Паризька конвенція про охорону промислової власності

1. Історично першою у сфері промислової власності була і головною залишається навіть тепер Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20. 03. 1883 p., яка набула загальної чинності ще 07. 07. 1984 р. Станом на 15. 01. 2001 р. в ній брали участь 160 держав світу.

Паризька конвенція неодноразово переглядалась. Конференції з перегляду мали місце у 1886 р. (Рим), 1890 та 1891 pp. (Мадрид), 1897 та 1900 рр. (Брюссель), 1911 р. (Вашингтон), 1925 р. (Гаага), 1934 р. (Лондон), 1958 р. (Лісабон), 1967 р. (Стокгольм). Остання конференція з перегляду йшла в чотири сесії: 1980 р.- Женева, 1981 p.- Найробі, 1982 та 1984 рр. - Женева. Починаючи з 1900 р. кожна конференція завершувалась прийняттям Акту з перегляду Конвенції. За винятком Актів, прийнятих у Брюсселі та Вашингтоні, які вже не є чинними, всі інші діють, хоча найбільш визнаним є Стокгольмський Акт від 14. 07. 1967 р., який 30. 09. 1968 р. було ратифіковано Верховною Радою колишньої Української РСР, і який набув чинності 26. 04. 1970 р.

Слід мати на увазі, що Паризька конвенція не уніфікує патентне законодавство і не встановлює «міжнародного патенту». Проте, вона все ж удосконалює захист виключних прав у сфері інтелектуальної власності. При цьому, згідно зі ст. 1 (3), промислова власність розуміється у найбільш широкому смислі. Це розуміння охоплює не тільки промисловість і торгівлю як такі, а й сферу сільськогосподарського виробництва і добувної промисловості та всі продукти промислового чи природного походження, наприклад: вино, зерно, лист табаку, фрукти, худоба, мінеральні води, пиво, квіти, борошно, як власне і природні копалини. До речі, як і увипадку Бернської конвенції, цією Конвенцією засновано Паризький Союз держав.

2. Захист права промислової власності за даною Конвенцією побудовано на використанні трьох принципів, а саме:

Принцип національного режиму.Цей принцип, як і за Бернською конвенцією, означає, що фізичним та юридичним особам держав-учасниць надається можливість користуватися стосовно охорони промислової власності тими ж правами та засобами їх захисту, що надані або будуть надані у всіх інших державах Союзу своїм громадянам. При чому, це право не може бути обмеженим ніякими вимогами щодо наявності місця проживання або місця знаходження підприємства у цій країні. Слід мати на увазі, що такий же режим надається громадянам країн, що не є членами Союзу, коли вони мають місце проживання у державі-члені або мають «дійсне та серйозне» промислове чи торгове підприємство у державі - члені Паризької конвенції.

Згідно зі ст.2 (1) Конвенції, національний режим застосовується щодо всіх переваг, які надаються різними національними законодавствами своїм громадянам. Це означає, що національне законодавство повинно застосовуватись до громадянина певної держави-члена у той же спосіб, як воно застосовується до громадян інших держав-членів, тобто - без будь-якої дискримінації.

Важливо і те, що національний режим за Конвенцією забороняє державам-членам порушувати питання про взаємність. Якщо у якійсь державі-члені строк охорони певного права більш тривалий, ніж в іншій, перша з держав не може скоротити строк охорони громадянинові іншої держав, посилаючись на відсутність взаємності.

Нарешті, слід наголосити, що застосування національного режиму не зачіпає тих більш вигідних прав, які можуть надаватися суб'єктові охорони власне даною Конвенцією. Тобто, будь-яка держава-член не повинна відмовити громадянину іншої держави у конвенційних правах лише на тій підставі, що вони не передбачаються її національним законодавством.

Право конвенційного пріоритету(ст. 4. Конвенції). Це право означає, що особа, яка подала заявку на право промислової власності в одній з країн Союзу, протягом 12 місяців щодо патенту на винаходи (і корисні моделі) та 6 місяців стосовно промислових зразків і товарних знаків до спливу зазначених термінів може подати таку ж заявку в іншій країні-члені. Ці більш пізні заявки потім будуть розглядатися так, нібито вони були подані у той же день, що й перша (або більш рання) заявка. Інакше кажучи, ці заявки матимуть статус пріоритетних щодо всіх інших, які мають відношення до того ж об'єкта, хоча, можливо, вони фактично були подані раніше. Це значно полегшує процедуру одночасного визнання відповідних прав більше, ніж в одній тільки країні походження права. До того ж, цим правом (ст. 4 А (1)) може скористатись і правонаступник першого заявника.

Тимчасова охорона на міжнародних виставках.Ст. 11 Конвенції встановлює, що держави-члени повинні згідно зі своїм національним законодавством забезпечувати тимчасову охорону патентоздатних винаходів, корисних моделей, які експонуються на офіційних або офіційно визнаних міжнародних виставках на території цих держав. Практично це означає, що експонування на таких виставках не зашкоджує новизні винаходу або корисної моделі і не перешкоджає подальшому патентуванню цих експонатів у відповідних країнах.

3. Охорона промислової власності за допомогою патенту.За Конвенцією, визнання пропозиції винаходом, промисловим зразком чи корисною моделлю здійснюється за допомогою патенту (для знаків – свідоцтва), форма та порядок видачі якого встановлюється національним законодавством. У багатьох країнах до винаходу, окрім вимог, перелічених у гл. 11. 1. 2, пред'являється також вимога корисності. При вивозі товару за кордон висувається ще вимога патентної чистоти (тобто, необхідно з'ясувати, чи не підпадає товар під дію патентів, що належать третім особам).

