Націоналізм — це рух, спрямований на боротьбу за неза лежність нації, народу проти іноземних гнобителів.

Націоналізм — це рух за збереження й розвиток націоналиних традицій, культури, мови, літератури, мистецтва тощо; па тріотизм.

Націоналізм — це ідеологія й політика в національному питанні, яка проголошує зверхність національних інтересів над за гальнол юдськими.

Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитися на націю.

Як суспільний рух націоналізм зародився одночасно в розвинених країнах Західної Європи (Англія, Франція) внаслідок загального розвитку політичної та соціально-економічної системи цих країн, а також у багатоетнічних країнах імперського типу (Австро-Угорщина, Росія) у результаті протестів нетитульних етнонаціо- нальних груп проти національного гноблення та нерівності.

Націоналізм як політичний принцип, згідно з яким етнічні межі не мають перетинатися політичними кордонами і, зокрема, етнічні кордони в межах певної держави не повинні відокремлювати правителів від решти, виробився в процесах утворення національних держав, розпаду імперій і відділення колоній від метрополій. Таким чином, націоналізм як «чинник впливу» перевершив і світові релігії докапіталістичних суспільств, і державні утворення імперського типу Нового часу.

Націоналізм у сфері культури спрямований на збереження цілісності народу, підтримання та розвиток його мови, культури, істо-ричної самосвідомості тощо. Він може виконувати позитивну роль, якщо уникатиме культурного ізоляціонізму, негативного сприйнят інших культур, не матиме схильності до відродження та поширення архаїчних елементів культури, що стримують розвиток етносу.

Для XX ст., особливо його другої половини, це дуже поширене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р. націоналізм як один зі способів розвитку світової співдружності народів вступив у свій черговий етап.

Націоналізм також виступив відповідною реакцією багатьох етнічних спільнот на загальносвітовий процес інтернаціоналізації, що посилюється.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, його намаганнями довести виключність і зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль, і від нього має залишитися лише патріотизм.

Таким чином, націоналізм — це передусім політичний принцип, за яким політичні та національні одиниці мають збігатися.

В екстремальних варіантах прояву націоналізму в національній свідомості відбувається фетишизація власне етнічної основи, іцо починає розглядатися як гранична підстава буття певної спільності людей, як єдиний критерій диференціації між ними.

Ідеологія націоналізму постулює також пріоритет національних цінностей перед особистісними, пріоритет державності перед будь-якими іншими формами соціальної самоорганізації етносу, пріоритет міфологізованого національного минулого й бажаного майбутнього перед сьогоденням, пріоритет «культурної» та «народної» самобутності перед установками «неукоріненої» інтелігенції.

Націоналізм — невід'ємна й у певному сенсі позитивна риса людського суспільства, тому що навіть потенційна загроза його експансії обов'язково стимулює процеси оновлювальної транс-формації структур міжнародного співробітництва в розв'язанні глобальних проблем та оптимізації всієї сукупності міждержав¬них відносин. Таким чином, націоналізм є ціннісним орієнтиром у процесі формування нації.

4.Процес формування української нації має свої особливості. Досить численними та розмаїтими є й чинники консолідації та, навпаки, деструкції власне українського етносу. Історично так склалося, що єдиний національний організм виявився помо реженим чи навіть почленованим багатьма роздільними смугами, особливо внаслідок грубого зовнішнього втручання. Причинами диференціації українського суспільства є, отже, як чинники внутрішні, тобто закономірності розвитку етносу, так і зовнішні, породжені волею й бажаннями окремих агресивних соціальних чи політичних спільнот.

Перший етап формування української політичної нації почався на межі 1990-х рр. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСІ' прийняла Акт про державний суверенітет, а 24 серпня 1991 р. —і Акт проголошення незалежності України. 1 грудня 1991 р. від бувся Всеукраїнський референдум, на якому народ підтвердим цей історичний вибір (за схвалення Акта проголошення незалежності висловилися 92 % учасників голосування). Того самого дня було обрано й першого Президента держави.

