У демократичних країнах залежно від форми правління уряди створюються по-різному.

Парламентарна модель передбачає утворення уряду на базі підсумків парламентських виборів (при двопалатному парламенті — зазвичай виборів в нижню палату). Така модель застосовується в парламентських монархіях і парламентських республіках, а також парламентсько-президентських республік.

Її суть полягає в тому, що глава держави призначає главу уряду, відносно якого є підстави вважати, що він і очолюваний ним уряд користуватимуться довірою більшості депутатів парламенту або його нижньої палати. Отримавши мандат, глава уряду формує склад уряду і представляє його разом з програмою дій на затвердження парламенту. У деяких країнах (Болгарія) парламенту представляється тільки глава уряду, який, отримавши затвердження, формує уряд і представляє його для призначення главі держави. Якщо запропонований уряд або його керівник не можуть отримати довіри більшості парламенту (або палати), то можливий розпуск і призначення на період, поки збереться новообраний парламент, службового уряду.

Позапарламентська модель формування виконавчої влади характерна для президентських республік і дуалістичних монархій, а також і деяких президентсько-парламентських республік. Тут глава держави формує уряд на свій розсуд. У деяких таких республіках у формуванні уряду бере участь верхня палата парламенту. У США згоду на призначення міністрів дає Сенат; він не бере до уваги партійної приналежності міністрів, що призначаються на посаду, а перевіряє лише компетенцію кандидатів і їх моральні якості.

2. Структура урядів.

Існують 2 основні моделі структури урядів:

1) до складу уряду входять всі політичні керівники міністерств і відомств із загальнонаціональною компетенцією. В сукупності вони складають уряд. Це обумовлює велику чисельність уряду, що іноді й знижує ефективність його роботи. Тому в таких країнах часто у складі уряду створюють вузькі колегіальні органи — президіуми.

2) до складу уряду входять не всі політичні керівники міністерств і відомств, а тільки ті, які очолюють найважливіші з них. Члени уряду юридично нічим не відрізняються від міністрів, які не мають такого статусу, проте на практиці їх повноваження щодо вирішення питань урядової політики відрізняються істотно.

У складі уряду створюються більш вузькі структури, які можуть виконувати деякі (інколи досить важливі) повноваження:

у таких країнах як Великобританія, Індія тощо уряд включає всіх

міністрів, молодших міністрів (заступників міністрів) і інших осіб (більше 80 осіб). Проте уряд ніколи не збирається у повному складі як особливий орган. Засідає і править країною кабінет (близько 20 осіб).

у країнах континентального права (Франція, франкомовні країни Африки) розрізняють Раду міністрів і Раду кабінету. Засідання Ради міністрів — це офіційні засідання уряду, що проходять під головуванням Президента; на них ухвалюються найбільш важливі рішення. Засідання Ради кабінету проходять під головуванням прем'єр-міністра, зазвичай кожного разу за особливим дорученням Президента; на них розглядаються головним чином оперативні питання.

у країнах тоталітарного соціалізму нерідко в уряді створюється особливий орган — президія або бюро уряду. До його складу входять прем'єр-міністр, його заступники, іноді деякі міністри. Президія ухвалює рішення з багатьох важливих питань, що належать до компетенції уряду.

у деяких країнах у складі уряду створюються міжвідомчі комітети або комісії, що об’єднують групи споріднених міністерств. їм також делегуються повноваження щодо вирішення окремих питань, що належать до компетенції уряду.

Особливу роль в уряді відіграє прем'єр-міністр (глава уряду). Від нього залежить підбір кандидатур до складу уряду. Нерідко парламент обирає або призначає тільки прем'єр-міністра, а решту міністрів він призначає і зміщує самостійно (Болгарія, Німеччина). Часто він приймає рішення від імені уряду. При ньому можуть створюватися різні допоміжні органи (відомство Федерального канцлера в Німеччині, цивільний і військовий кабінети у Франції) та особистий секретаріат. Для попереднього вирішення питань або для їх остаточного вирішення він скликає наради окремих міністрів. Прем'єр-міністр отримує високий посадовий оклад (Сінгапур — 810 тис. доларів, Японія — 400 тис. доларів, США — 200 тис. доларів). При уряді створюється орган управління справами уряду, який нерідко очолює окремий міністр (часто він називається міністр Кабінету міністрів).

У країнах Заходу уряд, будучи створений главою держави або парламентом, не підкоряється наказам своєї партії. Вважається, що він повинен керуватися інтересами суспільства, хоча на практиці буває інакше.

У переважній більшості країн конституції не регулюють структуру і чисельність уряду. Проте існує певний "класичний" перелік міністерств, які обов'язково входять до складу урядових колегій. Це, перш за все, це міністерства внутрішніх і іноземних справ, оборони, фінансів, юстиції і деякі інші. їх керівники традиційно формували склад урядових колегій з самого початку розвитку сучасної державності. В міру розширення функцій держави до складу уряду почали входити міністри економіки, праці, освіти, науки і техніки, охорони навколишнього природного середовища тощо.

