• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекція 13. Соціально-економічний та політичний розвиток України в роки незалежності.

Тема 13. Соціально-економічний та політичний розвиток України в роки незалежності.

Тривалість: 2 год.

План.

1. Розбудова української державності.

2. Конституційний процес. Основні положення Конституції України.

3.Суеречливість соціально- економічного розвитку.

4. Незалежна Україна у міжнародних відносинах.

5.Духовне життя сучасної України.

Література.

1. Конституція України. – К., 1996.

2. Військова доктрина України. Голос України.-1993.-27 жовтня.

3. Бойко О. Історія України. – К., 1997.-с. 499-544.

4. Історія України: нове бачення. У 2т. Під ред. В.А.Смолія.-т.2-К., 1996.-С.429-493.

5. Історія України. Під ред.В.А.Смолія.-К.,1997.-с.368-418.

6. Хто є хто в політиці.-К., 1996.-Випуск 3.-с.378-460.

1.Проголошення незалежності Україною стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідному періоду, суть якого – у переході на якісно вищій рівень суспільного розвитку. Тобто, має бути здійснено перехід від становища “уламка імперії” до власної державності.

Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. важливими віхами на цьому шляху стали:

1. Фіксація кордонів. 4 листопада 1991р. ВР прийняла Закон “Про державний кордон України”, який проголошував недоторканість кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила перетинання. 12 грудня 1991р. Президент України підписав Указ “Про утворення державного митного комітету України”.

2. Визначення громадянства. 8 жовтня 1991р. ВР прийняла Закон “Про громадянство України”, згідно з яким громадянство надавалося усім, хто проживав на території республіки незалежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чинності Закону громадянином інших держав і не заперечував проти отримання громадянства України.

3. Визнання національної символіки як державної. У січні – лютому 1992р. рядом постанов ВР затвердила державним гімном мелодію М. Вербицького “Ще не вмерла Україна”, синьо – жовте знамено – державним прапором, а тризуб – малим гербом України.

4. Запровадження власної грошової одиниці. З метою виходу з рубльової зони в 1992р. на території республіки було запроваджено обіг купонів багаторазового використання, а 2 вересня 1996р. відповідно до Указу Президента на зміну купону прийшла справжня національна валюта – гривня.

Стратегічно важливим завданням для України було створення власних збройних сил – гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 6 грудня 1991р. ВР прийняла Закон “Про збройні сили України”. У жовтні 1993р. ВР затвердила “Воєнну доктрину України”.

Наступним пріоритетним напрямком державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України – Верховна Рада, її було обрано ще навесні 1990р. До весни 1994р. ВР 12 скликання прийняла майже 450 законів. але значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації. У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади ВР Законом від 5 липня 1991р. запровадила інститут Президентства. Президент України є головою держави і головою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження ВР персональний склад Кабінету Міністрів та прем’єр-міністра.

Судова влада здійснюється судовими органами, які в своїй сукупності становлять судову систему України (Верховний суд України, загальні, арбітражні та військові суди). Нагляд за точним виконанням законів на всій території держави відповідно до Закону України “Про прокуратуру” (від 5.11.1991р.) повинна здійснювати Генеральна прокуратура республіки.

Розпочата розбудова досить стрункої і зваженої системи управління майже з самого початку свого функціонування стала давати збої. Замість розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади – Президент, ВР та уряд. Криза влади в Україні була викликана несистемним характером існуючого державного ладу. В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади, що зумовлювало системні внутрішні протиріччя. Найслабшою ланкою у трикутнику протистояння центрів влади був уряд, який у критичний момент перетворювався у своєрідний політичний громовідвід для зняття соціальної напруги. ВР 12 скликання за час свого функціонування змінила 4 уряди. Відносини між Президентом і ВР мали жорстке протистояння. Так, на початковому етапі державотворення (1991 – перша половина 1994рр.) в процесі розбудови та становлення владних структур визріла криза, яка виявилася у низці негативних тенденцій:

1. У цей час не вдалося ефективно і зважено здійснити розподіл владних повноважень.

