Генеза та функціональне призначення жанру

У науковій літературі не вповні розв’язане питання генези жанру настрашок. Існує дві точки зору на проблему походження сучасного дитячого епосу та співвідношення усної дитячої прози з традиційною культурою дорослих. Прихильники першої вважають, що елементи культури, які втратили актуальність в житті дорослих, переходять до дитячого середовища й складають там основу дитячої фольклорної традиції (B. Лурьє [8]; М. Череднікова [13]; С. Кулинич [5]). Прибічники другої, навпаки, притримуються думки про розрив між культурою дорослих і дітей, підкреслюють відособленість, самовизначення та замкнутість дитячої субкультури й фольклорної традиції зокрема (Г. Виноградов [1], О. Гречіна [2], М. Осоріна [9]). В світлі сказаного виникає необхідність визначити наявність / відсутність взаємозв’язку дорослої та дитячої фольклорних традицій.

Традиційну дитячу культуру українців навряд чи можна назвати відособленою. Діти, як і старі люди, юродиві, старці – всі, хто знаходиться на маргінесі – вважалися сакральними особами, а за християнським світоглядом – чистими, не обтяженими проблемами побуту, негріховними. Тому до власне дитячої творчості дорослі прислухалися здавна. За віруваннями, діти, як маргінальні особистості, знаходяться на межі двох світів. У народі кажуть: “Вустами дитини глаголить істина” або “Діти й дурні говорять правду” [12]. Діти вважаються ближчими до Бога, аніж дорослі: “Будьте як діти – і вам відкриється Царствіє Небесне”. Таке переконання сягає міфологічного світогляду й властиве для багатьох народів. Наприклад, у Давньому Китаї існує майже містичне ставлення до дитячих пісень, які вважають істиною, що звучить із вуст дитини й вміщує давню мудрість сакрального минулого. [7, с. 14-17].

Особливу атмосферу дитинства формували усні твори дорослих, призначені для дітей. Серед них варто відзначити й ті, в яких звучать острашки, що пов'язані з темою нашого дослідження. Вони передбачають поведінку дитини й застерігають від вчинків, що супроводжуються емоціями страху, учать опановувати свої страхи, позбуватися їх.

На відміну від дорослих, новонароджені діти не мають страху. В українців існує вірування, що «у шість тижнів дитина ще, як янгол, не знає ні добра, ні зла. Мале дитяточко плаче і не хлипає, не зітхає, не одхлипує, бо воно ще не знає ні ляку, ні переполоху, ні образи, ні жалю» [3, с. 79]. Страх – це емоція, набута в процесі життя, яка співвідноситься з реальною чи уявною загрозою. Перші страхи дитини дорослі асоціюють із її властивістю спілкуватися з надприродними істотами й потойбіччям: «А як часом жахнеться (немовля – Н. Я.) у сні, то через те, що лукавий зробив щось коло дитини, або щось погане сниться. … Мати найгірше лякається цього, і на душі їй зробиться чогось боязко, щоб чого поганого не трапилося дитині. Од переляку, кажуть, найбільше лихо буває: сухоти, жовтяниця, припадки» [3, с. 80]. У таких випадках дитину обов’язково хрестили й проказували молитви проти нечистого. Щоб із немовлям не трапилося нічого поганого, намагалися пошвидше провести обряд хрещення. М. Грушевський у своїх записах наголошує, що у два роки дітей передовсім привчають молитися Богу, учать їх хреститися.

Вивчення матеріалів М. Грушевського “Дитина у звичаях і віруваннях українського народу” [3], наукової розвідки Н. Заглади “Побут селянської дитини” [4], сучасних записів, що входять до фольклорного архіву кафедри української літератури та компаративістики ННІ української філології та соціальних комунікацій Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького, дає підстави для припущення, що вміння боятися діти переймають від дорослих в процесі поступового ознайомлення з довкіллям та системою архаїчних уявлень про світ. Наприклад, сучасні забавлянки з елементами випробовувань, що адресовані наймолодшим дітям, мають форму гри, але й уміщують погрози: «Бу-бу, я рогатий, Бу-бу, я хвостатий, Бу-бу, я вухатий, Бу-бу, дуже страшний, Бу-бу, я злякаю, Бу-бу, забодаю». Для розваги з дитиною як забавлянка використовується пісенька із казки «Коза-дереза»: «Я коза-дереза, Півбока дерто, Соллю натерто, Тупу-тупу ногами, Заколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть» Або: «Іде коза рогата, Іде коза бодата, Забодаю, забодаю». (Записано від Бондар Ніни Михайлівни, 1929 р. н., Бондар Юлією Анатолієвною в с. Ярославка, Шполянського р-ну). Коза в пісеньках нагадує вихідця з потойбіччя – нечистого, який несе реальну загрозу для християнина. Прагматика цих творів полягає в тому, щоб спочатку налякати, а потім розсмішити дитину й розвіяти її страхи. Тексти використовуються не з метою залякування, вони насамперед навчають перемагати страх.

