Формування наукових основ розвитку спорту.

Спеціалісти в області фізичного виховання, використовуючи досягнення природничих і суспільних наук останньої чверті ХІХ століття, всебічно вивчили вплив гімнастичних систем і спортивної діяльності.

Дослідження Івана Михайловича Сєченова (1829-1905) відкрили шлях до пізнання загальних закономірностей, які привели до формування нового погляду на питання фізичного виховання і спортивного тренування. В ході досліджень виявилося, що функціонування людського організму є єдиним цілим і невід’ємне від оточуючого середовища. Було встановлено, що різні фізичні вправи впливають не тільки на окремі групи м’язів, але і на функціонування внутрішніх органів людини і його душевні процеси, а також те, що при навантаженнях не можна використовувати закостенілі схеми, а слід приймати до уваги вікові та статеві особливості людини і навіть його індивідуальні схильності. В ході вивчення кровообігу в шкірі і слизистій оболонці було вказано на важливість метеорологічного загартування (повітряні ванни, сонячні промені, душ). У результаті тренування із використанням фізичних вправ поруч із зміцненням м’язів зростає паралельно витривалість організму, покращується бистрота точність рухів. Паралельно із готовністю здійснювати рухи у всьому організмі відбулися такі зміни, які забезпечили найбільш сприятливі умови для функціонування органів руху шляхом більш економної діяльності органів кровообігу і дихання.

Серед спеціалістів в області фізичного виховання, які працювали над науковим обґрунтуванням форм рухів, роль першопрохідців належала Георгу Демені, угорцю за походженням, і росіянину, Петру Францевичу Лесгафту. Георг Демені (1850-1917) на основі досліджень парижського Науково-дослідного інституту фізичної культури констатував, що “система рухів” в найбільш поширених німецькій і шведській гімнастках не узгоджується із закономірностями анатомії та фізіології. У них багато неприродних і формальних елементів. Результати їх впливів не були взаємопов’язані.

На основі проведеного аналізу Демені розробив наступну систему вимог, які пред’являються до фізичних вправ:

1. Повинна бути динаміка фізичних вправ. Слід уникати статичних, неприродних положень. Швидкість рухів повинна бути в зворотній пропорції до маси частин тіла, що рухаються. Так, наприклад, вправи руками потрібно виконувати із більшою, ногами і корпусом із меншою швидкістю і розмахом.

2. Для досягнення плідного впливу необхідні рухи із закінченою амплітудою. Не можна штучно, на півдорозі переривати вправи. Якщо одну групу м’язів напружити до повного скорочення, тоді протилежні м’язи потрібно повністю розслабити.

3. Рухи завжди повинні бути природними і розмашистими, а не “відривчастими” і “незграбними”, як у старих гімнастичних системах.

4. Ті м’язи, які не приймають участі в русі, в процесі виконання вправ повинні бути повністю розслаблені.

5. При розучуванні вправ завжди потрібно переходити від простих до складних, від більш легких до більш трудних, від відомих до невідомих.

Різні вільні вправи Демені розглядав як перехід до спортивних рухів. Спортивні рухи він поділяв на сім видів: ходьба, біг, стрибки, лазіння, підняття, ношення, метання і вправи “нападу та захисту”.

Демені виробив вимоги відносно фізичного виховання дівчат, узгодивши їх із потребами їх організму, що розвивається. В жіночій гімнастиці досить сильними були естетичні погляди.

Літературні праці Демені були найбільш досконалою теоретичною системою фізичного виховання в тодішню епоху. Не дивлячись на це, педагогічні та військові кола не підтримували його замислів, так як вони не були безпосередньо спрямовані на військову підготовку.

Колега Демені, професор Петро Францевич Лєсгафт досліджував фізичне виховання з точки зору суспільної ролі фізичної культури. Його запрошують до головного управлення військових навчальних закладів у Петербурзі і доручають спостереження за постановкою фізичної підготовки учнів. Лєсгафт протягом двох років вивчав фізкультурний і спортивний рух у західних країнах. Окрім відсталої фізичної культури в Росії Лєсгафт гостро критикував німецьку та шведську гімнастики. До досліджень він підключив і своїх слухачів.

Свої висновки відносно фізичного виховання у школі Лєсгафт виклав у роботі “Керівництво з фізичної освіти дітей шкільного віку”. Основні положення його теорії можна об’єднати за наступним колом питань.

1. Системи фізичного виховання підлягають закономірностям фізіології. Паралельно із розвитком фізіології постійно потрібно переглядати і розвивати фізичні вправи.

2. Фізичне виховання є невід’ємним засобом формування гармонійно розвинутої людини. Тільки гармонійно розвинута людина здатна – у всіх областях життя – на оптимальну продуктивність із найбільш економічним використанням енергії і в найбільш короткий термін.

3. Гармонійний розвиток базується на єдності фізичних і духовних сил людини і відбувається при ведучій ролі свідомості.

4. Навчання фізичному вихованню по суті є частковою передачею навчального матеріалу, накопленого в ході історії.

5. Нормального фізичного розвитку можна досягнути тільки при наукова обґрунтованій системі “фізичної освіти”.

6. Навчальний матеріал, почерпнутий із наукової системи “фізичної освіти”, не охоплює всієї скарбниці знань, а тільки види рухів, що легко засвоюються у шкільному віці: такі, як ходьба, біг, стрибки, метання, боротьба, вільні вправи, ігри та туризм.

7. Фізичне виховання є функцією закономірностей педагогіки. В ході навчання велику увагу слід звертати на поступовість, послідовність, вікові особливості людини і принцип почерговості.