Демократичні політико-правові засади розбудови української політичної нації дістали адекватне тлумачення в Конституції України. Сенс визначення Українського народу з великої літери містить у собі як поліетнічну специфіку населення України, так і його громадянську, політичну сутність — рівність громадян усіх національностей перед законом.

Таким чином, можна сказати, що українська нація, у європейському розумінні цього слова, на сьогодні не є остаточно сформованою.

Процес формування політичної нації в Україні досить складний.

Важко в умовах перехідної економіки й господарської кризи говорити про економічну самостійність і тим більше про самодостатність України. Тільки економічна та політична стабільність, установлення добросусідських відносин, що ґрунтуються на взаємній повазі й довірі, із країнами СНД, Євросоюзу та Росії, зокрема, створять умови, коли можна буде говорити про наявність територіальної й економічної єдності України.

Іншою проблемою є те, що розселення етносів має виразну регіональну визначеність, що заважає консолідації.

Важливим є й той чинник, що Україна для тих, хто проживає на її території, не є привабливою державою ні з точки зору заможності, ні з точки зору дотримання демократичних прав і свобод. До того ж саме утворення незалежної Української держави не всіма сприймається однаково позитивно.

Незважаючи на всі ці розбіжності, українська політична нація, звісно ж, має й позитивну динаміку. Передусім про це свідчить підтримка громадянами незалежності України. Ще одним лнаковим феноменом суспільної свідомості є ставлення населення України до української мови, яка, маючи статус державної, є важливим чинником формування української політичної нації.

Проте, незважаючи на позитивну динаміку ціннісних орієнтацій населення України, масова свідомість її громадян залишається суперечливою, у масовій свідомості українського суспільства політична, державна ідентифікація не має першорядного значення.

Говорячи про долю української політичної нації, варто зазначити, що найкращим ґрунтом, де б вона «прижилася», було б громадянське, багатонаціональне суспільство.

Якщо про сформованість етнічної нації ми можемо говорити, то формування української політичної нації є актуальною пробло мою сьогодення.

5.Розкриття специфіки національних відносин і культуротворчості народу, дослідження життєдіяльності людини і суспільства органічно пов'язані (крім інших) і з такими поняттями, як "менталітет", "ментальність".

Існують різні погляди стосовно того, що таке менталітет. Об'єднує усі ці погляди думка про те, що менталітет — це еволюційно та історично сформована структура, яка визначає рій почуттів, думок, поведінки, що формує систему цінностей і норм життя як окремої людини, так і певних націй, народів, суспільств.

Залежно від того, про яку предметну галузь іде мова, говорять про національний, народний, віковий, європейський, американський, азіатський, африканський, середньовічний, тоталітарний, монархічний, бюрократичний, олігархічний тощо менталітет. Він не зводиться тільки до логічних конструкцій, а поряд з ними органічно включає етнічні, національні, культурні, образно-емоційні компоненти. Менталітет передбачає певний рівень засвоєння культури, а також почуття історичної і релігійної належності та дистанції від чогось і від когось. Саме тому менталітет виростає як складне поєднання таких компонентів, як етнос, культура, релігія, наука, мораль, мистецтво і не може бути зведеним до жодного з них, тобто завжди має інтегративний і цілісний характер. Синтез усіх цих компонентів зазвичай здійснюється на рівні підсвідомості, і, як правило, не усвідомлюється людиною.

Враховуючи особливості української мови, можна зробити такий висновок: менталітет — це об'єктивна реальність, що існує як характерологія того чи іншого природно- соціального суб'єкта.

А якщо врахувати те, що носієм менталітету є той чи інший суб'єкт (окрема людина, певна соціальна група, та чи інша нація, той чи інший тип суспільства), з'являється потреба у понятті "ментальність". Ментальність — це суб'єктивна форма об'єктивно існуючого менталітету. Тобто, ментальність — це суб'єктивність менталітету, це не що інше, як менталітет із погляду соціально-історичної етико-культурної укоріненості в бутті.