Емоції страху дитина відчуває з багатьох причин, адже страх виникає як реакція на якісь несподівані й сильні подразники. У процесі пізнання довкілля діти переживають страх, пов’язаний із фізичним болем та вразливими фантазіями. Це ті різновиди страху, що діти повинні перебороти самотужки, тому дорослі ними особливо не переймалися. “Як же грається та бігає [дитя – Н.Я.] і, падаючи, забилось – більше виросте. Примарилось, ніби щось гналось за дитиною – переросте. Злякалось чогось – переросте” [3, с. 109]. Ці страхи дорослі не сприймають серйозно, а іноді ще й підкріплюють отриманий дитиною досвід пізнання світу безпосереднім покаранням з відчуттям болю. М. Грушевський пише, що на другому році “вже й пристрашку дають дитині, і як не очкурцем за провину, то хворостиною, а часом і ганчіркою. ... В цьому віці ще не дуже карають, раз удариш отаку дитину, а серце заболить згодом, і шкода стане” [3, с. 131-132]. Такі несильні покарання засвідчують традицію ставлення до дитини як до “маленького дорослого”, її прилучення до норм соціуму. Дорослі члени родини привчають дитину відповідати за свою безпеку, правильно оцінювати обставини, врешті-решт бути винахідливим. З трьох років дитина вже сама вчиться оминати небезпечні для неї предмети й уникати покарання.

Острашка (або покарання) лише демонструє фізичну перевагу дорослого, тому швидко втрачає дієвість, адже покарання супроводжується болем, але не загрожує життю. Винахідливі діти дуже швидко вчаться уникати і стусанів, і почубеньків. Тому в народній педагогіці дитині прививається страх не покарання, а осуду близьких: «Добрий доброго слова боїться, а ледащо й побою не боїться» [12, c. 198]; «Батькова-материна молитва й з дна моря витягає, а прокляття і в калюжі топить». Дітей учать остерігатися багатьох речей, у пізнанні яких вони ще не мають досвіду, наприклад: сторонитися чужого, незвіданого, оминати гріх, боятися поганого вчинку, проявів містичного.

Дорослі «наганяють страху» дітям із дидактичною метою, за допомогою настрашки прививають їм уміння передбачати ту чи іншу небезпеку. Емоції страху, що виникають при цьому, виконують функцію саморегуляції й самозбереження. М. Грушевський підмічає, що дітей починають лякати з двох-трирічного віку. Н. Заглада звертає увагу на традицію лякати дітей наймолодшої вікової групи, забавляючи їх, щоб вони не плакали, або хоча б остерігати, щоб діти були обачними й берегли своє життя. Дослідники початку ХХ ст. фіксують настрашки, які ми скласифікували наступним чином:

Дітей лякають атмосферними явищами: “Цить, а то вон грім буде скоро гриміть і поубиває нас усіх, як ти будеш плакать” [4, с. 308 - 309];

тваринами дикими та свійськими: “Вовк прийде й тебе з’їсть!”; “Гадюка як укусить, так зразу там і умреш!”; “А то жаба укусить”; “Не бродіть, діти, а то п’явка за ногу уп’ється. Вон-вон, пливе до вас п’явка”; “Не йди (на вулицю – Н.Я.), а то там тебе коні уб’ють на вулиці!; “Собака зорве!”; “Цить, а то піду і козу пущу у хату, воно-но... вона під вікном стоїть; вона тебе заколе” [4, с. 308 - 309];

чужинцями, маргінальними особами (циганами, розбійниками, бурлаками, старцями, жидами тощо): “Ой ідуть цигане, заберуть у мішок”; “Он кацап іде і в коробку забере”; “Цить, а то вон жид іде, він такий страшний, пейсатий”; [4, с. 308];