2. Роздвоєність виконавчої гілки влади(президент – уряд) надзвичайно ускладнювали управління і заважали працювати.

3. Загальна невизначеність у розподілі владних функцій і повноважень зумовили тотальну безвідповідальність на всіх рівнях.

4. Послідовна протидія ВР не дала змоги створити сильну виконавчу владу, так необхідну в умовах перехідного періоду.

Розкол між Президентом і ВР поглиблювався, посилювалось протистояння між партіями. З метою ліквідації цієї кризи було вирішено провести дострокові вибори ВР і Президента України в першій половині 1994р.Вибори до ВР було вирішено провести за мажоритарною системою.

Нова ВР розпочала свою роботу 11.05.1994р. Було обрано 338 народних депутатів, серед них 168 осіб належали до різних партій. Головою ВР обрано О. Мороза.

В червні – липні 1994р. в Україні відбулися президентські вибори. Із 7 кандидатів у Президенти на виборах перемогу здобув Л. Кучма, у другому турі за нього проголосувало понад 52% виборців, за Л.Кравчука – 45%.

Новообраний Президент переніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а ВР активізувала свою законотворчу діяльність.

Доробок ВР 13 скликання:

1. Значно розширена правова база реформ (прийнято 753 закони).

2. Перехід до організації роботи депутатів на постійній основі, зростання їх професійного рівня.

3. Прийняття нової Конституції України.

4. Посилення контролюючих функцій вищого законодавчого органу.

Як і у попередній період знову дали про себе знати серйозні протиріччя між гілками влади, незбалансованість їхніх повноважень. Протистояння “Президент – ВР” тривало і досягло своєї кульмінації влітку 1996р. Компромісу між законодавчою і виконавчою владою було досягнуто Конституційним договором (8 червня 1995р.).

У березні 1998р. відбулися чергові вибори до ВР за змішаною мажоритарно-пропорційною системою.

Політичний спектр нової ВР: 24,7% – КПУ, 9,4% – Народний Рух4 8,6% – Виборчий блок СПУ та Селянської партії України, 5,4% – Партія Зелених, 5% – НДП, 4,7% – Громада, 4% – ПСПУ, 4% – СДП(о). Головою ВР обрано О. Ткаченка.

Чергові вибори Президента України відбулися у 1999р. в умовах чинності нової Конституції України і нового Закону України “Про вибори Президента України” від 15 січня 1999р. ЦВК зареєструвала 15 претендентів. В останній момент двоє претендентів зняли свої кандидатури. Вибори проходили в 2 тури – 31 жовтня і 14 листопада 1999р. Найбільшу кількість голосів набрали Л. Кучма – 36,49% і П. Симоненко – 22,24% в 1 турі. Наслідки голосування 14 листопада в якому взяли участь 2 претенденти з найбільшою кількістю голосів після першого туру, Л. Кучма набрав – 56,25%, П.Симоненко – 37,80%. Решта – більше 1 млн. громадян України – викреслили прізвища обох кандидатів у виборчих бюлетенях. Традиційна ситуація, яка склалася за останні 10 років, після переобрання діючого Президента, протистояння між ВР і ним призвела до того, що за народною ініціативою розпочалася робота по підготовці всеукраїнського референдуму 16.04.2000р., головною метою якого було сформувати дієздатну владу та забезпечити мирне розв’язання питань державного будівництва. На референдум було винесено 4 питання. В референдумі взяло участь 81,15% громадян України внесених до списків. Більшість громадян України , які взяли участь у голосуванні, підтримали питання, що виносилися:

Отже, процес державотворення в Україні, на протязі всіх років її незалежності протікав суперечливо і неоднозначно.

