Феномен українського менталітету

Етногенез українців? Дослідники українського менталітету одностайно підтверджують його емоційно-почуттєвий характер, "кордоцентричність", що відносно зменшує роль раціонально-вольового компоненту в проявах національного характеру. Українська душа не схильна до такої активно-рефлексивної настанови, як аскеза — послідовне тривале зречення будь-якої втіхи, насолоди життям. Нація попри релігійну формацію душі, а також трагічний історичний досвід, демонструє величезну життєлюбність і життєздатність з орієнтацією на сьогодення, а не на трансцендентну далечінь.

Переглянути http://textreferat.com.ua/referat2.php?id=8480&p=4

(близькі за значенням поняття "народна душа", "дух народу", "національний характер"). Поняття "ментальність" використовується здебільшого тоді, коли намагаються наголосити на специфіці культури, акцентувати на внутрішньо-зумовлених, суб'єктивно-виражених характеристиках буття культури і людини у ній. Тому ментальність часто розглядають як цілісність духовно-психічного житття конкретно взятого суб'єкта (особа, спільнота) в конкретному культурному просторі. На практиці ментальність репрезентує особливий тип мислення, який виражає життєві установки людей, стійкі зразки світу, емоційні переваги, властиві певній спільноті та культурній традиції. Так, уже стали стереотипними твердження про "темпераментність італійців", "холодність англійців", "впертість фінів", пристрасть українців до сала, англійців — до вівсянки, італійців — до спагетті. У всіх наведених прикладах ми маємо справу з особливостями різних національних менталітетів.

Проблема українського менталітету як унікальної субстанціальності народного світовідношення, що забезпечує ідентичність нації на різних відрізках історії, завжди була над актуальною в українській етнофілософії, такою залишається вона і сьогодні.

І. Ментальність: визначення і суть поняття.

Незважаючи на те, що термін "ментальність", вже порівняно давно використовується у понятійно-категоріальній системі філософських знань в якості одного із найважливіших, він ще не в повній мірі досліджений. Пояснення такого ступеня розробки поняття "ментальність" необхідно шукати насамперед в історії та умовах появи його в арсеналі філософських досліджень, а також в особливостях еволюції традиції дослідження проблеми ментального.

Поняття «ментальність» у європейській науці постає всередині XX ст. Французькі історики Марк Блок (1886-1944) та Люсєн Февров (1878-1956) запровадили це поняття як ключове у заснованому ними в 1929 р. журналі «Анали», що згодом набуває значної наукової популярності. М. Февр та М. Блок дійшли важливого висновку щодо потреби виявлення «тих інтелектуальних процедур, навичок свідомості, способів світосприйняття, які були притаманні людям певної епохи і які вони не усвідомлювали, використовуючи автоматично, не розмірковуючи та не критикуючи»

Поняття "ментальність" пов'язане з такими латинськими аналогами, як mentalis, mens, - "розумовий", "розум", "думка" або "інтелект". В англійській мові слово mentality означає "розум", "інтелект", "розумові особливості", "міра інтелектуальної енергії", "напрямок мислення", "характер" або "спрямування інтелекту". Отже, виходячи з самої етимології слова. Зміст ментальності міститься у когнітивній сфері та визначається насамперед тими знаннями, якими володіє дана спільнота. Разом з віруваннями знання створюють уявлення про навколишній світ, який є фундаментальним, задаючи разом з домінуючими потребами та архетипами колективного безсвідомого ієрархію цінностей, яка характеризує дану спільноту.

Видатний український філософ Дмитро Іванович Чижевський(1894-1977) у праці "Нариси з історії філософії на Україні" дає визначення народного світогляду, яке фактично збігається із визначенням ментальності. Так, за Д.Чижевським: "Народній світогляд є національно-зумовлене ставлення даного народу до світу та життя . Він виявляється й у тім, що цей нарід у світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться неґативно і т. д. - Розуміється, протягом віків народній світогляд не залишається все тим самим. І впливи чужих культур , і великі зміни у власнім житті - усе це накладає свій відбиток на психіку народню . Народній світогляд є, таким чином, сполучення певних надісторичних та історичних елементів". Водночас дослідник звертає увагу на те, що не можна цілковито ототожнювати народний характер і світогляд, бо кожна нація має різні психологічні типи людей, соціальні, місцеві та інші відміни, які значно ускладнюють національне обличчя народу.

В українській традиції, що складалася у діаспорних історико-філософських школах, поняття "ментальність" трактується як "національна вдача" чи "вдача народу". Саме вона, як стверджує дослідник Н. Григорів, "є тим спільним, що є у всіх народів, що їх об'єднує в один людський тип, а у відношенні до других народів, до всього людства є тим, чим народи відрізняються один від другого".