надприродними істотами, наприклад, русалками: “не йди дитино туди, а то там росалки ... такі люди в білій одежі ... залоскочуть тебе, бач, як ти лоскоту боїшся”; “Цить дитино, а то росалки ідуть і в окно добиваються”; домовиком: “Он домовик ... Такий дід страшний, такий бородатий да страшний” [4, с. 308- 309];

людьми з надзвичайними здібностями: “Цить, а то он відьма йде і в дойницю забере (що чужі корови доїть)” [4, с. 309];

Богом та церковнослужителями, причому розуміння духовного покарання трансформується в покарання реальне, фізичне: “Дивись – он Бог свариться на тебе пучкою і каменюку держить: як кине на тебе і вб’є, і ти не будеш у нас” [4, с. 308 - 309]; а як дитина плаче, то лякають: “Цить, бо піп он іде, то язика одріже!” [3, с. 111]; “Цить, а то вон батюшка йде, я порозказую батюшці, він тобі меду не дасть”; “Цить, а то вон дяк йде і вуха тобі повідрізує” [4, с. 309].

“Вовк не такий лихий, як страшний”; “У страху великі очі” – кажуть в народі. Залякування дітей в народі не засуджувалося, а прищеплення страху вважалося необхідним для збереження життя, який навчить дитину нести відповідальність за свої вчинки.

“Страшне” у відповідності з міфічною свідомістю дорослих по горизонталі пов’язувалося з виходом за межі свого локусу (чужинці, ліс, ріка, дикі тварини), а по вертикалі асоціювалося з “чужим світом” (язичницьким, небесним, підземним). Діти боялися спілкування з “низьким” (надприродні істоти, нечисть тощо), що протиставлялося “серединному”, та “високим”, “сакральним” як опозицією “профанного” (астральні світила, атмосферні явища, Бог і служителі культу). В усталеній картині світу українців місце “свого” – посередині, профанний світ людей знаходиться в центрі Всесвіту (“всерединці – у золотій скриньці (ряднинці)”).

Н. Заглада звертає увагу на ту обставину, що діти змалечку прилучалися до світогляду дорослих. Важливим для нашого дослідження є те, що в народному світобаченні “страшне” чітко табуйоване як небезпечне для усіх живих істот. Існувала ціла система табу, в яких збереглися рештки стародавніх поглядів і магічних дій, наприклад, заборона показувати пальцем на сонце й місяць; свистати, щоб не викликати вітер тощо [4, с. 269]. Слухаючи оповідання, легенди, перекази та виконуючи обереги, діти вивчали систему світоглядних табу дорослих. Старші пояснювали, яких дій потрібно уникати, чого робити “не годиться”, бо то гріх, або й розповідали про трагічні наслідки певних учинків. [4, с. 269].

Діти переймали від дорослих не лише віру в надприродних істот, страх перед чужим і потойбічним, а й набували умінь керувати своїми страхами. Показовою в цьому плані є зафіксована Н. Загладою казка “Дід, баба і просо”, яка засуджує надмірну боязкість. Коротко передамо її сюжет. Жили собі дід і баба. Насіяли проса. Як воно вже поросло велике, то треба його стерегти. Послав дід дочку. От доходить вона до проса, а у просі щось, лякаючи, співає: “Ой як вискочу я На черет’яних ногах, На дубовій с…і, Да начну я дєвушку (далі – бабочку, дєдушку) Терти да м’яти, Да нікому дєвушки (бабочки, дєдушки) обороняти”. Дочка й злякалася. Тоді посилає дід бабу стерегти проса. Але й баба, почувши пісню, злякалася: “Хай воно тямиться, саме просо, там чорти завелись у просі!”. Пішов дід сам, та як почув пісню – не зміг угамувати свого страху. Порадилися тоді дід з бабою та й запалили просо, а “воно” тоді у просі співає: “Дурний дід, дурна баба, запалили просо!” [4, с. 308].

На відміну від казки “Коза-дереза”, що має тотожну сюжетну схему, зафіксована дослідницею казка не подає образу сміливця (такого, як маленький Рак-неборак, який вигнав Козу й захистив потенційних жертв страху). Надмірно боягузливі дід та баба – дурні, бо позбавили себе врожаю і залишилися на зиму без зерна. Казка вчить, що непереборені вчасно страхи стають деструктивним і можуть нести загрозу благополуччю і навіть подальшому життю. Тому дітей ще в дитинстві навчають перемагати свій страх.