2.Украіна-держава з великими традиціями державотворення. До головних пам’яток правової культури України належать:

– «Руська правда» – один з перших конституційних актив в Київській Русі. Написана була в 11ст. за Ярослава Мудрого. Саме він заклав правові підвалини українського державотворення.

– «Литовські статути» являють собою класичний кодекс феодального права і ґрунтуються на «Руській правді».

– Березневі статті Б.Хмельницького, що стали правовою основою існування Гетьманщини – Української держави часів переходу від Середньовіччя до Нового часу.

– Конституція Пилипа Орлика. Ідеї, викладені в ній: поділ влади, суверенітет народу – випередили час на декілька десятків років.

– “Права за якими судиться малоросійський народ” – цінний кодекс ХVIII ст.

– Універсали Центральної Ради та Конституція УНР, конституційні акти Гетьманату, Директорії та ЗУНР, які заклали основи існування української держави початку ХХ ст.

Після розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності постало питання щодо прийняття Основного Закону, який закріпив би якісно нові зміни у державі та суспільстві. Конституційний процес в Україні проходив з великими труднощами і тривав 5 років, аж до 28 червня 1996р.

Початок конституційному процесу поклала Декларація про Державний суверенітет України від 16 липня 1990р. Закріплені в ній принципи суверенності, народовладдя, недоторканості території республіки, розподілу влад, рівності громадян, гарантування їх прав і свобод мали конституційний характер.

У відповідності з Декларацією, ВР утворила в жовтні 1990р. конституційну комісію, перед якою поставила завдання розробити спочатку проект концепції Основного Закону. Було опрацьовано сім варіантів документу. У червні 1991р. концепцію нової Конституції затвердила ВР.

Проте життя внесло серйозні корективи у розвиток конституційного процесу. Проголошення 24 серпня 1991р. Акта про незалежність України, який було підтверджено грудневим референдумом, кардинально змінило ситуацію –значна частина положень названої конституції вже не відповідала реаліям нових підходів до розбудови правового поля.

Для того, щоб розпочати активне державотворення Україні необхідно було мати відповідну національно-правову систему, якої вона не мала. Законодавча база УРСР базувалася на двох далеко не рівноцінних основах: загальносоюзному законодавстві і власному українському. За підрахунками фахівців, до проголошення незалежності України на її території всі суспільні відносини на 90% регулювалися союзним законодавством.

Проекти конституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях. Було проведено ряд експертиз вітчизняними та зарубіжними правовиками. Один з варіантів проекту опублікували, після чого протягом 6-ти місяців відбувалося його обговорення. До конституційної комісії надійшло 47 тис. поправок, доповнень і заперечень. У жовтні 1993р. оприлюднено черговий, четвертий варіант проекту. ВР не затвердила жоден з них.

Під час обговорення варіантів нової Конституції виявилася непримиренна суперечливість між позиціями Президента України Л.Кравчука і Верховної Ради стосовно проблеми розподілу влади. Більшість депутатів вимагала зберегти положення чинного Основного Закону 1978р. і відкидала норми про сильну вертикаль виконавчої влади, яка починалася б з Президента, про регіональне і місцеве самоврядування. Полеміка в основному відбувалася між прихильниками і противниками збереження радянської системи. Різні думки висувалися щодо того, якою республікою мала б стати Україна – парламентською або президентською.

Восени 1993р. конституційний процес остаточно загальмувався. Діючою залишалася Конституція УРСР 1978р., до якої було внесено понад 200 поправок. Другий етап конституційного процесу розпочався після виборів Президента і нового складу ВР. У вересні 1994р. почала діяти нова конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади. Співголовами комісії були затверджені Президент України Л.Кучма і Голова ВР О.Мороз.

Л.Кучма з метою активізації конституційного процесу в грудні 1994р.вніс на розгляд ВР проект «Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». У ньому містилися конкретні пропозиції про розмежування влади по лінії законодавчій і управлінсько-розпорядчій. Цей документ повинен був віддати Президенту істотну частину владних повноважень, тобто заповнити реальним змістом внесену у Конституцію в 1991р. статтю про запровадження посади Президента як глави держави і глави виконавчої влади.