Лєсгафт не торкався соціальної суті фізичного виховання, заперечував користь спортивних змагань і вправ на спортивних приладах, принижував значення показових виступів. Не дивлячись на ці недоліки, Лєсгафт розробив багато положень, які мають вирішальне значення в теорії фізичного виховання.

Серед дослідників в області вивчення вікових особливостей і дитячої психології Фроде Садолін і Георг Рацине дали новий напрямок у розвитку теорії фізичного виховання.

Датський лікар Фроде Садолін у своїй праці про дітей “Гімнастика і діти”, опублікованій в 1900 році, провів різку межу в навчанні рухам між дітьми до 12 років і більш старшого віку. На цілому ряді обґрунтованих прикладів він доказував, що школярів молодших класів нема смислу заставляти концентрувати увагу на такому ж рівні, як школярів старших класів чи дорослих. Садолін особливо шкідливими назвав використання схем, що потребують великих зусиль, які цілком суперечать потребам дітей у русі. Із системи вправ він виключив елементи постави, локалізував м’язеві вправи. На перший план він висунув ігрові форми, які розвивають дитячу фантазію.

Французьким першовідкривачем психологічного напрямку фізичного виховання був Георг Рацине, який, вивчаючи на межі століть систему “природних” рухів, дійшов висновку про значення вікових особливостей людини. Його висновки можна сформулювати наступним чином:

При фізичному вихованні дітей до 9-річного віку потрібно прагнути тільки до розвитку так званих “великих фізіологічних функцій”, таких, як травлення, кровообіг, дихання. Викладач, займаючись із дітьми, повинен прагнути створювати атмосферу радості і веселощів. Вправи по можливості повинні виконуватися на свіжому повітрі. Він включив до вправ багато ігрових елементів, біготню і пісні.

У віці від 9 до 13 років потрібно прагнути до розвитку нервової системи, до вкорінення звичок, до розвитку координації м’язів, зору і слуху. В цьому віці у дітей уже менше спонтанних рухів, і, таким чином, заняття потрібно завжди починати із продуманої розминки.

З 13-річного віку поступово необхідно підвищувати інтенсифікацію роботи м’язів. Заняття з фізичного виховання слід проводити у різних місцях, при різних умовах. Для пробудження природних переживань під час руху дуже важливим є прогулянки в лісі та гористій місцевості.

Рацине звертав особливу увагу на контроль за навантаженням учнів, на вплив фізичного виховання на особистість і точне додержання настанов для даної вікової групи.

На території Швеції педагогічні ініціативи Ялмара Лінга в області гімнастики остаточно пристосував до процесу шкільного навчання і специфіки розвитку молоді Елін Фалк (1872-1942). Свій багаторічний педагогічний досвід він підсумував у довіднику з фізичного виховання, в якому виклав вимоги стосовно цілей виховання, вибору навчального матеріалу, його розбору і компонування. Велика увага приділялася питанню попередження характерних помилок, які витікають із шкільного способу життя, уроків та ігор, які піднімають настрій в учнів. На відміну від Садоліна він не тільки відбирав силові вправи і вправи для постави, але і створював нові вправи. Він є автором вправ на канаті, які і сьогодні використовуються в гімнастиці для дітей і в лікувальний фізкультурі.

Окрім кіл шкільних лікарів і викладачів фізкультури багато інтересних спеціальних робіт вийшло з-під пера дослідників, які займалися окремими областями загальної педагогіки. Серед них виділяється Фердинанд Едуард Буіссон (1841-1932), редактор “Педагогічного словника”, з іменем якого пов’язують розширення змісту занять гімнастикою у школі і включення її в поняття педагогічної категорії.

З кінця ХVІІ століття в термінології фізичного виховання, яка базувалася на гімнастиці, без всякої системи використовувалися вирази “гімнастика”, “військова гімнастика”, “дисциплінарні фізичні вправи”, “фізичні вправи” і “фізичне загартування”. (В Угорщині в кінці 1830-х років ще зустрічався термін “штучний рух”). Не яснішою картина була і всередині англосакського напрямку, де вирази “гра” і “шкільна спортивна гра”, “рекреація”, “атлетичні вправи”, “військові вправи”, “силова школа” і вже згадуваний вираз “фізичні вправи” змінювали один одного.

Едуард Буіссон об’єднав під поняттям “фізичне виховання” шкільну навчальну гімнастику і ручну працю. Разом із висуненням на передній план термінології Буіссона виявилося також і те, що на межі століть у найбільш розвинутих країнах світу навчальний предмет “фізична підготовка” одержав рівноправ’я в теорії виховання.

В створенні шкільного фізичного виховання, яка була прийнята у більшості коледжів Сполучених Штатів Америки, велика роль належала бостонському професору медицини Діоклетану Левісу (1823-1886). У своїх статтях, які публікувалися на сторінках “Гомеопата”, він пояснював, наскільки шкідлива загальна думка про те, що спонтанні ігри дітей достатні для їхнього фізичного розвитку. У той же час він виступив проти поширеного в 1870-х роках напрямку “силової школи”, яка не звертала уваги на вікові особливості людини. Його система включала в себе знання про вагу тіла, гігієну, навчання надання першої медичної допомоги, “вокальну гімнастику”, яка слугувала цілі виправлення дефектів мови, і елементи вільних вправ. За єдиною думкою американських авторів, які займалися питаннями історії спорту, він був першим авторитетним творцем теорії фізичного виховання, який базувався на гімнастиці, і який зумів переконати громадян у тому, що “гімнастики в першу чергу потребують недостатньо спритні діти зі слабкою тілобудовою”. Однак безпосередній вплив школи в силу її несхильності до атлетики і змагань Левіс не міг поширити на сітку коледжів, що збільшувалася.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Формування системи міжнародних змагань та організаційних структур міжнародного спорту.	\|	Значення спорту у житті античних греків.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.