Українські фольклорні записи початку ХХ ст. засвідчують тенденцію скоріше прилучення дітей до картини світу дорослих, аніж відокремлення й обособлення дитячої субкультури. Із трирічного віку дитина стає повноцінним членом дитячого соціуму. Вона “чує багато пісень, колискових, казок, а також сама імпровізує насмішки, передражнювання та інші жарти, що йдуть від старших до молодших” [3, с. 119]. Чим старша дитина, тим більше вона включається в національну культуру, тим ширшою стає її обізнаність із фольклорною традицією. “Через те, що молодші (діти – Н. Я.) ходять всюди зі старшими, вони привчаються поволі усього, так що в третім році знають уже всі забавки і гулянки...” [3, с. 120].

Молодші швидко переймають від старших братів і сестер не лише навички повсякденного життя, а й традиційну систему вікової та гендерної поведінки. За словами Н. Заглади, із чотирирічного віку діти з сусідніх хат гуртуються за статтю на вулиці для спільних ігор і забав. Хлопчики й дівчатка зазвичай граються окремо, різними групками, і часто “хлопці завсігди стараються налякати дівчат, обсипати піском, побити” [4, с. 273].

Чотирирічні діти чітко розуміють кордони “свого”, демонструючи неприйняття “чужого” та негативне ставлення до перетину кордонів між “своїм” і “чужим”. Вихід за межі свого оточення (хати, куткачи вулиці, села) традиційно викликає острах. “Звичайно, діти-пастухи не виходять поза межі свого села..., але коли хто пасе худобу на чужій території, то доходить і до бійки” [4, с. 275]. Діти остерігаються незнайомців, не приймають у своє середовище чужаків, оскільки сприймають їх як носіїв зла: “А чужинців..., старців, циган, що заїздять чи заходять у село, діти намагаються образити: передражнюють, ставляться до них вороже” [4, с. 273]. Малюки покладаються на досвід старших дітей, картина світу яких більш структурована. У народній культурі діти копіюють поведінку підлітків, а ті, в свою чергу, намагаються перейняти манери дорослих.

Традиція настрашки передається від старших до молодших. Імітуючи дорослих, хлопці намагаються злякати дівчат, а старші діти лякають молодших. М. Грушевський у своїх записах наводить дитячу гулянку в діда-машкару, коли старші виготовляють маску з кожушини. “Котрийсь начепить цю машкару, щільно прив’яже на потилиці мотузками, пришитими до неї, а зверху шапку одягне або бриля, ще й горба собі намостить, зігнеться у п’ять погибелів з костуром у руках і ходить з торбою, ніби старець. Шамкаючи ротом, гониться за дітьми, начебто вони в город або до баштана лізуть” [3, с. 124]. Наведений опис демонструє приклад поліфункціональності текстів дитячої культури, коли призначення настрашки виконує дитяча ролева гра, що базується на міфологемі “свій / чужий”.

Г. Виноградов, опонуюючи тезі венгерського вченого Габнаї щодо ваємозв’язку дитячої культури й культури дорослих, зазначав, що дитяча етнографія не є прямолінійним відображенням етнографії дорослих, вона “має цілком самобутні особливості й риси, що обумовлені особливостями дитячого віку й не зустрічаються в дорослих”. Дослідник пише, що традиційні норми поведінки, правила гри, вербальні формули й словесні тексти передаються від старших дітей до молодших без втручання дорослих, або й у великій таємниці від них [1, с. 7]. Із цією тезою частково можна погодитися. Але варто наголосити, що діти не придумують нічого кардинально нового. Вони лише по-новому інтерпретують традиційні міфологеми, у різних кодових системах репрезентують традиційні смисли, відтворюють їх за допомогою різних засобів ( у тому числі й невербальних), реконструюючи при цьому систему архаїчних уявлень, що складає основу національної міфологічної свідомості. Оскільки передача інформації відбувається від старших до молодших, то на перехідних її етапах втручання дорослих не обов’язкове, оскільки є старші діти, через посередництво яких молодші й засвоюють усталені норми культурної поведінки.

