закріплено підписанням у 1891 р. урядами Франції і Росії консультативного пакту, який у 1893 р. наслідувала секретна конвенція, що передбачала взаємодопомогу двох держав у разі агресії щодо них з боку учасників Троїстого союзу. Укладанню франко-російському союзу передували візити флотів: французького – до Кронштадта, а російського – до Тулона.

Формування франко-російського союзу утворювало противагу Троїстому пакту і, як передбачалося, мало зміцнити мир у Європі, що ствердився після франко-німецької і російсько-турецької війн. Однак, як показали події, утворення цього союзу тільки загострило суперництво двох, тепер вже чітко визначених блоків, активізувало мілітаристську політику великих держав, що виборювали своє «місце під сонцем» на рубежі століть.

1890-ті роки – період активного експансіонізму Японії, Німеччини, Франції, Росії, Великої Британії, США в Китаї; США, у свою чергу, в Центральній Америці; Італії і Німеччини – в Африці. Особливо активно щодо колоніальної політики діяла Німеччина, що поєднувала мілітаристські плани з накопиченням озброєння, прискореним будівництвом воєнного флоту. Отримавши у 1880-ті роки перші колонії в Африці, Німеччина виявляла інтерес до суперечок держав відносно Конго, а також відносно Трансвааля (Південна Африка), який чинив опір англійській експансії. Поряд з цим Німеччина конкурувала з Великою Британією щодо Османської імперії та відносно впливів у Китаї.

Спроби Великої Британії поширити й зміцнити свої володіння в Південній Африці встановленням контролю над республіками бурів – Трансваалем та Оранжевою – призвели до затяжної війни, що продовжувалась до 1903 р. Перемога дорого коштувала Великій Британії, завдаючи удару не тільки її фінансовим можливостям, а й престижу. Натиск її колоніальної політики дещо послабшав. Вона визнала права Німеччини, Франції, США, Росії на деякі території, захопити які або утримувати самостійно вже не могла. Послаблення позицій Великої Британії спонукав її уряд на перегляд традиційної для країни політики «блискучої ізоляції» та пошук союзників. Особливо привабливою в цьому плані для англійських урядових кіл була Франція, чиї зовнішньополітичні інтереси з ряду напрямів збігалися з інтересами Великої Британії. Після переговорів, а також взаємних візитів короля Едуарда VII і президента Лубе держави підписали у 1904 р. угоду про розподіл сфер впливу в Африці. Цим долалось суперництво двох держав. Така угода – Антанта – відкривала можливості широкого співробітництва країн проти Німеччини, хоча формально в документі про це не зазначалось.

Антинімецьке спрямування Антанти привернуло до неї Бельгію (що приєдналась до підписаного у 1906 р. між Великою Британією і Францією договору про воєнне співробітництво), а також, послабленої після поразки у війні з Японією, Росії. За сприяння Франції Росія і Велика Британія підписали у 1907 р. угоду про розподіл своїх зон впливу в Персії, Китаї, Афганістані, що стало останньою ланкою формування союзницького блоку Франції, Росії і Великої Британії. Цей блок увійшов в історію під назвою Антанта і став головним суперником країн Троїстого союзу у Першій світовій війні.

Від 1907 р. суперництво Антанти і країн австро-німецького блоку стало головним стрижнем міждержавних відносин. Конфлікти між ними слідували один за одним, поступово наближаючись до Європи. Поглиблювалась міжнародна напруженість, зростала гонка озброєнь. Тільки за 13 років ХХ ст. великі держави витратили на воєнні потреби 90 млрд. марок та збільшили склад своїх збройних сил майже на 30 %.