Ментальність являє собою надособистісний аспект духовності, певний сплав раціональних орієнтацій і невідреф- лектованих компонентів колективного несвідомого, певну парадигму духовності, її структуроутворюючий компонент, що породжується відповідним культурно-історичним контекстом, досвідом життя багатьох поколінь. Ментальність формується залежно від традицій, культури, соціальних структур і всього середовища проживання людини, і сама, у свою чергу, справляє вплив на їхнє формування, виступаючи як породжуюча духовність, як джерело культурно-історичної динаміки, котре важко визначити.

Залежно від характеру та складу носія менталітету розрізняють ментальність:

• статеву (чоловічу і жіночу);

• вікову (дитячу, молодіжну, старечу тощо); професійну (військових, медиків, педагогів, інженерів,бюрократів та ін.);

• національну (українську, російську, японську, американську, індійські тощо).

При дослідженні національної ментальності використовується поняття "архетип" як певне глибинне структурне утворення, в якому зосереджені певні характерні риси ментальності, що застосовується неусвідомлено, і в різні історичні епохи реалізується в образах, котрі можуть бути відмінними за засобами вираження, але структурно утворюють певні прототипи світосприйняття, мислення, поведінки, спілкування та діяльності.

Одним із визначальних архетипів української ментальності є архетип "серця". Для світоглядно-ціннісної установки української культури характерним є переважання на першому місці не розуму, а стрижня "серця" як метафори інтимних глибин душі, стрижня моральності. Цей архетип має філософсько-світоглядне осмислення у "філософії серця" і розкривається як принцип індивідуальності та орган відчуття Бога (Памфил Юркевич); як мікросвіт, вираження внутрішньої людини, основа діяльності (Григорій Сковорода); як шлях до ідеалу та гармонії з природою (Тарас Шевченко); як джерело надії, передчуття, провидіння (Пантелеймон Куліш); як ключ до "господарства душі", її мандрівок у вічність, сферу добра і краси (Микола Гоголь). В особливому християнському розумінні "філософія серця" випливає з ідеї побудови людської моралі на "палаючому серці" людини як органі відчуття Бога і протистоїть античному (сократівському) розумінню моральності як функції розуму та знання.

Характерними для української ментальності є також архетипи антропоцентризму та органічної гармонії, мудрості, софійності світу. Софійність світу означає, що світ — це книга, текст Бога, а реальні речі мають не тільки природний статус, а є одночасно і символами, знаками Божої премудрості та мудрості життя. Архетип софійності світу мав особливе значення для українського народу, котрий формувався в степовій зоні. Степ був джерелом постійних нападів кочових племен і тому розглядався русичами як "темрява", "безодня", хаос. Цьому хаосу необхідно було протиставити "розумну ойкумену", якою було місто як софійне начало, перетворити його з простору кочовища на "зоране поле", околиці міст і сіл на хутори, на зразок ферм або ранчо, річки — із зони перешкоди набігам кочовиків — на транспортні артерії. Слово "край" починає пов'язуватись зі словами "країна" та "Україна". З поширенням феномену "українського поля", що став свідченням рідкісної в історії перемоги осілої цивілізації над натиском степу, відбувається зміна етнічної свідомості. Тепер опозиція порядку і хаосу, софійності і безодні розглядається не як протиставлення "місто — степ", а як зіставлення "місто — хутір", де останній символізує трансформацію степової стихії у ферму, тобто обжитий куток особисто відвойованої природи.

Загалом в українському менталітеті й українській культурі спостерігається паралелізм у зображенні життя природи і людини, органічний зв'язок природного та соціального.

Отже, національна ментальність та її архетипи формуються в суспільному співжитті даного етносу, чітко не усвідомлюючись, у результаті засвоєння його культури і, у свою чергу, зворотно впливають на всі сфери життєдіяльності даного народу та на розвиток його культури. Усвідомлюючись, вони отримують світоглядно-філософське осмислення, що становить стрижень національної культури, її специфіку і впливає на життєдіяльність народу, його суспільне життя.

Література:

1.Людина і світ: Підручник / Л.В.Губерський, В.Г.Кремень. – К.: «Знання», 2001.

2.Людина і світ. 11 клас: Розробки уроків / Я.Г.Бондаренко, Л.Г.Чабан. – Х.: «Ранок», 2011.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Кінцевий мозок.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.