До складу уряду в зарубіжних країнах можуть входити міністри, які очолюють окремі урядові департаменти (міністерства) і міністри без портфеля. Останні виконують функції постійного або встановлені на визначений термін термінового характеру. Вони не пов'язані організаційно ні з одним міністерством або відомством, але нерідко входять до складу уряду.

Важливим доповненням уряду є допоміжний апарат. Первинною його формою були різні комісії і комітети, які створювалися при уряді. У міру ускладнення функцій уряду зростав і ускладнювався допоміжний апарат. Разом з постійними почали створюватися тимчасові комітети і інші органи, наприклад, відомства в США, кожне з яких має свою функціональну сферу.

3. Компетенція урядів, їх правотворчість.

Реальну роль уряду в державному механізмі можна визначити тільки на основі аналізу його компетенції. Компетенція урядів в конституціях різних країн визначається по-різному.

Найважливішими питаннями, віднесеними до компетенції урядів, є наступні:

управління державним апаратом.

виконання законів, прийнятих парламентом. Проте уряди можуть самі активно втручатися в діяльність органів законодавчої влади.

контроль за законодавчою діяльністю парламенту, який у ряді країн фактично перетворився на самостійну функцію уряду. Цей контроль здійснюється у 2 головних напрямах:

По-перше, уряд є головним джерелом законодавчої ініціативи. У президентських республіках цей вид діяльності уряду має більш стриманий характер, що пояснюється відсутністю відповідальності уряду перед парламентом і позапарламентським способом формування уряду. У парламентських республіках уряд є практично єдиним суб'єктом законодавчої ініціативи.

По-друге, уряд здійснює вирішальний вплив на законодавчий процес. У президентських республіках уряд використовує для цього право вето і безпосередні контакти з парламентаріями. У парламентських республіках головними важелями впливу є партійні фракції в парламенті.

складання і виконання бюджету є повністю урядовим повноваженням, оскільки роль парламенту в цьому процесі фактично номінальна.

здійснення зовнішньої політики в сучасних зарубіжних державах також входить, перш за все, до компетенції уряду.

за певних умов уряду можуть надаватися надзвичайні повноваження.

одним з основних напрямів роботи уряду є нормовстановлююча діяльність.

Нормовстановлююча діяльність уряду може бути поділена на 3 основні види:

—уряд видає різного роду нормативні акти на основі і на виконання парламентських законів (підзаконні акти);

—уряд видає нормативні акти за прямою або непрямою вказівкою парламенту;

—уряд видає нормативні акти, що містять в собі загальні правила поведінки з питань, що належать до виняткової компетенції парламенту, не отримавши від парламенту відповідних повноважень.

Другий і третій види нормовстановлюючої діяльності уряду — делеговане законодавство, яке у ряді країн є головною формою його нормовстанавлюючої діяльності. При цьому в континентальній Європі до делегованого законодавства належать тільки ті акти, що мають силу закону. Парламентське делегування нерідко здійснюється на основі конституційних положень, хоча досить поширена і фактична передача законодавчих повноважень уряду.

Необхідність в делегованому законодавстві обумовлена, перш за все, тим, що парламентська процедура прийняття законів дуже громіздка і розтягнута в часі, тоді як багато питань вимагають оперативного вирішення.

Конституції, які визнають інститут делегованого законодавства, по-різному регламентують порядок передання парламентом своїх повноважень.

За загальним правилом, парламент приймає базовий закон, який точно визначає предмет і обсяг законодавчого делегування, принципи і критерії, яких слід дотримуватися при його здійсненні.

Зазвичай акти делегованого законодавства не можуть стосуватися внесення змін до конституції, виборів парламенту, президента, органів місцевого самоврядування, питань бюджету, прав і свобод людини і громадянина. Такі акти приймаються з конкретних питань і на визначений строк. Ці акти не можуть змінювати норм базового закону. Вони не можуть містити норм, що мають зворотну силу. Як правило, парламент встановлює форми додаткового контролю за їх реалізацією.

Наприклад, у Франції, де акти делегованого законодавства мають широке застосування, уряд може звернутися до парламенту з проханням дати йому дозвіл шляхом ухвалення спеціальних актів — ордонансів — здійснювати заходи, віднесені до сфери законодавчої влади. На практиці їх підписує Президент, що підтверджує його зв'язок з урядовою діяльністю. Строк дії ордонансів встановлюється законами, які санкціонують їх ухвалення.

Таким чином, в більшості країн уряди займають домінуюче становище в державному механізмі і реалізують найважливіші державні функції.

Самостійна робота:

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Функції урядів.	\|	Функції урядів.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.