Із чотирирічного віку дитина включається в громадське життя, проявляє цікавість, допитливість, яку «часом батьки чи хтось із дорослих химерно вдовольняють»: «Не питай, бо старий будеш!» [3, с. 131]. Дорослі продовжують використовувати як застережливий засіб залякування: щоб діти не лізли в чужі городи, лякають їх гадюкою, “залізною бабою”, вигадують історії про урядника, що прийде на тижні й буде дерунів до царя на постій забирати” тощо. Це трохи допомагає, поки діти не розвідують, що то брехня [3, с. 132].

Як кажуть, добре того страхати, хто боїться. Намагаючись тримати дітей «у страху Божому», дорослі часто послуговувалися язичницьким трактуванням християнських істин: «Не їж!» – «Чом?» – питає дитина. – «Бозя битиме!». – «А вона бачить?» – «Бачить». Діти чотирирічного віку ще не мають узвичаєного страху, як дорослі. От не раз діти виколупують очі в парсун на образах» [3, с. 131]. М. Грушевський наголошує, що є такі діти, які “ні тучі не бояться, ні грому”. То їм старші не лише “наганяють страху”, погрожують, а й “ради годиться” можуть карати за провини дубчиком.

Якщо дитина часто переживає страх, то це може перетворитися в боягузство як стійку рису характеру. Смілива дитина на покарання “і ухом не веде”, “і в ус не дме”, а боягуз стоятиме “ні живий, ні мертвий”. Дорослі не люблять дітей “із ягнячою душею”, які стоять і не втікають, що мусиш їх бити. Таких називають “страшків син”. У народній традиції страхали вміру й разом з тим надмірно не опікали, щоб не прищепити боягузства й навчити дітей самостійно переборювати труднощі. Вміння здолати свої страхи формувало в дітей витримку й мужність, давало відчуття самостійності.

П'ятирічні діти не вважаються малюками, бо вже мають свої обов'язки по господарстві. Вони няньчать молодших, виконують звичайну хатню роботу: підмітають у хаті, миють ложки, а також разом зі старшими дітьми пасуть худобу. У дитячому колективі проявлялися вдача й характер кожного. Якщо дитина не «страшків син», то старші охоче приймають її до гурту, довіряють свої секрети, а тих, ким старші надмірно опікувалися, кого оберігали від труднощів, не привчили долати свої страхи, «…скаргунів, підлесників, ледачих, боягузів не люблять і намагаються виправити такого шкодіяку: не приймають до себе в гурт, страхають всіляко, сміються й глузують над ним, і підставляють його скрізь, все на нього звертають, і нарешті ще й наб'ють…» [3, с. 150]. Така острашка була своєрідним тестом на ініціацію, формою корисного покарання дитячим колективом окремого індивіда з метою його перевиховання.

Із семи років діти вже самі починають пастушити й стають повноправними членами пастушого колективу. На пастівні граються, і, як правило, уже самі лякають молодших. Н. Заглада подає опис цієї процедури. Старші хлопці відходять від гурту й убирають когось «обезьяною»: на зв'язані над головою кулаки одягають торбу або й хустку, зверху шапку чи картуза, під шапкою надягають свитку й ведуть його до малих пастухів, а хтось біжить попереду й кричить: «Тікайте, діти, а то обезьяна йде і вас забере!». Малим вона здається такою страшною, що діти не своїм голосом кричать і втікають, дехто з переляку біжить аж додому [4, с. 300]. Отже, ігрові настрашки допомагали соціалізації дитини й мали прагматичну мету – долучити малюків до світу дорослих, навчити їх не боятися, із гідністю виходити з незнайомої ситуації.

Аналіз фольклору та класичних видань стосовно традиційної дитячої культури спонукає нас до висновку, що українці не лише використовували форми залякування дітей, а й мали цілу народну «школу» позбавлення від надмірного страху. На наш погляд, генеза сучасних настрашок сягає традиційної дитячої культури. Настрашки могли бути текстовим компонентом ритуалу-гри, подібного до обряду вікової ініціації, що символізував прилучення до колективу й здавна проводився старшими дітьми з метою несподівано налякати молодших або «непосвячених» у сюжет слухачів.

Сучасні настрашки передаються з покоління в покоління усним шляхом від старших дітей до молодших і є особливо актуальними від п’яти до дванадцяти років. Від традиційних настрашок сучасні тексти успадкували трактування страшного як містичного або соціально небезпечного. Практично всі діти цього віку переповідають одне одному численні історії про «чорне простирадло», «червону пляму», «чорну руку» тощо. В наш час подібні історії сприяють соціалізації дитини, прилученню її до колективу ровесників, а також задовольняють природну потребу дитини в інформації «страшного» змісту.