До речі, як зазначено у неодноразово цитованій раніше Лондонській декларації (2000), патенти слугують суспільним інтересам у тому сенсі, що вони заохочують винахідницьку діяльність, вкладання в неї та розповсюдження інформації щодо винаходів. Охорона патентів намагається досягти балансу інтересів винахідників і виробників у визначенні адекватної винагороди, гарантуючи виключність ринку, інтереси виробників у використанні нових технологій і інтереси споживачів у використанні конкурентних ринкових цін. .

Стосовно патентів принцип територіальності захисту права діє ще більш яскраво, ніж це має місце у авторському праві. Технічне досягнення визнається тільки внаслідок прийняття рішення відповідним державним органом (патентним відомством) і тільки у разі надання ним спеціального охоронного документа (патенту). Цей документ діє лише у межах відповідної країни. Тому, щоб отримати таке ж право в іншій країні, слід звертатись до відповідного органу цієї країни. Тобто, у такому випадку мова йде не про визнання суб'єктивного права, що виникло в іншій країні, а про виникнення нового правау відповідній державі.

Слід мати на увазі й те, що стосовно патентів діє принцип їх незалежності. Це означає, що видача патенту в одній країні не зобов'язує ніяку іншу державу-учасницю видати патент на той самий винахід. Проте, і навпаки, не може бути відмовлено у видачі патенту, його не можна визнати недійсним і т. ін. у будь-якій країні Союзу лише на тій підставі, що, наприклад, винахідникові в державі походження винаходу у видачі патенту було відмовлено. Причому, згідно зі ст. 4^ter Конвенції, винахідник повинен мати право бути названим як такий у відповідному патенті (за правилами, що встановлюються на національному рівні).

4. Одночасно Конвенція забезпечує можливість для держав-учасниць прийняття законодавчих заходів стосовно видачі примусових ліцензій з метою запобігання зловживанням здійснення виключних прав, таких, як невикористання патенту. Але ці заходи неможливо здійснити протягом певного часу. Так, строк охорони виключного права спливає або через 4 роки від дати подання патентної заявки або через 3 роки від дати видачі патенту, залежно від того, який строк спливає пізніше. Встановлений Конвенцією строк є мінімальним і застосовується, якщо тільки володар патенту не доведе, що для його бездіяльності існували вагомі та законні причини (тоді надання примусової ліцензії затримується на більш пізній строк).

Примусова ліцензія повинна бути невиключною, може передаватися іншій особі лише з частиною того підприємства, яке використовує цю ліцензію; володар патенту має зберігати право надання інших невиключних ліцензій, рівно як і право використання винаходу ним самим. Окрім даного випадку, Конвенцією передбачається можливість надання примусових ліцензій виходячи з державних інтересів навіть тоді, коли володар патенту не зловживає своїми правами (коли, наприклад, винахід має відношення до воєнної безпеки або суспільного здоров'я).

Що стосується використання товарних знаків (ст. 5 (1)), то вони повинні використовуватись. Якщо ця вимога не виконується, товарний знак може бути викреслено з державного реєстру. Під використанням мається на увазі продаж з використанням знаку товарів. Реєстрацію товарного знаку може бути скасовано лише за спливом «справедливого строку» за умови, що володар права не надасть належного виправдання власної бездіяльності.

Використання товарного знаку двома чи більше підприємствами не зашкоджує реєстрації, якщо це не вводить громадськість в оману та не суперечить публічному інтересу.

Ст. 6 Конвенції встановлює принцип незалежності реєстрації. Однак, за Конвенцією, держава-учасниця зобов'язана відмовити в реєстрації, анулювати її чи заборонити використання товарного знака, якщо він здатен викликати змішування з іншим товарним знаком, який вже є загальновідомим у цій державі-члені (загальна відомість визначається за правилами, передбаченими у національному законодавстві відповідної держави-учасниці).

Держави-учасниці охороняють також знаки обслуговування, однак реєстрація для таких знаків не вимагається. Це стосується і фірмових найменувань. Підлягають охороні і промислові зразки, хоча спеціальних вказівок щодо заходів з цього приводу Конвенція не містить.

У Конвенції є положення про охорону вказівок походження товарів. Вони забороняють будь-яке пряме чи непряме використання хибних позначень про походження товарів, які здатні привести до змішування товарів, осіб виробників і т. ін. Конвенція вимагає від держав-учасниць накладати арешт на товари, маркіровані хибними позначеннями, забороняти їх ввіз, або застосовувати інші аналогічні заходи попередження чи припинення використання подібних позначень.

5. Нарешті, Конвенція вимагає забезпечення ефективного захисту осіб, які користуються передбаченими в ній правами, від недобросовісної конкуренції. Засоби захисту залишені нею на розсуд національного законодавця. Проте в Конвенції наводяться деякі типові приклади актів порушення правил конкуренції. Ними визнаються:

1. Всі дії, які викликають у будь-який спосіб змішування щодо підприємства, продуктів або промислової чи торгової діяльності конкурента (тотожні або суміжні позначення, форма упакування, оформлення продуктів тощо).

2. Хибні твердження при здійсненні комерційної діяльності, які здатні дискредитувати підприємство, продукцію чи діяльність конкурента. Вказівки і твердження, що здатні ввести громадськість в оману стосовно характеру, способу виготовлення, якості, придатності товару до споживання тощо.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Визначення права промислової власності та його основні поняття	\|	Інші угоди, що становлять систему міжнародної охорони промислової власності

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.