Незважаючи на протидію партноменклатури вище згаданий закон був прийнятий ВР 18 травня 1995р. Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам, без узгодження і затвердження ВР. Він мав очолити і систему місцевих органів державної виконавчої влади. З прийняттям цього закону Україна перетворювалася з парламентсько-президентської держави у президентсько-парламентську республіку.

Закон «Про державну владу і місцеве самоврядування» був прийнятий більшістю голосів, а для того, щоб ввести його в дію, потрібно було конституційну більшість голосів (2/3). Існуючий партійний склад ВР робив це недосяжною справою. І це ще більше посилило напруження між гілками влади. Потрібен був компроміс. Ним і став узгоджений після тривалого обговорення Конституційний договір, схвалений ВР 8 червня 1995р. Цей документ дещо обмежував повноваження Верховної та місцевих рад, водночас розширював нормотворчі та адміністративні функції Президента та Уряду. Угода була укладена строком на один рік. Тимчасово припинилася дія положень Конституції 1978р., які суперечили угоді. Вважалося, що за рік гілки влади дійдуть згоди у конституційному питанні. Конституційний договір дозволив зберегти керованість, започаткувати цілісність державної політики на основі принципу розподілу влади, стимулювати, власне, конституційний процес.

В лютому 1996р. конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями своїх членів. Проект розглядався майже 3 місяці.

«Яблуком розбрату» серед депутатів стали 5 пунктів: розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державні символи, статус російської мови і статус Республіки Крим. У черговий раз конституційний процес зайшов у глухий кут.

В цій ситуації Рада національної безпеки і Рада регіонів рекомендувала Президенту оголосити Всеукраїнський референдум про затвердження Основного Закону в редакції винесеній конституційною комісією на розгляд ВР. Відповідно до рекомендацій Л.Кучма видав Указ, який передбачав двопалатну структуру парламенту і перейменування його в Народні Збори. Після цього протистояння Президента з ВР набуло найгострішого характеру. Знову розпочалися пошуки компромісу. Робота п’яти узгоджувальних комісій з вище згаданих найбільш спірних питань дали свої наслідки. 28 червня 1996р Конституція України була прийнята.

Прийняття Конституції для України мало справді доленосну вагу. Так, як з її прийняттям було підведено риску під періодом бездержавності, гарантовано незалежність України. Цим вона остаточно утвердилася у світі.

Прийняття Конституції України завершило процес становлення політичної системи республіки як єдиного цілісного організму, з більш-менш чіткою визначеністю його структурних елементів, їхнього функціонального призначення. Конституція України – є документом на перспективу, з одного боку вона фіксує та регламентує те, що існує в реаліях (ст.4 стверджує, що в Україні існує єдине громадянство) з іншого-вона є своєрідною юридичною програмою нашої країни, яка визначає та стверджує головні принципи та цілі майбутнього розвитку державотворчого процесу (ст.1. Конституції України акцентує: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава»).

З прийняттям Конституції конституційний процес не закінчується. Так як необхідно провести роботу щодо тлумачення та конкретизації норм і принципів Конституції та зафіксувати їх у системі кодексів. Крім того, з розвитком держави і суспільства виникатиме нагальна потреба у змінах, доповненнях та додатках до існуючого Основного Закону держави. Сьогодні законодавча база України переживає період становлення. Протягом 1990 – 1998рр. Прийнято загалом понад 1200 законодавчих актів. Проте сформована законодавча база в Україні, ще не забезпечує повною мірою потреб держави та суспільства в правовому регулюванні суспільних відносин. За експертними оцінками, для повного правового регулювання процесів, що відбуваються в державі та суспільстві, необхідно прийняти ще майже 1,5 тисячі законів.

Отже, суть конституційного процесу полягає у забезпеченні становлення та розвитку правової системи держави, утвердженні законності та правопорядку в суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення.