Досить часто у науковій літературі зустрічаються такі визначення, як "дух народу", "духовний склад нації, "національний характер", що за своїм змістом практично є нічим іншим як історичними попередниками сучасного поняття ментальності. Ментальність зберігає генетичний код народу, допомагає зрозуміти закономірності розвитку культури, суспільної моралі, на її основі виникає відчуття національної ідентичності.

За переконанням більшості філософів вже на перших етапах формування етносу виникають певні психоповедінкові архетипи. Архетип – первинні природні образи, ідеї, переживання, властиві людині як суб’єкту колективного несвідомого. Вони присутні в генах і передаються з покоління в покоління. В подальшому, в ході історичного процесу, вони, безсумнівно, модифікуються. Проте через зв'язок часів зберігається певний психоповедінковий інваріант, що реалізується на спільній мовній, культурній та морально-етичній основі. Він дає змогу народові зберегти собітотожність у всіх історичних перипетіях, пронести через всі "малі Апокаліпсиси" історії етнічну самосвідомість як, мабуть, єдину обов'язкову ознаку етносу. Цей інваріант і є ті важко вловні особливості національного характеру, фінансовані на рівні найдавніших архетипів світосприйняття та поведінки, що в метафізичній площині звуться "духом нації", "душею народу". Вони не обов’язково видимі, можуть проявлятися лише за певних, критичних, умов…

При теоретичному обґрунтуванні терміна "ментальність" важливо сформулювати розбіжність між поняттями "менталітет" і "світогляд", як відображення двох рівнів духовності: психологічного та філософсько-теоретичного. Ментальність - це сукупність настанов, схильностей індивіда чи соціальної групи діяти, мислити, відчувати і сприймати світ певним чином, дещо відмінним від сприйняття іншими соціальними спільнотами, стійкі характерні властивості народу, народності. Дані стереотипи духовності залежать від народних традицій, національної культури, соціального досвіду, нарешті, екологічного довкілля людини і здебільшого діють на рівні несвідомого, психологічного реагування та застосування. Менталітет - це традиційний вияв світосприйняття людиною, нацією, народом, зумовлений історичним досвідом і національною культурою. Цим визначаються його місце та значення в духовності народу чи людини.

Поняття світогляду містить у собі трактування, як правило філософсько-теоретичного, інтелектуального освоєння світу людиною чи нацією і ґрунтується на світоглядних знаннях, оцінках, переконаннях та принципах практичної діяльності людини. Його носіями й виробниками є спеціально підготовлені верстви інтелігенції, духовної та політичної еліти, яка виступає продовжувачем соціального прогресу нації. Світогляд – це синтез знань, переконань, почуттів, емоцій, переживань, волі (готовності до певних дій), цілей, мрій, надій, вірувань, ілюзій, сподівань, ідеалів і т.д., що складаються у процесі життєдіяльності людини під безпосереднім впливом її матеріальних і духовних умов життя. Він є духовно-практичним утворенням, що ґрунтується на співвіднесенні наявного, уявного, бажаного та належного. Теоретичною формою світогляду є філософія. Світогляд — система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу

Загалом можна стверджувати, що більшість вчених досліджуваного нами періоду (на відміну від сучасних науковців) не вбачають різниці між поняттями менталітет, ментальність і національний характер. Дана проблема стала предметом дисертаційного дослідження А. Кравченко, яка, зокрема, зазначає, що менталітет є системою соціально-психічних елементів, як свідомих, так і підсвідомих, що продукують певний тип світосприйняття, інтерпретації та поведінки спільноти та впливають на всі сфери життєдіяльності нації. За нею, основними структурними компонентами менталітету є ментальність як спосіб мислення і національний характер як спосіб виявлення особливостей ментальності у діяльності.

Ментальність нації, як специфічний спосіб сприйняття (аперцепцій) і розуміння (інтерпретації) народом свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин, виробляється під впливом багатовікових культурно-історичних, геополітичних, природно-кліматичних та інших чинників. Ментальність має практичний напрям: перевірений поколіннями досвід орієнтує людей на те, що треба використовувати й розвивати, а чого уникати, як вижити і утвердити себе у довколишньому світі.

Досвід, котрий нація здобуває у процесі свого становлення, є унікальним і не може бути повтореним ніякими іншими утвореннями. Здобуваючи досвід, нація утворює свою власну історію, і ця творчість виступає як творіння унікальних смислів, творіння певного, притаманного виключно їй, поля культури. Цьому полю культури властиві певні цінності, особливі правила інтерпретації та дефініції, що викликані специфікою людей та зв'язків, які вони утворюють. Це поле культури і дозволяє нації усвідомлювати себе як цілісність, а також творить ментальність кожної нації

Сьогодні проблемами ментальності займаються М.Попович, Легенький.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Історія української культури	\|	Риси української ментальності.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.