Ми погоджуємося з думкою відомої дослідниці дитячої психіки М. Осоріної, яка стверджує, що на віковому проміжку з шести до дванадцяти років відбувається опрацювання природних дитячих страхів та їх символічне перероблення на рівні колективної дитячої свідомості, і страшилки як важливий атрибут дитячої субкультури є ефективним інструментом, що уможливлює успішний хід цього важливого процесу [9, с. 2]. Зауважимо, що страшні історії зазвичай розповідаються в дитячих таборах відпочинку, санаторіях, і, як правило, вони побутують паралельно з іншими невербальними різновидами дитячих “лякань” (наприклад, хлопчики вночі обгортаються в простирадло й у вигляді примар йдуть лякати дівчаток або намащують сплячих дітей зубною пастою, на святі Нептуна дітей тягнуть до води представники “нечисті” тощо). Зовсім недавно українці запозичили традицію відзначення свята “Хелловін”, що в ігровій формі відтворює зустріч із небіжчиками. Для дітей та підлітків воно стало одним із найулюбленіших.

Як свідчать матеріали польових досліджень, у сучасних настрашках, що розповідаються дітьми, збережено основні риси епічних жанрів. Страшні історії мають ознаки спорідненості із ворожіннями, викликаннями, замовляннями, прокляттями та іншими найдавнішими жанрами фольклору. Оповідь в настрашках, як правило, ведеться від третьої особи, розгортається в простий сюжет із усіма його компонентами. Кульмінація твору, як у легендах, або збігається з розв´язкою, або слідує одразу ж після неї, наприклад: «Дівчина Катерина запізнилася на свою електричку. Смеркло…Саме тому вона поїхала додому на таксі. Вона сіла позаду, дивилася у вікно, їла яблуко. Раптом в безлюдному місці водій помітив дівчину в весільній сукні (чому б не підвести, подумав водій). Таксист зупиняється, дівчина сіла поряд, не сказавши жодного слова. Обличчя під фатою не було видно. З тих пір їх ніхто не бачив”. (Записано від Даценко Єлизавети Олексіїни, 1997 р. н. Добрицькою Інною Володимирівною м.Сміла, Черкаська обл.) Можна вирізнити дві сюжетні моделі містичних настрашок: подорож живих у потойбічний світ та намагання мешканців “чужого”, потойбічного світу вдертися в обжитий людьми простір. Обидва типи сюжетів, як і народні легенди, мають трагічну розв’язку.

Найпоширеніша тема настрашок – це загадкова смерть, вбивство, часто масове, викликане незвичайними обставинами чи спричинене істотами й речами, які пагубно впливають на живе, людське: «Інопланетяни прилетіли на землю з метою, щоб хтось доглядав потомство. Вони взяли шкіри людей і зробили невеликий бізнес. Відкрили табір для дітей в підвалах, де ходить їхня мати. І дітей, які не слухалися, вони скидали їй. А інші діти були рабами або їх з’їдали маленькі дракончики”(Записано від Ярощука Артема Юрійовича, 1997 р. н. Добрицькою Інною Володимирівною м.Сміла, Черк. обл.). Події драматизуються шляхом зображення надзвичайних обставин, міфологічних або екзотичних образів чи деталей. Часто в сюжетах змальовується незвичайний інтер´єр або одяг (наприклад, весільна сукня, як і одяг на смерть, є маркерами межових станів переходу); зображаються незвичайні обставини чи образи-персонажі (інопланетяни, дівчинка-привид, нечистий – істоти з іншого світу): “Жив чоловік, і йому здавалося, наче його зве дівчинка. Він пішов до лікаря, а лікар йому порадив поставити стіл під двері. Він так і зробив. І не потрібно було заглядувати під стіл. Йому стукав хтось, і він заглянув під стіл – і побачив там копита, подивився у вікно – і побачив роги. Він відкрив двері, а там чорт. Баааа! І він вбив його.” (Записано від Беценка Назара Олеговича, 2002 р. н. Добрицькою Інною Володимирівною в м.Сміла, Черк. обл.).