3.Першочерговим завданням творення вітчизняної економіки було визначено перехід від командної до ринкової економіки.

Світовий досвід щодо перехідного періоду від директивної до ліберальної економіки виробив декілька специфічних моделей:

• Створення в надрах старої командної системи нових соціально орієнтованих ринкових відносин (Китай, В’єтнам, Монголія та ін.) Для цієї моделі характерні ґрунтовне теоретичне опрацювання основних тенденцій перехідного періоду і практична реалізація його через соціально-економічні експерименти.

• Поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин (Угорщина, Чехія, Словаччина). Ця модель передбачає руйнацію командної економіки. Визначальною його рисою є поступове нагромадження ринкових елементів.

• Шлях «шокової терапії» (Польща). Суть – у запровадженні в короткий термін комплексу радикальних економічних заходів – блискавичної лібералізації цін, максимального усунення держави від втручання в економічні процеси, ліквідації більшості субсидій, надання повної самостійності підприємствам та фірмам в економічних питаннях.

Перші кроки до ринкової економіки Україною були зроблені ще до проголошення незалежності. На основі Декларації про державний суверенітет України в 1990р. були видані: Закон «Про економічну самостійність України» (серпень 1990р) та постанова ВР «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки » (листопад 1990р.) які визначили зміст, мету і основні принципи економічної самостійності республіки як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем. Але, Україна була просто втягнута у ринкові перетворення за російським зразком. Російський уряд очолюваний Є.Гайдаром, дотримуючись концепції «шокової терапії» в січні 1992р зняв державний контроль над ціноутворенням. Український уряд В.Фокіна з метою захисту вітчизняного ринку змушений був повторити цей маневр російського уряду.

Весною 1992р. в Україні вже були всі ознаки глибокої економічної депресії. Підтвердженням цього є такі факти: в квітні 1992р. обсяг продукції промисловості скоротився на 14,1%, в тому числі виробництво товарів народного споживання впало на 20%, а продовольчих товарів – на 32%.

Нерішучість дій уряду (насамперед з розгортанням процесів приватизації та демонополізації), а також нездатність його внести корективи у хід реформ призвели до масового незадоволення народу і відставки кабінету В.Фокіна восени 1992р.

Новим прем’єр-міністром 13 жовтня 1992р. ВР затвердила Л.Кучму. Уряд Л.Кучми спробував стабілізувати економічне становище посиленням адміністративних методів управління, спираючись на державний сектор, у якому була зосереджена основна частина виробничого потенціалу України. Відбувалась розбудова ринкової інфраструктури, динамічнішими стають процеси роздержавлення.

З жовтня 1992р. розпочався прискорений процес лібералізації економіки, на середину 1993р.індекс адміністративного регулювання впав з 80% до 35% . Інфляційний потенціал, який був накопичений у попередній період став настільки сильним, що уряд мусив на початку 1993р. підняти в 1,8 рази фіксовані ціни. Шляхом адміністративних заходів було досягнуто певне відновлення керованості економікою, що сприяло скороченню спаду виробництва, падіння ВНП в 1 кварталі 1993р.

Значні грошові ін’єкції в умовах подорожчання енергоносіїв та спаду виробництва спричинили новий виток інфляції.

У вересні 1993р. Л.Кучма пішов у відставку. З цього моменту, за рішенням ВР, вся повнота влади зосереджена в руках президента України Л.Кравчука. Виконуючим обов’язки прем’єр-міністра став голова Донецької міської ради Ю. Звягільський. У жовтні 1993р. після кількох розглядів на засіданнях Кабміну була схвалена «Концепція плану економічного і суспільного розвитку та державного бюджету України на 1994р.», яка формально проголошувала курс на послідовне просування до ринку, визначала пріоритети розвитку економіки та засоби їх досягнення, економічні, правові та адміністративні регулятори економічних процесів.