Головною сферою зіткнень інтересів країн двох блоків у Європі стають Балкани. Німеччина разом з Австро-Угорщиною активізували експансію на Балканах та Близькому Сході, втручаючись у сферу інтересів Росії та Великої Британії. У 1908 р. Австро-Угорщина приєднала до себе окуповані нею Боснію і Герцеговину і запропонувала Болгарії та Румунії розділити на трьох Сербію. Зі свого боку, Сербія готувалась до відсічі будь-якого вторгнення, розраховуючи на підтримку Росії. Однак Росія не була готовою до війни з Австро-Угорщиною, відверто підтримуваною Німеччиною. Під тиском Німеччини вона вимушена була визнати владу Австро-Угорщини над Боснією та Герцеговиною. Під загрозою вторгнення військ Австро-Угорщини це визнала й Сербія. Водночас, скориставшись занепокоєнням Італії щодо посилення позиції Австро-Угорщини, Росія домовилась з нею спільно протидіяти імперії Габсбургів на Балканах в обмін на нейтралітет Росії щодо планів Італії в Південній Африці. Італія, у свою чергу, обіцяла доброзичливо поставитись до зацікавленості Росії щодо статусу проток Босфор і Дарданелли.

Зміцнення союзу Німеччини з Австро-Угорщиною за відносного послаблення Росії дало змогу Німеччині посилити тиск на Францію. У 1911 р. Німеччина направила до французького Марокко воєнний корабель з метою захопити частину його території. Конфлікт міг призвести до війни. Але Німеччина не зважилась на пряме зіткнення з Антантою, задовольнившись частиною Конго, якою поступилась Франція в обмін на визнання Німеччиною своєї влади над Марокко.

Скориставшись марокканською кризою, Італія у 1911 р., за доброзичливого ставлення Франції і Росії, висунула ультиматум Османській імперії і під приводом захисту інтересів Тріполі й Кіренаїки (сучасна Лівія) окупувала ці турецькі колонії в Північній Африці. Османська імперія, що потерпала від внутрішніх протиріч, не змогла ефективно захищатись, хоча араби в Африці чинили італійським військам жорстокий опір. За мирним договором 1912 р. турецький султан надав Тріполі й Кіренаїці повну автономію, хоча фактично вони перейшли під контроль Італії.

Послаблення Османської імперії сприяло виникненню спрямованого проти неї блока балканських держав (Сербії, Болгарії, Греції, Чорногорії). Він був утворений у 1912 р. з ініціативи Сербії, підтримуваної Росією і Францією. Збройні сили балканських держав розгромили восени 1912 р. турецьку армію. Ці події увійшли в історію як Перша балканська війна (жовтень 1912 р. – травень 1913 р.).

Успіхи балканського блоку занепокоїли Австро-Угорщину і Німеччину, які побоювались посилення Сербії, особливо після приєднання до неї Албанії. Обидві ці держави готові були протидіяти Сербії силою. Це загрожувало зіткненням з Росією і з усією Антантою. Європа опинилась на межі великої війни. З метою її уникнення в Лондоні було проведено нараду послів шести великих держав. Хоча Антанта підтримувала балканські держави, а Німеччина і Австро-Угорщина – Османську імперію, їм вдалося домовитись, що Албанія залишиться під протекторатом султана, а сербські війська будуть виведені з її території. Водночас після тривалих переговорів у травні 1913 р. між Османською імперією і безпосередньо балканськими державами було підписано договір, унаслідок якого Османська імперія втратила майже всю свою європейську територію, Албанію і Егейські острови.

Суперечки щодо цих територій спровокували нову війну між самими переможцями. Почалась Друга балканська війна, що продовжувалась з 29 червня 1913 р. до 10 серпня 1913 р. Однією з її головних причин були протиріччя між Болгарією і Сербією через поділ Македонії. У конфлікт утрутилася Румунія, що окупувала Північну Добруджу, і Туреччина, яка зайняла Фракію. Австро-Угорщина готувалась підтримати Болгарію, і тільки перестороги Німеччини (яка не вважала момент вдалим) та Італії втримали її від виступу. Болгарія, проти якої воювали її колишні союзники, і Османська імперія зазнали поразки.

Балканські війни призвели до перегрупування сил і, у свою чергу, подальшого загострення відносин великих і малих держав. Австро-німецький блок посилив свій вплив на Османську імперію та притяг на свій бік Болгарію. Антанта зберегла вплив на Сербію, Чорногорію, Грецію і притягла до себе Румунію. Балкани перетворилися на пороховий погріб Європи, і упередити його вибух не змогли ні дипломати, ані уряди, ані суспільні організації і рухи.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Полтава 2008 ВСТУП	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.