Сучасні настрашки успадкували мотиви й традиційну образність епічних жанрів, зокрема, чарівної казки. Це образи дороги, лісу, незвичайної хатинки в лісі, до якої потрапляє герой, мотиви випробовування героя представниками потойбіччя, наявності надзвичайних істот та чудернацьких предметів. У страшних історіях це зазвичай предмети, що є складовими поховального обряду, небіжчик або ж частини його тіла, що мають прозору символіку (очі, рука): «У темному-темному лісі стояв темний-темний дім. У цьому темному-темному домі була темна-темна кімната. У темній-темній кімнаті стояв темний-темний стіл. На темному-темному столі стояла темна-темна труна. У темній-темній труні лежала темна-темна дівчина. У темної – темної дівчини були темні-темні очі. І темні-темні очі відкрились, і вона закричала: «Віддай своє серце!” (Записано від Главачек Юлії Сергіївни, 2001 р. н. Добрицькою Інною Володимирівною в м.Сміла, Черк. обл.).

Атмосфера нагнітається шляхом використання традиційного в народному епосі прийому ступінчатого звуження образів: «У чорному-чорному місті, на чорній-чорній вулиці стояв чорний-чорний будинок. В чорній-чорній квартирі стояв чорний-чорний гроб. Кришка гроба відкривається. Вилазить рука: «Віддай серце!» (Записано від Сушкова Дмитра Олександровича, 1999 р. н. Добрицькою Інною Володимирівною в м. Сміла, Черк. обл.); описом надприродних явищ, наприклад, коли діють лише руки чи рукавиця, але не видно самого злотворця: «В одній великій-великій шафі лежить чорний-пречорний шарф і чорне-пречорне плаття, а там – велика-велика рука!” (Записано від Артеменко Катерини Романівни, 2002 р. н. Добрицькою Інною Володимирівною в м.Сміла Черк. обл.).

Ефект переляку в настрашках досягається завдяки незвичайному, містичному змісту й за допомогою формальних чинників, таких, як наскрізні епітети, повтори, ретардації тощо. У кольористиці настрашок переважають темний (чорний) і червоний кольори, що символізують хаос, потойбіччя, смерть, агресію, насильство та кров. Мова може йти не лише про наявність певних частин тіла, на яких акцентується, а й про їх відсутність: «На темній-темній планеті є темне-темне місто. У темному-темному місті є темний-темний провулок. В цьому провулці є темний- темний дім. У темному-темному домі є темні-темні двері, а за ними – темна- темна кімната. В цій кімнаті є темний стіл. На цьому столі стоїть темний ящик, в цьому ящику лежить скелет: в нього все було, крім серця. А скелелет: “Віддай мені своє серце!”(Записано від Буркацького Володимира Михайловича, 1997 р.н. Добрицькою Інною Володимирівною в м.Сміла, Черк. обл.)

За вірогідністю змісту настрашки також подібні до переказів та бувальщин, у яких йдеться про незвичайні обставини життя або події, пов’язані з проявами «нечистої сили». Неабиякий вплив на слухача має установка на достовірність розказуваних подій: у страшних історіях завжди наголошується, що це було насправді. Різноманітні табу, магічні дії (ворожіння, чаклування, заклинання), надзвичайні предмети чи об´єкти споріднюють настрашки з міфологічними законами сприйняття світу, коли первісні люди, не розуміючи багатьох явищ і не маючи змоги їх пояснити, створювали відповідні міфи, пронизані страхом перед невідомим.

Сучасна дитяча традиція донесла до нас не лише емоції первісного, міфологічного страху, а й багатовіковий досвід людства з його приборкання. Перемогти страшне можливо шляхом метаморфози, перетворення трагічного в комічне, переведення жахливого у смішне. Наприклад:“У чорному-чорному лісі стояв чорний-чорний замок. В чорній-чорній залі стояв чорний-чорний шкаф. Шкаф відчиняється, а в ньому – скелет. І каже: “Бозє, Бозє, на сто я похозє?»! (Записано від Сушкова Дмитра Олександровича, 1999 р. н. Добрицькою Інною Володимирівною в м. Сміла, Черк. обл.)

Або: “В темному-темному лісі була темна-темна хатинка. А в тій темній-темній хатинці була темна-темна кімната. А в темній-темній кімнаті була темна-темна шафа, а в тій темній-темній шафі був сундук. А в темнім-темнім сундуку було щось страшне… З темного, темного сундука вилазить їжачок, підходить до дзеркала і каже: «Боже, боже! На кого я схожий!». (Записано від Звягінцевої Марини Валеріївни 1998 р. н. Добрицькою Інною Володимирівною в м. Сміла, Черк. обл).