В грудні 1993р. у схвалених ВР головних напрямах діяльності уряду висувалася ідея поступовості реформ. Почалося згортання засобів економічної лібералізації та відновлення адміністративних методів управління.

До 80% зріс рівень прямого та непрямого регулювання цін. Влітку 1994р. індекс адміністративного регулювання економіки у 2,5 рази перевищив відповідний показник середини 1993р.

Динаміка інфляції в липні 1994р. була найнижчою (2,1%) за 3 попередні роки.

Уповільнено темпи зростання цін на споживчі товари та послуги.

Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його наслідки, друга половина 1994 – 1998 рр.

Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на рівень життя та на соціальну структуру суспільства. Після лібералізації цін 1992р. основна маса населення опинилася за межею бідності.

Форсоване розшарування суспільства призвело до соціальної поляризації: бідні – 64%, багаті – 10%.

У соціально-економічній політиці було визначено такі основні напрями та пріоритетні завдання.

1. Фінансова стабілізація – послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи.

2. Регульована та контрольована державою лібералізація цін.

3. Докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширення приватного сектора.

4. Децентралізація управління економікою

5. Лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків, чітке визначення пріоритетів у регіональному спрямуванні зовнішньоекономічної політики.

6. Соціальний захист, який передбачав докорінні реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування, передача через акції у приватне користування населення державного майна.

За чотири роки після проголошення нового реформаційного курсу в економічній сфері відбулися певні зрушення, зародилася низка позитивних тенденцій та процесів:

1. Часткова фінансова і цінова стабілізація. У 1993р. інфляція в Україні становила понад 1000% , в 1994р. – 500%. В 1995р. інфляцію вдалося призупинити, в січні вона становила 21,2%, а вже в травні – 4,6%.

2. Певні структурні зрушення. В першій половині 1998р. недержавний сектор виробив 65,9% промислової продукції.

3. Започаткування процесу повернення капіталу в Україну.

4. Інтенсифікація процесу приватизації (до 1995р.було приватизовано 8 тис. підприємств).

5. Роздержавлення землі і майна сільськогосподарських підприємств (4 млн. громадян отримали земельні ділянки у приватну власність).

6. Перегляд податкової системи з метою зменшення податкового тиску на економічну діяльність і забезпечення рівності юридичних і фізичних осіб усіх форм власності. З 1995р. оподаткування прибутків юридичних осіб здійснюється за 30%-ю ставкою. Ставка на ПДВ знизилась до 20%.

Суттєве зменшення від’ємного сальдо зовнішньої торгівлі. У 1998р. Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції з 164 країнами. Від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі зменшилося майже на третину і становило 1млрд$. Однак, ці тенденції не набули сталого характеру. Це були лише окремі зрушення в певних економічних сферах. Ситуація залишилась складною, що підтверджують показники 1 пол. 1998р.: збитково працювали 51% підприємств, що на 6% перевищувало показники попереднього року.

Тільки 101 із 9,7 тис обстежених підприємств здійснювали комплексну механізацію та автоматизацію виробничих процесів. Нову конкурентоспроможну продукцію освоювали лише 9,2% промислових підприємств, нову техніку – всього 1%. За бартерними умовами підприємствами у перший пол. 1998р. було реалізовано продукції на 41,7%. Зростає безробіття.

Знову розпочався спад промислового виробництва і в вересні 1998р. досяг 2,6%, розгорнулась інтенсивна девальвація гривні. Зростає заборгованість держави з виплати зарплат і пенсій (на 1.10.1998р. вона становила із зарплат – 3,2 млрд. грн. , із пенсій – 1,1млрд. грн.).

Проблеми реформування економіки зумовлені: недостатнім ступенем обґрунтованості економічних реформ; повільним формуванням правової бази реформування; протистояння між гілками влади; опором реформам з боку опозиційних сил; недосконалим механізмом соціальних компенсацій; зовнішньоекономічними прорахунками тощо.

4.Зовнішньополітичний курс незалежної України визначається такими документами, як Декларація про державний суверенітет, Конституція України та рішення ВР від 2 липня 1993року. “Основні напрямки зовнішньої політики України”. У цих документах сформовано основні принципи і напрямки зовнішньополітичної стратегії України.

Основні принципи зовнішньої політики України:

– Послідовність, передбачуваність.

– Взаємоповага, рівноправність, взаємовигода, невтручання у внутрішні справи інших держав.

– Виключення територіальних претензій до інших держав і невизнання їх до себе.

– Визнання пріоритету міжнародного права.

– Відмова від участі у військових блоках.

Основні напрямки зовнішньої політики України:

– Участь у загальноєвропейському процесі.

– Співробітництво у рамках СНД.

– Співробітництво з державами європейської співдружності та НАТО.

– Активна участь у діяльності ООН та інших міжнародних організацій.

Розглянемо перший напрямок зовнішньої політики України.

Участь у загальноєвропейському процесі. Головний його зміст – недопущення локальних війн, подолання економічного занепаду в СНД, уникнення політичної нестабільності, відмова від закликів переглянути кордони.

Головні документи, на яких він базується:

– Підсумковий документ Гельсінкської наради 1975р.;

– Паризька хартія для нової Європи 1990р.;

– Паризька декларація «Виклик часові змін» 1992р.

Історична для нашої держави подія сталася 9 листопада 1995р., коли Комітет Міністрів Ради Європи юридично затвердив рішення Парламентської асамблеї Ради Європи про вступ України до цієї організації (Україна стала 37 членом РЕ, 38-м – Хорватія, 39-м – Росія і т.д.).

Для України вступ до Ради Європи означає:

– Визнання авторитету України.

– Право входження в усі європейські структури.

– Поглиблення демократичних перетворень (піднесення на вищий рівень питання дотримання прав людини, впровадження інституту спеціальних уповноважень з прав людини на місцях та ін.).

– Участь у виробленні спільної політики.

– Річний членський внесок у бюджет Ради Європи 2 млн. $ (у 1996р. Рада Європи витратила 3 млн. $ на програму підготовки для України спеціалістів у різноманітних сферах).

У 1996р. Україна стала також членом однієї з «молодих» європейських організації – Центральноєвропейської ініціативи, до якої входять 15 держав Центральної та Східної Європи. У травні 1999р. відбувся самміт голів держав цієї організації у Львові. Успіхом України на зовнішньополітичної арені можна вважати участь у роботі такої організації, як Чорноморське економічне співтовариство. У червні 1998р. ця організація набула статусу міжнародної економічної регіональної організації. Особливо слід відзначити співпрацю України з такою престижною міжнародною організацією, як Організація з безпеки і співробітництва в Європі. Делегація України брала участь у роботи 5 сесії парламентської асамблеї цієї організації, яка обговорювала модель загальноєвропейської безпеки на 21 століття. Україна виступила з ініціативою створення без’ядерної зони в Центральній та Східній Європі.

Широко розвивається співпраця України і з членами СНД, як на державному, так і на недержавному рівні. Набувають популярності міжнародні спільні підприємства (СП), які вже зараз відіграють важливу роль в економіці держави.

Особливо важливими для України є добросусідські відносини з Російською Федерацією. Так як інтереси України і Росії на міжнародній арені не завжди є спільними. Але протистояння цих країн небезпечне для них самих. Тому з підписанням Великого Договору між Росією і Україною (травень 1997р.) починається дійсно взаємовигідне співробітництво.

У співпраці з НАТО Україна має вагомі здобутки. В липні 1997р. під час Мадридського самміту країн-членів НАТО, на якому до складу цієї організації було прийнято Чехію, Польщу та Угорщину було підписано спеціальну Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною. У 1998р. відкрито офіс військового представництва НАТО в Києві. Україна активно співробітничає з ООН, де виступає із закликами не допустити локальних і етнічних воїн; пропонує власні шляхи в урегулюванні міжнаціональних конфліктів, посилає свої миротворчі війська в «гарячі точки», наприклад в Косово. З 1.01.2000р. Україна стала непостійним членом Ради Безпеки ООН.