Ефект переведення смерті в життя, страшного в смішне підкреслює бінарна кольористика:“У чорному-чорному селі, у чорній-чорній хаті, у чорній-чорній кімнаті на чорному-чорному столі, у чорній-чорній тарілці лежить рожева-рожева сосиска” (Записано від Григор’євої Вікторії Олегівни, 2001 р. н. Добрицькою Інною Володимирівною в м. Сміла, Черк. обл.).

Найпоширеніша тема страшилок – загадкова смерть або вбивство, спричинені або викликані незвичайними обставинами чи речами, які пагубно впливають на людське життя. Основне в характері страшилок – таємничість, яка створюється передусім елементами пейзажу («в чорному-чорному лісі був чорний-чорний дім») і описом надприродних явищ (наприклад, діють тільки руки в рукавицях, але не видно самої особи). Ефект переляку досягається не лише за допомогою незвичайного, містичного змісту, але й формальними чинниками: повторами, ретардаціями і т. п. Атмосфера нагнітається шляхом використання відповідних епітетів. У кольористиці переважають чорний і червоний — кольори смерті та крові; в також вживаються інші означення — темна кімната, отруйна їжа, страшний чоловік. Події драматизуються екзотичними елементами побуту (карета з кучером, незвичайний інтер´єр, одяг).

Дитячою уявою на основі певного життєвого досвіду (почуте від дорослих, побачене в реальності чи сні) створюються різноманітні сюжети і картини жахів, де, окрім людей, (які, як правило, виступають жертвами), діють вигадані істоти. Не обходиться без згадок про магічні дії чи об´єкти (ворожіння, чаклування, заклинання; зачаровані люди, магічні предмети і т. п.). За своїм змістом і впливом на слухача «страшилки» найбільше подібні до бувальщин, в яких розповідають про події, пов’язані з впливом «нечистої сили», описують незвичайні обставини життя. Споріднює ці два жанри установка на достовірність розказуваних подій: завжди наголошується, що це було насправді. Також у дитячих страшних історіях можна виокремити спільні риси з казковим епосом, замовляннями, ворожіннями, прокляттями та іншими фольклорними жанрами дорослих.

Серед жанрів сучасного дитячого фольклору, заснованих на міфологічному мисленні, дослідниця виокремлює страшні історії, викликання, ігри та садистські віршики. Ці жанри сформувалися в другій половині ХХ ст. й спричинені міфологічним мисленням, що притаманне дітям. Це колективний пошук дітей відповіді на питання про смерть та посмертне існування людини, потойбічний світ та способи спілкування з ним. Індивідуальна свідомість дитини неспроможна дати відповідь на глобальні питання життя й смерті, які виникають на певному етапі психічного розвитку дитини як особистості. Тому страшилки невіддільні від процесу соціалізації дитини – вони розповідаються увечері в камерній атмосфері дитячої спальні в санаторіях, піонертабрах, дитячих відділеннях лікарень тощо. У сільському побуті для проведення ігор діти збираються в гурти на вулиці, а вечірня година, коли заходить сонце – час для розказування страшилок.

Важливою проблемою, що непокоїть дітей, є переживання страху. Страх супроводить дитину з перших років життя: це страх втрати матері та рідних, страх темряви, страх самотності, боязнь зустрічей зі злодіями, лихими людьми, надприродними силами, казковими персонажами тощо. Починаючи з трьох- чотирьохрічного віку й упродовж усього життя людина боїться смерті.

Усвідомлення своїх страхів, вироблення захисних механізмів забезпечує стійку перемогу над страхом і здатне зробити життя насиченим та цікавим. Тому дитина-герой у страшилках здатна чинити опір фантастичним чи реальним злотворцям і злим силам, не виконувати їхніх наказів, що призводять до смерті. Як свідчать опитування, діти можуть збиратися невеликими групками не лише для розказування страшилок, а й для відвідування “страшних, небезпечних місць” – у сільській місцевості це погріб, кладовище, хата-пустка, у місті – підвал, пустир, недобудовані будинки тощо.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Семінар) Морські походи козаків	\|	Проблема класифікації страшних історій

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.027 сек.