Співпраця України з іншими міжнародними організаціями, зокрема з Європейським Союзом, асоційованим членом якого наша держава прагне стати, складається не досить успішно. У грудні 1999р. ЕС прийняв декларацію про майбутні відносини з Україною. Документ витримано у доброзичливому тоні, але про прийняття України до цієї організації мови не йде через вкрай повільне проведення Україною економічних реформ. Особливо перспективними для України є зв’язки з країнами Азії та Африки, куди Україна має змогу постачати високотехнологічну продукцію, зброю. Так, у 1996р. укладено україно-пакистанський контракт на 600 млн. $ на постачання в Пакистан танків Т-80Д.

На жаль Україна ще слабо на сьогодні інтегрована у світову економіку. Про місце України у міжнародних економічних відносинах можна судити по рейтингу інтегрованості в світову економіку, запропонованому у новорічному (1999р.) номері «Central European Economic Review». Серед країн Європи, що зазначаються в рейтингу, серед 27 постсоціалістичних і колишніх союзних республік Україна займає 23 місце, випереджаючи тільки Узбекистан, Туркменію, Білорусь і Таджикистан.

Україна активно співпрацює в області науки, освіти та культури з десятками країн. Нині Україна визнана понад 150 державами світу.

Україна визнана як Європейська держава. Вона виступає за мир, співробітництво між країнами Заходу і Сходу.

5.У Радянському Союзі на момент його розпаду накопичилося багато негараздів в освіті, науці, літературно-художній творчості. Так, за даними ЮНЕСКО, у кінці 80-х рр. СРСР за рівнем освіти посідав 28 місце у світі, а за інтелектуально-моральним рівнем – 57 місце. Це через залишковий принцип її фінансування, заідеологізованість.

Захист української мови. У жовтні 1989 р. було прийнято “Закон про мови в Українській РСР”, спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування у всіх сферах життя суспільства. Українську мову в республіці проголошено державною. Конституція України затверджує за українською мовою статус державної мови, а також гарантує вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин.

Стан освіти. Освітня система стає більш демократичною, гнучкою та різноманітною. З’явилася велика кількість ліцеїв, гімназій, коледжів, профільних академій, університетських комплексів і т.п. Реорганізовується вся структура вищої і середньої освіти. Здійснюється перехід на чотириступеневу освіту: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Поряд з державними вузами є і приватні. Недолік освіти – видатку на підготовку одного спеціаліста у вузах 5-6 разів менші, ніж у розвинених країнах.

Наука. Недолік – відтік кваліфікованих вчених із наукової сфери в інші структури і за кордон, втрата провідних позицій з ряду фундаментальних досліджень, відставання від Заходу за рівнем наукових розробок.

Художня культура. Недолік – комерціалізація культури, і надалі зберігається залишковий принцип її фінансування.

Релігія і церква. Активізація релігійного життя. У кінці 80-х рр. була легалізована заборонена комуністами в 1946 р. Українська греко-католицька церква (голова – кардинал Любомир Гузар).

Українська православна церква в процесі свої перебудови виявилася розколотою на:

1. Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ);

1. Українську православну церкву – Київського патріархату (УПЦ-КП);

1. Українську православну церкву – Московського патріархату (УПЦ-МП).

Серед населення України поширюється вплив протестантизму, іудаїзму, ісламу. Всього ж в Україні діють 105 релігійних об’єднань, діалог між якими здійснюється в рамках Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій.

Читайте також:

1. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
2. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
3. А/. Верховна Рада України.
4. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
5. Аграрні закони України
6. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
7. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
8. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
9. Адміністративно-політичний устрій Січі
10. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
11. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
12. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України

Переглядів: 2208